Фізична цілісність та медичне лікування: українське законодавство

В українському законодавстві фізична цілісність та медична до­помога регулюються передусім статтями 281—290 ЦК. Зокрема, забо­роняються:

• будь-які форми фізичного та психічного тиску на особу (части­на 2 статті 288 ЦК);

• задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (частина 4 статті 281 ЦК);

• фізичне покарання батьками, опікунами чи вихователями не­повнолітніх (частина 3 статті 289 ЦК);

• медичні, наукові та інші досліди без вільної згоди на це особи (частина 3 статті 281 ЦК).

Однак фізична особа може бути зобов’язана пройти медичний огляд у випадках, встановлених законодавством (частина 4 статті 286 ЦК). Зокрема, обов’язкові профілактичні медичні огляди (до прийняття на роботу та періодичні) працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких пов’язана з обслугову­ванням населення^[51] і може призвести до поширення інфекційних хвороб, а також неповнолітніх, учнів загальноосвітніх і професійно- технічних навчальних закладів та студентів вищих навчальних закла­дів, інших категорій осіб передбачені статтею 21 Закону України від 6 квітня 2000 року № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб".

В контексті права на приватність слід визнати наявність певних проблем, що стосуються, зокрема, примусових медичних процедур. Наприклад, у разі відсутності щеплень дитину не приймають до школи чи дитячого садочку.

Проте сама процедура щеплень не є безспірною, особливо з огляду на значну кількість дітей, які потрапили після щеплень до лікарень, а також факти смерті декількох дітей внаслідок щеплень^[52], про що неодноразово йшлося в ЗМІ. Так, супротивники щеплень посила­ються на вітчизняне законодавство, стверджуючи про можливість проведення щеплення лише за згодою особи, а щодо особи, яка не досягла віку 15 років, — за згодою її батьків. Щодо заборони від­відувати дитячі заклади, стверджується, що це суперечить передба­ченому у Конституції праву на освіту^[53].

Медична допомога надається особі, яка досягла 14 років, лише за її згодою (частина 3 статті 284 ЦК). Така особа має право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій (части­на 2 статті 284 ЦК). Лише у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (частина 5 статті 284 ЦК).

Повнолітня особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, в тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Із частини 2 статті 285 ЦК випливає, що таке право має тільки дієздатна особа, а право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного на­дається батькам (усиновлювачам), опікуну, піклувальнику. Стаття 39 Основ законодавства про охорону здоров’я покладає на лікаря обов’язок пояснити пацієнтові в доступній формі про стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката (частина 1 статті 287 ЦК), а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (частина 2 статті 287 ЦК).

Ці норми є нормами прямої дії і не містять посилання на акти законодавства, що мають регулювати порядок реалізації таких прав. Водночас в літературі існує думка, що спеціальні норми, наприклад, стаття 22 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" підлягає переважному застосуванню перед статтею 287 ЦК^[54].

Частина 3 статті 285 ЦК надає медичним працівниками широкі межі свободи розсуду щодо повідомлення неповної інформації про стан здоров’я фізичної особи та обмеження можливостей її ознай­омлення з окремими фізичними документами, якщо інформація про хворобу може погіршити стан здоров’я не лише самої особи, але й її батьків, опікуна чи піклувальника.

Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, про, власне, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні (частина 1 статті 286 ЦК). Тому особи, яким така інформація стала відома не лише у зв’язку з виконанням службових обов’язків, але й з інших джерел, зобов’язані утримуватися від поширення такої інформації.

3.3.3.