Поняття "житла": українське законодавство

5.4.1. Цивільно-правовий аспект

До прийняття ЦК українське законодавство не давало визначення терміна "житло". Хоча громадянам гарантувалося "право на житло", у Житловому кодексі (ЖК) використовувалися терміни "жилі бу­динки" та "жилі приміщення" (наприклад, квартири, кімнати), що становили житловий фонд.

Слід, однак, зауважити, що термін "житло" використовувався як синонім "житлового приміщення", зокрема у Законі України "Про приватизацію державного житлового фонду", наприклад, у частині 2 статті 4 ("громадяни, які мають житло на праві власності", частині 5 статті 5 ("кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно"). Однак вперше законодавче визна­чення поняття "житла" дається у статті 379 ЦК: житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Одразу постає питання, чи можна вважати житлом приміщення, яке не призначене та непри­датне для проживання, однак у якому де-факто проживають? Не можна не зауважити, що житлове право, яке традиційно вважається комплексною галуззю, бо поєднує в собі як цивільно-правові, так і адміністративно-правові засади, досі залишається чи не найбільш "радянською" галуззю і значною мірою не відповідає вимогам між­народних норм та стандартів, зокрема Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а саме, щодо розуміння терміна "житло".

ЦК містить також термін "місце проживання".

Відповідно до статті 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному насе­леному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Право на місце проживання та на недоторканність житла закріплені, відповідно, в статтях 310 та 311 ЦК:

Стаття 310. Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмоти­вованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином приму­сово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

5.4.2. Кримінально-правовий аспект

Право на повагу до житла регулюється Конституцією та законами України.

З огляду на ці міжнародні правові інструменти, Україна у своїй Конституції встановила норму, за якою "кожен має право на житло" (стаття 47), а також на захист житла завдяки тому, що "не допуска­ється проникнення до житла чи до іншого володіння особи, прове­дення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду" (частина 2 статті 30). Інша процедура проникнення до житла чи до іншого володіння особи з можливим проведенням огляду або обшуку встановлюється законом для виняткових обставин, як-то рятування життя людини або переслідування підозрюваних у вчи­ненні кримінальних злочинів (див. частину 3 статті 30 Конституції).

Ці конституційні норми мають особливу важливість з точки зору захисту прав людини та свобод і тому набувають подальшого роз­витку в Кримінально-процесуальному кодексі України (КПК).

Зокрема, у статті 14 чинного КПК містяться гарантії недоторкан­ності житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають в ньому. Обшуки, вилучення або огляди можуть проводитись тільки на підставах та за процедурою, передбаченими у КПК.

Хоча стаття 14 КПК була додана до Кодексу 19 червня 2003 року, в ній не згадуються "інші володіння особи". Відтак особа, яка видає ордер на обшук у таких приміщеннях, має безпосередньо застосову­вати положення Конституції.

Згадані конституційні норми, а також правила чинного КПК певною мірою є відмінними від формулювань статті 8.2 ЄКПЛ.

Порівняння цих норм показує, що ЄКПЛ передбачає набагато ширші можливості для обмеження права на недоторканність житла, аніж відповідні норми українського законодавства.

Право на недоторканність житла або інших володінь означає не тільки заборону незаконного входу або іншого проникнення проти волі осіб, які у ньому мешкають або законно його використовують, але також і заборону на розкриття того, що відбувається у такому житлі. Недоторканність житла зумовлює і недоторканність усього, що у ньому знаходиться; таким чином, приватність житла або інших володінь має розглядатися як складне поняття, що містить багато компонентів.

Оскільки приватність житла або іншого володіння особи є понят­тям, яке включає недоторканність приватного або сімейного життя, таємницю розмов у такому житлі або іншому володінні та недотор­канність усього, що відбувається там або належить до такого житла або володінь, проникнення до житла або іншого володіння мають охоплювати не тільки звичайний вхід через двері або інші способи проникнення, як-то через вікна, дах, стелю, підлогу або стіну, але також і більш складні форми проникнення. Вилучення із житла або іншого володіння або підкидання будь-яких предметів за допомогою різних приладів також вважається судами проникненням до житла або іншого володіння. Прослуховування розмов у житлі або в іншому володінні або їх запис за допомогою електронної або іншої спеціаль­ної апаратури також становить проникнення до житла, оскільки порушує право на таємницю спілкування вдома. Порушення недотор­канності житла або іншого володіння має розумітися як незаконне таємне або приховане проникнення до житла або іншого володіння без згоди власника або з порушенням закону.

Для винесення постанов щодо обмеження конституційного права на недоторканність житла або іншого володіння необхідно мати на­лежне розуміння та бачення сфери застосування понять "житло" та "інші володіння".

Поняття "житла" в українському законодавстві є складним, часто неоднозначним та ще й з певними відмінностями у цивільному та житловому галузях права. Певну специфіку підхід до цього інституту має і у кримінальному та кримінально-процесуальному законодав­стві.

У житловому законодавстві поняття житла поширюється не тільки на будинки (включаючи багатоквартирні будинки) для постійного проживання як у місті, так і за містом, але також і на окремі квартири та інші ізольовані приміщення (як-то окремі кімнати у квартирах, гуртожитках, пансіонах, спеціалізованих будинках для людей похилого віку та інвалідів, якщо такі приміщення зареєстровані в органах влади як житло).

Однак ані Конституція України, ані стаття 162 Кримінального кодексу України (КК), ані стаття 14 КПК не містять визначень по­няття "житло".

З огляду на брак єдиного застосування юридичних норм стосовно обмеження права громадян на недоторканність житла, Верховний Суд України у постанові Пленуму від 28 березня 2008 року № 2 "Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-роз- шукової діяльності, дізнання і досудового слідства" представив свої міркування стосовно того, що має вважатися житлом у криміналь­ному правосудді.

Згідно з цією постановою у контексті статей 177 та 178 КПК та частини 1 статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяль­ність" житло означає: 1) приватний будинок з усіма приміщеннями для постійного або тимчасового проживання, а також будь-які інші приміщення, які мають інше призначення, але є частиною будинку; 2) будь-яке житло, незалежно від форми власності, що належить до житлового фонду та використовується для постійного або тимчасо­вого проживання (будинок, квартира у будинку будь-якої форми власності, окрема кімната у квартирі тощо); 3) будь-яка інша будівля або приміщення, які не включені до житлового фонду, але є придат­ними для тимчасового проживання (літній будинок, дача тощо).

У практиці Європейського суду з прав людини там, де є посилан­ня на статтю 8 ЄКПЛ, поняття житла включає у себе не тільки місце, де проживають особи, воно охоплює також і офіси, що нале­жать фізичним особам, офіси юридичних осіб та їхніх відділень, а також інші приміщення.

"Інші володіння" мають розумітися як такі природні або штучні об’єкти, які мають характеристики, що дозволяють до них проник­нути та зберігати або ховати у них конкретні предмети або цінності. До них можуть належати земельні ділянки, сараї, гаражі, будь-які допоміжні, побутові або виробничі прибудови, камери схову на заліз­ничних станціях або в аеропортах, особисті сейфи у банках, автомобілі тощо.

Розширюючи зміст поняття "житла", Верховний Суд України ви­ходив з тлумачення ЄСПЛ "житла" як місця, де постійно проживає особа, незалежно від форми або підстав для такого проживання, вклю­чаючи спеціально обладнані місця, навіть якщо таке обладнання від­булося з порушенням житлового законодавства (справа "Барклі проти Сполученого Королівства"), володіння на правах власності, де особа має намір проживати (справа "Джиллоу проти Сполученого Королів­ства"), володіння, у якому щорічно має місце проживання протягом тривалого часу (справа "Ментес проти Туреччини"), а також певні приміщення та інше нерухоме майно, пов’язане з професійною діяль­ністю особи, в тому числі адвокатські контори та службові приміщен­ня у господарському використанні (справа "Німіц проти Німеччини").

Що стосується місць тримання під вартою та армійських казарм, то їхнє використання є настільки специфічним, що визнати щодо них обмеження поваги до житла та проникнення до зазначених при­міщень такими, що мають відповідати таким самим правилам, що застосовуються до житла, насправді неможливо.

Право на повагу до житла може як законно обмежуватись, так і незаконно порушуватись. Міжнародні та національні закони містять критерії або межі прийнятності у демократичному суспільстві закон­них обмежень, які дають можливість відрізняти такі справи від випад­ків незаконного або свавільного порушення зазначеного права.

Аналіз положень Загальної декларації прав людини, ЄКПЛ, Між­народного пакту про громадянські та політичні права та практики ЄСПЛ дає підстави зазначити, що з точки зору міжнародних правових інструментів обмеження недоторканності житла можуть вважатися законними, якщо: 1) вони спираються на закон; 2) їхні цілі є пропорційними шкоді, якої вони завдають; 3) вони мають тимчасо­вий характер; 4) вони застосовуються без дискримінації; 5) вони підлягають судовому розгляду; 6) вони не застосовуються до абсо­лютних прав та свобод; 7) одночасно існує механізм поновлення порушених прав та свобод, а також 8) закон передбачає можливість їх оскарження.

Як зазначалося вище, стаття 30 Конституції України стосується заборони проникнення до житла або іншого володіння без належного рішення суду, хоча насправді це є положення про недопустимість незаконного проникнення. Коли особи, що проживають у володінні, не заперечують проти проникнення до їхньої домівки, рішення суду не вимагається.

Зміст статті 162 КПК чітко забороняє незаконне проникнення до житла або іншого володіння особи. Будь-яке проникнення до житла або іншого володіння буде незаконним, якщо воно суперечить чин­ному законодавству. Незаконне проникнення з метою крадіжки, грабежу або розбою кваліфікується як злочин підвищеної суспільної небезпеки. На жаль, існуюче законодавство та чинний КПК не дають роз’яснення змісту "незаконного проникнення до житла або іншого володіння", а це створює труднощі у застосуванні статті 162 КК та відповідних правил кримінального процесу.

Для того, щоб розкрити зміст незаконного проникнення до житла, буде доцільно спочатку з’ясувати межі законного проникнення. По- перше, проникнення є законним, якщо на нього дав дозвіл або власник житла чи іншого володіння, або суд на належних підставах. По-друге, не буде незаконним порушення недоторканності житла або іншого володіння у надзвичайних обставинах (для запобігання пожежі, захисту від повені, вибуху тощо або для запобігання вчи­ненню злочину проти житла або життя та здоров’я людей у ньому). Отримати спочатку судовий ордер, а вже потім проникати до будівлі під час землетрусу або після нього, щоб рятувати людей, просто не­можливо.

За статтею 34 Закону від 17 грудня 1993 року "Про пожежну без­пеку" пожежники під час гасіння пожеж мають право на безперешкод­ний доступ до всіх житлових, виробничих та інших приміщень, діля­нок. Пожежні бригади не компенсують шкоду, завдану майну через гасіння пожеж. У випадку проголошення надзвичайного стану на рівні держави через масові масштабні порушення громадського порядку відповідні органи влади України одержують повноваження на вжиття додаткових заходів, що включають у себе огляд робочих приміщень та приватного житла.

Законом України "Про Службу безпеки України" органам та служ­бовцям Служби безпеки дозволяється проникнення до житлових, службових та інших приміщень, зон та ділянок з метою їх огляду з повідомленням прокурора про такі дії протягом 24 годин з метою запобігання злочинам у межах своєї компетенції або у ході пере­слідування підозрюваних у вчиненні злочинів. За Законом "Про боротьбу з тероризмом" службовці, що залучаються до антитерорис- тичних операцій, мають право входити (проникати) до будинків та інших будівель, а також на земельні ділянки у приватному володін­ні з метою запобігання терористичним нападам або переслідування підозрюваних у вчиненні злочинів.

Загальний висновок полягає у тому, що законне обмеження права на приватність житла може відбуватися тільки на законних підставах та у повній відповідності з передбаченою законом процедурою. Про­никнення до житла, як таємне, так і відкрите, всупереч волі осіб, що у ньому мешкають, може здійснюватися виключно у разі, коли воно однозначно дозволене законом і необхідним в демократичному су­спільстві, в іншому випадку такі дії будуть вважатись порушенням конвенційного права на житло.

6.