Сутність та структура ліквідності банківської системи

Управління ліквідністю банківської системи є одним із пріоритетних завдань центральних банків кожної країни. Це пов’язано із тією роллю, яку виконує ліквідність в діяльності кожного банку і банківської системи в цілому.

Низький рівень ліквідності банку обмежує його платоспроможність, спричиняє втрату довіри клієнтів, зниження доступу та підвищення вартос­ті зовнішніх джерел фінансування для підтримання ліквідності, а відповід­но й фінансові проблеми. Ураховуючи характер тісних взаємовідносин між банками через ефект «доміно», криза ліквідності одного банку може поширитись на інші банки, створюючи загрозу дестабілізації усієї банків­ської системи країни. Надлишкова ліквідність банку свідчить про його не­спроможність ефективно розпоряджатися наявними вільними ресурсами і спричиняє збитки та проїдання капіталу. Надлишкова ліквідність усієї ба­нківської системи знижує дієвість інструментів грошово-кредитної полі­тики, а відповідно й її ефективність щодо досягнення поставлених цілей. Крім цього, надлишкова ліквідність створює інфляційний навіс в економі­ці країни. Це пов’язано з тим, що інфляція є монетарним явищем, а тому без відповідного економічного зростання, середньо-і довгострокове роз­ширення пропозиції грошей чинить тиск на ціни у напрямі їх підвищення.

З огляду на це винятково важливого значення набуває проблема управління ліквідністю банківської системи, розв’язання якої має ґрунту-

ватися на глибокому теоретичному осмисленні сутності економічної кате­горії та явища ліквідності.

Термін «ліквідність» (від лат. liguidus - рідкий, текучий) у буквально­му розумінні слова характеризує легкість реалізації, продажу, перетворен­ня матеріальних цінностей у грошові кошти [69, с.6]. В економічній літе­ратурі та на практиці категорія «ліквідність» застосовується для характе­ристики різних об’єктів, наприклад, товару, цінних паперів, підприємства, ринку, балансу тощо.

Проведений аналіз дефініцій «ліквідність банку», «ліквідність банків­ської системи», наведених у літературних джерелах і вітчизняному зако­нодавстві, свідчить про відсутність єдиного і однозначного їх визначення. Це зумовлено різноманітністю підходів у дослідженні категорії та склад­ністю явища банківської ліквідності.

Зокрема, Е. Галицька, Л. Висоцька пропонують розглядати банківську ліквідність як трирівневу систему категорій, яка включає такі елементи: лік­відність активів та ліквідність пасивів (1 рівень), ліквідність балансу банку та ліквідність банку (2 рівень), ліквідність банківської системи (3 рівень) [27, с. 20]. На нашу думку, більш доцільним є дослідження сутності банків­ської ліквідності на двох рівнях: мікрорівень (ліквідність банку, складовими елементами якої є ліквідність активів та балансу банку) та макрорівень (лік­відність банківської системи). Розмежування сутності банківської ліквід­ності на цих двох рівнях є принциповим для процесу управління ліквідніс­тю, яке на мікрорівні здійснюється в кожному окремому банку шляхом са­морегулювання з урахуванням чинних нормативних вимог, на макрорівні - через реалізацію регулятивних функцій центрального банку.

Мікрорівень (ліквідність банку). Найпоширенішим є трактування лік­відності банку як його спроможності своєчасно і в повному обсязі викону­вати свої зобов’язання [69, с.7]. В Інструкції про порядок регулювання ді­яльності банків в Україні від 28 серпня 2001 року № 368 ліквідність банку визначається як здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’ язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’ язань банку, а також строками і сумами інших джерел і напрямів використання коштів [61].

У деяких літературних джерелах банківська ліквідність трактується як запас. За цим підходом ліквідність банку визначається наявністю у нього в достатній кількості активів, які в разі необхідності можуть бути швидко і з мінімальними втратами реалізованими [58, с. 110].

Кожний банк має володіти запасом ліквідних активів, які можуть бути використані для виконання його поточних зобов’язань. У разі їх тимчасо­вої нестачі банк може залучити (купувати) кошти на грошовому ринку. З

огляду на це управління ліквідністю на мікрорівні окремого банку означає підтримання її на достатньому рівні для своєчасного виконання усіх при­йнятих на себе зобов’язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів шляхом забезпечення оптимального співвідношення активів і пасивів за строками і сумами та оптимального співвідношення між влас­ними та залученими коштами з метою мінімізації витрат на підтримку лік­відності банку.

Відомо, що зобов’язання банку складаються із реальних і потенцій­них. Реальні зобов’язання відображені в балансі банку у вигляді депозитів, залучених міжбанківських ресурсів, коштів кредиторів тощо. Потенційні - зобов’язання, відображені на позабалансових рахунках, зокрема надані банком гарантії, поруки, інші зобов’язання, які передбачають їх виконання в грошовій формі. До потенційних зобов’язань банку також відносять не­обхідність задоволення потреб кредитоспроможних клієнтів в одержанні нових кредитів. Поділ зобов’язань банку на реальні й потенційні став під­ґрунтям для існування поширеного підходу до визначення ліквідності ба­нку, відповідно до якого «ліквідність банку - це здатність банку вчасно і повністю виконувати свої поточні зобов’язання, задовольнити вимоги вкладників та попит позичальників» [48, с. 331; 78, с. 22; 58, с. 111]. Проте однією з умов розвитку кожного окремого банку по висхідній є те, що йо­го рівень ліквідності має забезпечити не лише своєчасне, повне виконання своїх зобов’язань та задоволення попиту кредитоспроможних клієнтів на кредитні ресурси, а й сприяти розвитку інших операцій відповідно до кон’юнктури на банківському ринку.

Зустрічається також визначення ліквідності як спроможності банку задовольнити потреби в готівкових коштах для своєчасного і повного ви­конання своїх зобов’язань [192, с. 228]. Таке тлумачення вважаємо не до­сить точним, оскільки воно обмежує розуміння ліквідності наявною готів­кою, тоді як ліквідність банку має забезпечити виконання зобов’ язань з урахуванням їх обсягів, строків, валюти та виду платежу за зобов’язанням, який може здійснюватись готівкою і безготівково.

Деякі вітчизняні та зарубіжні автори наводять визначення ліквідності, в якому наголошується на умові мінімізації витрат на виконання своїх зо­бов’язань [223, с. 80; 78, с. 22; 8]. Так, у підручнику під редакцією

О.І. Лаврушина ліквідність банку визначається як спроможність своєчасно і без втрат виконувати свої зобов’язання перед вкладниками і кредиторами [8, с. 140]. Проте, на нашу думку, поряд із умовою своєчасності та повно­ти виконання зобов’язань банку, яка має забезпечити його ліквідність, умова мінімізації витрат має вторинне значення, оскільки збитки від втра­ти репутації та довіри вкладників через невиконання зобов’ язань можуть

мати для банку несприятливі наслідки, порівняно із втратами від реаліза­ції активів за заниженою вартістю та залучення коштів на грошовому рин­ку за підвищеними ставками.

Таким чином, проведений аналіз підходів до визначення дефініції «ліквідність банку» показує, що вони не дають однозначного і вичерпного її трактування через розбіжності в розумінні зобов’ язань, виконання яких має забезпечити ліквідність банку (всі зобов’ язання, реальні, перед вклад­никами і клієнтами) та основних функцій оптимальної ліквідності банку (своєчасність, повнота виконання зобов’язань, мінімізація витрат та спри­яння нарощенню операцій банку).

Проведене дослідження дозволяє визначити «ліквідність банку» як його спроможність своєчасно й у повному обсязі виконувати всі свої гро­шові зобов’ язання та забезпечити розвиток банку на основі нарощення об­сягів його операцій.

Макрорівень (ліквідність банківської системи). Теоретичні дослід­ження ліквідності банківської системи, на відміну від ліквідності банку, поки що не знайшли широкого висвітлення в економічній літературі. Се­ред трактувань сутності ліквідності банківської системи існує підхід, за яким вона ототожнюється із спроможністю банківської системи виконува­ти свої функції. Так деякі вітчизняні дослідники під ліквідністю банківсь­кої системи розуміють її спроможність забезпечити своєчасне виконання всіх боргових зобов’ язань перед вкладниками, кредиторами і засновника­ми банківських установ, можливість залучати в повному обсязі вільні ко­шти юридичних і фізичних осіб та надавати кредити й інвестувати розви­ток економіки країни [27, с. 20]. Характеризуючи ліквідність банківської системи, автори виділяють:

- внутрішню ліквідність банківської системи - здатність виконувати свої зобов’язання перед резидентами України - юридичними і фізичними особами;

- міжнародну (зовнішню) ліквідність - здатність країни виконувати свої міжнародні зобов’язання, повертати борги. Вона, на думку авторів, відображає міжнародні резерви та зовнішні вимоги і зобов’язання органів грошово-кредитного регулювання, а також зовнішні активи та зо­бов’ язання банків України.

Зрозуміло, що жодна банківська система не може бути ізольована від банківських систем інших країн. Проте міжнародну ліквідність банківсь­кої системи не можна ототожнювати з платоспроможністю держави, за зобов’ язаннями якої вона, відповідно до чинного законодавства, не відпо­

відає. Міжнародну ліквідність банківської системи, на нашу думку, слід визначати як спроможність банківських установ своєчасно та у повному обсязі відповідати за своїми грошовими зобов’язаннями за межами країни.

У Російській банківській енциклопедії наведено трактування ліквіднос­ті банківської системи у вузькому та широкому розумінні. У вузькому ро­зумінні ліквідність банківської системи визначається як сума розрахунко­вих і квазірозрахункових коштів, сконцентрованих у банківській системі [192, с. 228]. Таке визначення базується на кількісному аспекті ліквіднос­ті, видимим проявом якої є такі складові як готівка в касі, кошти на кор- рахунках, депозити в центральному банку тощо. У широкому розумінні ліквідність банківської системи визначається як форма організації розра­хунково-платіжного обороту через банківську систему відповідно до по­треб фінансового капіталу [192, с. 228]. У цьому визначенні акцентується увага на ролі ліквідності в організації розрахунків і платежів в економіці, проте ліквідність банківської системи не є формою організації розрахун­ково-платіжного обороту, а є якісним станом банківської системи.

На нашу думку, ліквідність банківської системи є її динамічним ста­ном, який забезпечує своєчасність, повноту і безперервність виконання усіх грошових зобов’язань банківської системи та достатність коштів від­повідно до потреб розвитку економіки.

Ліквідність банківської системи має певну структуру (рис. 4.25).

Рис. 4.25. Структура ліквідності банківської системи

Використовуючи підхід, що базується на дослідженні ліквідності бан­ківської системи за станом кореспондентських рахунків банків у Націона­льному банку України, визначимо основні її складові, якими є кошти сфор­мованих банками обов’язкових резервних вимог, що зберігаються на корра- хунках банків у центральному банку та вільна ліквідність (формула 4.1).

де Лбс - ліквідність банківської системи, млн. грн.; ОРВ - обсяги обов’язкових резервних вимог, млн. грн.; Вл - вільна ліквідність банківсь­кої системи, млн. грн.; Ккр - обсяги коштів на кореспондентських рахун­ках у Національному банку України, млн. грн.

Вільна/недостатня ліквідність розраховується як різниця між обсягами коштів на коррахунках банків у Національному банку України і необхідною сумою обов’язкових резервів (формула 4.2). Позитивне значення цього по­казника свідчить про наявність вільної ліквідності (профіциту ліквідності ) в банківській системі, в той час як від’ємне значення показника - про проб­леми недостатньої ліквідності (дефіциту) в банківській системі країни.

де Вл - вільна ліквідність банківської системи, млн. грн.; Дл - дефіцит ліквідності в банківській системі (недостатня ліквідність), млн. грн.

Проведені дослідження сутності ліквідності дозволяють стверджувати про нетотожність економічних категорій «вільна» та «надлишкова» ліквід­ність. Вільна ліквідність є одним із базових показників стану банківської системи. Вона використовується банками для проведення активних і паси­вних операцій, а також для нарощування їх обсягів. Тому наявність певно­го рівня вільної ліквідності банків понад рівень обов’язкових резервів, що зберігаються на кореспондентських рахунках у центральному банку, є не­обхідною передумовою ефективного виконання банками своїх функцій та можливості нарощування обсягів своєї діяльності.

Надлишкова ж ліквідність (Нл) є складовою вільної ліквідності. Кіль­кісно її розмір можна визначити як різницю між наявним обсягом вільної ліквідності (Вл) та рівнем оптимальної вільної ліквідності (Овл), необхід­ної для функціонування та розширеного розвитку банківської системи (формула 4 3)

де Нл - надлишкова ліквідність банківської системи, млн. грн.; Вл - вільна ліквідність банківської системи, млн. грн.; Овл. - оптимальна віль­на ліквідність банківської системи, млн. грн.

Наявність надлишкової ліквідності за умови її неповної стерилізації центральним банком створює інфляційний навіс в економіці країни і свід­чить про перевищення пропозиції коштів над попитом на грошово-кредит­ному ринку. Саме ця складова є об’єктом регулювання, яке здійснюється центральним банком у межах його монетарної політики в процесі регулю­вання грошово-кредитного ринку. Необхідність обґрунтування зазначених складових вільної ліквідності пов’язана з витратністю стерилізаційних операцій та необхідністю їх мінімізації на основі визначення та прогнозу­вання розміру оптимального рівня ліквідності, адекватного потребам роз­витку банківської системи та економіки в цілому.

В Україні в умовах профіциту ліквідності особливої актуальності на­буває питання обґрунтування оптимального рівня вільної ліквідності та оптимального рівня ліквідності банківської системи в цілому, а також ви­значення критеріїв їх оцінки та методів прогнозування на коротко- та дов­гострокову перспективу.

Із наведених на рис. 4.25 методичних засад щодо складових ліквіднос­ті банківської системи випливає економічна сутність показника оптималь­ної ліквідності банківської системи (Ол), що кількісно визначає такий рі­вень її ліквідності, який забезпечує виконання банками обов’язкового рів­ня резервних вимог (ОРВ) та усіх грошових зобов’язань банківської сис­теми, а також проведення операцій банків та нарощення їх обсягів відпо­відно до потреб розвитку економіки без створення дисбалансів та загрози фінансовій стійкості банківської системи та розвитку інфляційних проце­сів у країні (формула 4.4).

де Ол - оптимальна ліквідність банківської системи, млн. грн.; ОРВ - обсяги обов’язкових резервних вимог, млн. грн..

Таким чином, основними структурними елементами ліквідності бан­ківської системи є оптимальна ліквідність (Ол), оптимальна вільна ліквід­ність (Овл), вільна ліквідність (Вл) та надлишкова ліквідність (Нл). Розу­міння і врахування зазначених складових ліквідності банківської системи та чинників, які впливають на її рівень є методологічною основою ефек­тивного регулювання ліквідності банківської системи країни.

Регулювання ліквідності банківської системи країни є складним про­цесом створення передумов забезпечення та підтримання оптимального рівня ліквідності банків на макрорівні. Регулювання ліквідності здійсню­ється центральним банком у межах його монетарної політики в процесі регулювання грошово-кредитного ринку шляхом використання законодав­чо визначених механізмів та інструментів.

Регулюванню ліквідності банківської системи передує аналіз та прог­нозування її поточного стану, який здійснюється центральним банком на

щоденній основі. Найбільш поширеним підходом в аналізі банківської лік­відності є так званий «балансовий» підхід, суть якого полягає у проведенні аналізу за статтями балансу центрального банку, в якому наглядно відоб­ражаються кількісні зміни у попиті та пропозиції ліквідності, а також вза­ємодія центрального банку та банківської системи в процесі регулювання ліквідності грошово-кредитного ринку.

Статті балансу центрального банку можна поділити на такі, що відоб­ражають основні компоненти попиту та автономної пропозиції ліквідності (табл. 4.2). Зокрема, автономні фактори пропозиції ліквідності відобра­жені в таких статтях балансу центрального банку: чисті іноземні активи, чиста позиція (зобов’язання) Уряду в центральному банку; готівка в обігу, інші чисті статті. Попит на ліквідність складається з попиту на обов’язкові резервні вимоги і вільні резерви (поточні рахунки банків за виключенням обов’язкових резервів) [255, с. 67].

Через невідповідність сукупного попиту на ліквідність та сукупної ав­тономної пропозиції ліквідності утворюється розрив, який є об’єктом пи­льної уваги та регулювання, що здійснюється центральним банком. Він свідчить про наявність у банківській системі надлишкової пропозиції лік­відності (структурний профіцит ліквідності) або незадоволений попит на ліквідність (структурний дефіцит ліквідності). Усунення структурного надлишку ліквідності потребує проведення від центрального банку опера­цій із поглинання (стерилізації) ліквідності, в той час як його адекватними діями з усунення структурного дефіциту ліквідності будуть операції з під­тримання ліквідності.

Як відомо, в країнах із розвиненою економікою основним інструмен­том монетарної політики є процентні ставки центрального банку. Досяг­нення цінової стабільності як основної цілі монетарної політики забезпе­

чується шляхом впливу центрального банку на рівень відсоткових ставок в економіці. Основним операційним орієнтиром при цьому виступають короткострокові ставки на грошово-кредитному ринку, які центральний банк контролює, регулюючи вільні резерви банків (поточні рахунки банків за виключенням обов’язкових резервів). Якщо попит банків на вільні ре­зерви змінюється лише у відповідності з процентними ставками, то ціль, спрямована на підтримку вільних резервів на постійному рівні, еквівален­тна цілі, спрямованої на забезпечення стабільності процентних ставок. Змінюючи свою ставку, центральний банк може впливати на попит на ві­льні резерви. Альтернативно, змінюючи обсяги операцій на відкритому ринку, центральний банк може впливати на процентні ставки на грошово­му ринку. Тобто, з метою утримання ринкових процентних ставок опера­ції центрального банку спрямовані на скорочення/поповнення вільних ре­зервів банків у разі зменшення/зростання попиту на гроші. З цієї позиції управління ліквідністю є невід’ємною складовою діяльності центрального банку, спрямованою на упередження короткострокової невизначеності й нестабільності процентних ставок, яка може бути викликана щоденними різкими коливаннями ліквідності ринку [37, с. 2]. У процесі управління ліквідністю центральний банк сигналізує про позицію монетарної політи­ки і підтримує її монетарними операціями, які утримують ринкові про­центні ставки близько до оголошеної цілі [255, с. 68].

Реакція центрального банку на структурну ліквідність відображає його позицію. Наприклад, у випадку наявності структурного профіциту ліквіднос­ті та стерилізації надлишкової ліквідності, у балансі центрального банку статті, які відображають зобов’язання центрального банку перед банками (поточні рахунки банків за виключенням обов’язкових резервів, обов’язкові резервні вимоги, депозитні операції центрального банку) будуть перевищу­вати статті активів, що відображають кредитні операції з банками. У табли­ці 4.3.1. відповідні статті активів та зобов’язань виділені курсивом. У цьому випадку баланс центрального банку є таким, що забезпечується активами. У випадку структурного дефіциту ліквідності банківської системи - виділе­ні статті активів центрального банку за інструментами кредитування банків перевищують чотири виділених статті зобов’язань центрального банку пе­ред банками - баланс є таким, що забезпечується зобов ’язаннями. Така си­туація з дефіцитом ліквідності є на ринку більшості розвинених країн світу: Банку Англії, Федерального резервного банку США, європейських центра­льних банків та Банку Японії [255, с. 4].

Виділяють 4 основних автономних складових постачання резервів (лік­відності): чисті іноземні активи, чисті зобов’язання уряду, внутрішня валю­та в обігу та інші зобов’язання (капітал центрального банку і резерви) [253].

Розглянемо основні автономні чинники впливу на ліквідність (резер­ви) банківської системи з їх адаптацією до вітчизняних умов.

1. Стаття «Чисті іноземні активи». Роль цього чинника змінюється за­лежно від режиму обмінного курсу і коливань платіжного балансу. У краї­нах з плаваючим обмінним курсом цей чинник є автономним, оскільки втручання центрального банку в роботу валютного ринку не спостеріга­ється і, відповідно, не відбуваються зміни в чистих іноземних активах центрального банку, за винятком впливу від їх переоцінки.

В умовах фіксованого або керованого курсу цей чинник не є автоном­ним, оскільки центральний банк має прямий вплив на зміни в статті «Чис­ті іноземні активи» через проведення валютних інтервенцій (купівлі або продажу іноземної валюти) з метою регулювання обмінного курсу націо­нальної валюти. Вплив валютних інтервенцій на ліквідність банківської системи визначається, як вже зазначалося, валютною політикою центра­льного банку, а також залежить від зовнішньоекономічної ситуації та від привабливості фінансових інструментів для зовнішніх інвесторів. Прове­дення валютних інтервенцій як правило супроводжується «очищувальни­ми» операціями (кредитними або ж стерилізаційними), спрямованими на нормалізацію ситуації з ліквідністю, розбалансовану проведеними центра­льним банком інтервенціями на валютному ринку.

В Україні, де центральний банк, який реалізує свою грошово-кредит­ну політику в режимі прив’язки гривні до долара США, в умовах відкри­тості економіки та притоку іноземного капіталу Національний банк Укра­їни змушений проводити інтервенції з купівлі іноземної валюти з метою підтримки курсової стабільності. Така політика супроводжується зростан­ням обсягів коштів на коррахунках банків в центральному банку та, відпо­відно, вільної ліквідності (резервів). Зростання золотовалютних резервів через проведення валютних інтервенцій центральним банком стали осно­вним каналом безготівкової емісії і основним чинником впливу на ліквід­ність банківської системи України.

У багатьох країнах світу на певному етапі розвитку проведення валю­тних інтервенцій з метою підтримання стабільності курсу було причиною надлишкової ліквідності та пов’ язаних із цим негативних наслідків для економіки країни та діяльності центрального банку. В результаті накопи­чувалися надлишкові валютні запаси, які в окремих країнах центральної Європи, наприклад Хорватії, Чехії, Угорщині, Польщі, Словаччині, Сло­венії, в окремі періоди зростали до 20-30% ВВП країни [253, с. 7-8]. З ча­сом більшість країн перейшли до більш гнучких видів курсоутворення, який дозволив зменшити вплив цього чинника надлишкової ліквідності.

2. Стаття «Чисті зобов’ язання Уряду» є другим потенційним автоном­ним чинником створення ліквідності (резервів) банків. Вони накопичу­ються через мережу щоденних потоків коштів, які проходять по консолі­дованому фінансовому рахунку, якому притаманні значні коливання через сезонність дохідної та витратної частини бюджету. «Чисті зобов’язання

Уряду» є показником, який визначається як валовий борг Уряду за виклю­ченням коштів уряду, що зберігаються на рахунках у центральному банку. Рух коштів на рахунках Уряду в центральному банку впливає на банківсь­ку ліквідність таким чином: надходження коштів призводить до зменшен­ня обсягу поточних рахунків (коррахунків) банків у центральному банку, а отже і до зменшення їх ліквідності. І навпаки, витрачання Урядом коштів призводить до збільшення коштів на рахунках банків, а відповідно й до збільшення їх ліквідності.

Варто зазначити, що в активах балансу багатьох центральних банків є стаття «Чисті кредити Уряду», яка відображає не ринкові відносини центрального банку із урядом, які мали місце при монетарному фінансу­ванні уряду. В ринкових умовах із зростанням незалежності центральних банків обсяги цієї статті зменшуються, що пов’язано із припиненням не ринкової практики фінансування бюджетного дефіциту (монетарного фі­нансування уряду), хоча у багатьох країн баланс центрального банку, як і в Україні, за цією статтею до цього часу відображає заборгованість Уря­ду за запозиченнями.

3. Стаття «Готівка в обігу» є важливим автономним фактором впливу на резерви (ліквідності банків). Із позиції впливу на ліквідність центральні банки досліджують такі складові готівки в обігу: готівка в касах банків та готівка поза банками. Динаміка готівки поза банками є найбільш неперед- бачуваним чинником, оскільки непросто спрогнозувати та передбачити наміри населення щодо витрачання коштів, хоча вплив цього чинника має певний сезонний прояв. Зокрема, найбільший обсяг готівки населенням витрачається у вихідні та передсвяткові дні, різдвяні та пасхальні свята, період відпускних компаній.

Чинник «Готівка поза банками» необхідно розглядати у тісному взає­мозв’язку із «Готівкою в касах банків», адже зменшення готівки поза бан­ками переважно компенсується надходженням готівки до кас банків. На­приклад, перед вихідними та святковими днями банками з кас видається більший обсяг готівки, ніж в будні дні. Відповідно, після святкових та ви­хідних днів у каси банків повертаються значні обсяги готівки, що позна­чається на зростанні ліквідності банківської системи.

У цілому попит на готівку коливається залежно від зміни номінально­го ВВП, процентних ставок (альтернативна вартість), розвитку безготівко­вих платіжних систем (замінників готівки), очікувань та довіри до банків­ської системи та центрального банку, рівня доларизації в країні.

4. Четвертим фактором росту ліквідності (резервів) є стаття балансу центрального банку «Капітал та резерви». Ця складова ліквідності є най­менш змінна і включає в себе прибуток, який зазвичай інвестується у висо­коякісні, ліквідні активи. Операції з капіталом і резервами зазвичай наперед визначені й передбачувані, тому вагомого впливу на ліквідність не мають.

До неавтономних (внутрішніх), залежних від центрального банку чинників впливу на ліквідність в Україні потрібно віднести:

1. Як уже зазначалось, в умовах відкритості вітчизняної економіки та проведення для підтримання курсової стабільності валютних інтервенцій Національним банком України в умовах режиму, що базується на прив’язці курсу гривні до долара США, валютні інтервенції у складі статті «Чисті іноземні активи» є неавтономним та вагомим чинником впливу на ліквідність банківської системи в Україні.

2. Статтю «Обов’язкові резерви», яка відображає попит на ліквідні кошти для виконання обов’язкових резервних вимог. Обсяг цього попиту залежить від встановленої центральним банком нормативу обов’ язкового резервування, складу зобов’ язань, до яких встановлюються нормативи (бази резервування), обсягу обов’язкових резервів, який банки мають що­денно на початок операційного дня тримати на коррахунку.

3. Основною складовою в забезпеченні ліквідності (резервів) банків є стаття балансу центрального банку «Чисті зобов’ язання ринку», яка відоб­ражає результат проведення операцій центрального банку по регулюван­ню ліквідності.

Ураховуючи можливість проведення центральним банком двосторон­ніх операцій з регулювання ліквідності, спрямованих на забезпечення та поглинання ліквідності з метою усунення як структурного дефіциту, так і профіциту ліквідності, «Чисті зобов’ язання» ринку можна представити як суму чистих операцій центрального банку по регулюванню ліквідності з урахуванням монетарних операцій, проведених в попередній період (формула 4.5).

ЧЗР = АОМО + ASF + МО +АПР, (4.5)

де ЧЗР - чисті зобов’язання ринку; ДОМО - нові чисті операції (вли­вання/стерилізація) центрального банку на відкритому ринку; Д SF - чисте вливання/стерилізація ліквідності через використання постійних механіз­мів центрального банку (Standing Facilities); ДІО - інші чисті операції по регулюванню ліквідності; ДПР - залишок попередніх операцій із регулю­вання ліквідності минулих періодів.

При цьому чиста позиція центрального банку в регулюванні ліквід­ності (кредитна емісія або стерилізація) визначатиметься за формулою 4.6.

Е(С) = АЧІА + АЧЗУ + АІЧС +АК- АГ + АПР + АОМО + ASF + АІО, (4.6)

де Е (С) - кредитна емісія (стерилізація) центрального банку; ДЧІА - чисті іноземні активи; Д ЧЗУ - чисті зобов’язання уряду; ДІЧС - інші чис­ті статті; ДК - капітал і резерви центрального банку; ДГ - готівка в обігу.

Перші шість показників (ДЧІА + ДЧЗУ + ДІЧС + ДК - ДГ + ДПР) є ав­тономними факторами (АФ) і відображають «позицію автономної ліквід­ності», а показники (ДОМО + ДSF + ДІО) є позиційними показниками і

відображають «позиційну політику» центрального банку на ринку, яка знаходить прояв в операціях з підтримання або стерилізації ліквідності.

На нашу думку, в аспекті регулювання ліквідності, позицію централь­ного банку можна визначити як стерилізаційну (при структурному профі- циті ліквідності) або кредитно-емісійну (при дефіциті ліквідності).

Із розглянутого підходу випливає, що зміни в ліквідності (резервах) банків складаються із суми змін в автономній позиції ліквідності ринку та змін у позиційній політиці центрального банку. Вільні резерви (вільна лік­відність) банківської системи, тобто стаття «Поточні рахунки банків за виключенням обов’язкових резервів» за результатами оцінки статей балан­су центрального банку визначаються за формулою 4.7 [Грей С., Телбот Н. Денежно-кредитные операции. Пособие, с. 30]:

Вл = ЧІА + ЧЗУ + КО + ІЧС + К - Г - ОР - СО, (4.7)

де Вл - вільна ліквідність (вільні резерви) банків; ЧІА - чисті іноземні активи; ЧЗУ - чисті зобов’язання уряду; КО - кредитні операції централь­ного банку; ІЧС - інші чисті статті; К - капітал і резерви центрального банку; Г - готівка в обігу; ОР - обов’язкові резерви; СО - стерилізаційні операції центрального банку

Якщо попит банків на вільні резерви є постійним (за поточними про­центними ставками), а центральний банк прагне забезпечити незмінність процентних ставок, то його діями будуть операції, спрямовані на те, щоб вільні резерви банків залишалися без змін. В іншому випадку зростання пропозиції грошей і/або скорочення попиту на гроші або обов’язкові резер­ви призведе до росту вільних резервів і відповідного скорочення процент­них ставок. І навпаки, скорочення джерел грошей або зростання попиту на готівку чи обов’язкові резерви призведе до скорочення вільних резервів і підвищення процентних ставок.

Із формули 4.7 видно, що зміни у вільних резервах відображають уда­ри по автономних потоках ліквідності та попиту на ліквідність (обов’язко­ві резерви) разом із змінами в чистих зобов’язаннях ринку перед центра­льним банком. На практиці рівень вільних резервів залежить від країни: в розвинених країнах вони складають менше 1% «грошово-кредитної осно­ви», у той час як в країнах, що розвиваються, він може бути значно вищим [253, с. 21-22]. Наявність значного обсягу вільних резервів свідчить про проблеми з управління ліквідністю.

Розрізняють баланси «ex ante» (попередній, початковий) і «ex post» (заключний, фактичний). «Ех ante» є балансом перед втручанням центра­льного банку і є структурною позицією ліквідності ринку, що відображає чистий вплив автономних чинників ліквідності на ринок. «Ех post» є за­ключним балансом рівноваги, яка встановлюється після втручання цент­рального банку, і відображає загальну рівновагу на ринку після впливу

незалежних факторів ліквідності одночасно із стерилізаційними або ж кре­дитними операціями центрального банку [253, с. 22].

Очевидним є те, що розбалансування ліквідності може бути зумовле­но або нестачею (дефіцит) ліквідності (запасів) або її надлишком (профі- цит). Попри те, що попередній ринковий баланс («Ех ante») в банківській системі може коливатися від надлишку до нестачі ліквідності, більшість країн демонструють постійну тенденцію в одному напрямі - або дефіцит або ж профіцит ліквідності. Така тривала розбалансованість відома як «структурна позиція ліквідності ринку». Слід зазначити, що структурна позиція ринку, що характеризується дефіцитом ліквідності, притаманна високорозвиненим країнам, у той час як структурна позиція дефіциту, або ж відсутністю чіткої позиції, тобто періодичними змінами профіциту де­фіцитом і навпаки - притаманна країнам, що знаходяться на етапі транс­формаційних перетворень.

Підсумовуючи досліджуваний підхід щодо регулювання ліквідності банківської системи, зазначимо, що кінцевий баланс центрального банку («ех post») є результатом регулювання попереднього балансу («ex ante») центрального банку (ДОМО + ASF + ДІО), які відображають його пози­ційну політику і є реверсними залежно від ситуації з ліквідністю на ринку. Центральний банк залежно від операцій, що проводяться з метою регулю­вання ліквідності, може бути чистим кредитором банків (рефінансування банків) або чистим дебітором (стерилізація ліквідності).

Практика центральних банків із регулювання ліквідності свідчить про те, що за наявності структурного дефіциту ліквідності центральний банк завжди у повній мірі задовольняє попит банків шляхом проведення кре­дитних операцій для забезпечення ринкового балансу (формула 4.8), у противному разі відбудеться платіжна криза банку.

Ex post баланс = Ex ante баланс+AOMO+ASF+AIO = 0 = ринковий баланс,

(4.8) [253]

де Ех post баланс - кінцевий баланс (після проведення операцій цент­рального банку з регулювання ліквідності); Ех ante баланс - початковий (вихідний) баланс - структурна позиція ліквідності на ринку до втручання центрального банку; ДОМО+ДSF+ДЮ - операції центрального банку з регулювання ліквідності на ринку, які свідчать про його позицію (чистого кредитора або дебітора банків).

Проте в країнах, структурна позиція яких характеризується профіци- том ліквідності, центральні банки рідко поглинають усю надлишкову лік­відність аби досягнути ринкового балансу. Головними причинами цього є значні витрати від проведення стерилізаційних операцій центрального ба­нку. Крім цього, зростання обсягів стерилізації надлишкової ліквідності із підвищенням процентних ставок за цими операціями з метою стимулю-

вання банків щодо участі в них, провокуватиме (в умовах відкритості еко­номіки та валютного режиму близького до фіксованого курсоутворення) додатковий притік капіталу із зворотнім впливом на конкурентноздатність (через валютний курс) та інфляцію (через надлишковий попит). У резуль­таті такої політики швидше за все відбудеться зниження короткостроко­вих процентних ставок з наслідками для інфляції (якщо надлишкова лік­відність переросте у надлишковий внутрішній попит) або послаблення обмінного курсу (якщо банки та інші економічні агенти шукають більшої віддачі від інвестицій у іноземній валюті або бачать, що вища внутрішня інфляція призведе до послаблення валютного курсу в майбутньому). По­ряд із цим нездатність управляти ліквідністю через проведення стериліза­ційних операцій у повному обсязі спричинить послаблення контролю центрального банку над фінансовим ринком [255, с. 7-8].

Практикою центральних банків доведено, що з позиції забезпечення оптимального підґрунтя для ефективності проведення монетарної політи­ки структурний дефіцит ліквідності є більш бажаним. З огляду на це центральні банки намагаються вирішити проблему надлишкової ліквід­ності та перейти до її дефіциту. Така політика центральних банків пов’язана із перевагами, які надає позиція структурного дефіциту проти профіциту ліквідності. Основними з таких переваг є:

- сильний вплив монетарної політики у регулюванні грошово­кредитного ринку. При структурному дефіциті ліквідності баланс центра­льного банку є таким, що «визначається зобов’ язаннями» - здійснюються кредитні операції для підтримання ліквідності (попиту) банків і централь­ний банк, як монопольний постачальник ліквідності, має міцну позицію, оскільки може визначати умови (ціну) задоволення попиту. При наявності попиту на ліквідність банки звертаються до запозичень у центральному банку, таким чином утримується тісний зв’язок у процентному каналі мо­нетарного трансмісійного механізму та сильна управлінська позиція цент­рального банку. За структурного дефіциту ліквідності грошово-кредитний ринок стає чутливим до змін грошово-кредитної політики, що забезпечує його адекватну реакцію та ефективність дії монетарного трансмісійного механізму і реалізації монетарної політики відповідно намічених цілей;

- дохідність операцій центрального банку. Позиція центрального бан­ку як чистого кредитора ринку є більш бажаною і з позиції того, що при­бутковість банку є певною гарантією його політичної незалежності. Крім цього, проведені дослідження Центром вивчення діяльності центральних банків Банку Англії свідчить про те, що збитки центрального банку за­грожують його репутації і довірі на ринках, позначаються на його спро­можності регулювати валютну політику, а серйозні погіршення від систе­матичних втрат породжують у кінцевому підсумку цінову нестабільність.

4.3.2.