2.2. Розвиток банківської системи України

Наявність вказаної залежності може бути підтверджена на прикладі розвитку країн, економічні устрої яких за останні роки зазнали суттєвих змін на шляху ринкових перетворень. Із запровадженням основних ринкових інститутів у практику господарського життя відбулися кардинальні зрушення і у функціонуванні банківських систем, які у новітній історії цих країн пройшли шлях від планово-розподільчого характеру банківської справи до системи банківських інститутів, організованих на ринкових засадах. Зрозуміло, що подібний процес відбувався переважно еволюційним шляхом, результатом чого є наявність тривалого перехідного періоду в розвитку банківської системи, як, власне, всієї економіки загалом.

Що ж до України, то її банківську систему можна зарахувати до перехідного типу, хоча за багатьма параметрами вона у своїй основі вже наближена до ринкової системи банківських інститутів. Деякі з особливостей функціонування банківської системи перехідного періоду є характерними здебільшого для перших, початкових стадій цього періоду, які з різним рівнем успішності банки України вже минули.

Стан справ, що нині спостерігається у банківській системі нашої країни загалом, може бути означений як процес становлення якісно нового механізму економічних відносин, суб\'єктами яких є банки. Проте власне новизна цих відносин більшою мірою стосується порівняння з неринковою економікою адміністративно-командного типу, оскільки у практичній площині рівень, досягнутий вітчизняною економічною системою протягом перехідного періоду, характеризується ще слабким загальним розвитком ринкових інститутів. У контексті зазначених аспектів прогрес у реформуванні банківської системи видається більш відчутним порівняно з іншими секторами господарства та з огляду на основні етапи її розвитку за період від початку впровадження ринкових перетворень в економічні відносини суспільства. Конкретний зміст і орієнтовні хронологічні межі цих етапів можна подати таким чином.

Перший етап (1987-1989 рр.) характеризується початком реорганізації монобанківської системи адміністративно-командного типу, що стало вихідною стадією реформування всієї економіки загалом, оскільки порядок діяльності банківських установ, пристосованих до потреб планового господарства, взагалі не давав змоги вирішувати завдання модернізації економічної системи. Банки здійснювали лише пасивний перерозподіл кредитних ресурсів відповідно до державних планів економічного розвитку.

У цих умовах створення п\'яти державних спеціалізованих банків (Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Зовнішекономбанк, Ощадбанк) з функціями обслуговування відповідних народно-господарських комплексів було покликане сформувати більш гнучку структуру банківської системи, адекватну потребам підприємств реального сектору, яким вже надавалось право самостійного вирішення усіх господарських питань.

Другий етап (1990-1991 рр.) відображає останній період функціонування банківської системи України в умовах колишнього СРСР і визначається створенням реальних інституційних засад організації банківської діяльності за дворівневим принципом. Ліквідація централізованого матеріально-технічного постачання зумовила появу мережі численних торговельно-посередницьких організацій, обороти яких потребували оперативного кредитно-розрахункового обслуговування. Послуги ж державних спеціалізованих банків вже не задовольняли зростаючий попит не лише у торгівлі, а й в усіх інших галузях господарства.

Як наслідок вказаних процесів, відбувається швидке зростання кількості нових банків, що початково створювались галузевими міністерствами і відомствами. Наприклад, Міністерством легкої промисловості було створено Легбанк, Міністерством дорожнього будівництва - Шляхбанк, Міністерством лісового господарства - Лісобанк тощо. Крім цього, рядом підприємств, громадських організацій, кооперативів засновуються банки на акціонерних чи кооперативних засадах, що сприяло появі реальних передумов для деякого послаблення монополізму та розвитку конкуренції у банківській справі. Цей процес набирав сили завдяки ліберальній ліцензійній політиці - низьких вимог до величини статутного капіталу та до професійних якостей керівництва нових банків. Так, у серпні 1990 р.

Що ж до державних спеціалізованих банків, то, незважаючи на здійснені спроби реформувати їхню діяльність шляхом переведення цих установ у 1989 р. на «повний госпрозрахунок і самофінансування», власне кажучи, незмінною залишалася система централізованого контролю й розподілу ресурсів, відділення і філії не отримали власних капіталів, а жорстке регламентування усієї їхньої діяльності не надавало можливостей для встановлення взаємозацікавлених, партнерських відносин з клієнтами. Певному вирішенню цієї проблеми мало сприяти перетворення у 1990 р. трьох основних спеціалізованих банків на акціонерні товариства - Банк «Україна», Промінвестбанк та Укрсоцбанк, що згодом взяли курс на поступове скорочення частки державної власності в їхніх статутних фондах.

Таким чином, у результаті зазначених перетворень певної чіткості набувають риси другого рівня банківської системи, хоча основна частина банківських послуг все ще припадає на колишні державні спеціалізовані банки. У цей же період формально утворюється і верхній рівень банківської системи: відповідно до ухваленого у березні 1991 р. Закону «Про банки і банківську діяльність» на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР створено Національний банк України.

Третій етап (1992-1994 рр.) характеризується переважно екстенсивним розвитком банківської системи в умовах наростаючої гіперінфляції, негативних значень реальних процентних ставок та різкого падіння курсу національної валюти.

Відносний лібералізм у порядку утворення нових банків, що діяв до середини 1994 р., з юридичної точки зору є порівнюваним з відкриттям приватного підприємства у будь-якому іншому секторі економіки. Нові комерційні банки створювались зі значною часткою приватного капіталу в результаті швидкого розвитку спільних і малих підприємств, акціонерних товариств. Понад 100 банків було створено у період гіперінфляції як «кишенькові» структури підприємств або приватних осіб, оскільки вартість створення такого банку була рівноцінною придбанню трикімнатної квартири.

Звісно, основна мета діяльності таких банківських інститутів полягала у забезпеченні дешевими кредитними ресурсами передусім їхніх засновників та акціонерів, що не завжди відповідало загальним принципам прибуткового ведення банківського бізнесу.

Загалом, однак, ринок банківських послуг протягом вказаного періоду залишався ще достатньо монополізованим, оскільки на новоутворені комерційні банки припадало менше, як 10% банківських операцій, а за деякими підрахунками - навіть менше, як 5%.

Четвертий етап (починаючи з 1995 р.) характеризується стабілізацією загальної кількості зареєстрованих банків, а також поступовими проявами тенденції до зменшення кількості реально діючих банківських установ, що зумовлено об\'єктивною необхідністю у концентрації банківського капіталу з огляду на потреби повноцінного обслуговування суб\'єктів ринку та мінімізації рівня ризиків за всіма видами банківських операцій.

Особливістю цього етапу є поступове пристосування банківської системи до умов діяльності, пов\'язаних з ознаками фінансової стабілізації, наслідки якої мають безпосередній вплив на ключові аспекти організації банківської справи (зокрема, зниження загального рівня процентних ставок та банківської маржі, дохідності операцій на фінансових ринках). Припинення спаду у виробництві і його зростання, розвиток ринку державних та корпоративних цінних паперів попри загальну стабілізацію на макроекономічному рівні потребують стимулювання розвитку реального сектору економіки, що зумовлює об\'єктивну потребу в максимальному задоволенні попиту суб\'єктів господарювання на банківські послуги. Конкретні ж практичні можливості щодо вирішення цього завдання вітчизняною банківською системою залежать від результатів подальшого розвитку процесів її інституційного та структурного вдосконалення.

У цей період набула також належного розвитку інфраструктура банківської системи, виявом чого стало формування механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування і рефінансування комерційних банків, створення Національним банком України достатньо дієвої системи банківського регулювання і контролю.

Загалом за перехідний період роль банківської системи значно зросла порівняно з її підпорядкованим, другорядним становищем в адміністративно-плановому господарстві.

Зрозуміло, що й четвертий етап не можна вважати завершальним у процесі реформування банківської системи на ринкових засадах. У своєму реформованому вигляді сукупність банківських інститутів країни має максимальною мірою відповідати завданням побудови ринкової структури суспільного відтворення, що визначається рухом до якісно нового стану економіки, який базується насамперед на приватній (недержавній) формі власності та сукупності інваріантів, які ще необхідно забезпечити: конкурентне середовище, свобода діяльності суб\'єктів ринкових відносин, органічна вбудованість державного регулювання у господарський механізм. На практиці це означає об\'єктивну потребу досягнення абсолютного рівня відповідності конкретних форм організації діяльності банківської системи потребам нової відтворювальної структури національної економіки.

Основним напрямком до вирішення вказаного завдання має бути обрано такий підхід до подальшого вдосконалення банківської системи, який відображав би не стільки постійне пристосування її до умов ринкового середовища, що перманентно змінюються (хоча і це є важливим моментом забезпечення оптимальної організації банківської справи), скільки випереджальний рівень можливостей банків щодо задоволення потреб економічних агентів у відповідних послугах. Інакше кажучи, банки мають бути готовими виконувати той спектр і обсяг операцій з обслуговування грошово-кредитної сфери економічних відносин, який у даний момент потрібний суб\'єктам цих відносин для забезпечення нормального перебігу процесу розширеного відтворення.

Процес вдосконалення банківської системи є неперервним та діалектично пов\'язаним зі змінами у реальному секторі економіки і соціально-політичними аспектами суспільного життя навіть у розвинутих країнах, не кажучи вже про країни з перехідним характером економічних відносин, де необхідність такого процесу природно випливає з повсякденного функціонування системи та її окремих елементів з огляду на значні зміни в усіх ланках господарства. Вибір стратегії розвитку банківської системи має бути тісно пов\'язаний з реаліями вітчизняної економіки та визначатися особливостями сприйняття нею обраного шляху вдосконалення діяльності банківських інститутів.