<<
>>

2.2. Розвиток банківської системи України

Вітчизняна банківська система складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, які створені і діють на території нашої держави відповідно до положень чинного законодавства.
Розвиток банківської системи та ефективність виконання нею своїх основних функцій значною мірою залежать від економічного стану в країні, що позначається на результатах діяльності банківських установ. З одного боку, рівень банківської справи в країні визначає ефективність надання суб\'єктам ринку всіх можливих банківських послуг, пов\'язаних з переміщенням грошових потоків на фінансовому ринку, а з іншого - власне рівень розвитку самого фінансового ринку, а також власне товарно-грошових відносин у суспільстві визначає основні характерні риси та принципи діяльності банківської системи.

Наявність вказаної залежності може бути підтверджена на прикладі розвитку країн, економічні устрої яких за останні роки зазнали суттєвих змін на шляху ринкових перетворень. Із запровадженням основних ринкових інститутів у практику господарського життя відбулися кардинальні зрушення і у функціонуванні банківських систем, які у новітній історії цих країн пройшли шлях від планово-розподільчого характеру банківської справи до системи банківських інститутів, організованих на ринкових засадах. Зрозуміло, що подібний процес відбувався переважно еволюційним шляхом, результатом чого є наявність тривалого перехідного періоду в розвитку банківської системи, як, власне, всієї економіки загалом.

Що ж до України, то її банківську систему можна зарахувати до перехідного типу, хоча за багатьма параметрами вона у своїй основі вже наближена до ринкової системи банківських інститутів. Деякі з особливостей функціонування банківської системи перехідного періоду є характерними здебільшого для перших, початкових стадій цього періоду, які з різним рівнем успішності банки України вже минули.

З огляду на це щодо вітчизняної банківської системи цілком прийнятною є оцінка, згідно з якою вона є «... перехідною в тому розумінні, що в ній, хоча і за формою, містяться компоненти ринкової банківської системи, але їхня взаємодія не досягла ще необхідного ступеня зрілості» .

Стан справ, що нині спостерігається у банківській системі нашої країни загалом, може бути означений як процес становлення якісно нового механізму економічних відносин, суб\'єктами яких є банки. Проте власне новизна цих відносин більшою мірою стосується порівняння з неринковою економікою адміністративно-командного типу, оскільки у практичній площині рівень, досягнутий вітчизняною економічною системою протягом перехідного періоду, характеризується ще слабким загальним розвитком ринкових інститутів. У контексті зазначених аспектів прогрес у реформуванні банківської системи видається більш відчутним порівняно з іншими секторами господарства та з огляду на основні етапи її розвитку за період від початку впровадження ринкових перетворень в економічні відносини суспільства. Конкретний зміст і орієнтовні хронологічні межі цих етапів можна подати таким чином.

Перший етап (1987-1989 рр.) характеризується початком реорганізації монобанківської системи адміністративно-командного типу, що стало вихідною стадією реформування всієї економіки загалом, оскільки порядок діяльності банківських установ, пристосованих до потреб планового господарства, взагалі не давав змоги вирішувати завдання модернізації економічної системи. Банки здійснювали лише пасивний перерозподіл кредитних ресурсів відповідно до державних планів економічного розвитку.

У цих умовах створення п\'яти державних спеціалізованих банків (Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Зовнішекономбанк, Ощадбанк) з функціями обслуговування відповідних народно-господарських комплексів було покликане сформувати більш гнучку структуру банківської системи, адекватну потребам підприємств реального сектору, яким вже надавалось право самостійного вирішення усіх господарських питань.

Однак на практиці деяке незначне розширення прав спеціалізованих банків та їхніх відділень не супроводжувалось належним розмежуванням ресурсів, якими вони могли би розпоряджатися. Зберігалась також централізована схема управління системою, яка нарівні з неефективною процентною і кредитною політикою Держбанку перетворювала банківські позики фактично на безповоротні дотації нерентабельним підприємствам. У результаті значно збільшився й ускладнився бюрократичний апарат управління системою при загальному зниженні ефективності функціонування нових банківських установ, що об\'єктивно зумовило необхідність подальшого вдосконалення банківського сектору економіки.

Другий етап (1990-1991 рр.) відображає останній період функціонування банківської системи України в умовах колишнього СРСР і визначається створенням реальних інституційних засад організації банківської діяльності за дворівневим принципом. Ліквідація централізованого матеріально-технічного постачання зумовила появу мережі численних торговельно-посередницьких організацій, обороти яких потребували оперативного кредитно-розрахункового обслуговування. Послуги ж державних спеціалізованих банків вже не задовольняли зростаючий попит не лише у торгівлі, а й в усіх інших галузях господарства.

Як наслідок вказаних процесів, відбувається швидке зростання кількості нових банків, що початково створювались галузевими міністерствами і відомствами. Наприклад, Міністерством легкої промисловості було створено Легбанк, Міністерством дорожнього будівництва - Шляхбанк, Міністерством лісового господарства - Лісобанк тощо. Крім цього, рядом підприємств, громадських організацій, кооперативів засновуються банки на акціонерних чи кооперативних засадах, що сприяло появі реальних передумов для деякого послаблення монополізму та розвитку конкуренції у банківській справі. Цей процес набирав сили завдяки ліберальній ліцензійній політиці - низьких вимог до величини статутного капіталу та до професійних якостей керівництва нових банків. Так, у серпні 1990 р.

обов\'язковий статутний фонд для отримання ліцензії комерційного банку становив 5 млн. руб. (близько 50 тис. дол.).

Що ж до державних спеціалізованих банків, то, незважаючи на здійснені спроби реформувати їхню діяльність шляхом переведення цих установ у 1989 р. на «повний госпрозрахунок і самофінансування», власне кажучи, незмінною залишалася система централізованого контролю й розподілу ресурсів, відділення і філії не отримали власних капіталів, а жорстке регламентування усієї їхньої діяльності не надавало можливостей для встановлення взаємозацікавлених, партнерських відносин з клієнтами. Певному вирішенню цієї проблеми мало сприяти перетворення у 1990 р. трьох основних спеціалізованих банків на акціонерні товариства - Банк «Україна», Промінвестбанк та Укрсоцбанк, що згодом взяли курс на поступове скорочення частки державної власності в їхніх статутних фондах.

Таким чином, у результаті зазначених перетворень певної чіткості набувають риси другого рівня банківської системи, хоча основна частина банківських послуг все ще припадає на колишні державні спеціалізовані банки. У цей же період формально утворюється і верхній рівень банківської системи: відповідно до ухваленого у березні 1991 р. Закону «Про банки і банківську діяльність» на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР створено Національний банк України.

Третій етап (1992-1994 рр.) характеризується переважно екстенсивним розвитком банківської системи в умовах наростаючої гіперінфляції, негативних значень реальних процентних ставок та різкого падіння курсу національної валюти.

Відносний лібералізм у порядку утворення нових банків, що діяв до середини 1994 р., з юридичної точки зору є порівнюваним з відкриттям приватного підприємства у будь-якому іншому секторі економіки. Нові комерційні банки створювались зі значною часткою приватного капіталу в результаті швидкого розвитку спільних і малих підприємств, акціонерних товариств. Понад 100 банків було створено у період гіперінфляції як «кишенькові» структури підприємств або приватних осіб, оскільки вартість створення такого банку була рівноцінною придбанню трикімнатної квартири.

Звісно, основна мета діяльності таких банківських інститутів полягала у забезпеченні дешевими кредитними ресурсами передусім їхніх засновників та акціонерів, що не завжди відповідало загальним принципам прибуткового ведення банківського бізнесу. Природно, що за подібних обставин низький рівень доходу в такій кредитній діяльності комерційних банків міг компенсуватися надзвичайно високою маржею процентних ставок, вкладенням коштів переважно у заходи зі швидким оборотом капіталів, проведенням валютообмінних та інших високодохідних операцій.

Загалом, однак, ринок банківських послуг протягом вказаного періоду залишався ще достатньо монополізованим, оскільки на новоутворені комерційні банки припадало менше, як 10% банківських операцій, а за деякими підрахунками - навіть менше, як 5%.

Четвертий етап (починаючи з 1995 р.) характеризується стабілізацією загальної кількості зареєстрованих банків, а також поступовими проявами тенденції до зменшення кількості реально діючих банківських установ, що зумовлено об\'єктивною необхідністю у концентрації банківського капіталу з огляду на потреби повноцінного обслуговування суб\'єктів ринку та мінімізації рівня ризиків за всіма видами банківських операцій.

Особливістю цього етапу є поступове пристосування банківської системи до умов діяльності, пов\'язаних з ознаками фінансової стабілізації, наслідки якої мають безпосередній вплив на ключові аспекти організації банківської справи (зокрема, зниження загального рівня процентних ставок та банківської маржі, дохідності операцій на фінансових ринках). Припинення спаду у виробництві і його зростання, розвиток ринку державних та корпоративних цінних паперів попри загальну стабілізацію на макроекономічному рівні потребують стимулювання розвитку реального сектору економіки, що зумовлює об\'єктивну потребу в максимальному задоволенні попиту суб\'єктів господарювання на банківські послуги. Конкретні ж практичні можливості щодо вирішення цього завдання вітчизняною банківською системою залежать від результатів подальшого розвитку процесів її інституційного та структурного вдосконалення.

У цей період набула також належного розвитку інфраструктура банківської системи, виявом чого стало формування механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування і рефінансування комерційних банків, створення Національним банком України достатньо дієвої системи банківського регулювання і контролю.

Загалом за перехідний період роль банківської системи значно зросла порівняно з її підпорядкованим, другорядним становищем в адміністративно-плановому господарстві. Зосереджуючи грошовий капітал усього суспільства, банки надалі меншою мірою відіграватимуть пасивну роль обслуговування руху «чужих» грошових коштів і більшою - роль центрів акумуляції капіталів з розподілом ресурсів у власних інтересах. Характерною ознакою цього періоду став вихід банків за межі традиційної кредитно-розрахункової сфери функціонування і нагромадження досвіду роботи й у нових для них напрямках діяльності - на фондовому і валютному ринках, у сфері міжнародних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у сфері консультаційно-інформаційних послуг, електронного банкінгу та ін.

Зрозуміло, що й четвертий етап не можна вважати завершальним у процесі реформування банківської системи на ринкових засадах. У своєму реформованому вигляді сукупність банківських інститутів країни має максимальною мірою відповідати завданням побудови ринкової структури суспільного відтворення, що визначається рухом до якісно нового стану економіки, який базується насамперед на приватній (недержавній) формі власності та сукупності інваріантів, які ще необхідно забезпечити: конкурентне середовище, свобода діяльності суб\'єктів ринкових відносин, органічна вбудованість державного регулювання у господарський механізм. На практиці це означає об\'єктивну потребу досягнення абсолютного рівня відповідності конкретних форм організації діяльності банківської системи потребам нової відтворювальної структури національної економіки.

Основним напрямком до вирішення вказаного завдання має бути обрано такий підхід до подальшого вдосконалення банківської системи, який відображав би не стільки постійне пристосування її до умов ринкового середовища, що перманентно змінюються (хоча і це є важливим моментом забезпечення оптимальної організації банківської справи), скільки випереджальний рівень можливостей банків щодо задоволення потреб економічних агентів у відповідних послугах. Інакше кажучи, банки мають бути готовими виконувати той спектр і обсяг операцій з обслуговування грошово-кредитної сфери економічних відносин, який у даний момент потрібний суб\'єктам цих відносин для забезпечення нормального перебігу процесу розширеного відтворення.

Процес вдосконалення банківської системи є неперервним та діалектично пов\'язаним зі змінами у реальному секторі економіки і соціально-політичними аспектами суспільного життя навіть у розвинутих країнах, не кажучи вже про країни з перехідним характером економічних відносин, де необхідність такого процесу природно випливає з повсякденного функціонування системи та її окремих елементів з огляду на значні зміни в усіх ланках господарства. Вибір стратегії розвитку банківської системи має бути тісно пов\'язаний з реаліями вітчизняної економіки та визначатися особливостями сприйняття нею обраного шляху вдосконалення діяльності банківських інститутів.

<< | >>
Источник: О. В. Дзюблюк. Банківські операції: Підручник / За ред. д.е.н., проф. О. В. Дзюблюка. - Тернопіль: Вид-во ТНЕУ «Економічна думка»,2009. - 696 с.. 2009

Еще по теме 2.2. Розвиток банківської системи України:

  1. 2.2. Розвиток банківської системи України
  2. 1. Характеристика дворівневої банківської системи України
  3. 2.3. СТРУКТУРА БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
  4. 2.7. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ
  5. 2.7.1. ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТАНУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ РЕГУЛЯТИВНИХ ЗАХОДІВ
  6. 4.1. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЙОРДАНІЇ
  7. 2.2. Розвиток банківської системи України
  8. Оцінка сучасного стану банківської системи України в контексті рівня її безпеки
  9. Розвиток принципів Базеля ІІ в системі державного регулювання фінансової безпеки банківської системи України
  10. Ліквідність банківської системи України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -