ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Специфіка ґрунтів, як складного природного і природно-антро­погенного об’єкта, розташованого на землях різного функціонально­го призначення, належно не відображена у діючих нині нормативних, методичних і технічних документах, орієнтованих на оцінку еколо­гічного стану ґрунтів і регулювання допустимого антропогенного впливу на них.

У забезпеченні екологічної безпеки і організації раціонального природокористування важлива роль належить екологічним стандар­там і нормативам. Вони є критеріями якості навколишнього природ­ного середовища засобами еколого-правового управління [46, с. 55].

Одним з найважливіших напрямів поліпшення стану земельно- ґрунтових ресурсів та стабілізації їхнього екологічного стану є удо­сконалення нормативно-технічного забезпечення використання, відтворення та охорони земель і ґрунтів. Такою організаційно-пра­вовою формою є розробка та запровадження системи нормування, стандартизації та паспортизації в галузі землекористування та охоро­ни ґрунтів [189, с. 55].

Правові основи екологічної стандартизації закріплені в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ [285]. Однак у ньому не закріплено ви­значення самого поняття «стандартизація», але вказується на його ціль: встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використан­ня природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки (ст. 31).

Стандартизація в нашій країні регулюється Законом України від 5 червня 2014 р. [301] із змінами, внесеними згідно із Законом Украї­ни № 124-VIII від 15 січня 2015 р.

Аналіз чинних в Україні міждержавних стандартів у галузі охорони та раціонального використання природи щодо земельно-ґрунтових ресурсів (система ГОСТ 17) за групами «Почвы», «Грунты», «Земли», «Рекультивация земель», «Ландшафты» свідчить, що переважна біль­шість з них потребує докорінного вдосконалення та систематизації, оскільки не відповідає чинному земельному законодавству України. Недостатньо розроблені ці нормативи в категорії державних (ДСТУ) і галузевих (ГСТУ, ДБН) стандартів України. Тобто склалася ситуація, коли в нашій державі переважають недосконалі державні (ГОСТ) та галузеві (ОСТ) стандарти колишнього Радянського Союзу, а стандар­ти України перебувають в зародковому стані [211, с. 33].

Стандартизація в галузі використання та охорони земель і ґрунтів передбачає розробку нормативних документів зі стандартизації, що стосується методики визначення властивостей ґрунтів, вимог до ро­боти з інформацією про якісний стан земель і ґрунтів, раціонального використання земель, умов надання послуг у сфері охорони земель і ґрунтів, правил проектування земельних ділянок тощо.

У галузі охорони земель і відтворення родючості ґрунтів встанов­люються такі нормативи: екологічної безпеки землекористування; якісного стану ґрунтів; гранично допустимого забруднення ґрунтів; показники деградації земель і ґрунтів; технологічні нормативи вико­ристання сільськогосподарських угідь.

Розроблені нормативи повинні бути гармонізовані зі стандартом, що набув чинності у 1998 р., відповідно до стандартів Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) серії 14000, і охоплює сферу управ­ління навколишнім природним середовищем [211, с. 34].

Організація стандартизації і нормування в галузі охорони на­вколишнього природного середовища — це врегульована нормами екологічного права діяльність спеціально уповноважених органів і організацій з розробки і встановлення загальнообов’язкових правил, вимог, критеріїв, норм і нормативів у галузі здійснення природоко­ристування і природоохорони.

Поняття «нормування» в діючому законодавстві України чітко не визначено. Частина 1 ст. 165 Земельного кодексу України [91] перед­бачає, що стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом при­йняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо, а Закон України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» дає підстави для визнання нормування діяльністю по встановленню нормативів. У ст. 33 цього Закону еколо­гічні нормативи встановлюють гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних і біологічних факторів.

Законодавство України може встановлювати нормативи викорис­тання природних ресурсів та інші екологічні нормативи. Однак на­ведені положення, на наш погляд, не відзначаються чіткістю, одно­значністю та є дещо суперечливими.

У спеціальній правовій літературі відсутні однозначні підходи до визначення нормування і його суті. Існуючі підходи, за якими норму­вання необхідно признавати діяльністю зі встановлення визначених стандартів, які охоплюють поняття «норма», «норматив» і «правило». Деякі автори визначають нормування як встановлення «нормативів (норм, правил і вимог) у відповідності з вимогами законодавства», встановлення «технічних норм» («техніко-юридичних норм»).

Виходячи з того, що стандартизація є поняттям достатньо визна­ченим і пов’язаним з виданням особливих різновидів нормативно- правових актів — нормативних документів зі стандартизації, можна зробити висновок, що і нормування є діяльністю з видання інших різ­новидів нормативних документів, які інколи називають «нормами».

Поняття «нормативний документ» у законодавстві України було замінене поняттям «нормативно-правовий документ» (ст.

На даний час можна виділити такі основні види нормативних до­кументів: 1) нормативні документи зі стандартизації (насамперед, стандарти, технічні регламенти); 2) нормативні документи у сфері будівництва (насамперед, будівельні норми і правила); 3) нормативні документи у сфері забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми і правила); 4) нормативні акти із забез­печення пожежної безпеки; 5) нормативні документи з охорони праці та інші. Нормативні документи зі стандартизації надаються у резуль­таті стандартизації і не охоплюються нормуванням в його вузькому розумінні.

За чинним законодавством роль стандартів понижується, а на по­рядок денний виступають регламенти.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про технічні регламенти та оцін­ку відповідності» від 15 січня 2015 р. № 124-¥Ш, технічний регла­мент — це нормативно-правовий акт, в якому визначено характерис­тики продукції або пов’язані з ними процеси та методи виробництва, включаючи відповідні процедурні положення, додержання яких є обов’язковим. Він може також включати або виключно стосуватися вимог до термінології, позначень, пакування, маркування чи етике­тування в тій мірі, в якій вони застосовуються до продукції, процесу або методу виробництва.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про перелік документів дозвіль­ного характеру у сфері господарської діяльності» передбачено дозвіл на зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок.

Під стандартизацією в діючому законодавстві розуміють «діяль­ність, що полягає в установленні положень для загального та неод­норазового використання щодо наявних чи потенційних завдань і спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію») [301]. Фак­тично стандартизацію можна розуміти і вже як видання т. з. норма­тивних документів зі стандартизації, перелік яких визначено законо­давством (у першу чергу ст. 6 Закону України «Про стандартизацію»)

В широкому розумінні нормування можна розглядати як встанов­лення будь-яких обов’язкових кількісних і якісних показників.

Важливими заходами охорони земель і відтворення родючості ґрун­тів є стандартизація і нормування. У ст. 165 Земельного кодексу Украї­ни зазначено, що стандартизація і нормування в галузі охорони земель і відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийнят­тя відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння зе­мель тощо [91]. Зокрема, передбачено встановлення таких нормативів:

а) оптимального співвідношення земельних угідь;

б) якісного стану ґрунтів;

в) гранично допустимого забруднення ґрунтів;

г) показники деградації земель і ґрунтів.

Земельний кодекс України спеціально передбачив охорону ґрунтів від забруднення небезпечними речовинами. Статтею 167 Земельно­го кодексу України заборонено господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранич­но допустимі концентрації (ГДК) небезпечних речовин.

Забруднені небезпечними речовинами ділянки використовують з дотриманням встановлених обмежень, вимог щодо запобігання їх не­безпечному впливу на здоров’я людини і довкілля.

Рівень забруднення ґрунтів враховується при наданні земельних ділянок у користування, вилученні з господарського обігу та зміні ха­рактеру і режиму використання.

У главі 27 «Використання техногенно забруднених земель» Земель­ного кодексу України закріплено визначення поняття «техногенно забруднені землі» (ст. 169) і «особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського використання» (ст. 170).

Техногенно забруднені землі — це землі, забруднені внаслідок гос­подарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров’я людей. До техногенно забруднених земель належать землі радіаційно небезпечні та радіоак­тивно забруднені, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. При використанні техногенно забруднених земель враховуються особливості їх використання.

Особливості режиму і порядку використання техногенно забруд­нених земель встановлюються законодавством України.

Особливості використання техногенно забруднених земель сіль­ськогосподарського призначення (в т. ч. ґрунтів) закріплено в ст. 170 Земельного кодексу України, яка констатує, що техногенно забруд­нені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпе­чується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільсько­господарського обігу та консервації [91].

Порядок використання техногенно забруднених земельних діля­нок встановлюється законодавством України.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про стандартизацію», стандарт — це нормативний документ, що встановлює для загального і неоднора­зового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів та спрямований на досягнення оптималь­ного ступеня впорядкованості в певній сфері. По суті, стандарти — це нормативно-технічні документи, які встановлюють мінімальні вимо­ги до означеної діяльності або об’єктів.

Нормативно-технічні вимоги можуть також міститися у відомчих нормативних актах, затверджених Мінприроди України, Мінагрополі- тики України, Держгеокадастром та іншими органами державної вла­ди. Це також свого роду стандарти, однак порядок їхнього прийняття дещо інший. Вони носять зазвичай допоміжний характер і їх викорис­товують землевпорядні організації у процесі здійснення землеустрою.

Частиною 3 ст. 165 Земельного кодексу України закріплено прави­ло, відповідно до якого нормативні документи зі стандартизації в га­лузі охорони земель і відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України. На практиці державні стандарти вста­новлюються не Кабінетом Міністрів України, а Держспоживінспек- цією України [230].

З прийняттям Закону України «Про стандартизацію» вперше безпосередньо було виділено види нормативних документів зі стан­дартизації (ст. 6), а по-друге, чітко розподілено повноваження із за­твердження таких документів (розділ II). З огляду на це коментована норма застосуванню взагалі не підлягає.

На сьогодні стандарти — це стратегічно ділові проблеми першого порядку, які стосуються таких важливих питань, як якість, екологічна відповідність, вихід на світові ринки тощо. Стандартизація в умовах ринкової економіки, розвитку міжнародної торгівлі і споріднених з нею видів діяльності, науково-інформаційного прогресу є унікаль­ною сферою суспільної діяльності. Вона синтезує в собі наукові, тех­нічні, господарські, юридичні, естетичні, політичні аспекти.

В останні десятиріччя проблемі якості ґрунтів приділяють особли­ву увагу. Однак в Україні залишається панівним поняття агрономіч­ної якості ґрунтів як здатності родючості. Водночас світовий досвід і сучасні дослідження свідчать, що для індикації екологічної якості ґрунтів необхідно шукати спрощені і доступні методичні підходи, як загальноприйняті у первинній клінічній діагностиці стану живих організмів. Для оцінки якості ґрунтів рекомендується мінімальний набір показників, розроблені спеціальні тести-набори для польової експрес-діагностики [228, с. 26].

Використання, відтворення та охорона ґрунтів в Україні регламен­туються системою стандартів дослідження ґрунтів загалом, а також якістю ґрунтів — їхніми фізичними, хімічними, фізико-хімічними, біологічними, гідрологічними та іншими властивостями.

Система стандартів якості ґрунтів в Україні розглядається у від­повідності з Українським класифікатором нормативних документів (УКНД) і каталогами нормативних документів, в яких всі стандарти розділені на групи і підгрупи за ієрархічною трирівневою ознакою. Ця система стандартів розглядає не тільки якість ґрунтів загалом, по­казники і властивості, а й встановлює терміни і визначення головних характеристик і показників, розробляє правила і вимоги щодо якості ґрунтів.

Якість ґрунтів регламентується стандартами, в яких розглядається номенклатура показників санітарного стану ґрунтів, методи відбо­ру і підготовки проб для хімічного, бактеріологічного, гельмінтоло­гічного аналізів тощо. Терміни і визначення якості ґрунтів згідно зі стандартами характеризують ґрунти природні, орні й антропогенно змінені.

Стандарти встановлюють загальні вимоги до складання паспорту ґрунту окремого ґрунтового виділу, визначають основні показники його родючості для контролю за станом ґрунтів, охорони ґрунтів від деградації, підвищення їхньої родючості, раціонального викорис­тання і загальні вимоги до класифікації ґрунтів щодо впливу на них хімічних забруднюючих речовин, класифікації малопродуктивних угідь для потреб землекористування.

Стандарт родючості ґрунтів встановлює показники родючості ґрунтів земельних ділянок сільськогосподарського призначення. По­ложення цього стандарту необхідні для проведення контролю стану родючості ґрунтів, якості земельної ділянки, придатності земель для різних способів використання, під час моніторингу й агрономічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, а також для створення агрохімічних баз даних.

Стандарти санітарного стану ґрунтів регламентують номенклату­ру показників і види землекористувань, для яких обов’язковим є за­стосування показників санітарного стану ґрунтів — землі населених пунктів, курортів і зон відпочинку, зон санітарної охорони джерел водопостачання і водозабезпечення, санітарно-захисних зон підпри­ємств, транспортних земель, сільськогосподарських і лісових угідь.

Стандарти відбору і підготовки зразків встановлюють правила, послідовність і вказівки стосовно відбору, обробки, зберігання ґрун­ту для досліджень аеробних мікробіологічних процесів у лабораторії, методи відбору і підготовки зразків ґрунту для хімічного, бактеріоло­гічного і гельмінтологічного аналізів.

Вимоги стосовно охорони родючого шару ґрунту при проведенні земляних робіт визначені стандартом, в якому встановлені характе­ристики вилученого ґрунту та інших ґрунтових матеріалів, які регла­ментують визначення фізичних властивостей ґрунтів.

На основі сучасної нормативної бази з врахуванням багаторічного досвіду спеціалістів у галузі ґрунтознавства, агрохімії, екології і охо­рони ґрунтів в Україні після проведення нормоконтролю і екологічної експертизи затверджено «Методики визначення складу і властивос­тей ґрунтів» [181, 182], які апробовані в акредитованих лабораторіях і призначені для виконання вимірювань і аналізу в аналітичних під­розділах наукових закладів, підприємств, організацій. Атестовані ме­тодики виконання вимірювань складу і властивостей ґрунтів містять різні види лабораторно-аналітичних досліджень ґрунтів.

Чинне законодавство приділяє особливу увагу охороні земель і ґрунтів від забруднення отрутохімікатами, засобами стимулювання росту рослин, мінеральними добривами та іншими препаратами, тому охорона земель і ґрунтів має бути підпорядкована загальним еколого-правовим нормам. Правові вимоги до охорони довкілля, за­безпечення екологічної безпеки містяться в екологічному й аграр­ному законодавствах та інших законодавчих актах. Вони визначають загальні засади забезпечення безпеки у сфері сільськогосподарсько­го виробництва. Основу цих законодавчих актів становлять норми визначення, норми завдання, установчі норми. Такі норми не чинять прямої регулятивної дії. Цю роль вони можуть виконувати лише в тому випадку, коли механізми їхньої реалізації визначені в норма­тивно-правових актах спеціального призначення. Саме на форму­вання таких правових актів і спрямований нині законотворчий про­цес [14, с. 12].

Одним із перших законів, що стосуються агропромислового комп­лексу, був Закон України «Про селянське (фермерське) господар­ство», прийнятий 20 грудня 1991 р. [299]. На сьогодні він набув чин­ності в редакції Закону «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [308]. У цьому Законі питання законодавчої регламентації від­повідальності за охорону ґрунтів не передбачені. Зокрема, визначено лише обов’язки власників не допускати зниження родючості ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі, надавати відповідним ор­ганам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів; за­стосовувати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених ст. 164 Земельного кодексу України. Аналіз цих матеріалів засвідчує, що обов’язки власників фермерських господарств цілковито збі­гаються з відповідними обов’язками власників земельних ділянок і землекористувачів, викладеними у Земельному кодексі України. До­цільніше було б конкретизувати ґрунтово-екологічні обов’язки від­повідно до специфіки ведення фермерських господарств.

Загальновідомо, що сучасний стан сільськогосподарських угідь зумовлений головно діяльністю реструктуризованих колективних сільськогосподарських підприємств, яка спричинила спустошен­ня ґрунтового покриву, розширення площинної, яружної та вітро­вої ерозій, зменшення вмісту гумусу та зниження родючості ґрунтів. Тому в Законі України «Про фермерське господарство» важливо було б уточнити порядок використання сільськогосподарських угідь гос­подарствами відповідно до сучасних вимог охорони довкілля і, зокре­ма, охорони ґрунтового покриву, ввести відповідальність за недотри­мання ґрунтоохоронних вимог, запровадити відповідні санкції.

Доволі детально питання законодавчої регламентації розглянуто в Законі України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р. [287]. Цей закон регулює правові відносини, пов’язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, збері­ганням, торгівлею та безпечним для здоров’я людини і навколиш­нього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімі- катів, визначає права і обов’язки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження органів державної виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері. У ст. 3 Закону України «Про пес­тициди і агрохімікати» йдеться про основні принципи державної політики у сфері діяльності, пов’язаної з пестицидами і агрохіміка- тами. У цій нормі закріплений принцип пріоритетності збереження здоров’я людини і охорони навколишнього природного середовища по відношенню до економічного ефекту від застосування пестици­дів і агрохімікатів. Однак зміст цієї норми потрібно конкретизувати з метою уникнення двозначності в її трактуванні. Іншим принципом є безпечність для здоров’я людини та навколишнього природного середовища під час їх виробництва, транспортування, зберігання, ви­пробування і застосування за умови дотримання вимог, встановлених державними стандартами, санітарними нормами, регламентами та іншими нормативними документами. Отож на законодавчому рівні закріплено принципи екологічної пріоритетності стосовно вироб­ництва, транспортування, зберігання, випробування і застосування пестицидів і агрохімікатів. Технічний регламент — нормативно-пра­вовий акт, в якому визначено характеристики продукції або пов’язані з ними процеси та методи виробництва, включаючи відповідні про­цедурні положення, додержання яких є обов’язковим. Він може та­кож включати або виключно стосуватися вимог до термінології, по­значень, пакування, маркування чи етикетування в тій мірі, в якій вони застосовуються до продукції, процесу або методу виробництва [307].

Норми щодо вимог, які стосуються пестицидів і агрохімікатів, за­кріплені у ст. 4 Закону України «Про пестициди і агрохімікати» [287]. Необхідною умовою для виробництва і застосування пестицидів і агрохімікатів є їхня безпечність для здоров’я людини і навколиш­нього природного середовища за умови дотримання регламентів їх застосування. Випробування пестицидів і агрохімікатів проводяться у два етапи: польові і виробничі, які згідно зі ст. 6 Закону України «Про пестициди і агрохімікати» підлягають державному контролю. Метою таких випробувань є підтвердження біологічної ефективнос­ті пестицидів і агрохімікатів у різних ґрунтово-географічних зонах, санітарно-гігієнічних та екологічних нормативів. На державу покла­дено також обов’язок реєстрації препаративних форм пестицидів і агрохімікатів. Чітка екологічна спрямованість цього Закону виявля­ється і в питаннях загальних вимог до транспортування, зберігання, застосування, утилізації, знищення та знешкодження пестицидів і агрохімікатів та торгівлі ними (ст. 11) та порядку їхнього застосу­вання (ст. 12). Законом визначені території, на яких заборонено чи обмежено застосування пестицидів і агрохімікатів (ст. 13). До них належать радіоактивно забруднені території, зони надзвичайних екологічних ситуацій. Тут застосування пестицидів і агрохімікатів можливе лише в порядку, визначеному центральним органом ви­конавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної по­літики. На землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення застосування таких речовин здійснюється відповідно до законодавства. У зазначеному Законі окреслені також окремі вимоги до якості за критерієм безпечності сільськогосподарської сировини (ст. 18). Окремо визначена відпові­дальність за порушення законодавства про пестициди і агрохімікати (ст. 20). У цьому Законі екологічна регламентація розроблена деталь­но і вона відповідає міжнародним стандартам. Доречно було б роз­ширити перелік територій, на яких обмежується або забороняється застосування пестицидів і агрохімікатів. До таких територій необ­хідно зачислити землі зони міських поселень, зарезервовані ділянки під природно-заповідні об’єкти, території виробництва екологічно чистої продукції тощо.

У низці законів, які стосуються агропромислового комплексу, екологічні питання і, зокрема, ґрунтово-екологічні аспекти зовсім не розглядаються. Це стосується таких законів, як «Про особливос­ті приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. [282], «Про насіння і садивний матеріал» від 15 грудня 1993 р. [274], «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. [300], «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромис­лового комплексу в народному господарстві» від 17 вересня 1990 р. [294] з подальшими змінами і доповненнями. Однак насторожує від­сутність екологічної регламентації в Законі України «Про насіння і садивний матеріал», адже виведення нових сортів сільськогосподар­ських культур безпосередньо пов’язане з екологією ґрунтів, оскільки доброякісний стан вирощуваних культур залежить від складу та влас­тивостей ґрунтів.

Не можна погодитися також із тим, що в законах України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комп­лексу в народному господарстві», «Про особливості приватизації' майна в агропромисловому комплексі» немає розділів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища і, зокрема, з охо­роною ґрунтового покриву. Адже охорона ґрунтів, збереження їхніх властивостей, поліпшення екологічної ситуації загалом є важливими завданнями держави. Тому у вищеназваних законах необхідно закрі­пити екологічні норми щодо використання, збереження і відтворен­ня ґрунтів.

Вирішенню багатьох проблем, пов’язаних з фактичним викорис­танням, відтворенням і охороною ґрунтів, сприятимуть норми, спря­мовані на регулювання земельних відносин у сфері господарського (товарно-грошового) обігу та економічного забезпечення земельних ділянок, і норми про порядок відтворення та охорони земель, особли­во ґрунтів. Доцільно також передбачити систему мотивацій і стимулів економічного і організаційно-правового характеру, які сприятимуть залученню окремих земельних ділянок, зазвичай сільськогосподар­ського призначення, у вільний господарський (товарно-грошовий) обіг на підставі апробованих історичною практикою договорів. Це дасть змогу вибирати власників-товаровиробників, економічно спроможних забезпечувати здійснення заходів з відтворення та охо­рони ґрунтів, використання земель для рентабельної і прибуткової діяльності та своєчасного надходження від них податкових та інших обов’язкових платежів до бюджету, спрямування інвестицій у новіт­ні технології та екологічно безпечні засоби обробітку і використан­ня ґрунтів. Відтворення та охорона ґрунтів мають бути розглянуті як важливі напрями діяльності будь-яких власників земельних ділянок і землекористувачів [10, с. 64].

Проблема моніторингу навколишнього природного середовища є актуальною проблемою глобального характеру. Стеження за станом довкілля, станом природних ресурсів ведеться з давніх-давен. Ще в Стародавньому Єгипті дуже старанно стежили за розливами Нілу і на основі цього могли прогнозувати повені. Стосовно ґрунтового покриву періодично проводились роботи з кадастру земель, які в за­родковій формі виконували не тільки оціночну, але й моніторингову роль.

На значенні моніторингу ґрунтів вперше було наголошено 1972 р. на першій Міжнародній екологічній конференції у Стокгольмі. Тоді було обґрунтовано необхідність принципово нового підходу до контролю за станом природних ресурсів і ґрунтів як їхньої важливої складової. Важливість моніторингу ґрунтів зумовлена тим, що без стеження за станом ґрунтів і ґрунтового покриву неможливе успіш­не управління ними. З цією метою необхідно перейти від переважно локальних одноразових спостережень, які не дають адекватної оцін­ки загального стану ґрунтів, до систематичного просторово-часового оцінювання. Теоретична необхідність такого переходу полягає в тому, що ґрунти і ґрунтовий покрив змикаються в просторі і в часі, отож для їхнього коректного контролю потрібні відповідні просторово-часові методи. Інтенсифікація господарської діяльності, що спричинила великі масштаби зростання механічного та хімічного навантаження на ґрунти, тим самим спричинила розвиток деградаційних проце­сів — водну і вітрову ерозію, переущільнення кореневмісного шару, хімічне забруднення ґрунтів, рослин і водних джерел, негативні яви­ща на осушуваних і зрошуваних землях, в урболандшафтах тощо. До­слідження, виконані в багатьох державах світу, в тому числі в Україні, підтверджують, що стан ґрунтового покриву в останні десятиліття по­гіршився і досягнув стану, близького до катастрофічного. За даними Міжнародного наукового проекту «Глобальна оцінка деградації ґрун­тів» (1990), процеси деградації поширені на площі близько 2 млрд га. Із них частка ґрунтів, що зазнали водної ерозії, становить 55,6 %, ві­трової ерозії — 27,9 %, хімічних чинників деградації (засолення, за­бруднення, виснаження на елементи живлення) — 12,2 %, фізичного ущільнення та підтоплення — 4,2 % [70, с. 1].

За історичний період людство втратило близько 2 млрд га колись родючих ґрунтів, перетворивши їх на пустелі і непридатні для зем­леробства простори. Це більше ніж уся площа сучасного світового землеробства, яка становить приблизно 1,5 млрд га. Із сільськогоспо­дарського використання щороку вибуває 8 млн га ґрунтів через їхнє використання для інших господарських потреб і приблизно 7 млн га — через розвиток різних процесів деградації ґрунтів. Отож щороку людство втрачає близько 15 млн га біологічно продуктивних ґрунтів [73, с. 313].

У структурі земельного фонду України значні площі займають ґрунти з незадовільними властивостями, що охоплені деградаційни- ми процесами і мають низький рівень природної родючості. Загаль­на площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить 13,3 млн га, у тому числі 10,6 млн га орних земель. Вітрової ерозії систематично зазнають понад 6 млн га орних земель, а в роки з пиловими бурями — до 20 млн га. Середньо- і силь- носолонцюваті ґрунти займають 0,5 млн га сільськогосподарських угідь, а засолені — 1,7 млн га. Окрім того, 1,9 млн га сільськогоспо­дарських угідь займають перезволожені, а 1,8 млн га — заболочені ґрунти, 0,6 млн га — це кам’янисті ґрунти. Ґрунти з підвищеною кис­лотністю становлять 9,6 млн га сільськогосподарських угідь, з яких на середньо- і сильнокислі припадає 4,4 млн га [17, с. 10].

Усвідомлення важливості моніторингу ґрунтів як джере­ла об’єктивних характеристик для вжиття запобіжних заходів, спря­мованих на охорону ґрунтів, спричинило інтерес до цієї пробле­ми і публікацію концептуально-методичних робіт з цієї тематики (Ю. А. Ізраель, 1984; В. А. Ковда та інші, 1983; В. В, Медведев та інші, 1992; Медведев, 2002; І. А. Крупеніков, 1992). Комплексне досліджен­ня правових засад екологічного моніторингу проведене С. В. Шара- повою у 2002 р., в результаті чого обґрунтовано теоретичні основи концепції' щодо особливостей та закономірностей правового регулю­вання суспільних відносин, які виникають в процесі здійснення еко­логічного моніторингу. Зокрема, авторка зазначає, що екологічний моніторинг — це урегульована законодавством наукова, інформа­ційно-аналітична система, яка дозволяє визначити та прогнозувати зміни стану навколишнього природного середовища, контролювати та управляти ними.

З метою запобігання шкоді навколишньому середовищу світо­ве співтовариство в сучасних умовах розробляє відповідні правові заходи, враховуючи при цьому і можливість попередити небезпеку збитків для здоров’я людини та власності, що можуть бути заподіяні небезпечними видами діяльності, насамперед, пов’язаними з пово­дженням з небезпечними відходами чи речовинами, з іншими ттткід- ливими впливами. Щодо цього беруть до уваги положення про так зване «м’яке» рекомендаційне право, принцип 13 Декларації з навко­лишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), відповідно до якого держави повинні розробляти міжнародні та національні пра­вові документи, що стосуються відповідальності та компенсації жерт­вам забруднення навколишнього природного середовища та інших екологічних збитків. Це один із найважливіших принципів, покладе­них в основу Концепції сталого розвитку, схваленої на конференції

00Н з питань охорони навколишнього середовища та розвитку в Ріо- де-Жанейро, суть якої полягає в адекватному задоволенні потреб те­перішніх і майбутніх поколінь за умови раціонального використання природних ресурсів [139, с. 139].

У країнах Європейського Союзу прийнято низку прогресивних за­ходів з вироблення єдиної екологічної політики і зближення підходів у методології і практиці контролю за станом природного середовища у сфері моніторингу ґрунтів, оскільки не може бути сприятливого при­родного середовища і стійкого землекористування без добре організо­ваного моніторингу ґрунтів [49, с. 212]. Останніми роками в багатьох країнах ЄС активізовано роботу з моніторингу ґрунтів у зв’язку з про­голошенням ЄС нової ґрунтової політики, в якій зазначено, що ґрунт як найважливіший компонент навколишнього середовища виявився незаслужено забутим і непопулярним порівняно з водою і повітрям. Значення проблем моніторингу навколишнього природного середо­вища і, зокрема, земель і ґрунтів в Україні знайшло своє відображення в різних законодавчих актах, урядових і відомчих постановах.

У Законі України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» в ст. 22 констатується, що з метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього середовища, прогнозування його змін та розроблення науково об­ґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні створюється система державного моніторингу на­вколишнього природного середовища. Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднен­ня здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими державними органами, а також підпри­ємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природ­ного середовища. Зазначені підприємства, установи та організації зобов’язані безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень. Порядок здійснення дер­жавного моніторингу навколишнього природного середовища визна­чає Кабінет Міністрів України.

Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися у розробці і в ході виконання програм та заходів з економічного і соціального розвитку України, у тому числі з охорони навколишнього природного середовища, вико­ристання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологіч­ної безпеки.

Основними джерелами інформації про стан навколишнього при­родного середовища є дані моніторингу, кадастрів природних ресур­сів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окреми­ми посадовими особами [285].

У Земельному кодексі України (1990) вперше для такого роду до­кументів з’явилася ст. 191, присвячена моніторингу земель, в якій констатується, що моніторинг земель — це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їхньої оцінки та ліквідації наслідків негативних процесів. У системі моніторингу земель проводять збирання, оброблення, передавання, збереження й аналіз інформації про стан земель, прогнозування його змін і розроб­лення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель і дотримання ви­мог екологічної безпеки.

Моніторинг земель є складовою державної системи моніторин­гу довкілля. Залежно від цілей спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локаль­ним. Крім того, моніторинг земель поділяють залежно від строку та періодичності його проведення. Існують базові спостереження, тобто вихідні, що фіксують стан земельних ресурсів на початок ведення мо­ніторингу; оперативні, які фіксують стан земельних ресурсів на по­чаток ведення моніторингу; оперативні, що фіксують поточні зміни, які відбуваються у процесі використання земельних ресурсів; періо­дичні, строк проведення яких становить один рік і більше [231, с. 95].

Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими орга­нами законодавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань еко­логії та природних ресурсів. Порядок проведення моніторингу земель встановлює Кабінет Міністрів України. Основним завданням моні­торингу земель є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобігання чи усунення дії негативних процесів (ст. 192 ЗК України).

В останні роки сформувалося розуміння необхідності підтри­мання моніторингу і його розвитку. У постановах Кабінету Міні­стрів України і окремих відомств деталізовано зміст нового напряму і визначений порядок його освоєння виробництвом. В останні роки сформувалося розуміння необхідності підтримання моніторингу і його розвитку. Узагальнюючи зроблене за минулі роки, можна ствер­джувати, що відомства і насамперед Міністерство аграрної політики та продовольства України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Державне агентство водних ресурсів України та інші при­клали чимало зусиль для впровадження моніторингу. Розгорнуті від­повідні роботи на меліоративних об’єктах, у зоні Чорнобильської аварії, на деяких ландшафтно-екологічних полігонах. Удосконалені наукові уявлення про суть моніторингу, його програмне, технічне і метрологічне забезпечення. Гарантіям законності у використанні та охороні земель, захисті ґрунтів у площині земельно-правових від­носин в умовах переходу до ринку має сприяти впровадження дер­жавного контролю у цій галузі та моніторинг земель. У ст.ст. 168, 191 Земельного кодексу України висвітлено завдання державного конт­ролю за використанням і охороною ґрунтів, які полягають у забезпе­ченні дотримання всіма державними та громадськими організаціями, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог земельного законодавства з метою ефективного використан­ня та охорони земель і створення органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель, а також організацію моніторингу земель, який є системою спостереження за станом зе­мельного фонду.

Особливо актуальним є моніторинг ґрунтів, який повинен стати обов’язковим елементом політики держави, основою її діяльності в галузі охорони ґрунтів. Актуальність цього питання полягає в тому, що ґрунтовий покрив України зазнає найрізноманітніших явищ де­градації. Для України, рівень розораності ґрунтів у якій не має ана­логії у світі, без моніторингу раціональне землекористування немож­ливе. Тільки інформація про стан ґрунтового покриву, що постійно поновлюється, виявлення всіх проблемних територій дасть необхідні відомості для планування й об’єктивного інвестування ґрунтоохо- ронних заходів [217, с. 22].

Усвідомлення важливості моніторингу ґрунтів як джерела об’єк­тивних характеристик для вироблення попереджувальних заходів, спрямованих на охорону ґрунтів, викликало потік концептуально- методичних робіт на цю тему. В Україні проблеми моніторингу ґрун­тів детально подані в книзі В. В. Медвєдєва «Моніторинг ґрунтів України» [180]. Однак, незважаючи на переконливі докази необхід­ності моніторингу ґрунтів, він не став пріоритетним дослідженням у науково-практичному плані, а також і на правовому рівні.

Водночас, незважаючи на переконливі докази необхідності моні­торингу ґрунтів, останній не став пріоритетною роботою в Україні. Очевидні прогалини має концепція моніторингу, не розроблені прин­ципи формування сітки спостережень, відсутні базові картографічні матеріали, що мали би бути покладені в основу ґрунтово-географічної інформаційної системи, не погоджені програми спостережень. Слід зазначити, що проблема моніторингу ґрунтів ще не стала важливим державним і міждержавним, континентальним, глобальним завдан­ням, яким вона повинна бути. Облік кількості ґрунтових ресурсів, їхньої якості, картографічні матеріали в основному базуються на за­старілих даних великомасштабного обстеження більш ніж 40-річної давності. Це також стосується і земельної реформи, при проведенні якої фактично повністю було проігноровано сучасний стан ґрунтів, їхня еродованість, переущільнення, підкислення, осолонцювання, забруднення тощо [173, с. 6].

В Україні моніторинг ґрунтів розвивається у відриві від євро­пейського досвіду. Специфічність його полягає в тому, що земель­ні ресурси розділені між відомствами, кожне з яких отримало свою частку відповідальності у контролі за їхнім станом. Це зафіксовано в урядовій постанові № 391 від 30 березня 1998 р. «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля» [258]. Од­нак методологічних питань, таких як координація, стандартизація індикаторів і методів, організація мереж збору й обробки інформації тощо, не розглянуто. Не було передбачено контролю за виконанням відомствами постанов про моніторинг ґрунтів, унаслідок чого одер­жану інформацію неможливо поєднати і узагальнити.

В Україні не виконуються закони, постанови і регламенти щодо найважливіших заходів, пов’язаних з охороною і раціональним ви­користанням ґрунтового покриву, зокрема:

— про ґрунтове обстеження (перший тур, проведений у 1957— 1961 рр., треба було повторити через 15—20 років, однак це не зробле­но й досі);

— про моніторинг ґрунтового покриву (постанови прийня­то у 1993, 1998 і 2007 рр., однак спостережну мережу не створено);

— низку нормативних документів (оптимальне співвідношення земельних угідь, якісний стан ґрунтів, гранично допустиме забруд­нення ґрунтів, деградація земель і ґрунтів), передбачених Земельним кодексом України, від яких залежить екологобезпечне використан­ня земель, лише частково розроблено і не планується опрацювання в найближчій перспективі [17, с. 11].

Для виправлення стану справ з управління ґрунтовими ресурса­ми України необхідно на законодавчому рівні вирішити проблему моніторингу ґрунтів, що являє собою систематичне спостереження за станом ґрунтів з метою виявлення змін їхньої структури та якості і передбачає ґрунтові обстеження, оцінку, прогноз та управління ста­ном ґрунтів та їхньою родючістю. Державний контроль стану ґрунтів повинен здійснюватися уповноваженими органами виконавчої влади в рамках державного екологічного моніторингу та/або моніторингу земель відповідно до діючого законодавства України. Державний мо­ніторинг стану ґрунтів здійснюється за кошти державного бюджету.

Фізичні та юридичні особи, які здійснюють господарську та іншу діяльність, що може завдати негативного впливу на ґрунти, повинні забезпечувати здійснення виробничого моніторингу стану ґрунтів. Перелік видів господарської та іншої діяльності, при яких проводить­ся виробничий моніторинг стану ґрунтів, визначається Кабінетом Міністрів України.

Складовою державної системи моніторингу довкілля є систе­ма моніторингу ґрунтів на землях сільськогосподарського призначен­ня, яка являє собою систему спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про зміни показників якісного стану ґрунтів, їх родючості, розроблення науково обґрунто­ваних рекомендацій та прийняття рішень щодо усунення та ліквідації наслідків негативних процесів. Моніторинг ґрунтів має проводити­ся на землях усіх категорій за цільовим призначенням. Разом із тим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. «Про моніторинг земель» не передбачено ведення моніторингу за викорис­танням відповідних категорій земель, що не можна вважати правиль­ним та ефективним [260]. Натомість Законом України від 14 січня 2000 р. «Про меліорацію земель» передбачається ведення моніторингу відносно зрошуваних осушуваних земель [271]. Зазначений різновид моніторингу земель складається з комплексу спеціальних робіт, що включають збирання, оброблення, зберігання та передавання інфор­мації про стан меліорованих земель і меліоративних систем, їх водний баланс, а також аналізування, оцінювання прогнозування можливого впливу меліоративних заходів на довкілля.

Об’єктами моніторингу ґрунтів є землі сільськогосподарського призначення (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, пе­релоги, землі тимчасової консервації). Моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення проводять відповідно до загаль­нодержавної та регіональних програм моніторингу ґрунтів. Моніто­ринг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення передба­чає проведення спостережень, збір, аналіз і опрацювання інформації щодо якісного стану ґрунтів (розвиток ерозії ґрунтів, зміни структури ґрунтового покриву, підкислення, засолення, осолонцювання, забо­лочення, зміна гумусового стану, водного і поживного режимів), за­бруднення ґрунтів важкими металами, радіонуклідами, залишками агрохімікатів та пестицидів, іншими токсичними речовинами:

— здійснення комплексного аналізу агроекологічної ситуації на землях сільськогосподарського призначення, оцінки та прогнозу можливих змін стану родючості ґрунтів з урахуванням природних і антропогенних чинників, еколого-меліоративного стану зрошуваних й осушуваних земель;

— розроблення і впровадження науково обґрунтованих рекомен­дацій щодо прийняття рішень щодо усунення та ліквідації наслідків негативних процесів і заходів з відтворення родючості ґрунтів;

— створення та ведення інформаційних банків даних про стан ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення та інформа­ційно-аналітичної системи для розроблення заходів з відтворення родючості та охорони ґрунтів;

— надання на договірній основі землевласникам, землекористува­чам та суб’єктам земельно-оціночної діяльності інформації про су­часний стан ґрунтів та їхньої родючості.

Моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призна­чення здійснює Міністерство аграрної політики та продовольства України у взаємодії з іншими виконавцями: Міністерством екології та природних ресурсів України, Державною службою України з пи­тань геодезії, картографії та кадастру, Державним агентством водних ресурсів України та науково-дослідними установами Національної академії аграрних наук України.

Результати моніторингу ґрунтів земель сільськогосподарсько­го призначення використовуються у процесі регулювання правових основ земельних відносин, при проведенні економічної та грошо­вої (нормативної та експертної) оцінки земель, визначенні розмірів плати за землю, плануванні заходів з відтворення родючості ґрунтів та підвищення урожайності сільськогосподарських культур, коригу­ванні агротехнологій, проведенні агроґрунтового районування (зону­вання) території, визначенні зон виробництва сільськогосподарської продукції для виготовлення продуктів для дитячого та дієтичного харчування, розробленні рекомендацій з раціонального та екологічно безпечного застосування пестицидів і агрохімікатів.

Комплекс робіт з організації та проведення моніторингу ґрун­тів на землях сільськогосподарського призначення здійснюється на основі програм моніторингу ґрунтів, що розробляються і затверджу­ються згідно з чинним законодавством. Раціональне управління зе­мельними ресурсами повинно базуватися на матеріалах моніторин­гу ґрунтів. У випадку приватизації землі або обміну прав власності у процесі купівлі-продажу за даними моніторингу складають характе­ристику ділянки, яка повинна додаватися до акта на право власності чи до договору про купівлю-продаж. Наявність таких документів у землевласників значно покращить не тільки результати його госпо­дарської діяльності, але й буде сприяти охороні ґрунтів.

Для об’єктивного контролю важливо користуватися стандартни­ми відтворюваними методами, використовувати лише акредитовані лабораторії тощо. Незважаючи на уявні труднощі реалізації відпо­відних методик, контроль якості землекористування повинен бути обов’язковою процедурою як складова моніторингу ґрунтів.

Взаємодія виконавців в організації моніторингу ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення на всіх рівнях здійснюється на основі актів чинного законодавства та угод (договорів), укладених між усіма виконавцями моніторингу, про здійснення науково-практичної діяльності у галузі родючості ґрунтів та охорони земель. Фінансування заходів з моніторингу ґрунтів на землях сільськогосподарського при­значення проводиться за рахунок державного і місцевого бюджетів з видатків на фінансування заходів з охорони земель, їх докорінного поліпшення і відновлення родючості ґрунтів, а також інших джерел.

Для виправлення стану справ з управління ґрунтовими ресурсами України пропонується на базі існуючих центральних і регіональних підрозділів міністерств і відомств створити єдину ґрунтово-земельну службу з метою опрацювання і впровадження сталого й ефективного землекористування, вирішення ключових завдань з охорони і вико­ристання ґрунтів і ґрунтового покриву.

Законодавчою базою правового забезпечення моніторингу ґрунтів в Україні має стати закон «Про ґрунти та їх родючість», який встанов­лює та визначає основні принципи державної політики, правові за­сади діяльності органів державної влади, юридичних і фізичних осіб з метою раціонального та дбайливого використання ґрунтів, збережен­ня їхнього стану, якості та родючості, захисту ґрунтів від негативних природних і антропогенних впливів [53, с. 21].

Стан ґрунтових ресурсів у багатьох державах світу, в тому числі в Україні, є близьким до катастрофічного. Без стеження за станом ґрун­тів і ґрунтового покриву неможливе успішне управління ними. Усві­домлення важливості моніторингу ґрунтів як джерела об’єктивних характеристик для вжиття запобіжних заходів, спрямованих на охо­рону ґрунтів, спричинило інтерес до цієї проблеми, публікацію кон­цептуально-методичних робіт з цієї тематики і розробку його право­вого забезпечення [49, с. 210].

В Україні необхідно відмовитися від відомчого моніторингу і ство­рити єдині державні комплексні мережі. Моніторинг ґрунтів пови­нен бути незалежним від категорії земель, форми господарювання і права власності на землю. Проект закону «Про моніторинг земель» повинен запровадити принципово інший підхід до контролю стану земель, відмінний від того, що був раніше. Зосередження моніторин­гу ґрунтів у трьох відомствах (Держгеокадастрі України, Мінагропо­літики України, Мінприроди України) розглядається як тимчасовий, проміжний. За такого підходу важко створити повноцінну держав­ну картографо-аналітичну інформаційну систему стану земельних і ґрунтових ресурсів. На даному етапі такий підхід функціонування мо­ніторингу ґрунтів є позитивним. Цей закон має передбачити публіч­но-приватне партнерство під час складання агрохімічного паспорта поля (земельної ділянки) та проведення агрохімічного обстеження, яке може відбуватись на підставі договору про моніторинг земель сільськогосподарського призначення.

У жовтні 2013 р. № 572/2013 набув чинності указ Президента України «Про комплекс заходів щодо вдосконалення проведен­ня моніторингу довкілля та державного регулювання у сфері по­водження з відходами в Україні», в якому відзначено відсутність в Україні дієвої державної системи моніторингу довкілля та визнано недостатньою діяльність Кабінету Міністрів і Міністерства екології та природних ресурсів України в цій галузі [268]. Водночас в ука­зі запропоновано вжити заходів з впровадження дієвих механізмів державного регулювання в усіх сферах довкілля, зокрема, у сфері земельних ресурсів.

Моніторинг є новим ефективним видом контролю за станом ґрун­тового покриву. Для України, де рівень розораності території прак­тично не має аналогів у світі, без моніторингу ґрунтів і ґрунтового по­криву раціональне землекористування неможливе. Лише інформація про стан ґрунтового покриву, яка постійно оновлюється, виявлення всіх проблемних територій дадуть необхідні відомості для планування і об’єктивного інвестування у ґрунтоохоронні заходи.

4.3.