Метод сімейного права

Метод сімейного права - це сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольову поведінку учасників сімейних відносин.

У праві виділяють два загальних методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний.

За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, оскільки він являє сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправних суб’єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задовольняють свої власні інтереси.

Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чергу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов’язування.

У сімейному праві існує увесь спектр способів правового регулювання. У першу чергу треба зазначити ті з них, які визначають сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи - прямо чи опосередковано. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст.

ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зразки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідносин певними правами без будь-яких застережень.

Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний характер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1, 2, 3 ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч. 1

ст. 24 СК).

Для сімейного права характерним є те, що до випадків невиконання заборон, що встановлені сімейно-правовими нормами, застосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві.

Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, що містять позитивні зобов’язування. В першу чергу вони адресуються повнолітнім членам сім’ї та родичам - батькам, усиновлювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов’язування ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім’ях яких виховувалася дитина, зобов’язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК), тощо.

Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового регулювання, в першу чергу залежить від того, що саме - дозволи чи заборони та зобов’язування - переважають у ньому, яке співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів правового регулювання.

Процес правового регулювання сімейних відносин починається з норм об’єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та позитивні зобов’язування, однак ними, як відомо, не вичерпується. Право як нормативний регулятор діє через суб’єктивні права та обов’язки учасників сімейних правовідносин.

Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не лише шляхом надання особам суб’єктивних сімейних прав та обов’язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування правового примусу (превентивна дія норм). Зазначені способи правового впливу на сімейні відносини мають додатковий характер, оскільки вони спрямовані на забезпечення наданих суб’єктам прав, виконання їх обов’язків та дотримання заборон, тобто несуть правоохоронну функцію. Незважаючи на це, засоби примусу відіграють у процесі правового регулювання сімейних відносин важливу роль.

Основними чинниками, що обумовлюють сутність методу сімейного права, є:

1) юридична рівність учасників сімейних відносин;

2) самостійний майновий статус їх учасників;

3) диспозитивний характер сімейно-правових норм;

4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

3. Основні принципи сімейного права

Основними принципами сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімейного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовній практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов’язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними принципами сучасного сімейного права є:

1) державна охорона сім’ї, материнства, батьківства.

2) рівність учасників сімейних відносин. Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї;

3) недопустимість державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя. Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції України, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України;

4) пріоритет сімейного виховання. Важливим сучасним принципом сімейного права є закріплений у законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч.

5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сьогодні змінилися основні принципи регулювання сімейних відносин, у зв’язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем диспозитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення. Окрім шлюбного договору, подружжя може укладати договори щодо умов та порядку надання утримання одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов’язків (ч. 4 ст. 157 СК); визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК), тощо;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї. Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного захисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється батьками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами: бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом (ст. 258, 262 СК) або іншими особами, які нею опікуються, - опікуном, патронатним вихователем (ст. 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних відносин, які потребують певної підтримки та допомоги, крім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1 -ї, 2-ї та 3-ї груп, особи пенсійного віку). СК передбачає пріоритетний захист непрацездатних членів сім’ї і містить спеціальні юридичні механізми, які дозволяють це зробити найбільш повно. Відповідно до СК повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від другого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо права та інтереси непрацездатних членів сім’ї не забезпечуються зобов’язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.