§ 3. Метод сімейного права

У сучасних умовах метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, оскільки він становить су­купність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправних суб’єктів, положення яких характеризуються взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задовольняють свої власні інтереси.

Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чергу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають спосо­би правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, за­борона та позитивне зобов’язання. Указані способи правового регу­лювання пов’язані із суб’єктивними правами та здійснюються через них¹. Певне поєднання цих способів визначає загальну лінію право­вого регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов’язання знаходять своє безпосереднє висвітлення у відповідних регулятивних нормах об’єктивного права — уповноважувальних, заборонних та зобов’язувальних. Унаслідок їх дії в процесі право­вого регулювання учасники сімейних відносин набувають суб’єктивних прав та обов’язків.

У сімейному праві існує весь спектр способів правового регулюван­ня^{[34] [35]. У першу чергу треба відзначити ті з них, які визначають сферу до­зволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися різними способами — прямо чи опосередко­вано.}

У порівнянні з дозволами, які мають широкий загальний характер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш кон­кретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами пря­мої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (частини 1, 2, 3 ст. 26 CK); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч. 1 ст. 24 CK). Заборони можуть бути і більш опосередкованими, у зв’язку з чим вони нерідко пов’язуються із санкціями. Наприклад, мати або батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони ухиля­ються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини, жорстоко поводяться з нею тощо (ст. 164 CK). Отже, така поведінка батьків що­до дитини є забороненою, хоча вказана норма і не моделюється за принципом «не має права», «не допускається» або «заборонено». Не­зважаючи на відсутність прямої вказівки, прихована в цій нормі за­борона є очевидною.

Для сімейного права характерним є те, що до випадків невиконан­ня заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, застосову­ються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. Наприклад, якщо один із подружжя уклав договір, який потребує нотаріального посвід­чення, без згоди другого з подружжя, яка також мала бути висловлена письмово і нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 CK), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін, і кожна з них зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшко­дувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, які містять позитивні зобов’язування. Перш за все вони адресуються повнолітнім членам сім’ї та родичам — батькам, усиновлювачам, опі­кунам та піклувальникам. Позитивні зобов’язування ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 CK); опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 1 ст. 249 CK); особи, у сім’ях яких ви- 26

ховувалася дитина, зобов’язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 CK) тощо.

Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового ре­гулювання, у першу чергу залежить від того, що саме — дозволи чи заборони та зобов’язування — переважають у ньому, яке співвідно­шення, яка питома вага кожного з цих способів правового регулюван­ня. Мабуть, одним із головних аргументів на користь концепції «сімей­не право — самостійна галузь права» було те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитивних зобов’язувань, натомість до­зволи мають обмежений характер.

Процес правового регулювання сімейних відносин починається з норм об’єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та по­зитивні зобов’язування, однак ними, як відомо, не вичерпується. Пра­во як нормативний регулятор діє через суб’єктивні права та обов’язки учасників сімейних правовідносин. Належне учаснику сімейних від­носин суб’єктивне право може розглядатися як сукупність двох спро­можностей: 1) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює права щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном); 2) спроможності вимагати відповід­ної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потре­бують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповідного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відносин має суб’єктивне право на захист свого права або інтересу в разі їх порушення.

У літературі відзначалися особливості суб'єктивних прав та обов'язків учасників сімейних правовідносин. По-перше, вони є не- відчужуваними, бо тісно пов’язані з особистістю їх носіїв. Так, батько або матір дитини не вправі передати свої обов’язки щодо утримання дитини іншій особі. По-друге, вони, як правило, є відносними, бо ви­никають між конкретними особами — подружжям, батьками та дітьми, усиновителями і усиновлювачами тощо.

Треба відзначити, що вказані особливості суб’єктивних прав та обов’язків не є притаманними виключно сімейним правовідносинам. Вони характерні і для інших цивільно-правових правовідносин. По- перше, невідчужуваний характер мають особисті немайнові права, закріплені в Конституції України та ЦК України (право на життя, здоров’я, особисту недоторканність тощо), значна кількість прав, що виникають у відносинах інтелектуальної власності, права та обов’язки, які виникають у відносинах щодо відшкодування шкоди, завданої ка­ліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та деякі інші ци­вільні права. По-друге, у цивільному праві також виникають відноси­ни, учасники яких — носії відповідних прав та обов’язків — є чітко визначеними. Наприклад, це відносини, які виникають внаслідок ско­єння цивільного правопорушення (порушення права власності, завдан­ня шкоди однією особою іншій тощо). По-третє, стосовно відносних прав, які мають абсолютний характер захисту. В цивільному праві існує чимало прав такого роду. Усі відносини спільної власності (як частко­вої, так і сумісної) мають загальну ознаку — вони, з одного боку, є від­носними, бо виникають між конкретними суб’єктами — співвласни­ками, а з другого — абсолютними, бо мають абсолютний характер захисту проти будь-якої особи, яка порушує або може порушити право спільної власності. Слід, до речі, відзначити, що коло відносин спіль­ної сумісної власності останнім часом значно розширилося. Сталося це завдяки тому, що відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦК України суб’єктами спільної сумісної власності можуть бути не тільки подружжя та члени сім’ї, як це було раніше, а будь-які особи, у тому числі держава та те­риторіальні громади. По-четверте, у цивільному праві виникає чимало відносин, учасники яких не мають повного обсягу цивільної дієздат­ності і тому здійснюють свої права через представників (відносини з опіки та піклування, деякі види представництва). Усе це дає підстави стверджувати, що суб’єктивні сімейні права та обов’язки, хоча і мають у своїй сукупності певні особливості, все ж таки суттєво нічим від інших цивільних прав та обов’язків не відрізняються і не мають таких особистих ознак, які б беззастережно давали змогу виокремити їх у самостійну групу прав та обов’язків суб’єктів права.

Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не тільки шляхом надання особам суб’єктивних сімейних прав та обов’язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування правового примусу (превен­тивна дія норм). Указані способи правового впливу на сімейні відно­сини мають додатковий характер, бо вони спрямовані на забезпечення наданих суб’єктам прав, виконання їх обов’язків та дотримання за­борон, тобто несуть правоохоронну функцію. Незважаючи на це засо­би примусу відіграють у процесі правового регулювання сімейних відносин важливе значення.

Примусові заходи стосовно учасників сімейних відносин у першу чергу розглядаються як міри захисту порушених сімейних прав, хоча допускається застосування і мір відповідальності^[XXXVII]. Наприклад, у про­цесі поділу майна подружжя частка одного з них може бути зменшена у зв’язку з його несумлінним поводженням у шлюбі (самовільне від­чуження спільного майна подружжя, необгрунтоване відхилення від поповнення сімейного бюджету тощо); батьки несуть майнову відпо­відальність за заподіяння неповнолітньому майнової шкоди тощо. Однією з основних ознак сімейного права, яка служила підставою для його відокремлення від права цивільного, вважалася відсутність у сі­мейному праві таких санкцій, як сплата неустойки за невиконання зобов’язання, відшкодування матеріальної або моральної шкоди. Ува- жалося, що такі засоби впливу на поведінку суб’єктів притаманні тільки цивільному праву. За радянських часів це дійсно було так, бо логічно вписувалося в концепцію самостійності сімейного права і не­можливості поширення на сімейні відносини тих принципів, які при­таманні цивільному праву. Останнім часом ситуація змінилася. Новий CK застосовує такі міри відповідальності за порушення сімейних прав, як відшкодування матеріальної або моральної шкоди (статті 49, 50, 157, 158, 159, 162 CK). Уперше в сімейному законодавстві передбачене і стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів (ч. 1 ст. 196 CK). Це пояснюється тим, що без дієвих заходів правового при­мусу правові дозволи та заборони, адресовані учасникам сімейних відносин, не були б забезпеченими повною мірою, і їхнє дотримання та виконання залежали б тільки від волі цих осіб.

Основними чинниками, які обумовлюють сутність методу сімей­ного права, є:

1) юридична рівність учасників сімейних відносин;

2) самостійний майновий статус їх учасників;

3) диспозитивний характер сімейно-правових норм;

4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

1. Визначальною ознакою методу сімейного права є рівність учас­ників сімейних відносин. Ці відносини моделюються як такі, що ви­никають між юридично рівними сторонами, між якими не виникає стосунків влади та підкори. Юридична рівність характерна для всіх учасників, у тому числі недієздатних та неповнолітніх осіб. Батьки і діти, незалежно від їх віку, в юридичному сенсі знаходяться у рівно­му становищі. З урахуванням тієї обставини, що дитина потребує під­вищеного захисту, батьки зобов’язані діяти в її інтересах. У разі по­рушення інтересів дитини з боку батьків, зловживання ними своїми батьківськими правами застосовуються механізми державного захисту прав дитини. Будь-якого владного, а тим більше адміністративного підпорядкування дитини батькам не існує. Так само моделюються і відносини між іншими учасниками сімейних відносин — усиновите­лями та усиновлювачами, опікунами, піклувальниками та особами, які знаходяться під опікою та піклуванням, повнолітніми дітьми та не­працездатними батьками тощо.

2. Сімейні стосунки передбачають спільність майнових інтересів їх учасників. Разом з тим у праві кожен учасник сімейних правовідно­син розглядається як самостійна особа, із власними майновими права­ми та обов’язками. Ніхто з членів сім’ї, і перш за все малолітні та не­працездатні її члени, не «поглинаються» іншою особою — батьками або повнолітніми та дієздатними членами сім’ї. Сучасна концепція правовідносин у сімейній сфері базується на визнанні самостійності особистого та майнового статусу кожного з їх учасників.

3. У сімейному праві переважають диспозитивні норми, які надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Останнім часом на тлі загаль­них соціально-економічних зрушень в Україні у праві здійснюється «перехід від одного типу регулювання до іншого», який, за словами П. М. Рабіновича, здатний «відобразити реальні тенденції в розвитку свободи різних суб’єктів, у зміні меж їхнього убачання, можливості врахування їх інтересів, перерозподілу централізації і децентралізації»^[XXXVIII]. Розширення диспозитивності у процесі регулювання сімейних відно­син є найбільш важливою ознакою розвитку сімейного права останнім часом. Разом з тим у цій сфері існує і завжди залишатиметься певна кількість імперативних приписів. Це пов’язано з тим, що учасниками сімейних відносин є неповнолітні та непрацездатні особи, права та інтереси котрих потребують підвищеного захисту та забезпечення.

4. З урахуванням того, що учасники сімейних відносин є юридич­но рівними між собою, розгляд конфліктів, які виникають між ними, здійснюється незалежним органом — судом. З урахуванням особли­востей сімейних відносин, участі в них широкого кола осіб, які не мають повної дієздатності, для розгляду конфліктів у сімейній сфері широко залучаються спеціальні незалежні органи — органи опіки та піклування. Захист сімейних прав здійснюють також інші юрисдикцій- ні органи (прокурор, нотаріус).