Прокурор як процесуальний керівник лосулового розслідування

Відповідно до ст. 131—1 Конституції Україні прокуратура здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (ч. 2 ст. 131—1 Конституції України).

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з неї за згодою Верховної Ради України Президент України. Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль. Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у випадках і з підстав, визначених Конституцією та законом.

Згідно зі п. 1 Перехідних норм Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р., третя конституційна функція обмежена і виконується прокурорами тільки у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Згідно з приписами ст. 25 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов'язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України. Письмові вказівки прокурора органам, що провадять оперативно- розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, надаються в межах повноважень, є обов'язковими для цих органів та підлягають негайному виконанню.

Надання вказівок, відповідно до ст. 36 КПК України, є однією із форм здійснення прокурором нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування керівництвом досудовим розслідуванням.

Слід відзначити, що питання вказівок не є новим для науки кримінального процесу. Раніше в ст.ст. 114, 227 КПК України 1960 р. передбачалось право прокурора при здійсненні нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства надавати вказівки при розслідуванні злочинів про обрання, зміну або скасування постанов органів попереднього розслідування, запобіжних заходів, кваліфікації злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин, а також надавати вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, у справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури.

Особливістю процесуального становища прокурора на даному етапі було те, що він здійснював нагляд упродовж усього періоду попереднього розслідування, а тепер — протягом усього кримінального провадження, і використовував всю повноту наданих йому повноважень для своєчасного виявлення та попередження порушень законності, прав громадян. Письмові вказівки прокурора про кваліфікацію злочину (ст.ст. 114, 227 КПК України 1960 року) були обов'язковими тільки для органів дізнання, слідчий мав право не виконувати такі вказівки. Оскарження одержаних вказівок прокуророві вищого рівня не зупиняло їх виконання, за винятком випадків, передбачених у ст. 114 КПК України 1960

року. Порядок дачі вказівок регламентувався у ст. 227 КПК України 1960 року^[63].

Щодо змісту і структури письмових вказівок прокурора, то в законодавстві це питання не врегульовано. Кожна вказівка прокурора щодо будь-яких питань має бути законною, обґрунтованою та мотивованою. У вказівках, як і в постанові, зазначається:

— місце і час її складання;

— прізвище, ім'я, по батькові, посада особи, яка видала письмові вказівки;

— зміст обставин, які є підставами для видання вказівок, мотиви, їх обґрунтування та посилання на положення КПК України;

— зміст вказівок;

— місце та час виконання особою вказівки, можливість та порядок оскарження.

Вказівки прокурора відрізняються від його рішень (постанов) тим, що вони передбачають наявність виконавця. Закон не обмежує прокурора будь-яким моментом, коли він може надати вказівки, — ні видом розслідування, ні кваліфікацією, ні складністю фактичної фабули, ні відомчою належністю слідчого. Немає такої процесуальної дії, щодо якої прокурор не зміг би дати своєї вказівки.

Як юридичні факти, вказівки прокурора породжують певні процесуальні відносини між прокурором і слідчим. Вказівки можуть видаватись тільки з метою усунення порушень закону і ніяк не повинні втручатись у сферу процесуальної самостійності слідчого^[64].

У наукових джерелах висловлюється досить-таки слушна думка з приводу того, що вказівки прокурора мають видаватись на бланку прокуратури за підписом

процесуального керівника та містити три частини: вступну, мотивувальну і резолютивну.

У вступній частині має бути зазначено місце і час видання письмових вказівок, суб'єкта, якому адресовані вказівки, номер кримінального провадження та правову кваліфікацію.

Щодо мотивувальної частини письмових вказівок, то, на наш погляд, вона є однаковою для всіх письмових вказівок і її зміст випливає із завдань прокурора як процесуального керівника та завдань кримінального провадження загалом.

Вказівки видаються на підставі положення ст. 36 КПК України для всебічного, повного, об'єктивного дослідження усіх обставин кримінального правопорушення та прийняття у кримінальному провадженні законного та обґрунтованого рішення.

Резолютивна частина вказівок прокурора — це фактично зміст прийнятого процесуального рішення, зокрема перелік конкретних дій, які повинен виконати адресат. Важливо зазначити розумний строк для виконання вказівок^[65].

Аналіз законодавчих норм дає підстави вважати, що вказівки прокурора можуть бути надані:

а) будь-якому слідчому;

б) у будь-якому провадженні;

в) у будь-який момент розслідування кримінального правопорушення;

г) відносно будь-якої процесуальної дії.

З урахуванням завдань кримінального провадження слід виділити такі групи вказівок, які можуть бути надані прокурором у кримінальному провадженні:

1) вказівки, спрямовані на забезпечення охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження;

2) вказівки, спрямовані на забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінального провадження.

До першої групи вказівок можуть бути віднесені вказівки про проведення слідчих (розшукових) дій з метою встановлення особи, що вчинила злочин, забезпечення прав учасників кримінального провадження, вказівки про забезпечення цивільного позову у кримінальному провадженні тощо.

До другої групи вказівок слід віднести вказівки про проведення певних слідчих (розшукових) дій та їх обсяг, визначення кола доказів, які слід добути при цьому, та їхні характерні особливості, вказівки, спрямовані на дотримання розумних і процесуальних строків, орієнтування слідчих на проведення видів експертиз та перелік питань, які при цьому слід дослідити під час здійснення експертних досліджень тощо.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 25 зазначеного Закону, Генеральний прокурор України, керівники регіональних та місцевих прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків, здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Координаційні повноваження прокурори здійснюють шляхом проведення спільних нарад, створення міжвідомчих робочих груп, а також проведення узгоджених заходів, здійснення аналітичної діяльності. Порядок організації роботи з координації діяльності правоохоронних органів, взаємодії органів прокуратури із суб’єктами протидії злочинності визначається положенням, що затверджується спільним наказом Генерального прокурора України, керівниками інших правоохоронних органів і підлягає реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Таким чином, аналізуючи зміст положень Закону України «Про прокуратуру», приходимо до висновку, що до функцій прокурора, крім нагляду за досудовим слідством, включено функцію координації роботи у сфері протидії

злочинності. Однак ця функція здійснюється поза межами конкретного кримінального провадження.

Далі доцільно розглянути положення КПК України з даного питання. Так, відповідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, прокурора разом зі слідчим, а також потерпілим, його представником та законним представником у випадках, установлених КПК України, віднесено до сторони обвинувачення. Тобто функції прокурора та слідчого у кримінальному провадженні взаємопов’язані та повинні бути спрямовані на виконання завдань кримінального провадження.

Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 9 КПК України, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Згідно зі ст. 37 КПК України, прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. Прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення.

Аналізуючи положення ст. 37 та 39 КПК України, приходимо до висновку, що в конкретному кримінальному провадженні від його початку до завершення досудового розслідування на законодавчому рівні закріплено створення слідчо-прокурорської групи з розслідування кримінального провадження, що виражається у призначенні відповідними керівниками слідчого, що здійснюватиме досудове розслідування, та прокурора, що здійснюватиме процесуальне керівництво.

кримінального провадження; направлення обвинувального акта до суду; направлення клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру; направлення клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Відповідно до вимог КПК України, прокурор, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.

Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

З аналізу змісту положень ст. 36 та ст. 40 КПК України приходимо до висновку, що у прокурора у кримінальному провадженні повноважень більше і обов’язки його стосуються саме нагляду за процесуальною діяльністю слідчого у кримінальному провадженні. Однак такий нагляд носить фактично постійний характер. Отже, слідчий має право самостійно виконати тільки наступні процесуальні дії:

— виклик особи та допит;

— затримання уповноваженою особою (ст. 208 КПК України) та тимчасове вилучення майна, тимчасове вилучення документів, що посвідчують користування спеціальним правом при затриманні;

— пред’явлення для впізнання;

— огляди, що не пов’язані з проникнення до житла;

— слідчий експеримент, що не пов’язаний з проникненням до житла;

— проведення експертизи.

Усі інші процесуальні дії та прийняті слідчим рішення погоджуються або контролюються, перевіряються прокурором, з огляду на що процесуальна незалежність слідчого доволі обмежена. При цьому саме слідчий несе персональну юридичну відповідальність за законність та своєчасність здійснення досудового розслідування.

Відповідальність прокурора також передбачена у КПК України та полягає у відстороненні керівником органу прокуратури у виняткових випадках визначеного прокурора від керівництва конкретним кримінальним провадженням через неефективне здійснення нагляду за дотриманням законів під час проведення досудового розслідування. Таким чином, взаємодія між прокурором і слідчим у конкретному кримінальному провадженні полягає у керівництві всіма діями слідчого у вигляді нагляду та погодженні його дій і рішень.

З огляду на положення п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України, а саме: прокурор має право в необхідних випадках особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному вказаним Кодексом, або брати участь у них — можливо вести мову про взаємодію між слідчим та прокурором як про форму співробітництва на рівних умовах.

Як свідчить практика, інколи процесуальні керівники досудовим розслідуванням виконують процесуальні дії самостійно, в тому числі проводять слідчі (розшукові) дії. Наприклад, при необхідності одночасно провести декілька обшуків, тимчасових доступів до речей і документів в одному кримінальному провадженні. Але загалом прокурор обмежується класичною формою взаємодії зі слідчим у вигляді нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування.

Закріплена законодавцем правова модель взаємодії прокурора зі слідчим загалом забезпечує дотримання прав, свобод та законних інтересів особи під час здійснення кримінального провадження. Однак ця модель подекуди не забезпечує ефективності швидкого, повного та неупередженого розслідування. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 37 КПК України, прокурор здійснює свої повноваження у конкретному кримінальному провадженні від його початку до остаточного рішення по суті у суді, в той же час повноваження слідчого у кримінальному провадженні закінчуються із завершенням стадії досудового розслідування. На практиці слідчий витрачає багато часу для узгодження або затвердження клопотань, підозри, обвинувального акта, оскільки прокурор певний час знаходиться у судових засіданнях щодо кримінальних

проваджень, які направлені до суду. На теперішній час спостерігаються непоодинокі випадки, коли слідчий саме з цієї причини погоджує клопотання до суду з процесуальним керівником протягом тижня і більше, що не сприяє ефективній взаємодії.

Законодавець, надавши такі широкі повноваження прокурору у кримінальному провадженні, мав на увазі, що всі процесуальні керівники будуть мати достатній практичній досвід у розслідуванні кримінальних проваджень, а надані ними вказівки щодо кримінального провадження допомагатимуть слідчому визначитись із напрямами розслідування, першочерговістю та необхідністю проведення процесуальних дій. Однак на практиці, враховуючи велику плинність кадрів, процесуальний керівник не завжди має більший практичний досвід, ніж слідчий, що ускладнює взаємодію між ними. Наприклад, при погодженні питання про необхідність проведення процесуальних дій та їх першочерговості. До того ж надані прокурором вказівки інколи не містять посилань на проведення конкретних процесуальних дій та мають формальний характер, але їх виконання є обов’язковим для слідчого, що також затягує і ускладнює процес доказування та весь процес досудового розслідування. Зокрема, зустрічаються формальні вказівки такого змісту: «провести моніторинг середньоринкової ціни на викрадені речі», «допитати спеціаліста з обставин проведення дослідження та надання висновків». При цьому не пояснювалося, з якої метою спеціаліста необхідно допитати, що саме у нього треба з’ясувати. У зв’язку з цим постає питання, якою процесуальною дією необхідно провести моніторинг та навіщо допитувати спеціаліста, якщо хід дослідження та його висновки зафіксовані у складеному ним акті.

Разом із тим слід вказати, що КПК України передбачив механізм оскарження дій прокурора з боку слідчого до вищестоящого прокурора. Так, у ст.ст. 311—313 КПК України передбачено, що слідчий, який здійснює досудове розслідування певного кримінального провадження, має право оскаржувати будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у відповідному досудовому провадженні, крім випадків, передбачених КПК України. Проте на практиці

таких оскаржень практично не буває, оскільки слідчі не бажають псувати відносити із прокурором.

Від якісної реалізації прокурором своїх повноважень при здійсненні нагляду у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні багато в чому залежить швидке і повне розкриття злочину, а також всебічність і об’єктивність розслідування. Водночас ця діяльність не повинна обмежувати процесуальну самостійність слідчого, а навпаки — повинна сприяти підвищенню його відповідальності за доручену йому справу, що безпосередньо слідує із ч. 1 та ч. 5 ст. 39 КПК України.

5.2.