Національне законодавство щодо захисту потерпілих і практика його застосування

Відповідно до законодавства України суддям заборонено посила­тись у вироку на свідчення, надані прокурору чи слідчому на досудо- вому розслідуванні. За таких умов, у разі відмови потерпілої особи від своїх свідчень у суді, обвинувачений може уникнути відповідальності й отримати виправдувальний вирок.

Обов'язковість безпосереднього надання свідчень потерпілим суду створює ризики застосування фізичного насильства або погроз щодо потерпілого з боку підозрюваного/обвинуваченого з тим, щоб він відмовився від надання свідчень у суді. Адже якщо потерпілий не свідчитиме в суді, то раніше надані свідчення не матимуть юридичного значення.

Окрім того, наявні ризики фізичного насильства стосовно потерпіло­го з метою помсти.

ґ-------------------------------------------------------------------------------------------------- \

Прокурор:

«Випадки погроз і застосування насильства у кримінальних провадженнях по насильницьких злочинах є дуже поширеними. Не­щодавно такі погрози у нас були у провадженні по торгівлі людь­ми. Остання справа - по зґвалтуванню: до потерпілої приїхав адвокат підозрюваного, який умовляв, заохочував та, вреш­ті-решт, погрожував. Наразі ми зареєстрували стосовно нього провадження по 386-й КК України^[71]».

\>

Щодо того, як часто під час досудового розслідування та судового розгляду потерпілим погрожують або застосовують до них насильство, відповіді адвокатів були такі. Більше 10% респондентів зазначили, що такі інциденти відбуваються у понад 50% випадків. 34,5% респонден­тів висловились, що до 50% випадків. Про те, що таких випадків немає, зазначили 46,9% респондентів.

Таким чином, опитування підтверджує проблему застосування або погрози застосування насильства стосовно потерпілих.

В Україні не розроблено повноцінних програм захисту потерпілих і свідків, подібних до європейських чи, скажімо, до американської систе­ми.

На практиці - в структурах різних органів правопорядку (Служба безпеки України, Національна поліція) функціонують підрозділи, до компетенції яких входить застосування окремих заходів безпеки. Крім того, деякі заходи безпеки можуть застосовуватись безпосередньо слід­чим, прокурором або слідчим суддею.

Українське законодавство не виділяє окремо осіб, які потребують особливої підтримки та захисту через високий ризик залякування і помсти. У ньому закріплено процедури захисту для всіх учасників кри­мінального процесу, зокрема й потерпілих, уніфіковано, тобто без виді­лення спеціальних категорій залежно від ризику залякування чи помсти.

Перелік заходів безпеки, які можуть застосовуватись для захисту по­терпілих і свідків від наявних загроз їхньому життю та здоров'ю, підста­ви та порядок їхнього застосування передбачені Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­стві» (далі - Базовий закон)^[72].

У чинному національному законодавстві не передбачено вчинення проактивних дій, спрямованих на своєчасне індивідуальне з'ясування ри­зиків і потреб жертви у захисті для визначення необхідних спеціальних заходів.

Наявні лише загальні положення про те, що підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому життю, здо­ров'ю, житлу та майну (ст. 20 Базового закону). При цьому, крім погроз і конкретних посягань на життя, здоров'я, житло та майно, про наяв­ність реальної загрози можуть свідчити характер злочину, характерис­тика особи, яка становить потенційну загрозу, та її зв'язки, важливість свідчень особи, якій загрожує небезпека. Підставою для вжиття за­значених заходів може бути або заява потерпілого чи іншого учасни­ка кримінального судочинства, члена його сім'ї чи близького родича, або звернення керівника відповідного державного органу, або от­римання оперативної чи іншої інформації про наявність відповідної загрози.

Правоохоронці, які одержали повідомлення про загрозу безпеці потерпілому, зобов'язані перевірити його і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках - негайно, прийняти рішення про застосуван­ня чи про відмову в застосуванні заходів безпеки (ч. 2 ст. 22 Базового закону).

Практики вказують, що на місцевому рівні застосування заходів без­пеки є проблематичним, оскільки правоохоронні органи не мають від­повідного фінансового та матеріального забезпечення.

t-------------------------------------------------------------------------------------------------- -∖

Суддя:

«На сьогодні ні суд, ні правоохоронні органи не мають реальних фінансових можливостей, щоб забезпечити безпеку потерпілих. Зазвичай, кошти не передбачені навіть на необхідні адміністра­тивні витрати».

t------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- х

Прокурор:

«У нас навіть ресурсів на роботу немає, не те що на захист по­терпілих».

Також практики вказують на недостатню підготовку та відсутність професійних знань у осіб, на яких покладено обов'язок приймати рішен­ня про застосування заходів безпеки.

г------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ х

Прокурор:

«На місцевому рівні прокурори часто не вміють забезпечувати захист потерпілих. Це вже у нас на обласному рівні хоч якісь заходи застосовуються».

Прокурор:

« немає ні процедури, ні підготовлених спеціалістів для ро­боти з потерпілими».

Потерпілі мають право оскаржити дії чи бездіяльність слідчого або прокурора щодо застосування заходів безпеки до слідчого судді (п. 6

ч. 1 ст. 303 КПК України). Відповідна скарга розглядається не пізніше 72 годин з моменту надходження (ч. 2 ст. 306 КПК України).

У ст. 7 Базового закону передбачено такі заходи забезпечення безпеки учасників кримінального провадження:

- особиста охорона, охорона житла та майна;

- видавання спеціальних засобів індивідуального захисту та спові­щення про небезпеку;

- використання технічних засобів контролю і прослуховування теле­фонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

- заміна документів і зміна зовнішності;

- зміна місця роботи чи навчання;

- переселення в інше місце проживання;

- поміщення до дошкільної виховної установи чи установи органів соціального захисту населення;

- забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

- закритий судовий розгляд.

Окрім зазначених, у КПК України цей перелік доповнено такими заходами:

- допит свідка/потерпілого та одночасний допит двох і більше вже допитаних осіб в судовому засіданні слідчим суддею під час досудового розслідування, у т. ч. дистанційно (ч. 1 ст. 225, ч. 2 ст. 232 КПК України);

- впізнання поза візуальним і аудіоспостереженням особи, яку пред'являють для впізнання (ч. 4 ст. 228 КПК України);

- допит/впізнання у режимі відеоконференції в ході досудового розслідування (ст. 232 КПК України) та процесуальні дії у режимі відео­конференції під час судового провадження (ст. 336 КПК України);

- допит у суді свідка, потерпілого, обвинуваченого з використанням технічних засобів з іншого приміщення чи в інший спосіб, що виключає ідентифікацію особи, а у разі потреби - зі створенням акустичних пере­шкод (ч. 9 ст. 352, ч. 2 ст. 353, ч. 3 ст. 351 КПК України);

- допит особи, яка перебуває за кордоном, за допомогою відеокон­ференції або телефонної конференції в порядку міжнародної правової допомоги (ст. 567 КПК України);

- відсторонення від посади службової особи, яка в силу службового становища може чинити тиск на особу, взяту під захист (ст. 154 КПК Укра­їни - щодо підозрюваного чи обвинуваченого);

- запобіжні заходи у вигляді домашнього арешту або тримання під вартою щодо підозрюваного чи обвинуваченого (ст. 176, п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України);

- покладення слідчим суддею, судом певних обов'язків на особу при обранні їй запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою: не відлучатися з певного населеного пункту, утримуватись від спілкуван­ня з конкретною особою, не відвідувати певні місця, носити електро­нний засіб контролю тощо (ч.ч. 5, 6 ст. 194 КПК України);

- ненадання доступу до матеріалів кримінального провадження щодо застосування заходів безпеки або видалення таких відомостей з матеріалів кримінального провадження (ч. 1 ст. 221 та ч. 5 ст. 290 КПК України);

- офіційне письмове попередження особи, від якої може виходити потенційна загроза для особи, взятої під захист, про кримінальну від­повідальність за ст.

- оголошення особи, взятої під захист, померлою чи безвісно відсут­ньою;

- усиновлення неповнолітньої особи, взятої під захист, яка втратила батьків внаслідок вчинення злочину;

- зміна домашнього та мобільного номерів телефону на номери, які не будуть відображатися у телефонних довідниках та інформація щодо яких не буде надаватися операторами без спеціального дозволу;

- зведення до мінімуму відкритих контактів із представниками полі­ції у формі та використання таємних приміщень для контактів з особою тощо.

Додаткові процесуальні гарантії вміщено в інших положеннях КПК України:

- зобов'язання будь-якої особи, якій надано доступ до інформації про приватне життя, запобігати її розголошенню (ч. 4 ст. 15 КПК України);

- заборона незаконного розголошення відомостей досудового роз­слідування (ст. 222 КПК України);

- заборона надання стороні захисту для ознайомлення і відкрит­тя матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (ч. 1 ст. 221, ч. 5 ст. 290, ч. 3 ст. 317 КПК України).

Кримінально-правовими гарантіями забезпечення безпеки для учасників кримінального провадження в Україні є відповідальність за:

- погрозу вбивством (ст. 129 КК України);

- невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380 КК України);

- розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381 КК України);

- перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст.

- розголошення даних досудового слідства (ст. 387 КК України).

Найбільш поширеними й такими, що реально застосовуються у кри­мінальних провадженнях про насильницькі злочини, є особиста охоро­на, забезпечення конфіденційності відомостей про особу та закритий судовий розгляд^[73].

Під час анкетування адвокатів запитали про те, які заходи безпеки (чи процесуальні інструменти) застосовуються до потерпілих, 20,8% з них зазначили, що застосовується закритий судовий розгляд, 15,6% від­сотків зауважили про застосування відеоконференції, 9,2% адвокатів- респондентів висловились про зміну анкетних даних, 8,3% - про фізичну охорону, 3,5% адвокатів-респондентів вказали, що застосовується зміна місця проживання, а 35,3% зазначили, що із представлених заходів без­пеки нічого не застосовується. Інші 7,3% респондентів не мали досвіду щодо застосування заходів безпеки.

Доступність розглянутих вище заходів потерпілим залежить від рі­шень відповідних суб'єктів (прокурора, слідчого, судді). Важливим ас­пектом є ініціатива потерпілого чи його адвоката щодо звернення із за­явою про застосування заходів безпеки. 73,5% адвокатів на запитання, чи звертались вони до слідчого, прокурора з клопотанням про необ­хідність забезпечення заходів безпеки їхнім клієнтам, відповіли, що не звертались, а 22,4% відповіли, що звертались, але це - поодинокі випадки. І тільки 0,7% респондентів зазначили, що часто звертались.

Інші 3,4% відповідей респондентів можна узагальнити таким чином:

- не було необхідності;

- потерпілі не бажають;

- заходи безпеки є такими, що потерпілий сам відмовиться від них.

Усупереч вказаним міжнародним стандартам в національному зако­нодавстві не передбачено обов'язку правоохоронних органів повідом­ляти потерпілого про випадки втечі чи виходу на волю правопорушника, якщо наявний ризик спричинення шкоди потерпілим. На практиці пові­домлення потерпілого про випадки втечі або виходу на волю правопо­рушника не здійснюються. Іноді це роблять прокурори чи слідчі за влас- ною ініціативою.

Л------------------------------------------------------------------------------------------------- X

Прокурор:

«Обов'язку повідомляти ні в кого немає. Тут виникає роль слід­чого або прокурора. Я із цією потерпілою особою працюю, я опіку­юсь її безпекою та я із нею на зв'язку. Вона може мені час від часу телефонувати та я, звісно, їй скажу, якщо виникають якісь загро­зи. Але це - не обов'язок, тому, звичайно, потерпіла особа може лишатись необізнаною».

У чинному національному законодавстві не передбачено й обме­ження кількості викликів потерпілих для допиту, а також не дозволено судді базувати судове рішення на матеріалах допиту, проведеного на досудовому розслідуванні прокурором або детективом (слідчим) (ст. 95 КПК України).

Однак наявна можливість провести допит потерпілого на досудово­му розслідуванні з метою подальшого використання показання у суді в майбутньому, якщо передбачається ризик, що надання таких показань буде ускладнене чи неможливе. Такий допит проводиться у судовому засіданні за участю слідчого судді у виняткових випадках. Йдеться про необхідність отримання показань потерпілого під час досудового роз­слідування, якщо наявні небезпека для життя та здоров'я потерпілого, тяжка хвороба, інші обставини, які можуть унеможливити їх допит в суді у майбутньому або вплинути на повноту чи достовірність показань (ст. 225 КПК України).

t-------------------------------------------------------------------------------------------------- -∖

Прокурор:

«На практиці, як правило, наявні дві крайності. Перша, - коли потерпілу особу допитали на досудовому слідстві один раз та про неї забули аж до судового розгляду. Друга, - коли потерпіла ходить до слідчого як на роботу, по кілька разів на тиждень. У такому ви­падку вони часто серйозно розчаровуються у слідстві та не хочуть співпрацювати. В ідеалі я намагаюсь провести перший допит під відеозапис із адвокатом і психологом, а другий допит зробити вже зі слідчим суддею за ст. 225 КПК України зі стороною захисту, пси­хологом, представником, якщо треба закріпити такі свідчення і мі­німізувати ризик подальшого виклику особи в суд».

Протягом кримінального провадження потерпілий має право на за­безпечення безпеки щодо себе, близьких родичів чи членів своєї сім'ї, майна та житла (п. 5 ч. 1 ст. 56 КПК України). Натомість у законодавстві не передбачено обов'язку компетентних органів інформувати потерпі­лих про те, яким чином і на яких умовах вони можуть отримати необ­хідні заходи захисту. Зокрема, такого обов'язку не передбачено під час першого спілкування правоохоронних органів з потерпілим.

C------------------------------------------------------------------------------------------------- ∙∖

Прокурор:

«Ґрунтовно щодо права отримати необхідні заходи захисту на рівні району не роз'яснюють. Максимум - зачитають особі пам'ят­ку про права потерпілого, де йдеться про право на забезпечення безпеки. Проте це може відбутись і не під час її першого спілкуван­ня із поліцією. Це якщо зовсім біда - пам'ятку можуть вручити й одразу».

В Україні приділяється мало уваги питанням захисту потерпілих від вторинної та повторної віктимізації. Навіть саму цю термінологію вза­галі не використано в КПК України, Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» й інших законодавчих актах.

Водночас наразі наявні окремі процедурні інструменти, спрямовані на захист потерпілих від вторинної віктимізації.

Наприклад, таким інструментом є відеоконференція (дистанційне досудове розслідування), яка дає змогу обмежувати фізичні контакти з потерпілим і суттєво зменшувати ризики психологічного чи фізичного впливу.

Рішення про здійснення дистанційного досудового розслідування (застосування відеоконференції) приймається слідчим або прокурором. Якщо необхідно провести в режимі відеоконференції допит потерпілого під час досудового розслідування на судовому засіданні (відповідно до ст. 225 КПК України), то рішення приймається слідчим суддею з власної ініціативи або за клопотанням сторони потерпілого.

Під час дослідження суддям запропонували оцінити, як часто на практиці застосовується допит потерпілого під час досудового розсліду­вання в судовому засіданні (ст. 225 КПК України). Пропонувалося оціни­ти частоту за шкалою від 1 (ніколи) до 10 (в усіх справах, коли є підстави). Результати отримали такі.

Це свідчить про те, що практика тяжіє до мінімального застосуван­ня допиту потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні відповідно до ст. 225 КПК України.

Якщо потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного досу­дового розслідування, то слідчий, прокурор, слідчий суддя може все ж таки прийняти рішення про його здійснення (ч. 2 ст. 232 КПК України).

Особа, якій забезпечується захист, може бути допитана в режимі ві­деоконференції з такими змінами зовнішності та голосу, за яких її не­можливо було б упізнати (ч. 10 ст. 232 КПК України).

На практиці забезпечення допиту в режимі відеоконференції зі змі­ною голосу та зовнішності є проблематичним. Це обумовлено незабез­печеністю судів технічними засобами для таких допитів.

Прокурор:

«Далеко не завжди маємо спеціальне обладнання для проведен­ня відеоконференції, немає можливості змінювати голос і зобра­ження. Таке обладнання в нашій області є лише в апеляційному суді».

\_________________________________________________________ Z

Законодавство щодо проведення допиту потерпілих не передба­чає обмежень делікатних питань, а також обов'язку прокурора чи суд­ді забезпечувати, щоб під час перехресного допиту були поставлені тільки ті запитання, які мають безпосередній стосунок до справи.

Не передбачається й обмеження кількості допитів, яким піддається потерпілий. Немає рекомендацій щодо способу, в який ставлять запи­тання фахівці у сфері кримінальної юстиції.

г-------------------------------------------------------------------------------------------------- \

Прокурор:

«Жодних приписів щодо забезпечення делікатності запитань ненає. Це набувається з досвідом. Якщо прокурор має досвід, емо­ційно залучений до процесу, то він із цим гарно впорається. Коли йдеться про зґвалтування неповнолітньої особи, то я максималь­но зніматиму некоректні питання сторони захисту в суді! Проте під час першого допиту, який треба провести якомога раніше (ба­жано протягом кількох годин або діб), я намагатимусь отримати максимум подробиць. Тут можуть бути мої не надто делікатні за­питання, але виключно в інтересах провадження».

\_________________________________________________________ Z

Одним із заходів, спрямованих на забезпечення безпеки потерпі­лих, є обмежувальний припис стосовно кривдника. Відповідно до За­кону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» 2017 року обмежувальний припис - це захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насиль­ство. Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів:

1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебуван­ня) з постраждалою особою;

2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом пра­ва спільної сумісної власності або особистою приватною власністю по- страждалої особи;

3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною;

4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживан­ня (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою;

5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;

6) заборона вести листування, телефонні переговори з постражда­лою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб (ч. 2 ст. 26 вказаного Закону).

Окрім того, можливе застосування термінового заборонного при­пису стосовно кривдника. Він застосовується поліцією у разі наявності безпосередньої загрози життю чи здоров'ю постраждалої особи з ме­тою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення.

Терміновий заборонний припис стосовно кривдника може містити такі заходи:

1) зобов'язання залишити місце проживання (перебування) по- страждалої особи;

2) заборона на вхід і перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи;

3) заборона у будь-який спосіб контактувати з постраждалою осо­бою (ст. 25 вказаного Закону).

Прокурори підтверджують, що наявна практика застосування при­писів і притягнення до відповідальності осіб, які порушують встановлені обмеження чи заборони.

C------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ х

Прокурор:

«Такі приписи наразі працюють й нещодавно ми внесли до ЄРДР факт порушення обмежувального припису, встановленого на 60 діб».

Для постраждалих від домашнього насильства передбачене пра­во на конфіденційність інформації особистого характеру (п. 7 ч. 1 ст. 21 зазначеного Закону). Проте з конфіденційністю є проблеми.

t-------------------------------------------------------------------------------------------------- -∖

Прокурор:

«Більшість жертв зґвалтувань не звертаються до поліції. А якщо звертаються, то згодом відмовляються від звинувачень саме через сором, ризик розголошення, „засуджуючі” погляди тощо».

.__________________________________________________________,

Зазначені заходи захисту від вторинної віктимізації могли б бути за­стосовані не тільки стосовно потерпілих від домашнього насильства, а й інших вразливих потерпілих. Щодо цього в Україні висловлювалися пропозиції поширити частину таких заходів на ширше коло потерпілих, а також впровадити низку інших заходів захисту від вторинної віктимізації (закріплення принципу запобігання вторинній віктимізації в КПК Украї­ни, обмеження допитів, обмеження контактів із правопорушником, кон­фіденційність тощо)^[74].

В Україні також не дотримується міжнародний стандарт про допит особою однієї статі. У чинному національному законодавстві такої ви­моги не передбачено, а тому забезпечення допиту особою однієї статі залежить від ініціативи та професійності правоохоронців.

г---------------------------------------------------------------------------------------------------

Прокурор:

«Якщо повідомлення про вчинення злочину приймає чоловік, то жінка до нього не піде. Вона не зможе чоловікові розказати подро­биці. У нас була дівчина-слідчий і була домовленість про те, що ми із нею працюємо саме по зґвалтуваннях або по насильницьких зло­чинах проти дітей. Проте такі практики - це, швидше, виняток, а не правило».

\_________________________________________________________ √

Працівники поліції, прокурори і судді не проходять підготовку щодо ризиків вторинної віктимізації та способів зниження рівня таких ризиків. Також немає стандартних процедур або методичних рекомендацій для правоохоронців щодо того, як саме діяти та встановлювати контакт із потерпілими для зниження рівня ризиків вторинної віктимізації.

Наразі працівники поліції, прокурори та судді використовують влас­ний практичний досвід у роботі з потерпілими. Тематичне навчання не проводиться.

У Рекомендації Rec (2006) 8 Ради Європи щодо допомоги потерпі­лим від злочинів зазначено, що держави мають надавати підтримку службам допомоги потерпілим з метою:

- розроблення стандартів добору працівників і волонтерів, які нада­ють безпосередню допомогу потерпілим;

- організації навчання та супроводу всіх працівників і волонтерів з тим, щоб забезпечити надання допомоги потерпілим відповідно до професійних стандартів.

Навчання має щонайменше забезпечувати:

- інформування про негативні наслідки злочину для потерпілих;

- напрацювання навичок і передавання знань, необхідних для на­дання допомоги потерпілим;

- інформування щодо небезпеки вторинної віктимізації та розвиток навичок із запобігання їй.

Системна робота з навчання поліції, прокурорів і суддів не прово­диться. Наразі наявна практика щодо поодинокого проведення міжна­родними організаціями й окремими національними установами тренін- гів із зазначених питань.

ґ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- х

Прокурорка:

«У нас я ніколи не чула про таку роботу. В Закарпатській облас­ті в слідчому управлінні - проводять. Їм направляють методички. Вони розказують, що до них приїжджають європейські колеги та з ними проводять заняття».

\_________________________________________________________ √

Захист потерпілих від вторинної віктимізації, спричиненої діяльністю ЗМІ

Згідно з Кодексом етики українського журналіста передбачено, що журналіст має з повагою ставитись до приватного життя людини (ст. 3). Також журналіст має бути особливо обережним, коли висвітлює питан­ня, пов'язані з дітьми. Забезпечення конфіденційності та захист від вто­ринної віктимізації особливо залежить від діяльності журналістів.

Відповідно до рекомендацій Комісії з журналістської етики висвіт­лювати злочини щодо жінок і дітей, особливо на ґрунті сексуального на­сильства, потрібно так:

- стежити за досягненням балансу між суспільним інтересом і недо­торканністю приватного життя постраждалих від насильства;

- стежити за тим, щоб оприлюднені матеріали не давали змоги опо­середковано визначити людину, яка пережила насильство, за допомо­гою комплексу оприлюднених даних. Пам'ятати, що навіть розрізнені дані, оприлюднені різними ЗМІ, у комплексі можуть вказувати на кон­кретну особу;

- поважати гідність постраждалих та їхніх сімей;

- використовувати коректну термінологію, зокрема, не вживати сло­во «жертва», а «жінка/чоловік, що пережили насильство», «постражда- лі», «потерпілі»;

- уникати надмірної деталізації злочину;

- уникати потурання, заохочення, співчуття чи навіть сприяння злочинній поведінці.

Прикладом недобросовісної роботи журналістів, у результаті якої виникла можливість ідентифікувати особу та піддати потерпілу душев­ним стражданням, є сюжет про насильство з боку поліцейських Кагар­лицького відділення поліції^[75].

Висновки Комісії з журналістської етики:

«Комісія з журналістської етики розглянула скаргу, проаналізува­ла відповідний сюжет ТСН і дійшла висновку, що цей журналістський матеріал містить порушення ст. 3 («Журналіст має з повагою ста­витися до приватного життя людини») та ст. 18 («Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов'язаних з діть­ми») Кодексу етики українського журналіста. Ці ж статті Кодексу порушили й інші ЗМІ, які поширили інформацію ТСН або висвітлювали власні матеріали, в яких розкривали персональні дані потерпілої.

Комісія вважає за необхідне нагадати, що згідно з Цивільним ко­дексом України (ч. 5 ст. 296) ім'я потерпілого чи потерпілої може бути оприлюднене лише за його/її згодою. Виняток становлять лише ті справи, в яких до особи існує суспільний інтерес. У даному випадку, який розглядає Комісія, потерпіла такої згоди не надавала, і її особа не є такою, що може викликати суспільний інтерес. Тому підстав для оприлюднення персональних даних немає. Комісія також засуджує факти збирання інформації про потерпілу в знайомих та односельчан, вважає їх неприйнятними і такими, що завдають додаткової травми потерпілій. Будь-яка характеристика (навіть негативна) потерпілої не може бути виправданням насильства з боку поліцейських.

Натомість Комісія наголошує, що суспільний інтерес становить факт насильства з боку поліцейських, у тому числі зґвалтування, як форми сексуального насильства. Комісія солідаризується із заявою Моніторингової місії ООН з прав людини щодо необхідності «вжити швидких та ефективних заходів для зміни культури поліції, яка, оче­видно, все ще вважає жорстоке поводження прийнятним».

У зв'язку із цим Комісія закликає українські медіа змістити фокус уваги з особи потерпілої на ситуацію із насильством з боку поліції, у тому числі зґвалтування, як форму сексуального насильства, при­діляти належну увагу висвітленню таких неприйнятних фактів в системі правоохоронних органів, їх розслідуванню та питанням ре­форми поліції. Саме ці питання мають надзвичайний суспільний ін­терес, а не деталі про особу потерпілої.

Комісія також звертає увагу, що поширення надто великої кілько­сті подробиць про злочин (хто б їх не озвучував, навіть адвокат по­терпілої), є невиправданим та неетичним, оскільки такі подробиці можуть завдавати додаткової травми постраждалій та її сім'ї. Відтак, ми звертаємо увагу журналістів, що питання адвокатської етики і адвокатської відповідальності регулюється Законом України «Про адвокатуру». Той факт, що адвокат висвітлює інформацію, яка йде на шкоду його підопічній, не означає, що журналісти і ЗМІ не бу­дуть відповідати окремо за поширення такої інформації^[76].

У разі висвітлення журналістами інформації про потерпілого, яка може його ідентифікувати чи завдати моральних і душевних страждань, наявна можливість звернутись до суду з позовом про захист особистих немайнових прав або до Комісії з журналістської етики зі скаргою.

На проблему необхідності захисту потерпілих від вторинної вікти­мізації, яка завдається ЗМІ, звертала увагу Консультативна місія ЄС в Україні. Зокрема, вона пропонувала обмежити поширення фото та відео щодо окремих категорій вразливих потерпілих без їхньої згоди^[77].

Висновки

1. На практиці захист застосовується не часто. Нормативне регулю­вання захисту потерпілих передбачає досить широкий перелік відпо­відних способів, таких як фізична охорона, зміна анкетних даних, зміна зовнішності. Однак практики вказують на низький рівень застосування зазначених засобів захисту. Причинами такого низького рівня є недо­статньо чіткі законодавчі механізми, неналежне матеріально-технічне забезпечення правоохоронних органів і судів, низький рівень підготов­ки кадрів та відсутність системного підходу до захисту потерпілих.

2. Не розроблено програми захисту. Повноцінної програми захисту потерпілих наразі немає. При цьому в структурах різних органів право­порядку функціонують підрозділи, до завдань яких належать питання застосування окремих заходів безпеки.

3. Потерпілі розчаровані захистом держави. Потерпілі не відчува­ють себе захищеними та не можуть розраховувати на повноцінний за­хист своїх прав. Як наслідок, у них з'являється зневіра в діяльності пра­воохоронних органів і функціонуванні системи правосуддя.

Рекомендації

1. Створити повноцінну програму захисту потерпілих і свідків, реалі­зацію якої буде покладено на спеціальну службу.

2. Запровадити в системі підготовки та підвищення кваліфікації слід­чих, прокурорів і суддів навчання щодо особливостей спілкування з по­терпілими та вразливими категоріями осіб. Упровадити курси із запобі­гання вторинній і повторній віктимізації.

3. Розробити методичні рекомендації для слідчих, прокурорів і суд­дів щодо особливостей захисту потерпілих від повторної та вторинної віктимізації.

4. Обладнати відділення поліції, прокуратури та суди засобами, які допоможуть уникнути контакту потерпілого з підозрюваним/обвину- вачуваним.

5. Розробити та внести зміни до кримінального процесуального за­конодавства щодо впровадження принципу захисту від вторинної вікти­мізації та механізмів його реалізації з урахуванням пропозицій Консуль­тативної місії ЄС в Україні^[78].