Міжнародні стандарти захисту потерпілих

Основними документами, що містять міжнародні стандарти фізич­ного та психологічного захисту потерпілих, є Директива Європейсько­го парламенту та Ради Європейського Союзу щодо встановлення міні­мальних стандартів забезпечення прав, підтримання та захисту жертв злочинів від 25.10.2012 (далі - Директива) та Рекомендація Rec (2005) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям від 20.04.2005 (далі - Рекомен­дація № R (2005)).

Міжнародні стандарти забезпечення прав потерпілих на захист пе­редбачають обов'язок держав впроваджувати заходи для захисту потер­пілих та їхніх сімей від вторинної і повторної віктимізації, від залякуван­ня та помсти, зокрема й захист від емоційної чи психологічної шкоди, а також захист гідності потерпілих під час допиту або надання свідчень (ст. 18 Директиви).

Як вказує Генеральний Директорат з питань юстиції Єврокомісії, такі заходи мають здійснюватися, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що життя, фізична чи психічна недоторканність, особиста свобода, безпека або статева недоторканість перебувають під загрозою^[65].

Загалом заходи, які вживають для захисту потерпілих, можуть мати адміністративно-, кримінально- або цивільно-правовий характер. При цьому фізична безпека має забезпечуватися через кримінально-правові процедури^[66].

Також відповідно до ст. 2 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод на державу покладено позитивний обов'язок щодо захисту життя. У справі «Гонгадзе проти України»^[67] Європейський суд з прав людини повторює, що перше речення п. 1 ст. 2 Конвенції зобов'я­зує державу не тільки утримуватися від умисного або незаконного поз­бавлення життя, але й уживати відповідні заходи для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією. Це передбачає:

- завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для запобігання вчи­ненню злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним ме­ханізмом запобігання, усунення та покарання порушень таких норм;

- позитивний обов'язок органів державної влади вживати заходів запобігання з метою захисту особи або осіб, чиєму життю загрожують кримінальні дії інших осіб.

Стандарти забезпечення фізичної безпеки у міжнародних стандартах

Серед стандартів забезпечення фізичної безпеки у міжнародних стандартах можна виокремити вказані нижче.

1. Виділення категорій потерпілих, які потребують особливої під­тримки та захисту через високий рівень ризику повторної віктимізації, залякування та помсти (потерпілі, від яких очікується надання свідчень, жінки, котрі стали жертвами насильства за ознакою статі, діти, жертви торгівлі людьми, особи, які в економічному чи соціальному сенсі зале­жать від правопорушника, постраждалі від дискримінаційного злочину за мотивами, що пов'язані з їх особистими характеристиками, тощо) (п. п. 17, 18 Преамбули до Директиви). У зв'язку з цим особливу увагу необ­хідно приділяти жертвам тероризму, організованої злочинності, торгівлі людьми, сексуального насильства, експлуатації або злочинів на ґрунті ненависті, а також жертвам з інвалідністю.

2. Своєчасне індивідуальне з'ясування потреб жертви у захисті для визначення необхідних спеціальних заходів, що мають бути ефективни­ми протягом кримінального провадження. Індивідуальна оцінка має, зокрема, враховувати: 1) особистісні характеристики потерпілого; 2) тип або характер злочину; 3) обставини вчинення злочину (ст. 22 Директиви).

3. Відсутність обов'язку надання інформації, якщо її розкриття може спричинити шкоду цій справі або потерпілим або якщо вони вважатимуть, що це суперечить їхнім інтересам безпеки (п. 28 Преамбули до Директиви).

4. Необхідність повідомлення потерпілому на його прохання про ви­падки втечі або виходу на волю правопорушника у випадку, коли наяв­ний ризик спричинення шкоди жертвам. Для з'ясування наявності такого ризику мають враховуватись такі фактори, як характер і тяжкість вчине­ного злочину та ймовірність помсти (п. 32 Преамбули до Директиви).

5. Обмеження кількості викликів потерпілих для допиту (в тому чис­лі шляхом проведення відеозапису із подальшим використанням його в суді); облаштування окремих входів і зон очікування в поліцейських відділках і судах та застосування інших організаційних заходів, спрямо­ваних на мінімізацію контактування зі злочинцями потерпілих і членів їхніх сімей (п.

6. Інформування жертв про те, яким чином і на яких умовах вони можуть отримати необхідні заходи захисту вже під час першого контакту із компетентним органом (ст. 4 Директиви).

7. Усі допити дитини-жертви можуть бути аудіовізуально записани­ми. Такі записи можуть бути використані як докази в судовому процесі (при цьому зазначається, що процедурні правила для здійснення аудіо­візуального запису та його використання встановлюються національним законодавством) (ст. 24 Директиви).

8. Встановлення кримінальної відповідальності за: акти залякування потерпілих і свідків та їхніх близьких; несанкціоноване розкриття конфі­денційної інформації про процедури прийняття, здійснення, зміни чи ска­сування заходів або програм захисту (Розділ ІІ Рекомендації № R (2005)).

9. Розроблення та забезпечення програм захисту свідків (п. 22 Реко­мендації № R (2005)).

10. Доступність для жертв, які в результаті індивідуальної оцінки ідентифіковані як такі, що потребують застосування відповідних заходів захисту під час кримінального провадження (ст. 23 Директиви).

Залежно від стадії провадження також виділяють стандарти захисту під час досудового розслідування та судового розгляду.

Під час досудового розслідування:

- проведення опитування (допиту) жертви в приміщеннях, спеціаль­но призначених або пристосованих для цієї мети;

- проведення опитування (допиту) жертви фахівцями, спеціально підготовленими для цієї мети;

- проведення всіх опитувань (допитів) жертви одними й тими ж са­мими особами, якщо це не суперечить вимогам щодо належного здійс­нення правосуддя;

- проведення опитування (допиту) жертв сексуального насильства, гендерного насильства та насильства, заподіяного близькими особами (за виключенням проведення допиту прокурором або суддею), особою тієї ж статі, що і жертва, за її побажанням, за умови, що кримінальному провадженню не буде завдано шкоди.

Під час судового розгляду:

- заходи, спрямовані на уникнення візуального контакту між жертва­ми та злочинцями, у тому числі під час надання доказів, за допомогою відповідних засобів, зокрема й використання комунікаційних технологій;

- заходи, що надають можливість жертві бути почутій у залі суду без її присутності, зокрема, шляхом використання відповідних комунікацій­них технологій;

- заходи, що дають змогу уникати непотрібного допиту щодо особисто­го життя потерпілого, непов'язаного з кримінальним правопорушенням;

- заходи, що надають можливість проводити слухання за відсутності сторонніх осіб.

Стандарти захисту від вторинної та повторної віктимізації

Захист від вторинної та повторної віктимізації^[68] у межах забезпе­чення права потерпілих на захист є обов'язком держав, що передбачає впровадження низки заходів для потерпілих з метою захисту їх та їхніх сімей (ст. 18 Директиви).

Захист від вторинної віктимізації може передбачати, наприклад: об­меження делікатних питань, забезпечення того, щоб під час перехрес­ного допиту ставилися тільки ті питання, які мають безпосередній сто­сунок до справи. Для захисту гідності потерпілих може обмежуватися кількість допитів, яким піддається потерпілий, спосіб, у який ставлять запитання. Загалом захист гідності потерпілого передбачає вжиття за­ходів, щоб практичні працівники, які контактують з потерпілими, пово­дилися з ними у чутливий і професійний спосіб. Також серед прикладів зазначених заходів можуть бути обмежувальні приписи, процедури за­хисту інформації про потерпілого тощо (ст. 18 Директиви).

Захист від повторної віктимізації стосується всіх потерпілих, але має особливе значення у випадках гендерно зумовленого насильства та на­сильства у близьких стосунках, як-от: фізичне насильство, залякування, сексуальна агресія, переслідування та інші засоби непрямого примусу.

Фізичний захист від залякування та помсти передбачає заходи, які покращують почуття безпеки потерпілого в поліції, судових приміщен­нях, дома та в громаді.

Дослідження в різних країнах Європи підтвердили таке. Якщо злочин був вчинений один раз, то рівень ймовірності того, що такий же злочин буде вчинено стосовно того самого потерпілого або тієї самої родини, різко зростає. Наприклад, в чотири рази більше шансів, що житло, яке було пограбоване, буде пограбоване знову протягом шести тижнів після першого злочину^[69].

Ризик вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти з боку суб'єкта злочину має бути обмежений шляхом здійснення провадження в узгоджений і шанобливий спосіб, який надає можливість потерпілим довіряти органам влади.

У Рекомендації передбачено, що держави мають розробляти стра­тегії з метою запобігання повторній віктимізації та протидії їй. Запобі­гання випадкам повторної віктимізації має бути істотним складником усіх стратегій профілактики злочинності. Держави мають на всіх стадіях провадження забезпечувати захист фізичної та психологічної недотор­канності потерпілих.

Як указується в пояснювальному Меморандумі до Рекомендації^[70], для особливо вразливих категорій потерпілих мають бути доступні спеціальні заходи захисту. Наприклад, такі заходи захисту мають бути доступні для дітей, осіб з обмеженими розумовими можливостями, по­терпілих від домашнього насильства й інших категорій потерпілих, які мо­жуть постраждати від повторної віктимізації, як-от: потерпілих від торгівлі людьми, сексуального насильства та потерпілих від усіх форм домагань. У таких справах поліцейські можуть повідомляти потерпілих про потенційні чи реальні ризики повторних злочинів і про способи самозахисту.

Усі фахівці, які мають контакт із потерпілими, повинні пройти відпо­відну підготовку щодо ризиків повторної віктимізації та способів зни­ження рівня таких ризиків. При цьому потерпілих потрібно інформува­ти про ризики повторної віктимізації та способи зниження таких ризиків. Відповідно до зазначеної Рекомендації має забезпечуватися навчання стосовно потерпілих для:

- працівників поліції й органів правосуддя;

- служб невідкладної допомоги й інших служб, які працюють на міс­ці надзвичайних ситуацій;

- персоналу служб медичної, соціальної допомоги, житлового госпо­дарства, соціального захисту, освіти й органів зайнятості.

Такі працівники мають проходити навчання для отримання кваліфі­кації, достатньої для належного спілкування з потерпілими. Навчання має охоплювати щонайменше такі теми:

- загальна інформація про вплив злочину на перебіг думок і пове­дінку потерпілих;

- небезпека спричинення віктимізації та навички, необхідні для зменшення цієї небезпеки;

- наявні послуги з надання інформації та підтримки, що відповіда­ють потребам потерпілих, а також шляхи доступу до цих послуг.

2.2.