Міжнародні стандарти та національне законодавство

Міжнародні стандарти

У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшко­дування збитку жертвам насильницьких злочинів (далі - Конвенція), яка зобов'язує держави створити компенсаційний механізм для потерпілих від насильницьких злочинів.

Конвенція містить орієнтири стосовно «дизайну» механізму ком­пенсації, які можна використовувати незалежно від її ратифікації. На­приклад, під час розробляння відповідних проєктів імплементаційного законодавства, що є невід'ємною складовою ратифікації, Міністерство юстиції України неодноразово зверталося до положень Конвенції.

У будь-якому разі основний міжнародний стандарт - це вимога щодо власне наявності реальної можливості відшкодування шкоди потерпі­лим державою. Як зазначають автори Конвенції, є декілька пояснень, чому потрібне таке відшкодування^[101]. Ці пояснення викладено нижче.

A) Держава зобов'язана відшкодовувати шкоду, оскільки:

- не справилася із запобіганням злочинам шляхом ефективної кри­мінальної політики;

- впровадила заходи кримінальної політики, які не спрацювали;

- забороняє особисту помсту, а тому вона має задовільнити почуття потерпілого або осіб, які перебували на його утриманні.

B) Державне втручання є обґрунтованим на підставі рівності та со­ціальної солідарності: деякі громадяни більш вразливі чи нещасні, ніж інші, а тому до відшкодування має долучатися усе суспільство.

C) Шляхом усунення почуття несправедливості у потерпілих держа­ва уможливлює впровадження менш каральної, але більш ефективної кримінальної політики.

У Конвенції передбачено, що компенсація має:

4.1. Міжнародні стандарти та національне законодавство

- здійснюватися державою, коли її неможливо отримати з інших джерел (наприклад, із особистих коштів правопорушників або страхової компанії);

- надаватися особам, фізичному стану чи здоров'ю яких було завда­но суттєвої шкоди, а також тим, хто перебував на утриманні таких осіб, якщо внаслідок вчинення злочину вони загинули;

- відшкодовуватися незалежно від того, чи притягувався правопо­рушник до відповідальності та чи було його покарано;

- охоплювати щонайменше такі види шкоди, як: втрата заробітку, витрати на ліки та госпіталізацію, витрати на утримання осіб, які перебу­вали на утриманні, а також витрати на похорони.

Розмір суми компенсації може бути зменшено чи взагалі компенса­цію скасовано у зв'язку з поведінкою потерпілого до, під час або після злочину. Розмір її суми можна також зменшити або загалом компенса­цію скасувати через участь самого потерпілого в організованій злочин­ності чи вчинення насильницьких злочинів, або якщо її застосування може суперечити справедливості чи громадському порядку.

До того ж у разі сплати державою компенсації остання може мати право регресу щодо виплаченого розміру її суми. Тобто держава має право стягувати з правопорушника вже сплачений потерпілому розмір суми компенсації.

Положення Конвенції ґрунтуються на Рекомендації Ради Європи 1977 року щодо відшкодування потерпілим від злочинів^[102]. Ця Рекомен­дація досі чинна, а тому застосовується до України, хоча і є «м'яким пра­вом», тобто не має зобов'язального характеру. Звернемо увагу на деякі інші стандарти, які у ній закріплені:

- розмір суми компенсації має бути максимально можливим і спра­ведливим, враховуючи походження та наслідки ушкоджень;

- мають бути визначені мінімальний і максимальний розміри сум ком­пенсації. При цьому компенсацію може бути виплачено не всім потерпі­лим, а тільки тим, які перебувають у скрутному матеріальному становищі;

- компенсацію можна сплачувати одноразово чи періодично;

- має бути наявною можливість попередніх виплат у термінових ви­падках, тобто до того, як буде отримано основний розмір суми компен­сації, якщо можлива її затримка.

Згодом Рада Європи прийняла ще одну Рекомендацію щодо під­тримки потерпілих від злочинів^[103].

- компенсація має ґрунтуватися на принципові соціальної солідар­ності;

- компенсацію потрібно виплачувати без зайвих зволікань та у спра­ведливому й належному розмірі;

- компенсацію доцільно виплачувати у випадках завдання і тілес­них, і психологічних ушкоджень;

- держави можуть розглянути можливість виплачувати компенса­цію за завдані потерпілим біль і страждання, а також за шкоду, спричи­нену злочинами проти власності.

із зазначеного доцільно виокремити рекомендацію щодо відшкоду­вання моральної шкоди (компенсація за біль і страждання). Враховуючи українську практику у сфері кримінальної юстиції, відшкодування мо­ральної шкоди у насильницьких злочинах є, напевно, більш актуальним, ніж відшкодування матеріальної шкоди.

І наостанок. Європейський суд з прав людини розглядає компен­сацію потерпілим за завдану шкоду в контексті права на ефективні засоби правового захисту^[104]. Таким чином, ефективне відшкодуван­ня шкоди потерпілим - це міжнародне зобов'язання України, закрі­плене у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загалом міжнародні стандарти стосуються випадків державної ком­пенсації, а не компенсації з боку правопорушника, який завдав шкоду. Це пов'язано з тим, що норми про відшкодування шкоди правопоруш­ником, як правило, уже є частиною національного цивільного та кримі­нального законодавства.

Національне законодавство

Основним способом отримання потерпілими відшкодування шкоди є подання цивільного позову в межах кримінального процесу^[105].

У КПК України цьому питанню присвячено Главу 9 «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов, виплата винагороди викривачу». Зокрема, у ст.ст. 128 і 129 йдеться про те, як подавати та розглядати цивільний позов у кримінальному провадженні, а саме:

- цивільний позов у кримінальному провадженні подається до судового розгляду, але його може бути подано і в порядку цивільного судочинства після завершення кримінального провадження;

- форма цивільного позову має відповідати вимогам, які встановлю­ються в цивільному процесі;

- суд вирішує питання про задоволення/незадоволення позову за­лежно від «доведеності підстав і розміру позову»;

- судовий розгляд здійснюється у порядку, визначеному в КПК Укра­їни, але якщо окремі питання цим актом не врегульовані, то - у порядку, визначеному в ЦПК України.

Звернімо увагу на таке. У КПК України не передбачено можливості компенсації шкоди потерпілому, якщо обвинуваченого виправдову­ють. Так само не передбачено норм щодо відшкодування шкоди, зав­даної злочином, якщо правопорушника не встановлено або не засу­джено.

Водночас у ЦПК України наявна така норма: «Шкода, завдана ка­ліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочи­ну, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною» (п. 1 ст. 1207). Нормою п. 2 цієї ж статті передбачено, що умови та порядок такого відшкодування встановлюються законом. Однак відповідного зако­ну досі не прийнято, тому зазначена норма ЦПК України залишається «мертвою».

Отже, в Україні потерпілим можуть виплатити компенсацію за зав­дану злочином шкоду тільки у випадку, якщо особу правопорушника встановлено і якщо стосовно неї винесено обвинувальний вирок суду та задоволено цивільний позов. Якщо ж особу правопорушника не встановлено або вирок щодо неї не винесено, то потерпілим компенса­цію не буде виплачено.

4.2.