§ 8. Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства
Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції, ст. 13 CK, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»[80]).
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. На необхідність урахування положень міжнародних договорів, які не суперечать Конституції України, указує, зокрема, Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше ніж міжнародний договір.Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими державами, за наявності на це згоди ВРУ1.
Серед Конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід указати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р., Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17 липня 1997 р., Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав-членів СНД, ратифіковану ВРУ 10 листопада 1994 р., Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 р. (м. Нью-Йорк), яка була підписана Україною і ратифікована ВРУ 20 липня 2006 р.[81] [82], Європейську конвенцію про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 7 травня 1999 р. і ратифікована ВРУ 3 серпня 2006 р.[83], Конвенцію про контакт з дітьми (м. Страсбург), яка була підписана Україною 15 травня 2003 р. і ратифікована ВРУ 20 вересня 2006 р.[84], Європейську соціальну хартію (переглянуту) від 3 травня 1996 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 7 травня 1999 р. і ратифікована ВРУ 14 вересня 2006 р.[85], Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 1 липня 2003 р. і ратифікована ВРУ 20 вересня 2006 р.[86] та ін. Положення вказаних Конвенцій знаходять своє втілення в чинному законодавстві України. Так, ст. 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права, знайшла своє закріплення в ч. 1 ст. 23 CK «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє закріплення у ст. 6 CK, відповідно до якої правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Положення Європейської конвенції про здійснення прав дітей поширюється на розгляд судами справ, що стосуються усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (у тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном). Втім усе ще залишаються конвенції, не ратифіковані ВРУ. До таких, зокрема, слід віднести Конвенцію про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (Документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.) та деякі інші. Що стосується двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, то їх кількість постійно зростає.