Міжнародні стандарти

У Рекомендації Ради Європи детально описано стандарти підтримки потерпілих з боку спеціалізованих служб (п.п. 5.1 - 5.6). Зокрема, в цій Рекомендації визначено, що держави мають створити чи сприяти ство­ренню спеціалізованих служб із підтримки потерпілих, а також сприяти роботі неурядових організацій з надання допомоги потерпілим.

Такі служби мають:

- бути легкодоступними;

- забезпечувати безоплатне надання потерпілим психологічної (емоційної), соціальної та матеріальної підтримки до початку, під час і після завершення слідства та юридичних процедур;

- бути компетентними в проблемах, з якими зіштовхуються потерпілі;

- забезпечувати потерпілих інформацією щодо їхніх прав і доступ­них для них послуг;

- за потреби спрямовувати потерпілих в інші служби;

- забезпечувати принцип конфіденційності під час надання послуг.

Державам також рекомендується підтримувати створення або ді­яльність спеціалізованих центрів для потерпілих від таких злочинів, як сексуальне та домашнє насильство і сприяти доступу до таких центрів. Держави могли б також сприяти створенню або діяльності спеціалізова­них центрів для потерпілих від злочинних дій, які спричиняють масову віктимізацію, включаючи терористичні акти. Державам рекомендується організовувати або надавати підтримку безоплатним національним «те­лефонам довіри» для потерпілих.

Відповідно до Рекомендації мають вживатися заходи, щоби забез­печити скоординовану роботу служб допомоги потерпілим, а також:

- наявність і доступність широкого кола послуг;

- розроблення й дотримання стандартів належної практики для служб, що пропонують послуги потерпілим;

- здійснення та координацію програм відповідної фахової підготовки;

- можливість доступу до уряду задля надання рекомендацій щодо політичних і законодавчих заходів.

Таку координацію може здійснювати єдина загальнодержавна орга­нізація або ж забезпечення координації можливе в інший спосіб.

Деякі держави тлумачать законодавство про захист даних таким чи­ном, що це унеможливлює передавання персональних даних потерпі­лого за допомогою такого їх направлення. Однак результати досліджень засвідчують, що потерпілі не заперечують проти передавання їхніх пер­сональних даних до служб підтримки потерпілих. На практиці було до­ведено ефективність цього механізму у таких країнах, як Франція, Нідер­ланди та Сполучене Королівство^[80].

У Преамбулі Директиви ЄС також містяться стандарти щодо спеціалі­зованих служб з підтримки потерпілих (п.п. 37 - 40).

Передусім підтримка має надаватися з моменту, коли уповнова­женим органам влади стало відомо про потерпілого, протягом усього кримінального провадження, а також після завершення провадження відповідно до потреб потерпілих і прав, закріплених у цій Директиві. Підтримка повинна надаватися різними способами, без зайвих фор­мальностей, а її отримання має бути належно розподіленим і доступним по всій території країни. Потерпілі, яким завдано значної шкоди через тяжкість злочину, можуть потребувати допомоги спеціалізованих служб підтримки.

Діяльність таких служб має ґрунтуватися на комплексному та цільо­вому підході й враховувати особливі потреби потерпілих, тяжкість зав­даної злочином шкоди, а також стосунки між потерпілими, правопоруш­никами, дітьми та їхнім соціальним оточенням загалом.

Основне завдання вказаних служб - інформування потерпілих про права, закріплені в Директиві, що має надати потерпілим можливість приймати рішення в умовах підтримки у шанобливій, коректній і делі­катній формах. До видів підтримки можуть також належати:

- надання притулку/безпечного місця проживання;

- швидка медична допомога;

- направлення на проведення медичної та судово-медичної екс­пертиз для отримання доказів у випадку зґвалтування або вчинення на­сильницьких дій сексуального характеру;

- короткострокові або довгострокові консультації психолога;

- лікування травми;

- надання юридичної підтримки;

- захист інтересів і спеціальні послуги для дітей, які є безпосередні­ми чи опосередкованими потерпілими.

Служби підтримки потерпілих не зобов'язані самостійно надавати професійну підтримку. Якщо необхідно, то служби підтримки потерпі­лих повинні допомагати потерпілим звертатися за професійною допо­могою, як-от: допомога психолога. При цьому направлення до самих служб з підтримки прав потерпілих має здійснюватися відповідними державними органами, такими, як поліція.

У посібнику ООН щодо правосуддя для потерпілих описано кращі практики служб підтримки потерпілих. Окрім того, в ньому міститься де­тальний опис технік і способів підтримки потерпілих з боку таких служб як з юридичної, економічної, так і з психологічної точок зору^[81].

У посібнику йдеться про дев'ять основних типів підтримки, які мають надавати такі служби:

1) кризова підтримка, що передбачає:

- емоційну підтримку;

- термінове направлення для отримання медичної допомоги, про­живання, харчування; турботу над утриманцями потерпілого;

- лікування від залежності;

- інформаційну підтримку залежно від потреб потерпілого;

2) консультації, якими охоплено:

- групові й індивідуальні консультації;

- направлення у тимчасовий притулок;

- інформування щодо того, як запобігти подальшій віктимізації, про направлення до соціальних або медичних служб;

- довготривалу психологічну/психотерапевтичну підтримку;

- допомогу із заміною вкрадених, пошкоджених або загублених документів, організацію з ремонту або заміни вкраденого, пошкодже­ного чи втраченого майна;

3) просування інтересів потерпілих, що передбачає:

- надання допомоги в отриманні відшкодування завданої шкоди, страхових виплат;

- втручання для забезпечення продовження кредиту, проживання, працевлаштування;

- надання допомоги задля отримання обмежувального припису, зміни місця проживання тощо;

4) підтримка під час розслідування злочину, що охоплює:

- емоційну підтримку, супровід у випадках впізнання підозрюваного або під час допитів, супровід під час огляду доказів, під час впізнання трупів, відвідування місця злочину;

- допомогу, пов'язану з поверненням майна, відшкодуванням шкоди, захисними заходами, пошуком притулку чи безпечного місця проживання;

- інформацію про кримінально-процесуальні заходи, права потер­пілого, ув'язнення правопорушника, заходи з компенсації, збереження доказів, судово-медичної експертизи, інформацію про запобігання по­дальшій віктимізації;

- емоційну підтримку під час повідомлення про смерть;

- прибирання місця злочину, встановлення процесу впізнання підо­зрюваного без прямого контакту з потерпілим, інформування про заляку­вання потерпілого;

- інформацію про альтернативні заходи з отримання компенсації та допомогу в установленні органів влади, які долучені до розслідування;

5) підтримка під час обвинувачення та судового процесу, що перед­бачає:

- емоційну підтримку під час судових засідань, допитів і надання свідчень;

- координацію прибуття потерпілого на засідання, допити з метою зменшення кількості таких викликів;

- надання або відшкодування транспортних послуг;

- допомогу з участю потерпілого у процесі, зокрема й інформування з метою участі потерпілого під час ключових етапів прийняття рішення;

- забезпечення безпечного місця, відокремленого від обвинуваче­ного або свідків з його сторони;

- інформування про права потерпілого й обов'язки посадовців у сфері кримінальної юстиції та відповідні санкції за невиконання ними цих обов'язків;

- інформування про просування процедур, зокрема й будь-які про­позиції щодо угод і медіації;

- інформування про те, що очікується від потерпілого на різних стадіях процесу;

6) підтримка після завершення розгляду справи, що охоплює:

- емоційну підтримку під час апеляції;

- стягнення присудженої компенсації;

- допомогу в участі у процедурах щодо пробації, умовно-достроко­вого звільнення чи помилування;

- інформування про права потерпілого після завершення справи, ін­формування щодо статусу правопорушника та його звільнення;

- допомогу в медіації;

7) навчання фахівців і відповідного персоналу щодо проблем потер­пілих. Таке навчання має передбачати мультидисциплінарні навчальні програми щонайменше для поліції та прокурорів.

8) запобігання насильству й іншим превентивним заходам, що передбачає:

- розроблення стратегій із запобігання повторній віктимізації;

- створення комітету із запобігання віктимізації;

- просування теми запобігання віктимізації через ЗМі;

- використання інформації щодо повторюваних правопорушень з метою розроблення відповідних стратегій;

9) навчання широкого загалу щодо проблем потерпілих. Таке нав­чання передбачає створення і виконання плану стосовно громадської освіти з цієї теми. Служби з підтримки потерпілих мають за можливості працювати зі ЗМі з метою поширення публічної обізнаності щодо про­блем потерпілих. Вони також повинні підтримувати поширення профе­сійних стандартів (кодексів етики) задля захисту потерпілих від «сенса­цій» і публічності, які можуть поглибити їхні страждання.

Окрім спеціалізованих служб, у багатьох країнах послуги з підтримки потерпілих надаються у межах діяльності органів прокуратури. Такі по­слуги сприяють ввічливому, співчутливому поводженню з потерпілими та допомагають запобігати подальшій віктимізації потерпілого. Важли­вою частиною таких послуг є інформування потерпілого про статус про­вадження та затримки, які часто трапляються під час кримінальних про­ваджень. Потерпілі страждають через відсутність прогресу в їхній справі та потребують переорганізовувати своє особисте професійне життя для відвідування судових засідань, які можуть відкладатися. До того ж по­терпілі можуть потребувати підтримки у відвідуванні та участі в судових процедурах, захисті від залякування та шкоди, базовому ознайомленні з кримінальним процесом^[82].

Національне законодавство

Результати проведеного дослідження свідчать про відсутність в Україні служб з підтримки потерпілих. Наявних спроб упровадження хоча б мінімальних міжнародних стандартів забезпечення потерпілих соціально-психологічною та матеріальною підтримками недостатньо.

Указом Президента України від 28.12.2004 № 1560/2004 схвалено Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які по­терпіли від злочинів.

Основними напрямами забезпечення захисту законних прав та інте­ресів потерпілих згідно з указаною Концепцією є:

- упровадження міжнародних принципів захисту законних прав та інтересів потерпілих, визначених Декларацією Основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою (Резолюція 40/34 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985) та Європейською конвен­цією щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів (від 24.11.1983);

- упровадження в новому Кримінальному процесуальному кодексі України норм, які передбачають розширення процесуальних прав по­терпілих відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи R(85)11 щодо становища потерпілого в рамках кримінального права та процесу;

- розроблення закону з питань забезпечення відшкодування по­терпілим шкоди, в якому, зокрема, визначатимуться умови та порядок надання їм правової, медичної, соціальної і матеріальної допомоги, а також допомоги їхнім родичам та утриманцям залежно від характеру і наслідків злочину, способу його вчинення, майнового стану потерпіло­го й інших обставин;

- розроблення механізму реалізації права потерпілого на відшкоду­вання заподіяної злочином шкоди;

- встановлення обсягів відповідного бюджетного призначення у за­гальному фонді державного бюджету;

- розроблення та законодавче закріплення умов і порядку компен­саційної підтримки потерпілих за рахунок різноманітних форм обов'яз­кового та добровільного страхування;

- сприяння створенню громадських організацій і благодійних фон­дів надання допомоги потерпілим;

- активізація роботи з профілактики віктимної поведінки населення.

Для впровадження цієї Концепції розпорядженням Кабінету Міні­стрів України від 20.04.2005 № 110-р затверджено План заходів щодо реалізації Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, на 2005 - 2006 роки.

Згідно з цим Планом передбачалось вивчити питання про можли­вість створення мережі кризових центрів і пунктів надання правової допомоги особам, які потерпіли від злочинів, спрямованих насамперед проти життя і здоров'я, статевої свободи та статевої недоторканості осо­би, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина, а також питання про залучення позабюджетних коштів для забезпечення діяльності зазначених центрів і пунктів; внести на роз­гляд Кабінету Міністрів України відповідні пропозиції.

Однак надалі держава не вживала дієвих заходів щодо впроваджен­ня зазначених положень.

3.1.