Національна практика відшкодування та компенсації

Практика щодо розміру суми компенсації

Розмір суми компенсації порівняно незначний. Автори цього до­слідження проаналізували встановлені розміри моральної шкоди у за­доволених (повністю чи частково) цивільних позовах в межах вироків районних судів у справах про умисне вбивство.

Результати аналізу вказують на те, що середнє арифметичне при­суджених сум компенсацій становило 300 тис. грн. Водночас медіан­не значення присуджених сум компенсацій становило 240 тис. грн. Як бачимо, середні значення присуджених сум компенсацій коливались у межах 10 тис. доларів США.

Найбільша сума відшкодування становила 1 млн грн, а найменша - 10 тис. грн.

При цьому було враховано загальну присуджену суму відшкодуван­ня потерпілим від одного злочину. Адже у деяких вироках потерпілих, яким присуджено компенсацію, було декілька, а в одному випадку - шкоду стягнуто з двох засуджених.

Результати аналізу також свідчать, що суди повністю задовольня­ли вимоги потерпілих щодо розмірів моральної шкоди у 67% випадків. Якщо суди не повністю задовольняли вимоги потерпілих стосовно від­шкодування моральної шкоди (у 33% випадків), то вони зменшували її відповідно до наведеної нижче діаграми.

Визначення розміру суми моральної шкоди

Визначаючи розмір моральної шкоди, суди здебільшого керуються Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі - Постанова). Однак у Постанові практично не передбачено специфічних положень щодо визначення розміру суми моральної шкоди, завданої потерпілому злочином.

Чи не найбільш використовуваною у судових рішеннях стосовно за­доволення цивільних позовів потерпілих є таке положення Постанови: «Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає за­лежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокре­ма, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, діло­вої репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану » (п. 9).

Розмір суми моральної шкоди на практиці визначити складно. Як вказують вітчизняні юристи: « на даний час у законодавстві України немає жодного нормативно-правового акта, який би встановлював про­цедуру доведення і способи вирахування ступеня і розміру моральної шкоди, а тому юристам доводиться проявляти креативність у цьому пи­танні та знаходити власні способи такого доведення»^[106].

Така креативність має багато проявів:

- довідки про лікування чи звернення до лікарів, зокрема внаслідок емоційних або інших розладів;

- різні свідчення знайомих осіб, керівництва (на роботі) тощо сто­совно зміни психологічного стану;

- віддання на експертизу тощо^[107].

При цьому призначення експертизи з питань моральної шкоди від­бувається, радше, за ініціативи потерпілих та їхніх адвокатів, аніж з іні­ціативи органів влади^[108]. Відповідно, ігноруються вимоги закону, згід­но з якими слідчий або прокурор зобов'язані забезпечити проведення експертизи щодо визначення розміру шкоди немайнового характеру (п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК України).

Окрім того, призначення психологічної експертизи можливе на підставі рішення суду. У відповідному наказі Міністерства юстиції України передбачено, що така експертиза може здійснюватися щодо потерпілих (п.

Проблеми з визначення грошового еквівалента моральної шкоди виникають задовго до порушення питання про розмір суми компенсації. Наприклад, коли:

1) виникає бажання надати докази моральних страждань, потерпілі не завжди розуміють, до якого фахівця потрібно звертатися;

2) представники потерпілих і власне потерпілі покладаються на свій процесуальний статус і вважають такий статус головним доказом спри­чинення моральних страждань;

3) потерпілі та їхні представники не докладають належних зусиль, щоби встановити ті фактичні обставини справи, які можуть не впливати на юридичну кваліфікацію та не бути доказами вчинення злочину, але підтверджують спричинення потерпілому моральних страждань;

4) слідчі не встановлюють моральну шкоду та не призначають су­дову психологічну експертизу разом із судово-медичною експертизою щодо спричинення шкоди фізичному здоров'ю;

5) потерпілий надає слідчому чи суду докази своїх негативних станів, підтвердження звернення за психологічною чи психіатричною допомо­гою, однак при цьому не вказує на причинно-наслідковий зв'язок обста­вин справи з пережитими психотравмами^[110].

На проблеми з визначенням розмірів моральної шкоди також нарі­кали судді під час їхнього онлайн-опитування:

«проблеми [стосуються] оцінки матеріальної шкоди; в судовій практиці немає орієнтирів щодо визначення моральної шкоди, наяв­ний цілковитий суб'єктивізм».

Судді вказують на необхідність:

«розробити порядок оцінки розміру завданої моральної шкоди»;

«розробити механізм належності оцінки реальної шкоди, завданої потерпілому, методологію та, відповідно, на законодавчому рівні їх закріпити»;

«конкретизувати критерії підходу під час визначення розміру суми моральної шкоди»;

«залучити психологів чи провести психологічну експертизу для ви­значення рівня фізичних і моральних страждань потерпілого».

На думку експерта-психолога С. Волочая, потерпілі (позивачі) недо­статньо обґрунтовують наявність моральних страждань як першооснови для вимог про компенсацію моральної шкоди:

«у свідомості позивачів складається схема «правопорушення - по­терпілий - моральна шкода - компенсація моральної шкоди». Однак саме по собі правопорушення, навіть найважче, не є належним обґрун­туванням для твердження про моральні страждання. Наприклад, ча­сто загибель близьких родичів наводять як вирішальний аргумент заподіяння моральних страждань (моральної шкоди). Але в дійсності між близькими родичами могли бути вкрай негативні стосунки, тому загибель одного з них жодним чином не завдає моральних страждань (моральної шкоди) іншому» (з матеріалів інтерв'ю).

Експерт також звертає увагу на таке:

«у багатьох потерпілих спрацьовує помилковий стереотип - я по­терпілий, я жертва правопорушення, мені завдано моральну шкоду, я маю право компенсувати моральну шкоду, треба тільки оцінити суму компенсації за мої моральні страждання. З цієї причини багато позивачів роблять акцент на фактові правопорушення як само собою зрозуміле обґрунтування заподіяння моральних страждань. При цьо­му вказують довільну суму компенсації моральної шкоди і не приділя­ють достатньої уваги доведенню факту моральних страждань, щоб згодом обґрунтовано стверджувати про відповідну суму компенсації моральних страждань» (з матеріалів інтерв'ю).

На проблему щодо встановлення розміру моральної шкоди вказує і Міністерство юстиції України, яке відповідає за проведення відповідних експертиз. Так, у листі вказаного міністерства «Методичні рекомендації „Відшкодування моральної шкоди”» зазначалося:

«Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевно­го болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація мораль­ної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи»^[111].

Українські юристи вказують:

«донедавна суди та спеціалісти могли використовувати «Ме­тодику встановлення заподіяння моральної шкоди та метод оцін­ки розміру компенсації спричинених страждань» (автор — професор О. Ерделевський). Однак відповідно до інформації з Реєстру методик проведення судових експертиз Мін'юсту 29.01.2016 прийнято рішен­ня про припинення застосування цієї методики. Аналіз судових справ, пов'язаних із компенсацією моральної шкоди, дає змогу зробити ви­сновок, що позивачі нерідко застосовували формулу О. Ерделевського для визначення та обґрунтування розміру шкоди ще на етапі звер­нення до суду з відповідними вимогами»^[114].

Тривалий час «методика О. Ерделевського» містилася в реєстрі атестованих методик Міністерства юстиції України і її вимушено застосо­вували експерти у своїх висновках. Проте від початку як психологи, так і судді, ставили методику під сумнів через її наукову необґрунтованість.

Таким чином, коментуючи рішення про компенсацію моральної шкоди жертвам трагедії на Скнилівському летовищі, де під час показо­вих польотів сталася авіакатастрофа із численними людськими жертва­ми, суддя Віталій Загоруйко висловився про складнощі в оцінці мораль­них страждань:

«Під час розгляду цієї справи представник потерпілих надав мені кілька десятків висновків експертиз, проведених із власної ініціативи в різних психіатричних закладах України. Однак у їхній основі лежала методика О. Ерделевського Чесно кажучи, коли я прочитав дані цих експертиз, мені стало страшно. Експерти пішли саме шляхом оцінювання життя людини аж до конкретних гривень і копійок. Осо­бисто мене такий підхід, не лише як суддю, а й просто як звичайну людину, шокував»^[115].

До речі, О. Ерделевський - юрист у сфері цивільного права та ви­кладач, вказував, що «методика Ерделевського» є різновидом «доктри­нального тлумачення закону» і не має нормативного характеру:

«Автор обращает внимание широкого круга читателей на то, что таблица, как и методика, не является ни нормативным, ни каким- либо иным актом, обязательным к применению судами.

На думку експерта-психолога С. Волочая, до основного методоло­гічного недоліку «методики Ерделевського» можна віднести деліктний підхід. Згідно з таким підходом основою для оцінки моральної шкоди є тяжкість правопорушення, а тому роль і значення індивідуальних осо­бливостей потерпілого значною мірою нівелюються.

Експерт вказує на те, що протилежним методологічним підходом є особистісний підхід:

«У межах цього підходу в центр уваги береться людина, потерпі­лий, з його індивідуальними психологічними особливостями, звичками, вподобаннями, установками, системою цінностей тощо. Відповідно, для з'ясування тяжкості негативних наслідків правопорушення необ­хідно встановити загальну психологічну характеристику потерпілої особи і виокремити ті її індивідуальні особливості, які зумовили нега­тивне сприйняття обставин право порушення і, відповідно, ці обста­вини закономірно стали психотравмувальними в даному виді право­порушення, за даними обставинами, для даної особи. Тим фактом, що різні люди в схожих обставинах можуть проявляти себе по-різному і переживати різні емоції, іноді зумовлюється судова практика, коли в аналогічних правопорушеннях потерпілі за рішенням суду отримують різні суми компенсації. Тобто для обґрунтування вимог про компенса­цію моральної шкоди необхідно виявити всі наявні моральні страж­дання, усі стресфактори, пов'язані з обставинами справи. Однак для цього немає якоїсь єдиної універсальної методики» (за матеріалами інтерв'ю).

У результаті тривалої дискусії щодо «вдалої» методології законо- творці навіть розробили законопроєкт «Про регулювання діяльності з визначення розміру моральної (немайнової) шкоди». Однак його було відкликано^[117].

Як вважають автори вказаного законопроєкту, відсутність регулю­вання у сфері оцінки розміру моральної шкоди призводить до виник­нення значних проблем у юридичній діяльності:

«В Україні розмір грошового відшкодування моральної шкоди визна­чається судом, який, враховуючи вимоги розумності та справедливо­сті, виходить з таких критеріїв, як характер правопорушення, глибина фізичних і душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого

4.2. Національна практика відшкодування та компенсації або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Таке законодавче унормування призвело до усталеної судової прак­тики, коли за одних і тих самих обставин один і той самий суд, керу­ючись внутрішнім переконанням, присуджує абсолютно різні суми грошового відшкодування моральної шкоди (курсив додано. - авт.). При цьому різниця між цими сумами грошового відшкодування може становити десятки та сотні тисяч гривень, а іноді навіть і більше. Безумовно, в таких випадках не можна говорити про гарантовану статтею 21 Конституції України рівність прав людини».

Однак чинним законодавством не передбачено необхідності існуван­ня єдиної та наперед заданої методики з питань проведення експертиз.

Так, у Законі України «Про судову експертизу» вказано: «Судова екс­пертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, тех­ніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду» (ст. 1 Закону). Водночас „визначення способу проведення експертизи (вибір певних методик (методів дослідження)) належить до компетенції екс­перта”»^[118].

Такий підхід узгоджується з досвідом інших країн, який свідчить про відсутність спеціальних методик обрахування грошового еквіва­лента моральної шкоди. Також практика Європейського суду з прав людини свідчить про відсутність будь-якого методичного регулювання розрахунків моральної шкоди. Таким чином, доцільність здійснення по­вторних спроб врегулювати порядок визначення розміру суми мораль­ної шкоди є сумнівною^[119].

Насамкінець звернемо увагу на те, що отримання судового рішення про компенсацію шкоди потерпілому не означає стягнення такої ком­пенсації. Судове рішення/вирок передають на виконання до виконавчої служби, але для цього потрібно отримати в суді виконавчий лист (ч. 3 ст. 535 КПК України). Далі рішення виконують у порядку законодавства про виконавче провадження.

Стягнення компенсації

У Законі України «Про виконавче провадження» передбачається така специфіка виконання судових рішень про відшкодування шкоди, завданої злочином:

- якщо у правопорушника недостатньо коштів, то стягнення для по­терпілих відбувається в другу чергу (в першу чергу відбувається стягнен­ня застави, якщо майно було предметом застави);

- щомісячні стягнення з заробітної плати правопорушника можуть сягати 50% (за загальним правилом - 20%).

Процедура стягнення відшкодування через виконавчу службу містить низку процесуальних складнощів для потерпілих. Замість автоматичного надсилання рішення суду щодо задоволення цивільного позову/вироку на виконання потерпілі мають: отримати виконавчий лист у суді, напи­савши відповідну заяву, та заповнити заяву про відкриття виконавчого провадження у виконавчій службі. Також потерпілий зазначає реквізити рахунку, на який мають бути перераховані стягнені кошти.

Після цього виконавча служба виносить постанову про відкриття про­вадження, яку надсилають боржнику та потерпілому. Водночас боржник (засуджений), окрім власне розміру суми стягнення для потерпілого, має сплатити 10% виконавчого збору до Державного бюджету України.

На практиці рівень вірогідності отримання потерпілим стягнення невисокий. Річ у тому, що здебільшого у засуджених - представників незаможних верств суспільства, немає або недостатньо майна для спла­ти розміру суми компенсації.

Особливо це стосується випадків, коли засудженого позбавлено волі. У такому разі рівень вірогідності отримання відшкодування є ще меншим. Адже, крім того, що у правопорушника немає власного майна, в засудженого в умовах позбавлення волі, як правило, немає заробітку, достатнього для відшкодування шкоди потерпілому.

Однак нещодавно до Кримінально-виконавчого кодексу України було внесено зміни, згідно з якими засуджені, які мають заборгованість за виконавчими листами (тобто і перед потерпілими), мають і обов'я­зок працювати (ч. 2 ст. 118 КВК України). Інші ж засуджені не зобов'яза­ні, а мають право працювати. Таким підходом законодавець засвідчив свою прихильність до прав потерпілих.

Проте на практиці у кращому випадку відрахування із зарплати засу­джених для потерпілих коливатимуться в межах декількох сотень гривень на місяць. Наприклад, середній (медіанний) розмір компенсації мораль­ної шкоди у випадку вбивства становить 240 тис. грн, а отже, в такому разі

4.2. Національна практика відшкодування та компенсації на повне відшкодування потерпілий зможе розраховувати через десятки або й сотні років роботи засудженого в умовах позбавлення волі.

Незначні відрахування пов'язані як з невеликим розміром фактич­них зарплат засуджених, так і з їхнім обов'язком відшкодовувати витра­ти на своє утримання в установі виконання покарань (ст. 121 КВК Укра­їни). Відшкодування потерпілим відбувається в останню чергу, за «залишковим» принципом: спочатку сплачуються податки, аліменти, витрати на утримання (комунально-побутові послуги тощо), а вже по­тім - відшкодування згідно з виконавчим листом потерпілого.

Як уже зазначалося, у Законі України «Про виконавче провадження» передбачено пріоритетну черговість стягнення шкоди/збитків, завданих кримінальним правопорушенням. Відповідно до статті 46 вказаного Зако­ну таке стягнення має відбуватися в другу чергу (після стягнення заставле­ного майна). Водночас вказана норма цього Закону порушується норма­ми підзаконного акта.

Так, в Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі^[120] передбачено інший по­рядок стягнення за виконавчими листами потерпілих. Згідно з цією Інструкцією (п. 6.3):

«Відрахування та відшкодування із заробітної плати засуджених здійснюються відповідно до законодавства з дотриманням такої черговості:

податок з доходів фізичних осіб;

аліменти;

вартість одягу, взуття, білизни (крім вартості спецодягу);

вартість харчування, комунально-побутових та інших наданих послуг (крім вартості спецхарчування);

за виконавчими листами на користь громадян;

за виконавчими листами на користь юридичних осіб;

відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання».

Тому черговість відшкодування передбачає відшкодування за позо­вами у передостанню чергу^[121].

Такий порядок відшкодування шкоди підтвердили і співробітники установ виконання покарань. При цьому варто звернути увагу на вимогу про те, що аліменти відшкодовуються одразу після стягнення податків (ст. 121 КВК України). Таку норму було передбачено у зв'язку із внесен­ням у 2016 році змін до КВК України. Відповідно до неї відшкодування засудженими витрат, встановлених частиною першою цієї статті, що на­лежать до власних надходжень виправних колоній, здійснюється після відрахування податку на доходи фізичних осіб і аліментів (ч. 2 ст. 121 КВК України). За словами бухгалтера однієї з виправних колоній, це ство­рює більш сприятливі умови для отримання аліментів, а не для відшко­дування шкоди потерпілим.

Таким чином, черговість відшкодування шкоди має принципове значення для розв'язання проблеми щодо відшкодування шкоди по­терпілим. Фактично наявна черговість утримань із зарплати засудже­них інтерес наповнення спецфонду колоній за рахунок стягнень на утримання засуджених ставить вище за інтерес відшкодування шкоди потерпілим.

У 2016 році у Львівській області засуджені до позбавлення волі мали цивільних позовів про відшкодування потерпілим на 5,8 млн грн. із цієї суми засуджені спроможні були відшкодувати лише 230 тис. грн, тобто всього 3,97% заборгованості^[122]. Темпи погашення заборгованості остан­німи роками зменшилися ще більше, оскільки фактично було припине­но контроль в'язничного відомства за станом відшкодування шкоди за виконавчими листами у підпорядкованих установах.

ґ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ \

Співробітник ДКВС:

«2017 року статистика щодо відшкодування не ведеться, на­томість ведеться статистика про стан працевлаштування засу­джених, які мають заборгованість за виконавчими документами».

Ч_________________________________________________________ J

При цьому такі відшкодування були здебільшого сплачені засудже­ними добровільно, а не примусово відраховані з їхньої заробітної плати. Адже, як зазначалось, залишок, з якого можна було сплатити відшкоду­вання, часто виявляється недостатнім. Насправді навіть така добровіль­ність була умовною. Річ у тому, що роками в Україні існувала (а подекуди і досі існує) негласна практика в установах виконання покарань і в органах прокуратури, що засуджені не підлягають умовно-достроковому звіль­ненню, якщо вони не відшкодували завдану ними шкоду^[123]. Це стимулю­вало засуджених шукати кошти на відшкодування шкоди потерпілим або віддавати свою «гарантовану» частину заробітку, яка відповідно до ч. 2 ст. 120 КВК України становить 25% (у засуджених, які не мають зобов'язань за виконавчими документами, ця сума становить 50%). Однак така прак­тика юридично некоректна або ж навіть незаконна - такого критерію, як відшкодування шкоди, у ст. 81 КК України не передбачено серед переліку критеріїв умовно-дострокового звільнення.

Актуальним на сьогодні є і питання про те, як довго залишається «чинним» борг засудженого чи колишнього засудженого перед потер­пілим. У разі відсутності в боржника майна чи доходу виконавча служба виносить постанову про повернення виконавчого документа стягува­ну (потерпілому) у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частко­во виконати рішення суду. При цьому потерпілий протягом трьох років може знову звернутися до виконавчої служби з метою стягнення боргу (ст. ст. 12, 37 Закону України «Про виконавче провадження)^[124]. Якщо до­ходу чи майна у боржника все ще немає, то виконавчий документ зно­ву повертається і його знову можна пред'явити до виконання протягом трьох років. І так «до безкінечності».

На практиці часто виникають ситуації, коли потерпілим доводить­ся знову та знову ініціювати відкриття виконавчого провадження на випадок, якщо у кривдника з'явиться дохід чи майно^[125]. Натомість у деяких прогресивних країнах борг перед потерпілими є «довічним» бор­гом^[126]. Якщо протягом життя в засудженого чи колишнього засудженого з'являються доходи чи майно, то вони автоматично підлягають стягнен­ню на користь потерпілого. Подібний підхід до вирішення окресленого питання застосовують, наприклад, у Польщі.

Проекти законодавства

В України розроблено плани щодо створення фонду відшкодування шкоди, завданої потерпілим від насильницьких злочинів, та ратифікації Конвенції.

У 2015 році уряд затвердив План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року^[127], згідно з яким передбачалося «створення нормативно-правової бази з питань за­провадження механізму імплементації Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (утворен­ня загальнодержавного фонду відшкодування збитків потерпілим від злочинів, пов'язаних із насильством, який гарантуватиме відшкодуван­ня шкоди потерпілим від таких злочинів, зокрема й їхнім сім'ям, у разі неможливості отримання компенсації від осіб, які вчинили такі злочини, з передбаченням, що формування такого фонду здійснюється за раху­нок надходжень від виконання покарань у вигляді штрафу та виправних робіт, а також за рахунок коштів державного бюджету; відображення у відповідних проєктах нормативно-правових актів вимоги Європей­ської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів».

Із моменту затвердження вказаного Плану розпочали активно роз­робляти законодавство, що стосується питань компенсації. Зокрема, відповідний законопроєкт розробило Міністерство юстиції України спільно з Консультативною місією Європейського Союзу в Україні. Зако­нопроєкт спочатку «блокувало» Міністерство фінансів України, оскільки у ньому було передбачено видатки з держбюджету^[128]. Однак зі зміною в 2019 році складу уряду його все-таки погодили.

Основні положення цього законопроєкту^[129] викладено нижче.

Відшкодування шкоди державою відбувається лише за «умисне суспільно небезпечне діяння, внаслідок якого потерпілому заподіяно тяжке тілесне ушкодження або смерть, а також суспільно небезпечне діяння проти статевої свободи та статевої недоторканості, або вчинене щодо дитини, яким потерпілому заподіяно фізичне або психологічне на­сильство».

• Відшкодуванню підлягають втрата заробітку (доходу) внаслідок заподіяної шкоди, витрати на медичні послуги та ліки або поховання.

• Можливість термінового відшкодування до винесення вироку, якщо потерпілий перебуває у лікарні у важкому стані.

• Створюється фонд відшкодування шкоди потерпілим від насиль­ницьких кримінальних правопорушень. Фонд наповнюється за раху­нок покарань у виді штрафу, виправних робіт, а також встановлення спеціального збору зі всіх засуджених українськими судами (розмір різниться залежно від тяжкості злочину: від 0.2 прожиткового мінімуму у разі проступку до 0.6 прожиткового мінімуму у разі особливо тяжкого злочину).

• Мінімальний розмір відшкодування шкоди не може бути меншим 30% прожиткового мінімуму. Максимальний розмір - відсутній, але може бути надалі визначений Кабінетом Міністрів України.

• Держава отримує право регресу для стягнення сплачених потерпі­лому коштів із засудженого, який мав їх сплатити.

Основним недоліком вказаного законопроєкту є те, що у ньому не передбачено відшкодування моральної шкоди. Як свідчить практи­ка, розмір цього виду невідшкодованої шкоди у рішеннях судів набагато більший за розмір шкоди, завданої здоров'ю. Передбачення відшкоду­вання моральної шкоди у законопроєкті означало б збільшення видатків держбюджету на цей законопроєкт у декілька разів, що спричинило б призупинення створення фонду.

Сьогодні законопроєкт схвалено урядом України, однак він перебу­ває на етапі подальшого погодження перед поданням його до Верховної Ради України.

Думки адвокатів

Адвокати звертають увагу на проблемну практику відшкодування шкоди, завданої потерпілим. При цьому проблеми стосуються не тільки остаточного відшкодування, а й необхідності компенсації першочерго­вих витрат, як-от: лікування.

На поставлене адвокатам запитання про те, чи були у їхніх клієнтів проблеми з першочерговими витратами потерпілих, 45,7% із них відпо­віли, що інколи, 31,9% відповіли, що постійно, і лише 20,4% відповіли, що у цьому немає потреби. Інші адвокати утримались або не мали від­повідної практики.

Окреслена проблема змушує потерпілих отримувати відшкодування шкоди якомога швидше (в позапроцесуальному порядку), тобто безпо­середньо від правопорушника та до винесення вироку. 95% опитаних адвокатів визнали намагання їхніх клієнтів отримати таку компенсацію. При цьому клієнти адвокатів (31,9%) постійно здійснюють такі намаган­ня, а клієнти 45,5% із них здійснюють вказані намагання лише інколи. 20,4% адвокатів відповіли, що у таких намаганнях їхніх клієнтів немає потреби.

Намагання отримати відшкодування безпосередньо від правопо­рушника пов'язуються адвокатами зі зневірою у захисті з боку держави (24,8% адвокатів), з тим, що так швидше (60,7% адвокатів), а також з тим, що так прийнято у суспільстві (9,2% адвокатів).

Деякі адвокати пояснювали намагання отримати відшкодування безпосередньо від правопорушника тим, що потерпілим потрібно було відновлювати здоров'я, а власних коштів у них не було, а також можли­вістю майбутнього уникнення покарання правопорушником.

Один із респондентів:

« інколи це - єдиний шанс отримати хоча б якийсь розмір компенсації».

Водночас власне процедура звернення до суду для отримання від­шкодування не викликала зауважень. На запитання, чи складно було подавати цивільний позов і чи зрозумілою була процедура, 85,9% адво­катів відповіли, що було легко це робити. Лише 10,8% адвокатів вказали на складність цього процесу.

Разом із тим частина респондентів додатково прокоментувала свої варіанти відповідей. їхні коментарі можна підсумувати таким чином:

«позов подавати легко, але не завжди це означає, що його задовіль- нять»;

«можуть виникати проблеми з часом, необхідним для збору дока­зів, після відкриття матеріалів провадження»;

«складно оцінювати та доводити моральну шкоду»;

«якщо позов подає адвокат, то легко, якщо сам потерпілий, то складно».

ґ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ \

Адвокатів:

« найчастіше потерпілим складно самим подати цивільний позов, іноді вони не розуміють, що мають таку можливість або для чого це необхідно робити».

Що ж стосується запитання про те, чи задоволені адвокати розміра­ми відшкодування шкоди, які присуджує їхнім клієнтам суд, то відповіді розподілилися таким чином: 64% адвокатів задоволені частково; 21,3% із них незадоволені; 7% категорично незадоволені; 5,7% задоволені.

Інші адвокати-респонденти надали власні варіанти відповідей, які можна підсумувати таким чином:

- незадоволеність розмірами відшкодування моральної шкоди;

- непослідовність суддів у визначенні розмірів шкоди («Вважаю, у присудженому розмірі відшкодування є надто великий елемент осо­бистих примх окремих суддів. По аналогічних справах можна отрима­ти компенсацію як півтори, так і десять тисяч гривень (мова про мо­ральну шкоду). Часто розмір такої шкоди очевидно занижений - так, за зламані ребра можна отримати компенсацію моральної шкоди на

4.2. Національна практика відшкодування та компенсації суму 2 тисячі гривень (при тому, що особа могла лікуватися на стаціо­нарі, не ходити на роботу тощо)»).

Проблема, на яку у контексті відшкодування шкоди вказують майже усі адвокати, - це власне невиплата компенсації у добровільному порядку. 61,8% адвокатів-респондентів зазначили, що рішення судів про компен­сацію виконуються не добровільно, а лише примусово; 33,6% адвокатів- респондентів вказують на часткову добровільну компенсацію. Лише 0,9% адвокатів-респондентів наголошують, що судові рішення виконуються до­бровільно, і це свідчить про особливий масштаб проблеми. Ще 2 адвокати (0,4%) відповіли, що добровільна компенсація трапляється «інколи».

Інші респонденти надали власні варіанти відповідей, які можна підсумувати таким чином:

«малоймовірно, що навіть примусове стягнення матиме резуль­тат»;

«засуджені ухиляються від відшкодування»;

«складнощі отримання відшкодування від засуджених до позбав­лення волі».

C------------------------------------------------------------------------------------------------- \

Адвокат:

« якщо сидить, то не виконуються 99% випадків, і це є проблемою».

Також опитуванням було передбачено питання про те, наскільки складно потерпілому на практиці домогтися повного відшкодування шко­ди засудженим. Більшість адвокатів вказує, що практично маловірогідно домогтися примусового стягнення коштів (так вважає 61,8% із них). На думку 36,6% адвокатів-респондентів, таке стягнення можливе частково. Лише 6,2% адвокатів-респондентів вказали, що таке стягнення вірогідне.

Інші респонденти надали власні варіанти відповідей, які можна під­сумувати таким чином:

«вірогідність відшкодування залежить від матеріального стану засудженого, наявності майна (зокрема, нерухомого), доходів»;

«якщо вдається домогтися відшкодування, то його треба чекати дуже довго».

Також у межах опитування адвокатам поставили відкрите запитан­ня про те, які, на їхню думку, наявні основні проблеми у відшкодуванні шкоди під час представлення своїх клієнтів-потерпілих. Відповіді адво- катів-респондентів зводились до таких основних проблем.

Складність виконання вироку суду в частині відшкодування:

цитата 1: «добитись позитивного судового рішення не означає до­битись реального відшкодування»;

цитата 2: «роками потерпілі чекають рішення суду про відшкоду­вання шкоди, а виконати це рішення, як правило, не можуть».

Матеріальний стан засудженого не дає змоги стягнути відшкоду­вання:

цитата 1: «насильники, як церковні миші»;

цитата 2: «95% засуджених не мають місця роботи або працюють неофіційно, через що рішення суду про відшкодування шкоди можна повісити на стіну у рамочку та милуватися ним. Відсутні механізми притягнення до відповідальності особи, яка не виконує рішення суду і не має при цьому офіційного доходу»;

цитата 3: «Відсутність грошей у обвинуваченого (більшість злочи­нів вчиняються особами, що не мають фінансової можливості забез­печення себе навіть на прожитковому мінімумі. Відсутність роботи, заробітку, житла, їжі - це одна з причин вчинення злочинів)!!!».

Неналежна робота виконавчої служби під час стягнення коштів, а також слідчих органів під час встановлення розміру завданої шкоди:

цитата 1: «з існуючою [виконавчою] службою відшкодування не пра­цює і працювати не буде, оскільки рішення судів, на жаль, не викону­ються в країні»;

цитата 2: «ДВС до цього питання підходить формально».

Складність забезпечення позову, а також безініціативність слідства та прокуратури:

«Відсутність реального дієвого механізму відшкодування шкоди, ненакладення арешту на майно обвинуваченого судом як заходу забез­печення, безініціативність з боку слідчого та прокурора щодо накла­дення арешту на майно підозрюваного з метою відшкодування шкоди».

Складність доведення розміру шкоди (зокрема й оцінки розміру моральної шкоди):

цитата 1: «[проблемою є] довести розмір відшкодування як мате­ріальної, так і моральної шкоди»;

цитата 2: «проблеми [стосуються] оцінки матеріальної шкоди; від­сутні в судовій практиці орієнтири визначення моральної шкоди, при­сутній цілковитий суб'єктивізм»;

цитата 3: «неможливість розрахунку реальної моральної шкоди у зв'язку з відсутністю формулювання її поняття та розрахунку на за­конодавчому рівні».

Складність відшкодування шкоди у разі засудження до позбавлен­ні волі:

цитата 1: «Реальне виконання такого рішення під час відбування по­карання фактично неможливе через наявну пенітенціарну систему»;

цитата 2: «Проблемно, у обвиняемого нет имущества или доходов, особенно, если ему дают лишение свободы».

Тривалість процесу відшкодування шкоди:

цитата: «Тривала та складна процедура, відсутність ефективної процедури, що забезпечила б реальне відшкодування винною особою завданої злочином шкоди».

Думки суддів

У результаті проведення опитування суддів виявлено низку проце­суальних проблем, які потребують виправлення для покращення ме­ханізму відшкодування шкоди потерпілим. Ці проблеми стосуються як визначення розміру шкоди, так і власне забезпечення відшкодування.

На запитання про те, чи доцільне подальше функціонування інсти­туту цивільного позову в кримінальному провадженні з точки зору ефективності судового розгляду, більшість суддів відповіли ствердно (57,8%). Однак близько третини суддів вважають таке існування недо­цільним (30,5%). Ще 10,7% суддів вказали, що їм «складно відповісти». Решта суддів-респондентів надали власні відповіді.

При цьому підтримання суддями інституту цивільного позову збіль­шується, якщо розглядати його з точки зору захисту прав потерпілих. На запитання, чи доцільне подальше існування інституту цивільного по­зову в кримінальному провадженні з точки зору захисту прав потерпілих, 69,5% суддів-респондентів відповіли, що доцільно, 21,4% із них відповіли, що недоцільно, а 9,1% суддям-респондентам відповісти було складно.

На запитання, чи є ефективними наявні підходи до визначення роз­міру моральної шкоди, завданої потерпілому, судді-респонденти були схильні до нейтральної позиції. Однак відсоток тих, хто визнав наявні підходи абсолютно неефективними, становить 11,8, а відсоток тих, хто вважає їх повністю ефективними, - 9,1.

Що ж стосується питання про те, чи є достатніми розміри відшко­дування моральної шкоди, яку суди призначають потерпілим, то суд- ді-респонденти були більш схильні відповідати ствердно. При цьому кількість суддів-респондентів, які вважали, що розміри відшкодування моральної шкоди є цілком достатніми, становила 17,1%, водночас суддів-респондентів, на думку яких такі розміри відшкодування мораль­ної шкоди зовсім недостатні, було лише 2,7%.

Разом із тим на запитання про те, чи достатньо одного внутрішнього переконання судді для визначення розміру моральної шкоди, завданої по­терпілому, думки суддів-респондентів розділилися приблизно порівно. При цьому 19,8% із них вказали, що внутрішнього переконання зовсім недостат­ньо, водночас цілком достатнім його вважали 7,5% суддів-респондентів.

Також меншість суддів-респондентів вказує на те, що вирішальний вплив на визначення розміру відшкодування моральної шкоди повинен мати лише суд (35,8%). На думку більшості опитаних суддів, визначальний вплив повинні мати суд разом із експертом (55,6%), а незначна частина з них вказала, що вирішальний вплив повинен мати експерт (8,6%). У своїх відкритих відповідях щодо вдосконалення механізму відшкодування шко­ди багато суддів-респондентів вказували на проблеми з визначенням роз­міру завданої потерпілому шкоди. Але про це йтиметься далі.

У межах проведеного опитування суддям-респондентам було по­ставлене відкрите запитання щодо того, як можна вдосконалити наяв­ний механізм відшкодування шкоди потерпілим (як до, так і після за­доволення цивільного позову; у законі або на практиці). Хоча частина суддів-респондентів підтримує наявний механізм, однак більшість із них надала принаймні одну пропозицію. Підсумувати отримані пропо­зиції можна таким чином.

Етап до винесення остаточного судового рішення про відшкодування.

1. Пов'язати питання відшкодування шкоди та призначеного покарання, зокрема:

- встановити обов'язок суду під час призначення покарання вра­ховувати стан відшкодування шкоди до постановлення рішення по суті справи (зокрема й з урахуванням думки потерпілого щодо стану відшко­дування);

- передбачити чіткий розмір зменшення покарання на певний строк у разі добровільного відшкодування шкоди;

- закріпити таку обтяжуючу обставину під час призначення покаран­ня, як невідшкодування шкоди.

2. Удосконалити інститут цивільного позову, що стосується від­шкодування шкоди потерпілим:

- більш детально врегулювати це питання у КПК України, можливо, передбачивши нову главу;

- перенести вказане питання у площину цивільного судочинства;

- встановити обов'язок слідчого/прокурора повідомляти потерпіло­го про право подати цивільний позов;

- надати потерпілим право на безоплатну правову допомогу у про­фільному законі, що допоможе у відстоюванні цивільних позовів;

- подання цивільного позову має допускатись лише на стадії досу- дового розслідування або ж у порядку цивільного судочинства;

- зобов'язати слідчих (sic!) приймати цивільний позов і збирати до­кази на підтвердження розмірів шкоди (моральної та матеріальної), зо­крема й шляхом відповідних експертиз;

- обов'язкова участь потерпілого під час розгляду цивільного позову;

- можливість подавати цивільний позов лише після винесення ви­року, що набрав законної сили, щоб уникнути «обмеження обсягом обвинувачення»;

- покращити механізм арешту майна у разі подання цивільного позову (автоматичний арешт майна на певну суму, обов'язок слідчого звертатись з клопотанням про арешт тощо);

- надання слідчому/прокурору можливості накладати заборону на відчуження нерухомого та рухомого майна з метою відшкодування зав­даної шкоди.

3. Удосконалити критерії визначення розмірів шкоди:

- визначити критерії визначення розмірів моральної шкоди, а також матеріальної шкоди;

- розробити певну методику, шкалу визначення моральної шкоди;

- закріпити методику визначення моральної шкоди на «законодав­чому рівні»;

- призначити експертизу для визначення розмірів моральної шкоди, адже «проблемою є те, що потерпілі в цивільному позові не обґрунто­вують перенесені моральні страждання, не надають документи для підтвердження ступеня спричиненої шкоди й істотності зміни жит­тєвих обставин»;

- «запровадити посаду спеціаліста із визначення розміру моральної шкоди»;

- врахувати глибину моральних страждань до обставин, які підля­гають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України);

- встановити мінімальні розміри відшкодувань моральної шкоди за­лежно від тяжкості отриманих ушкоджень.

Етап після винесення остаточного судового рішення про відшкоду­вання.

1. Створити державний компенсаційний фонд для потерпілих:

- створити фонд і передбачити можливість регресу до засудженого у майбутньому;

- фонд може фінансуватися за рахунок штрафів: «усі штрафи на цей рахунок»;

- передбачити можливість відшкодування першочергових витрат на лікування, адже «реальне відшкодування винуватою особою може мати місце по спливу такого тривалого проміжку часу, коли таке відшкодування знецінюється»;

- створити державну соціальну допомогу потерпілим у виді відшко­дування шкоди;

- забезпечити обов'язковість виконання рішення суду шляхом на­дання обвинуваченому «кредиту» на відшкодування шкоди.

Звернімо увагу, що найбільша кількість пропозицій суддів щодо удо­сконалення відшкодування шкоди стосувалася саме створення фонду.

2. Удосконалити наявний механізм виконання рішень судів про від­шкодування шкоди потерпілим:

- «звернути нарешті увагу Державної виконавчої служби на те, щоб кожне рішення, яке набуло законної сили, має бути виконане в найкоротший строк. Для потерпілого відновлення його порушено­го права [має закінчуватися] не прийняттям рішення судом, а його повним виконанням Державною виконавчою службою. Якщо рішення не виконується, яким би воно ідеальним не було, то відновлення пору­шеного права не відбувається»;

- «заставити працювати Державну виконавчу службу, зробити її такою, як у США, бо більшість рішень суду просто не виконується»;

- посилити ефективність ст. 382 КК України, у якій передбачено від­повідальність за невиконання судового рішення;

- посилити відповідальність за ухилення від відшкодування шкоди або невідшкодування шкоди потерпілому;

- зменшити розмір відшкодування шкоди у разі добровільного від­шкодування («якщо винна особа зразу відшкодовує всю суму, то зі зго­ди потерпілого сума відшкодування може зменшитися до 25%»);

- примусове стягнення відшкодування має бути ініційоване судом, а не потерпілим;

- передбачити пропорційне зростання боргу у разі невідшкодування;

- закріпити «внесення коштів на депозитний рахунок суду (як всієї суми, так і часткової) на забезпечення виконання зобов'язань із від­шкодування шкоди»;

- «на законодавчому рівні закріпити строк для добровільного виконання засудженим відшкодування за цивільним позовом».

3. Закріпити обов'язкову працю чи інші обмеження для засудже­них, які не відшкодували шкоду потерпілим:

- «примусове рабство в разі несплати коштів за судовим рішенням»;

- «передбачати примусову працю засуджених для фактичного від­шкодування завданої шкоди, запровадити широке коло обмежувальних заходів для засуджених, які не виконують цивільний позов (заборона на виїзд, обмеження права, конфіскація майна в рахунок боргу)»;

- «обов'язково залучити засудженого до праці для забезпечення відшкодування шкоди значно б покращило ситуацію, оскільки на нині потерпілі лише отримують виконавчий лист, а реального стягнення коштів не спостерігається, засуджені не працюють і насміхаються як над потерпілими, так і над судовими рішеннями»;

- «створити робочі місця для засуджених з метою відрахування коштів із заробітку»;

- «амністія обвинуваченого (засудженого), крім передбачених за­коном підстав, може бути за умови відшкодування потерпілому ма­теріальної та моральної шкоди в повному обсязі тощо»;

- «без відшкодування школи засуджений не [повинен мати] права на умовне дострокове звільнення, амністію, звільнення від відбуття покарання»;

- «заборона застосовувати інститути кримінального права, пов'язані з пом'якшенням покарання (ст. 69 КК України), звільнення від відбування покарання (ст. 75 КК України), умовно-дострокове звільнен­ня та інші за відсутності повного відшкодування шкоди, заподіяної злочином»;

- «у КК України встановити пільги для обвинувачених, які до вине­сення вироку відшкодували шкоду потерпілим (залежно від відсотка відшкодування визначити граничний термін покарання: не більше 1/2, 2/3 та інше від максимального строку покарання за санкцією статті, за виключенням довічного позбавлення волі. Можливо, за умови 100% відшкодування шкоди потерпілим встановити незастосування довіч­ного позбавлення волі або довічне позбавлення волі з можливістю піс­ля спливу 20 чи 25 років умовного звільнення)»;

- «майбутнє застосування до засудженого норм ст. ст. 81, 82 КК України [умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої ча­стини покарання більш м'яким] виключно за згодою потерпілого і за умови повного відшкодування шкоди»;

- «запровадження інституту громадських робіт у вільний час по­ряд з іншим покаранням, призначеним засудженому (непов'язаному з позбавленням волі), у випадку невідшкодування шкоди. А якщо засу­джений після відбування покарання шкоду не відшкодував, офіційно не працевлаштований, то запровадити на державному рівні або в органах місцевого самоврядування офіційне працевлаштування на пе­ріод відшкодування шкоди для виконання суспільно корисних робіт з відрахуванням 50% заробітку»;

- «визначити обмеження певних прав до повного відшкодування заподіяної шкоди».

Як зазначалося, сьогодні засуджені до позбавлення волі, які мають заборгованість за виконавчими документами, уже зобов'язані працюва­ти. Тому проблема з відшкодуванням шкоди полягає не в обов'язковому характері праці, а у низці інших чинників, про які йдеться у цьому дослі­дженні (неналежна черговість стягнення, відсутність достатньої кілько­сті робочих місць/недостатні зарплати засуджених, відсутність майна у засуджених тощо).