§ 5. Належність, допустимість, достатність та достовірність доказів

Після визначення судом кола фактів, які входять до предмета доказування, він повинен вирішити, які докази слід дослідити, щоб з’ясувати наявність або відсутність цих фактів. Для цього суд ви­значає, які з наданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази.

Згідно зі ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказу­вання. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Отже, з'ясувати належність доказів означає встано­вити, чи мають вони значення для справи. Ці фактичні дані підля­гають встановленню у справі і на підставі цього зв'язку можуть підтвердити або спростувати наявність обставин, якими підтвер­джуються вимоги й заперечення сторін.

Належність може розглядатися не лише як об'єктивна власти­вість доказу, але й як правило, адресоване господарському суду та учасникам справи. Згідно з цим правилом господарський суд зо­бов'язаний брати до уваги тільки докази, що мають властивість нале­жності, виключивши із процесу доказування докази, які не стосуються до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встанов­лення дійсності обставин справи, затягує процес судового розгляду.

Водночас відсутність необхідних для вирішення справи дока­зів призводить до неможливості встановлення дійсних правовід­носин, а значить, ухвалення правильного рішення у справі. Отже, належністю доказів є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи. Подані докази не можуть бути відхи­лені судом за тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом. Правило про належність доказів дозволяє уникнути запо­внення процесу зайвим матеріалом, який не має значення для ви­рішення справи, припинити дії осіб, які зловживають своїм правом подання доказів з метою затягування процесу.

Будь-які подані учасниками справи докази, у тому числі й сто­совно інформації у мережі Інтернет, підлягають оцінці судом на предмет їх допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, госпо­дарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини, які відповідно до законо­давства повинні бути підтверджені певними засобами доказуван­ня, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Наприклад, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлено перелік документів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підста­вою для покладення на перевізника відповідальності за незбере- ження вантажу.

Визначити допустимість доказів означає з'ясувати, чи отрима­ні вони за допомогою передбачених законом засобів. Отже, допус­тимість доказів - це встановлена законодавством вимога, що об­межує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що визначає обов'язкове використання конкретних засобів дока­зування для встановлення певних обставин справи під час здійс­нення доказування в господарському судочинстві.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах неза­лежно від їх категорії повинна дотримуватися вимога про отри­мання інформації з визначених законом засобів доказування з до­триманням порядку збирання, подання та дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості засобів дока­зування. Таким чином, допустимість доказів перш за все обумов­люється дотриманням процесуальної форми доказів.

Спеціальний характер допустимості - це правила, які вимага­ють або забороняють використовувати певні засоби доказування на підтвердження певних фактів. Так, якщо за законом угода під­лягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своєму розпорядженні відповідний документ, який містить необхідні реквізити.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджу­ватися певними засобами доказування або певні обставини не мо­жуть підтверджуватися певними засобами доказування. Так, згідно зі ст. 218 ЦК України заперечення однією зі сторін факту вчинення пра- вочину або оспорювання окремих його частин може доводитися пи­сьмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Отже, правило належності доказів дозволяє звільняти процес від непотрібного матеріалу, який не стосується справи. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійни­ми видами засобів доказування.

Саме лише свідоцтво про право власності на об’єкт не є право- встановлюючим документом, хоча і може оцінюватися господарсь­ким судом у сукупності з іншими доказами. Перебування майна на балансі підприємства (організації) не є безумовною ознакою його права власності на це майно. Баланс не визначає підстав знахо­дження майна у власності (володінні) підприємства^[58].

Достовірність доказів. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 78 ГПК Украї­ни). У разі подання заяви про те, що доданий до справи або пода­ний до суду учасником справи для ознайомлення документ викли­кає сумнів із приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підгото­вчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати спра­ву на підставі інших доказів.

Суб'єктом оцінки доказів на предмет їх достовірності є тільки суд першої та апеляційної інстанції, враховуючи межі розгляду справи вищими інстанціями.

Чинним законодавством установлюється вимога достатнос­ті доказів, під якою розуміються такі б докази, які у своїй сукуп­ності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішньо­го переконання (ст.