§ 6. Оцінка доказів

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґру­нтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньо­му дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Це означає, що закон не містить норм, що встановлюють пере­вагу одних доказів над іншими або визначають їх достовірність і доказове значення залежно від будь-яких формальних ознак (на­приклад, особливостей засобів доказування, джерел одержання відомостей, механізму їх утворення і т. ін.). Ані в законі, ані в підза- конних актах не повинно міститися вказівок, які заздалегідь вста­новлюють доказову силу та значення доказу; ніякі органи чи поса­дові особи не вправі давати суду вказівок щодо доказової сили та значення того чи іншого доказу; докази повинні оцінюватися за їх властивостями; не можна вважати, що певний вид доказів має пе­реваги, та без належної оцінки і врахування всіх доказів обґрунто­вувати ним рішення.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів має місце на всіх стадіях господарського судо­чинства. В оцінці доказів задіяні суд та учасники справи. Проте значущість оцінки, її критерії залежать від характеру зазначених суб’єктів.

Оцінка доказів має здійснюватися з дотриманням таких прин­ципів:

а) суд здійснює оцінку відповідно до своїх внутрішніх переко­нань;

б) суд оцінює докази безпосередньо, повно, всебічно, об’єктив­но в їх сукупності;

в) оцінюючи докази, суд зобов’язаний керуватися законом.

Оцінка доказів відповідно до внутрішнього переконання судді полягає в тому, що суддя самостійно вирішує питання щодо достові­рності доказів, достатності їх для винесення рішення, істинності відомостей, які містяться в доказах.

Безпосередність оцінки доказів означає, що суд повинен дослі­дити докази безпосередньо в судовому засіданні. Вимога безпосе­редності полягає в сукупності закріплених законом правил, що встановлюють спосіб сприйняття судом доказових фактів, які ма­ють значення для вирішення справи. Згідно з таким визначенням обов'язок суду в судових засіданнях, а в необхідних випадках і поза судовим засіданням полягає в безпосередньому сприйнятті та дос­лідженні доказів та інших даних справи. Суддям, які не брали участі в дослідженні доказів, забороняється ухвалювати судові рішення.

З метою підтримання неупередженого дослідження доказів закон закріплює правила про відвід судді. Відсутність зацікавлено­сті в результаті справи, що розглядається, обумовлює всебічність дослідження доказів. Якщо представники сторін діють у рамках своїх правових позицій і досліджують докази відповідно до своїх вимог або заперечень, то суд, будучи не зацікавленим у вирішенні спору, досліджує докази всебічно. Це означає взяття до уваги дока­зів усіх учасників справи, дослідження та оцінку доказів з позиції незалежної особи. Правильність висновків у справі може бути обу­мовлена повним дослідженням доказів та правильністю їх оцінки судом.

Таким чином, оцінка доказів - це процесуальна та розумова ді­яльність суду із визначення належності, допустимості доказів, їх достовірності, достатності та взаємного зв'язку, що має місце на всіх стадіях цивільного процесу.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає мета судового доказування?

2. Які класифікації доказів вам відомі?

3. Розкрийте сутність понять «належність», «допустимість», «достатність», «достовірність» доказів.

4. Назвіть етапи доказування.

5. Які факти не потребують доказування?

6. Як визначається предмет доказування в господарській справі?