ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І МЕТА ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

Для того щоб правильно вирішити ту чи іншу адміністра­тивну справу (конкретне, індивідуальне управлінське пи­тання), потрібно реалізувати відповідну норму матеріально­го адміністративного права, тобто застосувати приписи, які вона містить, щодо конкретного індивідуального випадку.

Варто наголосити, що значна частина процесуальної діяльності учасників адміністративного судочинства пов’я­зана зі встановленням істини в адміністративному прова­дженні, доведенням та перевіркою фактичних обставин пуб­лічно-правового спору. Таку діяльність прийнято називати доказуванням^[280].

Доказуванням в адміністративному процесі є виявлен­ня, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного й об’єктивного розгляду і вирішення адміністратив­ної справи.

Під час розгляду та вирішення публічно-правового спо­ру фактичні обставини справи встановлюються за допомогою чітко визначеного кола засобів доказування (джерел до­казів). Їхній перелік регулюється нормативними актами, головно КУпАП та КАСУ

В адміністративно-деліктних провадженнях дані встанов­люються протоколом про адміністративне правопорушен­ня, поясненнями особи, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів і техніч­них засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапи­су, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, зокрема тими, що використо­вуються особою, яка притягається до адміністративної відпо­відальності, або свідками, а також працюючими в автоматич­ному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які вико­ристовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стан­дартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимча­сового затримання транспортного засобу, протоколом про ви­лучення речей і документів, а також іншими документами^[281].

Розуміння процесуального доказування, на перший пог­ляд, не є складним. Кожен має уявлення про те, що означає до­казувати в суді. Для позивача та його представника доказу­вання - цілком конкретна, зі зрозумілим змістом діяльність, що включає в себе визначення обставин, на яких ґрунтуються заявлені вимоги; збір і дослідження в судовому засіданні до­казів для підтвердження фактів, які є підставою для позову; аналіз фактів, на які посилається відповідач; підготовку до­казів для їх спростування. Для відповідача та його представ­ника доказування - це діяльність з вивчення підстави позо­ву, виявлення і збору доказів, що спростовують факти, на які посилається позивач, аналіз зібраного фактичного матеріалу. Кожен учасник процесу мету своєї доказової діяльності вбачає в переконанні суду у своїй правоті^[282].

Правові норми, що регулюють процес доказування, склада- ютьінститутдоказового права галузі адміністративного проце­суального права. Ці норми об'єднані в систему, до якої входять: а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (ст.ст. 69, 70, 76-81, 114-115-5 КАСУ); б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 138 КАСУ); в) норми- принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ); г) норми, які передбачають обов'язки суб'єктів доказування і порядок вчинення процесуальних дій зі збирання, зберігання, забезпе­чення та оцінки доказів (ст.ст. 71-75, 86, 139-149 КАСУ).

Заданий термін не відображає всіх особливостей, які при­таманні доказуванню в галузевих значеннях. Найбільш ґрун­товно приділяється увага дослідженням у галузі доказування в теорії кримінального процесу, а аналіз процесуальної літе­ратури дає підстави автору зробити висновок, що, як правило, зміст дефініції «доказування» ототожнюють з істотними озна­ками аналогічного поняття у кримінальному процесі^[283].

Деякі вчені трактують доказування в адміністративно­му судочинстві як врегульовану правовими нормами діяль­ність адміністративного суду та учасників адміністративно­го процесу зі збирання і закріплення, перевірки та оцінки до­казів.

Сучасне процесуальне законодавство упевнено має відхо­дити від покладання на суд слідчих обов'язків, відводячи го­ловну роль у доказовій діяльності особам, які беруть участь у справі. Питання про те, хто і як бере участь у процесі доказу­вання, які засоби використовуються у доказуванні, який поря­док доказування, що відбувається в разі пасивності учасників процесу і недостатності доказів, - основні як у теорії доказу­вання, так і в судовій практиці. Таким чином, у сучасних умо­вах вивчення процесу доказування стає просто необхідним.

Кодекс адміністративного судочинства України не містить дефініції поняття доказування. Однак з аналізу положень КАС України можна зробити висновок про те, що доказування - це процес збирання, подання, оцінки доказів адміністративним судом та учасниками адміністративного процесу^[285].

Автори Коментаря Кодексу адміністративного судочин­ства України під доказуванням в адміністративному судочин­стві пропонують розуміти врегульовану правовими нормами діяльність адміністративного суду та учасників адміністра­тивного процесу щодо збирання та закріплення, перевірки та оцінки доказів^[286].

Наприклад, М. Штефан як доказування визначає процесу­альну та розумову діяльність суб'єктів доказування, яка відбу­вається в урегульованому процесуальному порядку і спрямо­вана на з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, установлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, збирання, витребу­вання, дослідження й оцінки доказів^[287].

Натомість В. Матвійчук та І. Хар констатують, що дока­зування - це подання для аналізу суду певної інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), що здійснюють суб'єкти, які беруть участь у розгляді справи^[288].

Більшість науковців вважають, що процес доказування - це процесуальна, розумова діяльність суду та учасників адмі­ністративного процесу, що полягає у збиранні, витребуванні, перевірці та оцінці доказів, які мають значення для вирішення справи.

Доказування - діяльність складна, яка розпадається на окремі, пов'язані між собою пізнавальні акти щодо вирішен­ня окремих завдань, встановлення окремих обставин, що під­лягають доказуванню у справі. В цьому разі не існує твердої послідовності етапів, якщо не вважати, що збирання й надан­ня доказів завжди є вихідним моментом доказування. Інші елементи доказування перебувають у рухомому діалектично­му взаємозв'язку між собою.

Скажімо, О. М. Дубенко правову категорію доказування в адміністративному судочинстві визначає як врегульовану процесуальним законодавством, підпорядковану законам ло­гіки діяльність, спрямовану на встановлення об'єктивної іс­тини в адміністративній справі та прийняття обґрунтованого і законного рішення^[289].

В. В. Гордєєв доходить висновку, що доказування в адмі­ністративному судочинстві - це подання для аналізу суду ін­формації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), яку надають суб'єкти адміністративного процесу, чи витребу­вання судом такої інформації за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою суду^[290].

О. В. Умнова, приміром, пропонує альтернативне визна­чення поняття «доказування в адміністративному проце­сі» - це подання для аналізу суду інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), що надають суб'єкти адмініс­тративного процесу, чи витребування судом такої інформації за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою^[291].

І.

Аналізуючи різні підходи до визначення поняття дока­зування в адміністративному процесі, можна висновувати, що доказування - це врегульована адміністративно-проце­суальними нормами діяльність суб’єктів доказування, спря­мована на збирання, подання, оцінку, огляд, забезпечення, дослідження, витребування або тимчасове вилучення дока­зів із метою об’єктивної істини та справедливого розв’язання публічно-правового спору^[293].

Спеціальна пізнавальна діяльність, що спрямована на з’ясування дійсних обставин судової справи і здійснюється у правовій формі, іменується в юриспруденції процесуальним доказуванням. Вона носить цілеспрямований характер, її за­вданням є вивчення тих фактичних обставин справи, які кла­дуться у підґрунтя судового рішення. Частиною процесуаль­ного доказування виступає адміністративно-процесуальне доказування (доказування в адміністративному судочинстві).

Отже, адміністративно-процесуальне доказування (дока­зування в адміністративному судочинстві) - це врегульова­на адміністративно-процесуальними нормами діяльність суду та учасників адміністративного процесу зі збирання і закріп­лення, дослідження й оцінки доказів, що мають значення для вирішення адміністративної справи^[294].

Адміністративно-процесуальне доказування, як різновид процесуальної діяльності, складається з таких етапів:

- збирання і закріплення доказів;

- дослідження доказів;

- оцінки доказів.

Збирання і закріплення доказів - це діяльність суду та учасників адміністративного процесу щодо отримання та фіксації необхідних для вирішення адміністративної справи доказів. Збирання і закріплення доказів ґрунтується на нор­мативних приписах, якими визначено перелік джерел, з яких може бути отримана інформація, порядок її отримання, фор­му, в яку вона повинна втілюватися.

Оцінка доказів - це розумова діяльність суду, яка заснова­на на логічних законах і правових нормах та веде до переко­нання про належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок дока­зів у їх сукупності для встановлення обставин, що мають зна­чення для вирішення адміністративної справи. Процесуаль­на форма і правовий порядок збирання, закріплення, дослі­дження й оцінки доказів виступають як гарантії досягнення правдивого знання про фактичні обставини адміністративної справи^[295].

Фактором, який детермінує поведінку суб’єктів доказу­вання, є його цілі, які, своєю чергою, залежать від станови­ща суб’єктів у процесі та в публічно-правовому спорі. Важливу роль тут відіграють психологічні установки - інтереси суб’єкта доказування. Наприклад, для прокурора, який звернувся з по­зовом, доказування у справі носить чисто процесуальний інтерес. Якщо відповідна вимога заявлена позивачем, пра­во якого безпосередньо порушено, - доказування насамперед спрямовано на реалізацію його матеріально-правового інте­ресу. Доказування, з огляду на його діяльнісну сутність все ж ви­ступає загальнопроцесуальним явищем. Тому мета доказуван­ня у широкому сенсі повинна відповідати меті відправлення правосуддя. Однак, формулюючи мету доказування, найчасті­ше схиляються до встановлення істини у справі як кінцевого результату вирішення адміністративно-правового спору^[296].

Згідно зі статтею 69 КАС України, доказами в адміністра­тивному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що об­ґрунтовують вимоги і заперечення осіб, котрі беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильно­го вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підста­ві пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів^[297].

Доказування - це процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення пев­них обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазна­чення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витре­бування, дослідження й оцінки доказів^[298].

Термін «доказування» в адміністративному процесі до­цільно розглядати крізь призму загальних рис, притаманних доказуванню в різних процесах, і спеціальних, які характерні доказуванню лише в адміністративному судочинстві. У тако­му контексті доречно вказати, що судове доказування - склад­на і багатоаспектна діяльність.

У науковій літературі вона не випадково розглядається як комплексне явище, що поєднує філософський, інформаційний, логічний, психологічний та інші моменти.

Першою загальною ознакою, властивою доказуванню в адміністративному судочинстві, є пізнавальний аспект такої діяльності^[299].

Найґрунтовніше проблеми пізнання досліджує філосо­фія. Вчені-філософи трактують пізнання як процес ідеально­го освоєння реального світу. Пізнавальний процес відобра­жає не саму реальність як таку, відображає не тільки дійсність, наявний стан речей, а й одночасно всю сукупність нездійсне­них варіантів, тобто можливості. Пізнання включає знання і засоби пізнання. Знання - уявлення про предмет пізнання. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, що застосовує засоби пізнання.

Суб'єкт пізнання - це людина, яка має свідомість, здатну споглядати і перетворювати світ.

Об'єкт - це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Теорія пізнання проголошує резуль­татом пізнання знання, яке може характеризуватися істин­ністю чи хибністю.

Підпорядкування доказування юридичним законам передбачає обов'язкове додержання процесуальної форми як ще однієї загальної ознаки, яка також притаманна доказуван­ню в адміністративному судочинстві.

Процесуальна форма збирання і дослідження доказів означає:

1) вчинення цих дій у суворій відповідності зі законом. Порушення процесуального закону під час дослідження до­казів (непопередження свідка про кримінальну відповідаль­ність за відмову чи ухилення від дачі показань і за дачу заві- домо неправдивих показань, недотримання процедури при­значення експертизи тощо) має право незаконність рішення адміністративного суду;

2) недопустимість використання незаконних засобів отри­мання доказів (фізичного, психічного тиску, обману та ін.)^[300].

Додержання процесуальної форми є дуже важливою за­гальною ознакою доказування в адміністративному судочин­стві України, оскільки фактично це є дотриманням принци­пу законності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України та ст. 9 КАС України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Даний обов’язок також покладається на суб’єктів доказування, зо­крема й на суд, але з урахуванням переважно системи проце­суальних норм, визначених КАС України у сфері доказуван­ня. У разі порушення процесуального законодавства учасни­ками процесу щодо подання доказів з недотриманням правил належності та допустимості (зі ст. 70 КАСУ), суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування, та докази, отримані з порушенням закону^[301].

Якщо при збиранні, дослідженні та оцінці доказів суд не­правильно застосує процесуальні правові норми, то це може призвести до скасування рішення судом вищої інстанції. Так, відповідно до ст. 159 КАС України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм адміністративного процесуального права; ст. 202 КАС України: підставами для скасування постанови або ухвали суду та ухвалення нового рішення є порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирі­шення справи або питання.

У цьому зв’язку доречно згадати Постанову Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 «Про судове рі­шення у цивільній справі», яка визначає основні вимоги до судо­вого рішення. Так, відповідно до п. 2, обґрунтованим визнаєть­ся рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих об­ставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висно­вки суду, що відповідають встановленим на підставі достовір­них доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи^[302].

Отже, процесуальна форма відіграє надзвичайно важли­ву роль як одна зі загальних ознак доказування в адміністра­тивному судочинстві, оскільки порушення чи її недотримання тягне за собою скасування судового рішення.

Наступною спеціальною ознакою доказування в адмі­ністративному судочинстві є її мета.

Загальнотеоретична мета доказування - встановлення об’єктивної істини. Проте її фактично встановити неможливо. Цей термін є своєрідним «ідеалом», до якого потрібно прагну­ти під час розгляду кожної справи. Крім того, встановлення об’єктивної істини у справі чітко не виокремлено спеціальним процесуальним законом - КАС України. Тому необхідно визна­чити таку мету, яка б відповідала, з одного боку, процесуаль­ній формі, а з іншого - адміністративному судочинству як пев­ній сфері діяльності.

У науці адміністративного судочинства поширені різні підходи до визначення мети доказування в адміністративно­му судочинстві. Окремі вчені (С. Ківалов, О. Харитонова, О. Па- сенюк, М. Аракелян, В. Матвійчик, І. Хар) вважають, що основ­ним способом пізнання обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів, тобто доказування.

Отже, метою доказування в адміністративному судочин­стві є встановлення обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення справи, тобто юридичних фактів^[303].

Таким чином, доказування в адміністративному судочин­стві є самостійний інститут і окремий вид доказування у сис­темі процесуального доказового права, оскільки, поєднавши в собі загальні ознаки, притаманні доказуванню в різних га­лузях, має спеціальні ознаки (суб’єкти доказування та мету доказування), які характерні лише для адміністративного судочинства.

Доказування виступає різновидом практичної діяльнос­ті, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення. Обов’язок доказування покладено на сторони адміністративного проце­су (ч. 1 ст. 71 КАС України). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта влад­них повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАС України).

Більше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхід­ні докази. Про витребування доказів або про відмову у витре­буванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмо­ву у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечен­ня проти неї може бути включене до апеляційної чи касацій­ної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи (ч. 3 ст. 71 КАС України), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільного судочинства, лежить не лише на сто­ронах. В адміністративному судочинстві позивачем, як прави­ло, є фізична чи юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача - суб'єкта владних повно­важень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних дока­зових матеріалів.

До того ж, не обізнаний у бюрократичному механізмі гро­мадянин погано орієнтується в тому, які докази можуть під­твердити обставини, на які він посилається. З огляду на це на суб'єкта владних повноважень покладено обов'язок нада­ти суду всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у прова­дженнях у сфері управління також покладені на суб'єкта влад­них повноважень за винятком випадків, коли суб'єкт звернен­ня і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення.

На відміну від презумпції невинуватості у кримінальному провадженні (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному про­цесі наявна презумпція правомірності дій позивача, суб'єкта звернення, заінтересованої особи, вимоги яких визнають­ся правомірними, допоки інше не буде доведено в результаті розгляду та вирішення адміністративної справи. В. Колпаков з цього приводу влучно зазначає, що однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадяни­на та її юридичний варіант - презумпція невинуватості. Вихо­дячи від зворотного використовується поняття «презумпція вини» суб'єкта владних повноважень - відповідача, яка озна­чає припущення, що повідомлені позивачем обставини спра­ви про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відпо­відач їх не спростує на основі доказів. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини суб'єкта владних повноважень не випливає його автоматичний про­граш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобов'язаний ухвалити справедливе і правосудне судове рішення на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній спра­ві, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судово­му засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України). Презумпція вини озна­чає припущення, що повідомлені обставини у справі про рі­шення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності. Таке припущення існує доти, доки не спростується за допомогою доказів.

Змістом предмета доказування слід вважати сукупність обставин, які: обґрунтовують позовні вимоги, заявлені на предмет публічно-правового спору позивачем, третьою осо­бою зі самостійними вимогами; обґрунтовують відзив відпо­відача на позовну заяву проти наведених позивачем обставин і правових підстав позову; обґрунтовують відповідь позива­ча проти наведених відповідачем у відзиві на позовну заяву пояснень, міркувань та аргументів; обґрунтовують заперечен­ня відповідача проти викладених позивачем вимог у відпові­ді на відзив; мають інше значення для розгляду справи і під­лягають встановленню при ухваленні судового рішення^[304].

Доказування в адміністративному судочинстві - виявлен­ня, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, що здійснюються в межах процесуальних пра­вових норм, регламентованих КАС України, на підставі яких суд та особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб), встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного та об’єктивного розгляду і вирішення адміністратив­ної справи^[305].

КАС України визначає такі засоби доказування:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків^[306].

Розглянемо кожен вид доказування окремо.

Згідно зі ст. 94 цього Кодексу, письмовими доказами є доку­менти (крім електронних документів), які містять дані про об­ставини, що мають значення для правильного вирішення спо­ру. Письмові докази подаються в оригіналі або належно засвід­ченій копії, якщо інше не визначено КАС України. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, пода­ється засвідчений витяг з нього^[307].

Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.

Копії документів вважаються засвідченими належним чи­ном, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним за­конодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наяв­ність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмо­вого доказу оригіналу, який знаходиться в нього, своїм підпи­сом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано ко­пію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотан­ням учасника справи або з власної ініціативи може витребу­вати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електрон­ної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Документи, отримані за допомогою факсимільного чи ін­ших аналогічних засобів зв'язку, приймаються судом до роз­гляду як письмові докази у випадках і в порядку, які встанов­лені законом або договором.

Іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатич­ній або консульській легалізації, може бути письмовим дока­зом, якщо він легалізований у встановленому порядку^[308].

Іноземні офіційні документи визнаються письмовими до­казами без їх легалізації у випадках, визначених міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України^[309].

Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішен­ням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду спра­ви. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу^[310].

Письмові докази - документи (крім електронних доку­ментів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 94 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інформацію», документ - матеріальний носій, що містить інформацію, осно­вними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі^[311].

Особливістю письмових доказів як документів є те, що ін­формацію закріплено за допомогою умовних знаків (літер, цифр, ієрогліфів і т. ін.), що дає змогу її відтворювати^[312].

Отже, письмові докази - це матеріальні носії (предмети ма­теріального світу), на яких за допомогою знаків (літер, цифр, ієрогліфів і т. ін.), окрім електронних даних, виражаються дум­ки, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (крім інформації в електронній (цифровій) формі).

Письмові докази в адміністративному судочинстві вважа­ються важливою частиною доказової системи, найпошире­нішим засобом доказування. Більшість доказової інформації в адміністративному процесі суд отримує через такий засіб доказування. Пов'язано це з тим, що управлінська діяльність характеризується високим ступенем документованості, а самі письмові докази мають високий ступінь достовірності (адже з'являються зазвичай до початку судочинства в адміністра­тивній справі і поза зв'язком із ним) та зберігаються протягом тривалого часу.

Письмові докази мають предметну основу, яку становлять матеріали (найчастіше папір, дерево, метал, пластик) будь- якої форми і якості, здатні зберігати нанесені письмові зна­ки (окрім носіїв електронних даних). Спосіб нанесення знаків у письмовому доказі повинен залишати на предметі мате­ріальні сліди, придатні для сприйняття і прочитання. Зна­ки можуть бути нанесені хімічними засобами (тушшю, фар­бою, чорнилом) або механічними - зміною поверхні предмета різанням, штампуванням, випалюванням, будь-яким іншим способом, що дає можливість їх відтворювати^[313].

Відомості, що мають значення для справи, закріплено на предметі за допомогою знаків, які є доступними для сприй­няття людиною. До знаків, які є доступними для сприйнят­тя людиною, можна віднести літери, цифри і деякі інші знаки, з яких звичайна грамотна людина здатна отримати інформа­цію, яку закріпив автор документа. Саме зі змісту нанесеного на предметі тексту, а не з властивостей предмета, на який він нанесений, сприймаються відомості, необхідні суду для вста­новлення обставин, які мають значення для справи.

Перелік письмових засобів доказування законом вичерп­но не визначено. Це можуть бути будь-які документи.

Письмові докази класифікуються за кількома критеріями: за суб'єктом, від якого виходять письмові докази, розрізня­ють офіційні і неофіційні (приватні) письмові докази (для офі­ційних документів, що прийняті суб'єктами владних повно­важень, необхідна наявність певної форми, порядку видан­ня, складання, надання необхідних реквізитів тощо; неофі­ційними називають документи, що виходять від громадян, ін­ших осіб, які не здійснюють владних управлінських функцій); за формою письмові докази поділяються на документи про­стої і кваліфікованої письмової форми (документи, що потре­бують нотаріального посвідчення чи державної реєстрації); за характером джерела формування письмові докази поділя­ються на оригінали і копії.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено КАС Ук­раїни. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом^[314].

Копії документів вважаються засвідченими належним чи­ном, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові дока­зи в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про на­явність у нього або іншої особи оригіналу письмового дока­зу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмово­го доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового дока­зу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціати­ви може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учас­ник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішен­ням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду спра­ви, або після набрання судовим рішенням законної сили - хоча це не врегульовано. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Наведені теоретичні підходи щодо визначення документа як письмового доказу потребують виокремлення його мате­ріальних та процесуальних ознак.

До матеріальних, зокрема, належать такі:

1) об’єктивна (матеріальна) форма вираження;

2) втілення думок людини (суб’єктивний аспект);

3) вплив особистих якостей людини на формування (осві­та, спеціальність, вік, спостережливість та ін.);

4) відображення у вигляді сукупності знаків (букв, цифр, ієрогліфів тощо);

5) джерелом походження виступає відповідний орган, організація чи конкретна особа;

6) є носієм певної інформації про обставини події;

7) наявність відповідних реквізитів (анонімний лист не може розглядатися як доказ або документ, який хоча і міс­тить потрібні реквізити, але в ньому знаходиться інформація, яка не підлягає перевірці);

8) є носієм інформації про обставини справи, які під­лягають доказуванню. Тож ідеться про змістові характеристи­ки документа та його формалізацію^[315].

Процесуальними ознаками документа є такі:

1) набуття значення доказу шляхом додержання проце­суальної форми;

2) витребування його судом у порядку забезпечення дока­зів з урахуванням вимог статей 78-80 КАС України;

3) шляхом ухвалення відповідної постанови;

4) надання такого доказу безпосередньо до суду;

5) подальше повернення оригіналу письмового доказу власнику документа після розгляду справи судом як доказу у справі.

Документи як особливі засоби доказування в адміністра­тивному судочинстві можуть бути класифіковані за:

1) суб'єктом формування;

2) характером змісту;

3) формою вираження;

4) характером джерел формування;

5) способом їх сприйняття та відтворення;

6) способом створення;

7) характером знакових засобів фіксації інформації.

Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезна­ходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обста­вини, що мають значення для справи^[316].

Речові докази до набрання рішенням суду законної сили зберігаються в матеріалах справи або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду. Речові докази, які не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження.

Речові докази мають бути докладно описані у протоко­лі огляду, а за потреби та можливості їхні суттєві особливос­ті сфотографовані чи зафіксовані у відеозапису або в інший подібний спосіб, після чого вони підлягають опечатуванню. Протоколи огляду та зображення речового доказу додають­ся до матеріалів справи. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані^[317].

Важливо, що речові докази повертаються судом після їх огляду і дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються особам, від яких вони були одер­жані, після набрання судовим рішенням законної сили.

Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються особам, які за законом мають право ними володіти. За клопотан­ням державних експертних установ такі речові докази мо­жуть бути передані їм для використання в експертній та на­уковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України^[318].

Щодо електронних доказів варто сказати, що в грудні 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивіль­ного процесуального кодексу України, Кодексу адміністра­тивного судочинства України та інших законодавчих актів»^[319], головною метою якого було нормативне врегулювання про­цесуальних механізмів ефективної реалізації права на спра­ведливий суд в Україні. Зазначений акт не лишив поза увагою інститут доказування, який доповнив категорію доказів елек­тронними доказами та висновком експерта.

Кодекс адміністративного судочинства України відносить до доказів в адміністративному судочинстві будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність об­ставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учас­ників справи, та інші обставини, які мають значення для пра­вильного вирішення справи^[320].

Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи, зокрема електронні документи (тек­стові документи, графічні зображення, плани, фотографії, ві- део- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази да­них та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть збе­рігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет)^[321].

Електронні докази подаються в оригіналі або в електрон­ній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, при­рівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути визначено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

Учасники справи мають право подавати електронні дока­зи в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію елек­тронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Якщо подано копію (паперову копію) електронного дока­зу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціати­ви може витребувати у відповідної особи оригінал електро­нного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність ко­пії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги^[322].

Положення ст. 99 Кодексу адміністративного судочин­ства України електронними доказами визначає інформацію в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обстави­ни, що мають значення для справи, як-от електронні докумен­ти (текстові документи, графічні зображення, плани, фотогра­фії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), тексто­ві, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть збе­рігатися на портативних пристроях (картах пам'яті, мобіль­них телефонах тощо), серверах, системах резервного копію­вання, інших місцях збереження даних в електронній формі (зокрема й у мережі Інтернет). Електронні докази потрібно подавати в оригіналі або в електронній копії, засвідченій елек­тронним цифровим підписом, прирівняним до власноручно­го підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис»^[323].

Таке нововведення дає право учасникам справи подавати електронні докази на паперових копіях, посвідчених у поряд­ку, визначеному законом, але паперова копія електронного доказу не буде вважатися письмовим доказом (ч. 3 ст. 99 КАС України, позаяк електронна копія письмового доказу не вва­жається електронним доказом (ч. 3 ст. 94 цього Кодексу).

Введення електронного доказу до переліку доказів зумов­лено вимогою розвитку інновацій і технічного прогресу сус­пільства, завдяки чому можна використовувати різноманітні інформаційні технології та джерела інформації.

Але якщо вдатися до тлумачення та сутності понят­тя «електронна (цифрова) інформація» (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), то це - аудіовізуаль­ні твори, музичні твори (з текстом або без нього), комп’ютерні програми, фонограми, відеограми, програми (передачі) орга­нізацій мовлення, які знаходяться в електронній (цифровій) формі, придатній для зчитування і відтворення комп’ютером, які можуть існувати і (або) зберігатися у вигляді одного чи де­кількох файлів (частин файлів), записів у базі даних на збе­рігаючих пристроях комп’ютерів, серверів у мережі Інтернет, а також програми (передачі) організацій мовлення, що ре­транслюються з використанням мережі Інтернет^[324].

Іншими словами, електронний доказ - це будь-яка інфор­мація в електронній чи цифровій формі, яка перебуває в мере­жі Інтернет, наприклад, публікації в соціальних мережах або ж голосові повідомлення, які можуть бути як у соціальних мере­жах, месенджерах, так і у відкритому доступі, тощо.

Для визнання електронного документа доказом він має відповідати вимогам, передбаченим ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», який визначає, що автора електронного документа слід іден­тифікувати за допомогою електронного підпису.

Накладенням електронного підпису завершується ство­рення електронного документа. У ст. 8 Закону зазначено, що юридична сила електронного документа не може бути за­перечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може за­перечуватися виключно на підставі того, що він має елек­тронну форму^[325].

Слід наголосити, що під час прийняття електронного до­казу суд бере до уваги наявність оригіналу цього доказу. Більш того, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність ко­пії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (ч. 8 ст. 99 КАС України).

Із наведеного випливає, що і копія, і оригінал електронно­го документа в обов’язковому порядку мають бути засвідчені електронним цифровим підписом. Такої ж правової позиції суд дійшов і у справі № 226/1204/18^[326].

Також судова практика налічує непоодинокі випадки, коли одна сторона як на докази посилається на інформацію із соціальних мереж. У більшості випадків суди долучають такі докази до справи^[327].

Слід розуміти, що електронні докази подаються до суду в оригіналі, електронній чи паперовій його копії. Натомість при поданні електронних документів (фото, відеозаписів, тек­сту тощо) в оригіналі, відповідно до ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», суд може вимагати наявності електронного цифрового підпису. Отже, залишається неврегульованим порядок оформлення, подання та дослідження електронних доказів. Процедура їх подання потребує спрощення та уніфікації. У сукупності такі заходи допоможуть уникати непорозумінь у судовій практиці та чітко слідувати букві закону^[328].

Далі, висновок експерта - це складений у порядку, визна­ченому законодавством, докладний опис проведених експер­том досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрун­товані відповіді на питання, поставлені перед експертом.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встанов­лення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання пра­ва. Висновок експерта може бути наданий на замовлення учас­ника справи або на підставі ухвали суду про призначення екс­пертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи^[329].

Щодо показання свідків - це повідомлення про відомі їм об­ставини, які мають значення для справи. Не є доказом пока­зання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини^[330].

Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях ін­ших осіб, то ці особи мають бути також допитані. За відсут­ності можливості допитати особу, яка надала первинне пові­домлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визна­ними допустимими згідно з правилами КАС України^[331].

Що стосується процедури виклику свідка, то ця дія здій­снюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свід­ка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити.

Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядаєть­ся в порядку спрощеного позовного провадження - до почат­ку першого судового засідання у справі. В ухвалі про відкрит­тя провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримі­нальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду^[332].

Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою, зо­крема й за власною ініціативою, якщо інше не встановлено КАС України, можуть бути допитані як свідки про відомі їм об­ставини, що мають значення для справи^[333].

Загальновідомі обставини, які визнані судом, не потребу­ють доказування^[334]. Одні автори вважають, що це - обставини, які відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду, тому не потребують доказування, а об’єктивність їх існування оче­видна. Це зазвичай не дії, а події: землетрус, повінь, пожежа, інші стихійні лиха. Інші автори стверджують, що загальновідо- мість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі й колом осіб, що з часом людська пам’ять здатна забувати події, їх де­талі і хронологію, що окремі обставини можуть мати не тіль­ки регіональну, а й світову відомість, що окремим особам мо­жуть бути відомі певні факти. Саме тому ці обставини мають бути визнані судом як загальновідомі. Отже, обидві точки зору мають право на існування, однак у всіх випадках такі обстави­ни повинні бути визнані судом загальновідомими.

Визнані факти - це обставини, які визнаються сторона­ми. Ці обставини можуть не доказуватися, якщо проти цього: по-перше, не заперечують сторони; по-друге, у суду не вини­кає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільнос­ті їх визнання.

Відповідно до положень частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрун­туються її вимоги та заперечення, крім випадків, передбаче­них статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомір­ності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на від­повідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може по­силатися на докази, які не були покладені в основу оскаржува­ного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до при­йняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з не залежних від нього причин.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропону­вати сторонам надати докази та збирати докази з власної іні­ціативи, крім випадків, визначених Кодексом адміністратив­ного судочинства України. Суд не може витребовувати дока­зи у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він по­силається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів^[335].

2.