Інституційний розвиток муніципального омбудсмана в США та Канаді

У конституційному праві США інститут громадянських прав і свобод грає важливу і неоднозначну роль. Він сфор­мувався на основі багатої історичної, політичної і правової Європейської спадщини.

Як зазначає білоруська дослідниця Д. Манєвська, незважаючи на майже трьохсотрічну історію США, в науці конституційного права до сих пір є предметом дискусій питання про поняття і пере­лік громадянських прав за американською концепцією. Найбільш важливі норми, що регламентують громадянські права і свободи, містяться в Першій Поправці до Конституції США, яка регламен­тує свободу релігії, слова, друку, зборів. Вона виступає як правова, вірніше, конституційна, основа процесу формування і функціо­нування всіх недержавних органів і організацій, як вихідна юри­дична база для розробки та видання різних нормативно-правових

актів, що регламентують внутрішнє життя і діяльність даних інститутів^[370].

Специфіка американської інтерпретації прав людини, відсут­ність єдності та ієрархії норм на федеральному і регіональному рівнях детермінували динаміку і специфіку формування амери­канських правозахисних установ. На федеральному рівні зако­нодавчо засновані вузькоспеціалізовані органи, такі як: Комісія з громадянських прав - незалежне двопартійне агентство для розвитку національної політики в області громадянських прав і сприяння реалізації федерального законодавства з громадян­ських прав; Комісія з рівних можливостей в області зайнятості - провідне агентство з реалізації антидискримінаційного законо­давства США з питань працевлаштування, які за своєю правовою суттю не в повній мірі відповідають характеристикам органів щодо сприяння правам людини і їх захисту^[371].

Незважаючи на велику різноманітність наявних в окремих штатах, містах і інших територіальних одиницях таких структур, які мають різні назви, їх права та обов'язки практично однакові - усунення та запобігання дискримінації за допомогою справедли­вого застосування закону.

Аналізуючи тенденції розвитку американської правозахис- ної системи, В. В. Чуксіна робить висновок про те, що відбува­ється модернізація правозахисних структур, починаючи зі зміни назв, розширення сфери компетенції, появи нових методів роботи, переорієнтації на запобігання різних форм дискримі­нації та пропаганди прав людини тощо, свідчать про поступо­вий відхід від вузько американського трактування прав людини і форм їх захисту до загальноприйнятих понять «прав і свобод

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу людини» і функцій правозахисних установ^[372], що сприяє появі нових інститутів із захисту прав людини, в тому числі й інсти­туту омбудсмана.

Вважається, що Сполучені Штати Америки є однією з пер­ших країн, де з'явилися офіси муніципальних омбудсманів. Які саме фактори сприяли виникненню ідеї запровадження цієї моделі омбудсманів в цій країні, достеменно не відомо. У нау­кових джерелах висуваються різні припущення щодо цього. Так, вважається що думка про необхідність в органі, що дозво­ляє неформально, оперативно, ефективно й без зайвих витрат сприяти захисту прав людини, вирішувати суперечки між меш­канцями та адміністрацією міста, стимулювати й контролю­вати органи влади і управління, виникла в часи одного з най­більш яскравих й динамічних періодів в історії США - періоду «прогресивної ери» (або «прогресистів»), коли були проведені перші спроби вирішення проблем, пов'язаних з процесами реформування держави з метою створення справжньої пред­ставницької демократії і народовладдя, укріплення локальної демократії^[373].

«Прогресивна ера», на думку Є. Голіонко, є «одним з найяскра­віших, динамічних і цікавих періодів в історії США ХХ ст.

програмі прогресистських реформ і «Прогресивної ери» в цілому, безумовно, дуже складно»^[374].

Прогресистський рух початку XX ст. став реальним, практич­ним втіленням суспільної потреби в поліпшенні, вдосконаленні та реформуванні існуючого порядку і гуманізації економіки, полі­тики і соціальної сфери, формуванні і посиленні ролі громадського контролю за законністю діяльності та компетентному виконанню своїх обов’язків органами державної влади і місцевого самовряду­вання. Причому, основні зусилля «прогресистів» були направлені на зміцнення саме локальної демократії, удосконаленні управління на муніципальному рівні. Така зосередженість саме на муніципаль­ному рівні врядування пояснюється розгалуженістю різних муні­ципальних систем США (в країні існує 50 різних муніципальних систем), певною незалежністю муніципалітетів від центрального уряду і навіть від штатів, відсутністю прямого підпорядкування органів місцевого управління державній владі^[375].

У загальному і цілому в даний час в штатах США існує до шести видів адміністративно-територіальних одиниць зі своїми орга­нами місцевого управління: графства (counties); міста (cities); Боро (boroughs); Віліджі (villages); таун (towns) і Тауншип (townships)^[376], а також нетрадиційні види - спеціальні та шкільні округи) з широ­кими повноваженнями органів місцевого самоврядування в базо­вих сферах його функціонування: встановлення та збору місцевих податків та пошуку відповідних способів фінансування, плану­вання та розвитку громади, створення необхідної сфери послуг, спроможності кожної особи брати участь у роботі місцевих орга­нів управління тощо.

Місцеве управління є підрозділом штату, формується і здійс­нює свої повноваження в рамках правової системи штату. Кожен штат самостійно визначає систему, структуру, повноваження міс­цевих органів, що на практиці призводить до різноманіття підхо­дів щодо вирішення питань муніципального управління в різних штатах, різноманітності правового статусу муніципальних оди­ниць. Така розгалуженість та багаторівнева система муніципалі­тетів й органів місцевого самоврядування викликає іноді серйозні проблеми з їх юрисдикцією. Оскільки система цих органів має в основі невеликі утворення, громадянин одночасно може пере­бувати під юрисдикцією до 10 недержавних утворень, що, у свою чергу призводить до конфліктів щодо меж встановлення та збору податків, а також застосування засобів відповідальності^[378].

Багатокомпонентний рух «прогресистів», що включав в себе безліч різноманітних рухів за реформи (фермерський рух, виступи городян проти корупції в муніципалітетах і за муніципальні реформи, антимонопольні та антитрестівські рухи, рух за поліп­шення якості життя і багато інших), було логічним продовжен­ням реформи управління та впровадження механізмів прямої демократії.

Ера «прогресистів» сприяла появі та розвиткові ще одного про­гресивного руху у боротьбі з проявами корупції у владних структу­рах, який, певною мірою, сприяв становленню інститутів громад­ського контролю над органами управління, - руху «макрейкерів» (від англ. Muckraker - буквально - «люди з гнойовими вилами» або, як їх ще називали - «розгрібачі бруду») - прогресивних жур­налістів та письменників, котрі на межі XIX-XX століть розпочали компанію з викриття економічних та соціальних проблем, займа­лися журналістськими розслідуваннями резонансних справ. Своїй назві рух завдячує Теодору Рузвельту, який назвав їх так в одному зі своїх виступів, і це нове словосполучення міцно увійшло в аме­риканський лексикон. «Макрейкери» викривали факти коруп­ції, зловживання владою, фінансових махінацій, соціальної нерівності, расової та інших видів несправедливості та дискримі­нації, незаконних та надмірно тяжких умов праці тощо^[379].

У ряді випадків, розслідування «макрейкерів» привели до протестів громадськості, урядовим і юридичним перевіркам, проведенню реформ у судовій та виборчій системі, зміні деяких законів для припинення шахрайства та хабарництва в сферах охорони здоров'я, навколишнього середовища, умовах праці емігрантів і забезпечення безпеки громадян. Тобто, робота «макрейкерів» охоплювала широкий спектр юридичних, соці­альних, етичних і суспільно-політичних проблем^[380]. При нагоді зауважимо, що серед перших «макрейкерів» були такі відомі письменники, як Марк Твен (справжнє ім'я: Семюель Ленгхорн Клеменс), Джек Лондон (Джон Ґріффіт ЧЄйні), Теодор Драйзер та деякі інші.

Своїм завданням «макрейкери» вважали привернення уваги американського суспільства до різного роду зловживань і коруп­ції, в першу чергу, в муніципалітетах країни, оскільки, як вже зазна­чалося, переважна більшість населення країни проживає саме в територіальних громадах. «Макрейкери» викривали факти шах­райства членів муніципалітетів та інших зловживань в органах місцевого управління, закликали до проведення прогресивних реформ, до зміні існуючих порядків і повернення до принципів декларації незалежності, до необхідності контролю за діяльністю муніципальних органів влади, а також багато зробили для підви­щення правосвідомості громадян та усвідомлення ними необхід­ності проведення демократичних реформ.

Ще раз підкреслимо, що особлива увага саме до муніципальної влади пояснюється не тільки особливостями системи місцевого самоврядування в США, яка характеризується широкою децент­ралізацією, а й також відсутністю у Конституції США норм, які безпосередньо регулюють місцеве управління. В основі розвитку

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу демократичного середовища місцевої громади в США лежить ідея про самоврядне суспільство (громаду), яке існує автономно, як держава в державі, і має самостійно вирішувати свої проб­леми.

У літературі панує точка зору, згідно з якою США займають положення однієї з найбільш стійких демократій у світі. Історично для США поняття «свобода», «демократія», «самоврядування», «справжня спільність громадян» були засадами політичного життя країни. Місцеве самоврядування відноситься до одного з базисних елементів всієї інфраструктури американської демо­кратії. Однією із сходинок до встановлення демократичних основ на муніципальному рівні, виробленні гнучкого механізму взаємо­дії державної влади, місцевого самоврядування та місцевого насе­лення, являється створення системи ефективного громадського контролю. Розвинений інститут громадського контролю є одним з необхідних і важливих атрибутів сучасних моделей місцевого самоврядування в США. А важливою частиною цього інституту стали муніципальні омбудсмани.

Слід зауважити, що в Сполучених Штатах Америки ідея запро­вадження інституту омбудсмана на федеральному рівні так і не знайшла свого втілення, що, на думку деяких дослідників, було обумовлено географічними, політичними і соціальними причинами: величезні розміри території; гетерогенне населення з полярними соціальними статусами; двопартійна система з пар­тіями, що змагаються; президентське правління, що характери­зується підпорядкуванням державних службовців президенту; відсутність різкої межі між політикою і управлінням, - всі ці фак­тори були критичними для ідеї омбудсмана^[381]. Натомість виникла широка мережа регіональних і муніципальних омбудсманів,

а також омбудсманів (квазіомбудсманів) різних установ, зокрема, університетських, корпоративних та інших.

В наукових джерелах висувається також припущення, що на виникнення ідеї утворення служби омбудсмана в США впли­нула активна популяризація цього органу першим омбудсманом Данії професором Стефаном Гурвіцем. За словами А. Сунгурова, статті С. Гурвіца про досвід омбудсмана, а також виступи на різ­них міжнародних конференціях, в університетах інших країн, в радіопередачах тощо зіграли важливу роль в ініціюванні інсти­туту омбудсмана не тільки в США, але і в інших країнах^[382].

Д. Роват, детально описуючи становлення інституту омбудс­мана в Сполучених Штатах Америки у статті «Поширення ідеї омбудсмана в США» (The spred of the Ombudsman idea in the United States), відзначав, що ідея омбудсмана стала відома в США завдяки Омбудсману Швеції Альфреду Бекселіусу та Омбудсману Нової Зеландії Гай Поулзу, котрі виступали з лекціями в США та «пере­тнулися у Нью-Йорку під час поїздки Сполученими Штатами на початку 1966 року У Нью-Йорку з'явилися два омбудсмани і одночасно влаштували своєрідне шоу зірок на засіданні асоціа­ції адвокатів під головуванням професора Геллхорна»^[383]. Як наслі­док, Американська асоціація адвокатів стала провідником кон­цепції омбудсмана, для чого в її складі було утворено Комітет у справах омбудсмана^[384].

Результатом зацікавленості ідеєю омбудсмана у США стало ініціювання Інститутом урядових досліджень Університету Каліфорнії, Центром вивчення демократичних інститутів, гро­мадських обговорень що доцільності запровадження в їх країні інституту омбудсмана, а також розроблення законопроектів про омбудсманів. У вересні 1967 року концепція омбудсмана обгово­рювалася на національній конференції американської асамблеї,

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу яка підтримала ідею запровадження інституту омбудсмана, передусім, на місцевому та регіональному рівнях^[385].

Важливим моментом в розповсюдженні концепції омбудсмана стала її підтримка Федеральною службою економічних можли­востей, а також експерименти зі створення механізмів вирішення скарг на місцевому і регіональному рівнях.

Такі дослідницькі проекти, за словами А. Ю. Сунгурова, велися перш всього в Інституті державного випробування в Берклі під керівництвом професора Стенлі В. Андерсона^[386]. Варто відзначити вагомий вклад, який зробив доктор Стенлі В. Андерсон, професор політології Каліфорнійського університету, у поширення концеп­ції омбудсмана в США. Ним була започаткована колекція матеріалів щодо інституту омбудсмана, яку неофіційно називали «Бібліотекою омбудсмана». Матеріали в цій бібліотеці омбудсмана були основною частиною руху омбудсмана в 1960-х і 1970-х роках, використовува­лись вченими та студентами доктора Андерсона для дослідження та виготовлення великої кількості праць щодо правдоподібності та успіху омбудсмана у всьому світі. 2009 році матеріали колекції Стенлі В. Андерсона були передані Асоціації омбудсмана США^[387].

Але, не зважаючи на численні експерименти, пропозиції та проекти, федерального омбудсмана загальної компетенції в США так і не існує. На федеральному рівні при федеральних міністерствах і агентствах створено декілька спеціалізованих омбудсманів. Так, при Службі внутрішніх доходів (Internal Revenue Service) в 1979 року було створено Офіс омбудсмана для плат­ників податків (Taxpayer Ombudsman Office), 1996 року його перейменовано на Офіс захисника платників податку (Office of the Taxpayer Advocate)^[388]. При Департаменті внутрішньої

безпеки (Department of Homeland Security) - Омбудсман служби для громадян та іммігрантів (Citizenship and Immigration Services Ombudsman) - незалежний Офіс, який звітує заступнику секре­таря Департаменту внутрішньої безпеки; Омбудсман представ­ляє щорічну доповідь комітетам сенату та палати представни­ків щодо судової системи з акцентом на системних питаннях, які викликають затримку в наданні імміграційних пільг, а також щодо поширених і серйозних проблем, із якими стикаються окремі особи й роботодавці у взаємодії зі Службою громадян та іммігран­тів^[389]. Також офіси омбудсмана були створені при Департаменті освіти, Агентстві з охорони довкілля, Управлінні з продовольства та медикаментів.

Реальні успіхи в просуванні інституту омбудсмана, завдяки зусиллям окремих політиків, які були наділені достатнім впли­вом для підтримки ініціативи, були досягнуті на рівні штатів^[390]. Дещо пізніше були обрані й міські омбудсмани. Так, одним із пер­ших був обраний муніципальний омбудсман м.Дейтона, трохи пізніше служба омбудсмана була запроваджена у містах Сієтл, Ньюарк, Унчіто, Анкорідж, Атланта, Детройт, Лексінгтон та дея­ких інших.

Частина з них діяла на основі статутів міста і обиралася місь­кими радами, частина призначалася мерами міст. У місті Лос- Анджелесі, наприклад, інститут омбудсмана (The Los Angeles County Department of Ombudsman) був створений за допомо­гою затвердження відповідного Розпорядження спостережною радою Лос-Анджелеса. Омбудсман став свого роду посередни­ком між державно-владними і муніципально-владними інститу­тами та членами територіальної громади у налагодженні змістов­ної взаємодії влади та громадськості щодо забезпечення сталого й збалансованого місцевого врядування. Цей місцевий інститут був першим у своєму роді в штаті Каліфорнія, і також він першим на національному рівні брав участь у вирішенні не тільки місце­вих питань, а й правоохоронного нагляду^[391].

Специфіка розвитку інституту омбудсманів в США, яка полягала в різноманітності їх побудови і діяльності, вимагала уніфікації цього інституту й узагальнення практики та розу­міння його сутності. В зв'язку з цим в 1977 році була засно­вана Асоціація омбудсманів США (The United States Association of Ombudsmаn - USOA), яка є національною асоціацією омбудс­манів США, до якої входять члени офісів омбудсмана в міс­цевих, штатних та федеральних урядах та афілійованих офі­сів омбудсмана. Відповідно до свого статуту, метою USOA є надання допомоги існуючим омбудсманам та організа­ціям омбудсманів у вдосконаленні роботи офісів омбудсмана на всій території Сполучених Штатів ^[392]. Крім того, USOA при­свячує себе сприянню та заохоченню створення офісів омбудс- мана на міжнародному, національному, державному та міс­цевому рівнях, розробляє стандарти і принципи побудови та діяльності омбудсманівських служб, координує їхню діяль­ність, узагальнює практику та розповсюджує позитивний дос­від роботи ^[393].

Надзвичайна мобільність інституту омбудсмана і його попу­ляризація привела до появи у США різноманітних видів ква- зіомбудсманів які широко розповсюдився не тільки у сфері публічно-правових відносин, а й в сфері приватноправо­вого регулювання. З 1970-х рр., за словами Наджмула Абедіна (Університет Остіна Пія, штат Теннессі), «більшість штатів, міст, округів і навіть деяких автономних рад, шкільні ради та різні типи агентств, організацій, або установ (наприклад, універ­ситет) у США пропонують, призначають, або передбачають різноманітні типи омбудсманів, які мають справу з різними аспектами суспільного життя» ^[394].

Дослідник наводить слова видатного американського прихиль­ника концепції омбудсмана та колишнього голови Комітету омбудс­мана Міжнародної асоціації омбудсмана та Американської асоціації адвокатів Бернарда Франка, котрий, підсумовуючи ситуацію, казав, що «американці любили це слово, але не концепцію, тому керівники федеральних і державних департаментів та установ призначали власні бюро для розгляду скарг та називали їх омбудсманами»^[395].

Тому Н. Абедін досить критично ставиться до такого широкого розповсюдження офісів «омбудсмана» й зазначає, що «хоча інсти­тут омбудсмана наразі є глобальним явищем, багато хто не має чіт­кого розуміння наслідків та аспектів різноманітності ролі, мети, цілі та значення цієї установи. Поява найрізноманітніших деві- антних або спотворених моделей за відносно короткий проміжок часу створили подальшу плутанину в їх розумінні. Отже, їх сприй­няття установи омбудсмана та його місії або функцій стала дещо незрозумілим та маргіналізованим»^[396].

Як вже відмічалося вище, різновидом квазіомбудсмана у сфері приватноправового сектору є організаційний або, як його ще називають, «корпоративний омбудсман», яким є спеціально призначена нейтральна особа, що зазвичай є підлеглою вищому керівництву комерційної корпорації поза звичайних відносин ієрархічної підпорядкованості. Через те, що багато скарг вини­кали з організаційних взаємодій з фізичними особами, багатьма організаціями в якості прагматичного механізму врегулювання суперечок та альтернативного способу позасудового вирішення конфліктів, а також для зв'язків з громадськістю був прийнятий і адаптований інститут «омбудсмана».

Професор права Університету Оклахоми Ширлі Вігенд перед­умовами поширення організаційних омбудсманів вважає реакцію

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу на виклики, з якими приватний і державний бізнес стикнулися в 60-70-ті роки ХХ ст.^[397]. Протестні рухи національних меншин та жінок за рівність трудових прав, зміни в трудовому законо­давстві, пов'язані з державним регулюванням безпеки на робо­чому місці, судовими обмеженнями щодо практики звільнень за «власним бажанням» тощо, зростання кількості внутрішніх конфліктів на робочому місці, а також скарг споживачів, які стали більш вимогливими до отриманих послуг, спонукали власників підприємств до пошуку методів і способів швидкого, без зайвого розголосу та не затратного вирішення цих конфліктів^[398].

Таким інструментом вирішення конфліктів став офіс органі­заційного «омбудсмана». Здебільшого, на думку Ширлі Вігенда, «ці омбудсмани не мають незалежності класичного омбудсмана, оскільки вони є найманими співробітниками і звітують безпосе­редньо перед топ-менеджерами. Вони часто служать насамперед посередниками у вирішенні організаційних проблем, проводять неформальні розслідування та вивчення документів, дають їм нейтральну оцінку і можуть рекомендувати організаційні зміни. Їх називали різними іменами, але термін «омбудсман» або «прак­тикуючий омбудсман» став набувати все більш широкого засто­сування. Вони являють собою швидкозростаючу професію, яка наразі нараховує близько 8000 таких “омбудсманів”»^[399].

Як зазначає Іштван Пошта, голова Об'єднаної інспекційної групи, що здійснювала аналіз діяльності організаційного омбудс- мана в масштабах системи Організації Об'єднаних Націй з метою незалежної оцінки їх функцій і практики, часто роль омбудсмана в організації плутають з роллю класичного омбудсмана, котрий має повноваження розслідувати скарги, давати оцінку діям й в певному ступені користуватися виконавчою владою для забез­печення виконання дій. Організаційний омбудсман не виконує

такої ролі і не може виконувати її. Організаційний омбудсман, призначений в якості нейтральної сторони, надає конфіденційне, неофіційне, незалежне й неупереджене сприяння співробітникам у вирішенні конфлікту за допомоги посередництва й «човникової дипломатії», вислуховуючи і будуючи діалог між сторонами конф­лікту, надаючи поради та оцінюючи можливості примирення^[400].

Омбудсман в організації, на думку професора Кембриджського університету Лінди К. Райф, не захищає кого-небудь і не відстоює чиїсь інтереси, не представляє будь-яку зі сторін спору, не прово­дить офіційних розслідувань, не бере участі в офіційних процесах правосуддя. Омбудсман в організації може представляти доповіді старшому керівництву, що містять статистичні дані про діяльність свого бюро, тенденції, системні проблеми в організаційних питан­нях, які приводять до конфліктів^[401]. Лінда Райф відмічає, що конф­лікти на робочому місці неминучі, але, якщо випустити ситуацію з-під контролю, вона може мати негативні наслідки. Системи вре­гулювання суперечок включають як офіційну систему здійснення правосуддя (управлінську оцінку, суд з розгляду суперечок, апе­ляційний суд), так і внутрішню неофіційну систему (омбудсман, посередник, психолог). Співробітникам слід спочатку спробувати врегулювати спір за допомоги неофіційної системи, і лише в разі безуспішності цього звертатися зі своїм питанням до формаль­ної системи. Розгляд по формальній системі є юридичною проце­дурою, яка є більш повільною і дорожчою в порівнянні з неофіцій­ним вирішенням проблеми^[402].

У своїх резолюціях Генеральна Асамблея визнала, що неофі­ційне врегулювання конфліктів є найважливішим елементом системи відправлення правосуддя, а також ефективним і дієвим варіантом для співробітників, які домагаються відшкодування за своїми скаргами, а також визнала, що омбудсмани надають без протоколу конфіденційне, неупереджене і неофіційне сприяння врегулюванню суперечок, сприяють запобіганню серйозних кон­фліктних ситуацій, що дозволяє зменшити звернення до офіційної системи і тим самим уникнути непотрібного судового розгляду^[403].

Аналогічну роль виконують й так звані «університетські омбудсмани» (University of Campus Ombudsman), які почали ство­рюватися в США наприкінці 60-х років у відповідь на масові сту­дентські заворушення і протести проти бюрократизації універ­ситетської адміністрації та недоліків у вищій освіті^[404] і посади яких були запроваджені у понад сотні американських універси­тетів. Варто відзначити, що університети США є великою бага­тофункціональною корпорацією, що об'єднує інтереси різних груп, які, за словами О. Бичкової, є стейкхолдерами університету (стейкхолдери університету - це керуючий зовнішньої ради, президент і його адміністрація, професорсько-викладацький склад і студенти)^[405].

Їх спільна робота має на увазі постійний пошук балансу між інтересами даних чотирьох груп і інтеграцію їх уявлень про функ­ціонування університету в єдине ціле. У кожної з груп стейкхол- дерів є власне бачення університету. Опікуни повинні дивитися насамперед на відповідну реакцію суспільства, тому для них уні­верситет - це соціальний інститут, що реагує на запити суспільства, держави, ринку. Адміністрація фокусується на ефективності, про­дуктивності і перевазі. З її точки зору, університет - це перш за все корпорація, побудована на поділі праці і працює за чіткими, стан­дартним правилам і критеріям ефективності/продуктивності. Представники професорсько-викладацької групи стурбовані збе­реженням і просуванням академічних цінностей. Університет для них - це структура, націлена на пошук, створення та збереження нового знання і на передачу його майбутньому поколінню фахів­ців і вчених. Студенти хочуть здобути освіту і диплом, які дозво­лять їм в подальшому бути конкурентоспроможними на ринку праці. Але також вони можуть бути зацікавлені в студентському житті, і для них університет - це організація, яка видає престижні дипломи і є місцем їх дозвілля протягом чотирьох і більше років^[406]. Тому не дивно, що всередині такої багаторівневої системи вини­кає чимало різного виду конфліктів і спорів.

Серед перших подібна служба була створена Вашингтонським університетом у 1969 році. Заснування цієї служби не ставило за мету замінити існуючі на той час в університеті формальні адмі­ністративні механізми вирішення конфліктів. Функціонування даної служби стало неформальним способом удосконалення діяльності адміністрації, каналом компромісної взаємодії між управлінськими службами, студентами, викладачами, співробіт­никами та слугує захисту прав і інтересів особи всередині універ­ситетського співтовариства^[407].

Як і в інших університетах, у Вашингтонському університеті діяльність омбудсмана регулюють внутрішні акти. Так, на підставі наказу президента університету омбудсман, керуючись загалом університетською політикою: діє як джерело інформації і допомоги для всіх членів колективу університету незалежно від того, пов’я­зані вони із викладацькою діяльністю чи ні; отримує скарги від сту­дентів, викладачів, співробітників на порушення їхніх прав з боку адміністрації чи окремих осіб; проводить розслідування за скар­гами; сприяє у пошуках шляхів виходу з конфліктної ситуації; дає рекомендації президентові та відповідним уповноваженим посадо­вим особам щодо необхідності прийняття рішень про зміну внут­рішніх правил чи усунення недоліків у діяльності адміністрації^[408].

Робота університетського омбудсмана передбачає також дотримання двох основних принципів: не вживати ніяких заходів і не діяти без згоди заявника та не розголошувати інформацію, отриману від заявника. З урахуванням вищеназваних загальних положень і принципів університетський омбудсман діє само­стійно та приймає всі рішення на свій розсуд.

Університетські омбудсмани мають децентралізовану службу, що захищає права студентів, викладачів і службов­ців, порушені рішеннями або діями посадових осіб, органів або організацій, що належать до університетської спільноти. Зазвичай омбудсмани університетів призначаються керів­ництвом університету, ректором або колегіальним органом, що представляє інтереси факультетів і студентів. Деякі універ­ситетські омбудсмани обираються студентством, що забезпе­чує переважно їхні інтереси^[409].

Компетенція омбудсманів розповсюджується на територію всього університетського містечка, що є свого роду територіаль­ною громадою, в якому не тільки навчаються, а й проживають як студенти, так і викладачі та обслуговуючий персонал універси­тету, і який має свої правила та норми проживання. Тому омбудс­ман розглядає конфліктні ситуації, пов'язані не тільки з навчаль­ним процесом, а й трудовими відносинами, фактами дискримінації чи зловживанням службовим становищем тощо.

За словами М. Чавез Рудольф, президента асоціації омбудсманів університетів і коледжів та колишнього омбудсмана Університету Колорадо в Боулдері, асоціація розробила Стандарти діяльності омбудсманів університетів і коледжів, які сприяють професійному розвитку омбудсманів та удосконаленню їх діяльності. Зокрема, в Стандартах визначені керівні принципи діяльності університет­ського омбудсмана, якими є конфіденційність, нейтралітет, неза­лежність та неофіційність^[410].

Менш поширеною є мережа приватноправових омбудсманів засобів масової інформації, так званих «ньюс-омбудсманів», сино­німічною назвою яких є також «омбудсман з преси», «представник читачів або глядачів, слухачів», «захисник читачів/глядачів/слуха- чів», «громадський редактор» тощо^[411]. Їх запровадженню сприяло розширення прав засобів масової інформації щодо саморегулю­вання як спільних зусиль журналістської професійної спільноти з добровільного визначення керівних принципів роботи редакції і їх дотримання^[412].

У багатьох випадках використання переваг саморегулю­вання, на думку А. Ріхтера, є більш ефективним механізмом, ніж застосування юридично обов’язкових норм, оскільки зако­нодавчій базі часто не вистачає гнучкості і пристосованості^[413]. Саморегулювання - це також зобов’язання орієнтованих на якість організацій і редакцій ЗМІ підтримувати діалог з громадськістю. З метою раціонального і незалежного вирішення спорів і проб­лем, що викликають обґрунтовану стурбованість аудиторії і про­фесійної спільноти, створюється механізм розгляду скарг, складо­вою якого і є ньюс-омбудсман.

Як стверджує К. Назаретян, «у США про цей інститут мова всерйоз зайшла в 1967 р. після статті в журналі «Esquire» редак­тора газети The Washington Pоst Бена Багдікяна. У ній він гово­рив про те, що преса задихається від кризи читацької довіри і введення в газетах посади ньюс-омбудсманів могло б запо­бігти подальшому розчаруванню читачів в ЗМІ. Через кілька місяців журналіст газети The New York Times А. Раскін напи­сав статтю, в якій стверджував, що преса занадто самовдово- лена і ставиться до себе недостатньо критично, і пропонував

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу газетам засновувати власні «відділи внутрішньої критики» на чолі з ньюс-омбудсманами»^[414].

Термін «омбудсман» вперше вжила газета «Кур'єр-Джорнал» в Луїсвіллі, штат Кентуккі, яка в 1967 році доручила колиш­ньому главі відділу місцевої інформації займатися відносинами між читачами та журналістами. Наступний крок був зроблений в 1970 році газетою «Вашингтон Пост», що доручила заступнику завідувача редакцією вислуховувати скарги читачів, складати внутрішні службові записки і публікувати колонку, в якій він мав можливість вільно висловлювати свою думку^[415].

Ньюс-омбудсман, за словами Е. Ламберта, не цензор, контро­люючий матеріали до їх публікації, не альтернативний редактор, який приймає участь у створенні та управлінні ЗМІ і який має пов­новаження приймати чи звільняти журналістів, а посередник між редакцією та аудиторією ЗМІ; особа, яка забезпечує внутрішню критику; авторитетний спеціаліст, що здійснює незалежну екс­пертизу продукції ЗМІ, виступає як захисник свободи слова, преси і відповідальності ЗМІ перед суспільством^[416]. Він не пов'язаний з питаннями контролю матеріалів до публікації, а працює тільки зі скаргами читачів на вже опубліковані матеріали, пояснює чита­чам, яким чином обираються теми для публікацій, і хто їх пише, роз'яснює етичні питання, виносить судження відкрито і неупе- реджено, підтримуючи ідею свободи масової інформації, свободи самовираження, яка, як кожна свобода, пов'язана з відповідаль­ністю. Його діяльність також пов'язана з вирішенням спірних ситуацій, пов'язаних зі скаргами читачів^[417].

Американська преса має виключно комерційний характер, за виключенням незначної кількості державних ЗМІ, які віщають, переважно, тільки на зарубіжні країни. Тому ЗМІ представляють собою приватні компанії які традиційно створюються на муніци­пальному рівні, орієнтовані на місцеву аудиторію і поширюється в межах того міста, де вони видаються. Саме ці ознаки - комерцій­ний характер і місцевий рівень діяльності, дають можливість від­нести омбудсманів цих ЗМІ до муніципальних омбудсманів при­ватноправового регулювання.

Захоплення омбудсманівською ідеєю у США проявилося у виникненні в окремих муніципальних одиницях омбудсма- нівських програм без омбудсмана. Так, в Лос-Анджелесі, Санта- Моніці, Пасадені, Монтебло та деяких інших містах діє програма «The WISE & Healthy Aging Long-Term Care Ombudsman Program» з довгострокової адвокаційної та волонтерської допомоги у захисті, забезпеченні якості догляду та вирішенні різноманіт­них питань громадянам похилого віку і особам з інвалідністю, які проживають у спеціалізованих закладах тривалого догляду за такими людьми^[418].

До такого широкого використання терміну «омбудсман», на думку А. Сунгурова, можна ставитися по-різному - наприклад, як до девальвації класичного розуміння Омбудсмана як високо­поставленого державного службовця, уповноваженого парламен­том для контролю над випадками неналежного адміністрування; можливий і другий підхід - ідея неконфронтаційного виправ­лення ситуації у відносинах суспільства і влади на різних рівнях цієї влади, яка настільки оволоділа американським суспільст­вом, що воно стало реалізовувати окремі напрямки діяльності інституту Омбудсмана у вигляді самостійних проектів, даючи їм вихідне «родове ім'я»^[419].

Важливе значення набуває інститут муніципального омбудс­мана, який відображає загальний тренд розширення суспіль­ного контролю над діяльністю суб'єктів муніципального управ­ління, ще для однієї країни Північної Америки - Канади. Канада є федеративною державою, що складається з десяти провінцій. Федералізм, який склався в Канаді протягом двох століть, являє собою успішну форму управління, добре враховує різноманіт­ний склад її населення і розміри її території. Для канадського суспільства характерні глибока повага таких спільних цін­ностей, як свобода, демократія, права людини і верховенство права. Канадська хартія прав і свобод поширюється на феде­ральні, провінційні і територіальні органи законодавчої і вико­навчої влади, в результаті чого забезпечується захист людей від порушень їх прав людини і основних свобод всіма орга­нами влади. Крім того, кожна провінція має свій Біль про права людини. Закони, політика і програми, що розробляються орга­нами влади Канади на кожному рівні, завжди надавали і про­довжують надавати велике значення здійсненню прав людини в Канаді. Закони про права людини, як правило, превалюють над іншими законами. Іншими словами, на підставі цих законів можна опротестувати дискримінаційну практику, навіть якщо вона дозволена іншими законами.

Конституція Канади включає два основних документи (конс­титуційні акти 1867 і 1982 років) і ряд неписаних принципів і звичаїв. У головних документах основна увага приділяється поділу повноважень між парламентом Канади та законодавчими зборами провінцій, а в Канадській хартії прав і свобод, що вхо­дить до складу Конституційного акту 1982 року, основна увага приділяється захисту індивідуальних прав і свобод. Однак в Конституції нічого не говориться про деякі найважливіші пра­вила взаємин між органами держави. Це може пояснюватися тим фактом, що Конституція Канади заснована на тих же прин­ципах, що і Конституція Сполученого Королівства, згідно з якою взаємини між політичними інститутами регулюються в основ­ному національними неписаними правилами, так званими «конституційними звичаями»^[420]. У Канаді, де дотримуються бри­танські традиції, виконавча гілка влади підлягає контролю з боку законодавчої та судової влади. Відповідно до принципу верхо­венства права будь-яке рішення, що стосується будь-якої людини, прийняте урядом і його адміністративними органами, має бути законним. Верховенство права означає також, що суди визнача­ють законність рішень адміністративних органів влади^[421].

Конституційні акти Канади встановлюють, що діяльність орга­нів місцевого самоврядування регулюється провінційним законо­давством. Провінції мають широкі законодавчі повноваження. Згідно з тлумаченням, даним судами, повноваження провінцій, особливо ті, які стосуються «майнових і цивільних прав», охоплю­ють дуже широкий спектр. Подібний підхід до законодавчого регу­лювання призводить до того, що в кожній провінції створюється своє відособлене законодавство і багато в чому унікальна система органів місцевого самоврядування. Закони канадських провінцій регламентують рамки діяльності місцевих органів управління, строго визначають форму і структуру їх керівництва. Провінційні власті видають безліч обов’язкових для виконання місцевими органами адміністративних ухвал і розпоряджень, проводять призначення в деякі колегіальні органи, що діють на місцевому рівні (сфери освіти, охорони порядку і ін.). Саме провінції - ініціа­тори і провідники реформ структури місцевого управління^[422].

Існуючі в Канаді приблизно 5000 муніципальних органів влади (в містах, селищах, селах і муніципальних районах) створені про­вінційними або територіальними законодавчими зборами і мають такі повноваження, які необхідні, на думку законодавчих зборів,

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу для забезпечення місцевого самоврядування та життєдіяльності муніципалітету. Муніципальні органи влади несуть відповідаль­ність за роботу таких служб, як водопостачання, каналізація, при­бирання сміття, утримання доріг та тротуарів, освітлення вулиць, будівельні кодекси, парки, дитячі майданчики, бібліотеки тощо^[423].

Розвиток соціальної сфери, бажання наблизити її до населення конкретної місцевості змусили муніципальні органи до активізації своєї діяльності. В результаті сталася певна децентралізація управ­ління, що вимагала пошуку ефективних механізмів контролю над діяльністю органів місцевої влади. Одним з додаткових, допоміжних елементів системи контролю є інститут муніципального омбудсмана. Саме тому, канадську модель інституту муніципального омбудсмана, на переконання А. Ларічева, можна охарактеризувати як децентралі­зовану Діяльність омбудсмана в Канаді, як відмічає названий автор, носить додатковий, розширювальний по відношенню до інших форм контролю характер. Канадський законодавець намагається відо­кремити даний інститут і усунути його альтернативність по відно­шенню до традиційних форм контролю - судового та адміністратив­ного. Звідси встановлення юрисдикції омбудсманів в ситуаціях, коли судове та адміністративне оскарження неможливо, наявність додат­кових, невластивих для інших форм контролю функцій з пошуку заходів оптимізації управлінських процедур, заохочення нестан­дартного підходу до вирішення виникаючих труднощів^[424].

На федеральному рівні посада «класичного» омбудсмана з широкою загальною компетенцією в Канаді відсутня, хоча функціонують багато спеціалізованих омбудсманів. Так, на феде­ральному ріні функціонують такі спеціалізовані омбудсмани, як: Виправний слідчий Канади - омбудсман обслуговує канадців

і сприяє безпечним, законним, гуманним поправкам завдяки неза­лежному нагляду за Виправною службою Канади шляхом про­ведення доступного, неупередженого, своєчасного дослідження індивідуальних і системних проблем; Комісар з питань інформації Канади - офіс створено 1983 року на основі Закону «Про доступ до інформації», Комісар надає допомогу особам і організаціям, які вважають, що федеральні установи порушують їхні права на доступ до інформації; Омбудсман Національної оборони та Збройних сил Канади - незалежно функціонує, розглядає скарги, звітує безпо­середньо Міністрові національної оборони та виступає як нейт­ральна, третя сторона в питаннях, пов’язаних із Департаментом національної оборони та збройних сил Канади; Офіс комісара офі­ційних мов - агент парламенту, мандат якого полягає в сприянні білінгвізму в Канаді та нагляді за виконанням Закону «Про офі­ційні мови», звітує безпосередньо парламенту, готує спеціальні звіти, щорічні звіти, статистичні дані; Офіс омбудсмана із закупі­вель - розглядає скарги постачальників, що стосуються контрак­тів між канадським бізнесом та федеральним урядом постачаль­ників; Канадський комісар з питань конфіденційності; Омбудсман платників податків - команда омбудсмана проводить незалежне й неупереджене розслідування скарг, що надійшли від платни­ків податків, котрі стверджують, що Агентство з доходів Канади обійшлося з ними несправедливо та непрофесійно, звітує Міністру з національного доходу; Омбудсман у справах ветеранів - роз­глядає скарги, виявляє та аналізує поточні та системні питання, що стосуються програм, послуг та пільг, Омбудсмен незалежний та неупереджений службовець, який прямо звітує Міністру у спра­вах ветеранів Канади; Офіс федерального омбудсмана жертв зло­чинів - незалежний ресурс для жертв злочинів у Канаді, створе­ний 2007 року для забезпечення виконання федеральним урядом зобов’язань перед жертвами злочинів, потерпіла особа може звер­нутися до Офісу за інформацією і подати скаргу на федеральний орган чи федеральне законодавство^[425].

На рівні провінцій та муніципалітетів, навпаки, модель «кла­сичного» омбудсмана широко застосовується. В даний час, за сло­вами А. Ларічева, подібні посаді не введені лише в Північно- Західних територіях, Нунавут і провінції Острів Принца Едуарда^[426]

Обсяг і зміст компетенції омбудсманів різниться від регі­ону до регіону, хоча в цілому принцип їх діяльності однаковий. Омбудсмани працюють за зверненнями і скаргами як громадян, так і організацій на міністерства або відомства провінційного підпорядкування, проводять перевірки, дослідження, та розслі­дування, якщо мають підстави вважати, що муніципальні права людини чи групи осіб були або можуть бути утиснені через дії, рішення, рекомендації чи інші упущення органів муніципальної влади або корпорацій, які контролюються містом^[427].

В той же час муніципальні правові акти, які регулюють статус омбудсманів, обмежують коло об'єктів їх контрою. Так, омбудс- мани не можуть розслідувати діяльність чи давати рекомендації стосовно діяльності міської Рад, її комітетів й комісій, виборних посадових осіб місцевого самоврядування. Спільним для муніци­пальних омбудсманів Канади є те, що вони виступають у якості «останньої інстанції», тобто, перед тим, як звертатися до омбудс- мана, громадянин повинен спробувати врегулювати спірне питання безпосередньо з керівництвом тієї служби, яка, на думку громадянина, допустила порушення його прав. І лише у випадку незадоволення отриманою відповіддю, громадянин може зверну­тися до омбудсмана^[428].

За підсумками перевірок та дослідження омбудсман складає звіт, який направляється до відповідного органу, а також іншим зацікавленим сторонам. Органи публічної влади, громадські орга­нізації, посадові особи, діяльність яких входить в сферу юрисдикції омбудсмана, не зобов'язані виконувати рекомендації омбудсмана, але зобов'язані співпрацювати з офісом омбудсмана в ході про­ведення перевірок. Сильною стороною і перевагою в діяльності канадських омбудсманів є неформальний підхід і заходи, які вжи­ваються для вирішення розглянутих проблем^[429].

Так, крім офіційних процедур дослідження документів, збору інформації та винесення висновків за конкретними зверненнями, омбудсманами застосовуються механізми посередництва і медіа­ції та інші форми взаємодії між зацікавленими сторонами, а також ними забезпечується реалізація функції щодо попередження мож­ливих проблем публічного управління в частині забезпечення прав громадян і організацій до виникнення невдоволення гро­мадськості тими чи іншими практиками^[430].

На думку професора Лінди Райф, в умовах посилення автономії органів місцевого самоврядування збільшується і потреба в ефек­тивних формах контролю за їх діяльністю. І якщо раніше дані контрольні функції практично виключно брала на себе держава (в силу жорсткої субординації муніципальних органів органам державної влади провінцій), то в даний час росте запит на альтер­нативні форми контролю за місцевим самоврядуванням, зокрема громадського контролю^[431]. Поєднання таких факторів, як демо­кратизація і розвиток суспільних інститутів, при обмежених засо­бах державного контролю є найважливішими факторами роз­витку інституту омбудсмана^[432].

Як відзначає А. Ларічев, встановлений державою, але наділений формальною автономією, що має визначені законом гарантії своєї

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу діяльності і при цьому вільний від бюрократичних процедур, які знижують ефективність суб'єктів адміністративного контролю, інститут муніципального омбудсмана стає зручним механізмом як для звернення громадян на захист своїх прав, так і трансляції їх ідей і пропозицій щодо покращення публічно-управлінських процесів на місцевому рівні^[433].

В Канаді муніципальні омбудсмани запроваджуються на під­ставі або Статуту міста, або окремого законодавчого акту. Так, у місті Монреаль (Канада) в серпні 2002 року був прийня­тій Закон про омбудсмана, яким передбачено порядок призна­чення та звільнення з посади омбудсмана та його заступника, мету та завдання даної служби, врегульовано його юрисдикцію, права та обов'язки тощо. У грудні 2006 року, у зв'язку із змінами базового законодавства Квебека про місцеве самоврядування, до Закону про омбудсмана м. Монреаль були внесені зміни щодо розширення слідчих повноважень муніципального омбудсмана, були внесені положення, якими муніципальному омбудсману надавалися широкі інспекційні повноваження і які забезпечували захист зібраних ним відомостей^[434].

Омбудсман м. Монреаль призначається на посаду за рішен­ням міської Ради строком на чотири роки з правом повторного перепризначення. Він може бути звільнений з посади за рішен­ням Ради або подати у відставку за власним бажанням. За резуль­татами своєї діяльності Омбудсман щорічно звітується як перед міською Радою, так і перед громадськістю міста. Він є незалежним від будь-яких муніципальних органів та посадових осіб. В основі його діяльності лежать якість муніципальних послуг й справед­ливість муніципальних рішень. У своїй роботі Омбудсман керу­ється принципами справедливості, неупередженості, конфіден­ційності та іншими, які передбачені у Монреальській Хартії про

права (Montreal Charter of rights and responsibilities)^[435]. Діяльність омбудсмана повинна відбуватися у рамках закону. Але місія цієї посадової особи, за словами омбудсмана Монреалю, полягає не в тому, щоб слідувати «старим і сталим практикам», а пропону­вати можливі зміни і модернізації цих практик і процедур^[436].

В Торонто посада омбудсмана передбачена Актом про ста­тус міста Торонто^[437]. Омбудсман призначається і є підзвітним муніципальній раді, хоча й не повинен бути службовою особою муніципалітету. У його повноваження, відповідно до ст. 17 Акту, входить незалежна перевірка будь-яких рішень, дій чи бездіяль­ності адміністрації, автономних органів муніципалітету й підкон­трольних муніципалітету публічних організацій та установ, які зачіпають права як індивідуальних, так і колективних суб'єктів. Рішення муніципального омбудсмана не підлягають перегляду чи оскарженню у суді чи іншому органі, за виключенням спору про юрисдикцію. Варто відмітити, що Актом встановлено обме­ження щодо виду справ, які можуть бути розглянуті омбудсма- ном. Під його юрисдикцію підпадають тільки справ із тих питань, за якими не передбачені інші форми скарг чи апеляцій, або у випадку, коли такі форми вже були використані. Це, на думку А. А. Ларічева, з одного боку, звужує можливості застосування гро­мадянами й юридичними особами відповідного механізму спри­яння у захисті їх прав, але, з іншого боку, дозволяє уникнути пере­вантаження інституту омбудсмана великою кількістю звернень, що підлягають розгляду^[438].

В 2015 році Законодавчими зборами Онтаріо при управлінні охорони здоров'я вводиться посада муніципального Омбудсмана з прав пацієнтів (Patient Ombudsman) як незалежний орган по нагляду за сферою охорони здоров'я, з метою конструктивних змін у покращенні якості надання послуг, а також неупередженого розгляду скарг, пов'язаних з системою охорони здоров'я міста^[439]. Отже, за функціональною спеціалізацією та порядком організації цей омбудсман може бути прикладом муніципального спеціалізо­ваного квазіомбудсмана публічно-правової сфери.

У Канаді швидко розвиваються також позасудові способи вирі­шення спорів та відновне правосуддя. Позасудове вирішення спо­рів відбувається за участю як юристів, так і осіб, які не є юристами, які працюють в самих різних сферах. Такі процедури, як пере­говори, посередництво і арбітраж, можуть використовуватися самостійно або як доповнення до судового розгляду. Є широкий спектр найрізноманітніших способів виправлення допущених порушень, включаючи компенсацію (грошову або іншу), виба­чення, відновлення на роботі і укладання угод про дотримання умов. У Канаді росте попит на ці альтернативні способи врегулю­вання конфліктів, і органи влади все частіше використовують їх для залагодження суперечок^[440]. Одним з таких способів є інститут приватноправового омбудсмана. Тому Канада також демонструє й приклади заснування муніципальних квазіомбудсманів приват­ноправового регулювання.

Так, ще у 1971 році в Університеті Альберти (University of Alberta), розташованому в м. Едмонтон (столиці провінції Альберти), була заснована посада університетського омбудсмана з функціями розгляду скарг від студентів та персоналу універси­тету, пов'язаних з будь-якими академічними чи адміністратив­ними процедурами, практикою чи рішеннями, за винятком дій Ради керуючих університету^[441]. Сфера діяльності омбудсмана поширюється на всіх осіб чи організації університету, за винят­ком органів, створених Радою управляючих і підпорядкованих цій Раді. Щоб запобігти недбалому виконанню університетським омбудсманом своїх обов’язків і небажаної упередженості особи, що виконує функції університетського омбудсмана, резолюція Ради керуючих Університету передбачає, що омбудсман присвя­чує повний робочий час і увагу своїй службі і не може займати будь-який інший відповідальний пост або посаду, яка приносить прибуток, а також брати участь в будь-якій діяльності за винаго­роду за рамками обов’язків своєї посади^[442].

Омбудсман самостійно визначає правила подання та обліку скарг, порядок розслідування та вирішення інших питань, хоча і повинен дотримуватися рекомендацій Ради, які передбачають, що університетський омбудсман має бути легко доступним для студентів і персоналу, а розслідування має бути проведене якнай­скоріше і позбавлене від надмірної офіційності та формалізовано- сті. Щорічно наприкінці навчального року омбудсман письмово звітує перед Радою управляючих. Окрім інформації про кількість і причини звернень до омбудсмана, він також надає рекомендації про внесення змін в академічні чи адміністративні процедури^[443].

Отже, нині в Канаді омбудсмани працюють у найрізнома­нітніших організаціях та державних установах, університе­тах, коледжах, банках^[444]. Результатом функціонування такого широкого кола омбудсманів було створення Форуму омбудс­мана Канади. Створення Форуму ініціювали організації: Асоціація омбудсманів Канади - складається з законодавчих Офісів омбудсмана восьми провінцій Канади та спеціальних Офісів омбудсмана федерального рівня; Асоціація омбудсма- нів коледжу й університету Канади - складається з агентств

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу омбудсманів коледжів та університетів; Федеральний форум омбудсмана - складається законодавчих і виконавчих Офісів омбудсмана на федеральному рівні.

3.2