О. А. Лукашев Категорії «фінанси» та «фінансова діяльність» у фінансово-правовому регулюванні

Дослідження категорії фінансів безумовно призводять до висновку, що вони є принциповим важелем у реформуванні економіки. При цьо­му акцентується увага на декількох аспектах цього впливу, який забез­печує економічну стабілізацію; адаптацію до ринкових перетворень; стимулювання інвестиційної активності^[1].

Поява категорії фінансів пов'язується з дослідженнями представ­ників економічної науки. У найбільш виваженому й узгодженому ви­гляді це поняття зустрічається в працях А. Сміта^[3], К. Рау^[4], Г. Єллінека^[5]. На території Російської імперії це поняття досліджувалось такими представниками фінансової науки, як І. Я. Горлов^[6], М. М. Сперанський^[7], М. І. Тургенєв^[8], М. Ф. Орлов^[9], І. І. Янжул^[10].

Дуже помітний етап у розвитку наукового осмислення категорії фінансів пов’язаний із втручанням у цю діяльність представників фінансово-правової науки.

Поняття фінансів як узагальнюючої категорії передбачає врахуван­ня її комплексного значення. Слід звернути увагу, що в цьому випадку йдеться про два рівні комплексності. По-перше, комплексність науко­вого поняття, наукової категорії. Складно уявити характеристику фі­нансів без аналізу їх на межі економічних і правових досліджень. Фундаментальні характеристики економічного сенсу цього поняття як збагачують науку в цілому, так і дають певний поштовх у визначенос­ті, спрямованості, обумовленості меж правового впливу^[12]. Досліджую­чи системність категорії фінансів, С. В. Запольський звертає увагу на те, що «...під фінансами розуміють в одних випадках відносини, у других - грошові фонди, у третіх - сукупність фінансових інститу­тів. На думку одних дослідників, фінанси - об’єктивно існуючі від­носини, в інтерпретації других - це інструмент господарювання, треті наполягають на ідентичності понять фінанси, фінансова система, фінансова діяльність»^[13]. Здається, що в цьому випадку, якщо проти­річчя й існує, то лише формальне, оскільки такий підхід підкреслює багатоаспектність того поняття, яке визначається як фінанси.

На наш погляд, неможливо характеризувати як систему фінансів у цілому, так і окремі її складові у відриві від економічного сенсу тих чи інших понять. Доречно б навести приклад, коли певна невизначе­ність правової форми того чи іншого різновиду суспільних відносин спирається на сталі економічні уявлення, конструкції. Ідеться перш за все про сучасний підхід до визначення системи податкового обліку, яка характеризується як бухгалтерський облік, що здійснюється з метою оподаткування. Тобто правова форма (яка ще досконало та остаточно законодавцем не визначена) спирається, базується на економічному понятті. «Статистичний, бухгалтерський та податковий облік, частко­во збігаючись, частково розподіляються на самостійні потоки, в сукуп­ності утворюють систему інформаційних координат, у яких діє будь- який учасник цивільного обороту»^[14]. Слід погодитися, що, дійсно, облік як кількісне вираження якісної характеристики суспільних зв’язків може виражатися у вигляді статистичного, бухгалтерського, податко­вого. В той же час навряд чи їх можна пов’язувати лише з учасниками цивільного обороту. Облікові завдання притаманні регулюванню низ­ки галузей права, і бухгалтерський та податковий облік, впливаючи на поведінку учасників фінансових правовідносин, може принципово відрізнятись від засобів упорядкування дій учасників цивільного обо­роту.

У зв’язку з цим логічним видається погляд О. М. Ашмариної на необхідність включення до системи права і такого змістовного норма­тивного блоку, як бухгалтерський облік^[15]. На перший погляд, забезпе­чуючи лише обслуговуючу функцію в регулюванні обігу фінансів, бухгалтерський облік, тим не менш, вимагає адекватного правового оформлення, низки обов’язкових законодавчих приписів, які мають знаходитись при його здійсненні.

По-друге, комплексність при регулюванні окремими самостійними правовими галузями. Визнаючи значення цієї категорії для правового впливу в цілому, важливо поєднати два процеси. З одного боку, закрі­пити узагальнюючу родову категорію фінансів, яка вбирали би в себе найбільш принципові риси, які характеризують це явище. З іншого боку, виділити специфічні, видові конструкції, які підкреслювали б галузеву характеристику такої категорії, забезпечували б адекватний вплив на поведінку учасників цих відносин завдяки галузевим методам регулювання. Саме з цих позицій, на нашу думку, і може бути перспек­тивним погляд на комплексність фінансів у правовому регулюванні: законодавче відображення загальних рис та визначення специфічних галузевих для побудови відповідного правового режиму. Дослідження правової природи фінансів передбачає багатоаспектний аналіз, у який повинні залучатися законодавчі норми декількох галузей права. Це і конституційне право, і адміністративне та фінансове право, і держав­не будівництво та місцеве самоврядування. Саме тому важливо виокре­мити притаманні відповідні галузеві режими регулювання при осо­бливому акценті на виключно фінансово-правовому аспекті.

Показово, що на таких позиціях базуються погляди Л. К. Воронової, яка визначає фінанси перш за все як економічну категорію, що відбиває сукупність відносин, пов’язаних зі створенням, розподілом та вико­ристанням ресурсів у грошовій формі для потреб держави, виробництва й соціального захисту населення.

Н. І. Хімічева характеризує фінанси як економічні грошові відно­сини щодо формування, розподілу та використання фондів грошових коштів держави, її територіальних підрозділів, а також підприємств, організацій та установ, необхідних для забезпечення розширеної осві­ти та соціальних потреб, у процесі яких відбувається розподіл та пере­розподіл суспільного продукту та контроль за задоволенням потреб суспільства^[17]. О. Ю. Грачова, характеризуючи фінанси як суспільні від­носини, які складаються в процесі розподілу та перерозподілу вартос­ті суспільного продукту та частини національного доходу у зв’язку з утворенням та використанням грошових коштів, підкреслює, що «при будь-якому визначенні фінансів слід мати на увазі, що фінанси - це насамперед економічна категорія, для якої визначальне значення має її суспільна сутність»^[18].

На підґрунті змістовного аналізу існуючих думок економістів, правників на зміст фінансів до логічних та аргументованих висновків доходить А. А. Нечай, яка виділяє принципові риси, що характеризують цю категорію^[19]. По-перше, фінанси - це суспільні відносини, які ви­никають у процесі обігу фондів коштів. Причому в такого обігу є дві особливості: а) об’єктивно обумовлена послідовність стадій (утворен­ня, розподіл та використання); б) пов’язані з обігом коштів специфіч­них власників: держави, територіальних громад та підприємств, орга­нізацій, установ (у випадку, коли останні мають відношення до утво­рення або використання централізованих фондів коштів).

Досліджуючи зміст категорії фінансів, О. І. Худяков виділяє де­кілька груп: фінанси громадян; фінанси юридичних осіб; фінанси держави^[20]. Дійсно, це поширений погляд, але нам видається, він дея­ким чином неузгоджений, оскільки низка осіб, які є безпосередніми учасниками фінансових правовідносин, випадає із такої системи. По-перше, складно погодитися зі ставленням до учасників фінансових відносин осіб за принципом громадянства. Тим чи іншим чином у фінансових відносинах беруть участь і особи без громадянства, і іноземці, тому більш зручною формою виокремлення такого типу суб’єктів є посилання на фінанси фізичних осіб, а не громадян. По­друге, в такій класифікації зникають фінанси інших адміністратив­но-територіальних утворень, які існують на території держави. Тому більш аргументованим було б або додати до цієї системи ще і такий різновид, або замість державних фінансів визначити як складову публічні фінанси. Останні й охопили б два підвиди: державні фінан­си та фінанси адміністративно-територіальних утворень (територі­альних громад - в Україні).

Виходячи з цього складно одностайно погодитися з твердженням цього автора, яке він наводить трохи нижче і підкреслює, «... що в зоні уваги фінансового права перебувають лише ті грошові кошти, якими розпоряджається держава»^[21]. Не будемо зосереджуватися на тому, що доцільніше, мабуть, було б замінити «увагу» на сферу чи предмет регулювання (безумовно, ми не використовуємо їх як сино­німи, але доводити їх співвідношення зараз навряд чи доцільно). Але більш принциповим є інший момент - зв'язок спрямованості фінансово-правового регулювання виключно з грошовими коштами держави. Фінансово-правові засоби впливу забезпечують поряд з регулюванням коштів держави і рух коштів територіальних громад. Саме тому навіть на цю групу відносин слід безумовно розширити предмет фінансового права. До того ж певним чином до «зони уваги» фінансового права мають потрапляти і кошти юридичних та фізичних осіб в умовах виконання ними імперативних обов'язків перед держа­вою та територіальними громадами (наприклад, при сплаті податку, використанні коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і т д.). Звісно, приватні фінанси не є предметом фінансового права, але спе­цифічна межа, на якій сходяться засоби правового впливу на пове­дінку цих учасників відносин, дуже багатогранна, і фінансове право займає тут відповідне місце.

Особливим чином узгоджуються як логічне, так і (на наш погляд) помилкове твердження в позиції С. В. Запольського. Так, він пише: «...виникнення фінансів, навіть найнедосконаліших та малоорганізо- ваних, неможливо інакше ніж унаслідок дій тих чи інших правових норм та правових інститутів, які, не будучи фінансовими, тим не менш породжують фінансові правовідносини. Із цього випливає, що фінанси, фінансові відносини, в тому числі ті з них, які ще тільки повинні під­датися правовому регулюванню, є вже правовідносинами, існують у вигляді реальних юридичних зв'язків»^[22]. Слід, безумовно, погодити­ся з наявністю тісних зв'язків у співвідношенні фінансового законо­давства з іншими галузями, коли, використовуючи бланкетні норми до фінансово-правового впливу, залучаються приписи законодавчих актів інших галузей. Наприклад, при оподаткуванні доходів за місцем основ­ної роботи не треба в законі про оподаткування визначати поняття основного місця роботи, достатньо використати норму трудового за­конодавства. В той же час складно погодитися з твердженням С. В. Запольського про те, що вже є правовідносинами ті фінансові відносини, які ще тільки мають піддатися правовому регулюванню.

Фінансове правовідношення передбачає вже здійснений вплив на сус­пільне відношення приписом правової норми, поведінку учасників цих відносин відповідно до припису норми; уявити, яким чином ми може­мо характеризувати правовідношення суспільне відношення, яке ще тільки буде в майбутньому піддане правовому регулюванню, на наш погляд, дуже складно.

Принциповою проблемою при дослідженні проблем фінансів є поєднання двох аспектів: зв'язок їх з майновими відносинами та гро­шовий характер. У принципі це взаємозалежні й обумовлюючі одне одного положення. Так, О. Б. Заверуха підкреслює, що «... фінанси являють собою майно і разом з тим вони є інструментом, яким розпо­ряджається держава, здійснюючи свою діяльність»^[23]. У цілому з цим можна погодитись, але лише у випадку деталізації того, що мається на увазі під поняттям майна при визначенні фінансів. Фінанси асоцію­ються не з майном узагалі, а лише з його специфічною формою - гро­шима. Публічний аспект цього поняття ще більш звужує погляд на майно й охоплює специфічний різновид грошових фондів, які акуму­люють публічні грошові кошти.

«Участь держави з власним майновим інтересом у цивільних пра­вовідносинах дуже схожа з фінансовою діяльністю держави. Однак зовнішні ознаки не в змозі заслонити тієї обставини, що фінансова діяльність за своєю сутністю перерозподільна, тоді як вказані види цивільних правовідносин викликаються до життя процесом споживан­ня вже розподіленого та перерозподіленого суспільного продукту»^[24]. Дійсно, якщо яка-небудь схожість і існує в цьому випадку, то лише за формою, за зовнішніми ознаками засобів, які використовуються. В той же час і саме той і за засобами регулювання, співвідношенням право­вих статусів суб'єктів, які протистоять одне одному як сторони в пра- вовідношенні - це принципово різні конструкції.

Ключовою категорією для з'ясування природи фінансових відносин та відмежування їх від інших видів відносин, пов'язаних з рухом гро­шей, є грошовий оборот. Виходячи з цього С. В. Запольський підкрес­лює, що «грошовим оборотом визнається сукупний рух грошей у всіх їх функціях, обслуговування ними процесу товарного обігу, розподіл та перерозподіл... Усередині єдиного грошового обороту формуються різні грошові потоки, які відображають різноманіття функцій грошей в економіці, а також складові елементи процесів... виробництва, роз­поділу, обміну та споживання»^[25]. При цьому слід враховувати, що гро­шові потоки як такі складаються під час розподілу й обміну і є лише опосередковано присутніми при виробництві та розподілі.

Автори підручника «Советское финансовое право» визначають фінанси як систему грошових відносин, що виникають при утво­ренні, розподілі та використанні підприємствами (об’єднаннями) грошових фондів, у матеріальному вираженні фінанси являють со­бою сукупність грошових фондів, тобто фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні конкретних підприємств (об’єднань)^[26]. По-перше, йдеться про визначеність фінансів через грошовий інстру­ментарій, прив’язку фінансів до грошових фондів, грошей. Але фінансами можуть бути і відносини, де гроші безпосередньо не присутні (наприклад, відносини податкової застави, різновиди об­ліку, звітності тощо). Безумовно, як певна розрахункова реалія гроші тут можуть бути, але наявність їх у реальному визначенні при цьому не є обов’язковою. По-друге, фінанси як грошові відносини логічно пов’язуються з динамічними процесами утворення, розпо­ділу, використання грошових фондів, тобто такі фонди не є статич­ними, а саме їх рух потребує правового регулювання. По-третє, такі грошові фонди повинні мати певну формалізацію, відповідну фор­му (найчастіше йдеться про відповідні публічні фонди: бюджети, позабюджетні фонди та децентралізовані фонди власниками яких є окремі підприємства та організації).

З таких же позицій характеризує фінанси і Б. М. Сабанті. Він пише: «...Фінанси - це завжди грошові відносини, в яких одним із суб’єктів виступає держава», таких «.грошових відносин з приводу формуван­ня та використання фондів, які необхідні державі для виконання своїх функцій»^[27]. Хотілося б наголосити, що в цьому випадку йдеться не про фінанси взагалі, а лише про ту частину їх, яка функціонує в режимі публічного регулювання. В принципі можна погодитися із зв’язком фінансів і грошей, але наявність держави в системі учасників відносин надає останнім публічного значення. Аргументів щодо цього додає й акцент автора на мету цих відносин, завдання формування та викорис­тання фінансових фондів - забезпечення функцій, які виконує держа­ва. На перший погляд може скластися певне протиріччя, оскільки і в приватних фінансах має відчуватися державна присутність. Напри­клад, гроші можуть існувати лише при адекватному державному за­безпеченні їх режиму (гарантії, примусу тощо). Навряд чи логічно при цьому із загальної характеристики фінансів виключати і положення, які характеризують приватно-правове регулювання та стосуються від­носин, що безпосередньо не пов'язані з виконанням державних функ­цій. Більш того, навряд чи послідовно виключати із змісту фінансів ту особливість, що вони обумовлюють існування певних орієнтирів уже на першому етапі суспільного виробництва, визначаючи вартісні оцін­ки тощо. Але акцент на спрямованості фінансів щодо виконання дер­жавних функцій і підкреслює їх публічний характер.

Цієї концепції додержуються й інші автори, які підкреслюють: «Поява фінансових відносин завжди дає про себе знати реальним рухом грошових коштів»^[28]. Навряд чи можна абсолютно погодитися з цим твердженням. Грошові відносини з'являються з певним запізненням щодо моменту виникнення фінансових, тому навряд чи логічною є зміна цього процесу. В той же час значне коло фінансових відносин є похідними від грошових, проте безпосередньо ними не є.

С. В. Запольський характеризує фінанси як особливу сферу еконо­мічних відносин, яка характеризує участь держави в процесі виробни­цтва та розподілу, коли фінанси необхідні для забезпечення участі держави в суспільному виробництві та здійсненні ним своїх економіч­них функцій. Фінанси «... утворюють систему грошових відносин, завдяки яким держава здійснює управління суспільним виробництвом у масштабі всіх галузей та сфер народного господарства. Держава, що звільнена від функцій власника переважної частки коштів і результатів виробництва, набуває можливість регулювати суспільне виробництво в цілому, використовуючи фінанси як універсальний засіб управління економічним життям країни»^[29]. Акцентуючи увагу на двох стадіях сус­пільного виробництва (виробництво та розподілу), мабуть, необхідно дещо уточнити ті стадії, де фінанси беруть участь у регулюванні від­носин безпосередньо, а де - опосередковано. Безпосередній вплив (завдяки використанню перш за все грошових важелів) фінанси здій­снюють на суспільні відносини під час розподілу й обміну суспільно­го сукупного продукту. В той же час на стадії виробництва та спожи­вання вони застосовуються як певні орієнтири, присутні в якості окремих суб’єктивних завдань чи коефіцієнтів, яких необхідно додер­жуватися чи прагнути до них.

Дуже складну конструкцію співвідношення фінансів та грошей пропонує О. І. Худяков. Він підкреслює, що «... фінанси у своєму ма­теріальному вираженні являють собою сукупність грошових коштів, що мають державну форму власності,. що фінансова діяльність не обмежується рамками державної власності, а виходить за її межі. Це пов’язано з тим, що держава як така... грошей не створює. Гроші вона дістає у сфері матеріального виробництва, що в багатьох випадках має характер примусового (хоча і правомірного) їх перетворення із недер­жавної власності в державну.

Таким чином, фінансова діяльність держави має своїм об’єктом гроші різних видів власності, і вона, здійснюючи таку діяльність, діє не лише як власник, але і як владний по відношенню до чужої влас­ності суб’єкт»^[30].

Доречними, як нам здається, є декілька напрямків, за якими мож­на систематизувати зауваження щодо подобної позиції. По-перше, навряд чи логічно фінанси (навіть у матеріальному вираженні) пов’язувати лише з тими грошовими коштами, які знаходяться в державній власності. Більш того, вони не мають форми такої влас­ності, оскільки конституційне регулювання передбачає зовсім інше під формами власності^[31], а можуть знаходитись у власності того чи іншого суб’єкта. Окрім того, навіть якщо мати на увазі публічні фі­нанси, то до державних коштів необхідно додати і фонди коштів те­риторіальних утворень, також до фінансів належать і кошти юридич­них та фізичних осіб.

По-друге, складно погодитися з тим, що держава грошей не ство­рює. Так, це дуже приблизне формулювання, але саме держава обирає форму, вигляд грошей, визначає умови їх емісії, обігу й обміну. Тому, як вбачається, держава має безпосереднє відношення до створення грошей. І зовсім незрозумілий вигляд має те положення, що вона «діс­тає їх у сфері матеріального виробництва». На цій першій стадій сус­пільного виробництва реальна присутність грошей взагалі не потрібна. Вони тут існують як суб’єктивні реалії, орієнтири для розвитку ви­робництва, побудови стимулів, певні оціночні механізми.

По-третє, незрозуміло, що мається на увазі під «грошима різних видів власності». Ми вже акцентували увагу на недоречності такого погляду щодо співвідношення категорії власності та вихідних положень фінансово-правового регулювання. Гроші можуть бути у власності окремих суб’єктів, але вони самі не є ні формами, ні видами власнос­ті. Безумовно, проблема трансформації форм власності, зміна власнос­ті на грошові кошти дуже актуальна і складна для фінансово-правового регулювання, для законодавчого визначення і на сучасному етапі роз­витку фінансово-правової науки. В той же час таке уявлення, нам здається, не має суттєвих аргументів при характеристиці співвідно­шення таких понять, як фінанси та гроші. До того ж слід враховувати, що на етапі розподілу фінансові відносини характеризуються відчу­женням частки власності на користь держави. Це має безумовний ха­рактер, коли змінюється власник (наприклад, сплата податків фізични­ми особами або підприємствами недержавної форми власності), та дещо складний характер, коли власник не міняється при сплаті подат­ків державними підприємствами, в умовах чого зміна власника не здійснюється.

Характеристика грошового аспекту змісту фінансових відносин, співвідношення фінансів та грошей, на наш погляд, перебуває ще на початку наукового узагальнення. Окремих сторін цієї комплексної про­блеми торкалися у своїх працях Є. О. Алісов^[32], М. В. Карасьова^[33], О. І. Худяков^[34]. При цьому завершеності по багатьох фінансово-правових аспектах цього кола питань немає і досі.

Переважна більшість висновків при дослідженні різних аспектів участі грошей в утворенні конструкції фінансів, участі їх у формуван­ні фінансових ресурсів базується на висновках економістів і транс­формації цивілістичної концепції грошей. При цьому, видається, немає сенсу автоматично переносити положення економічної науки на правознавство. Логічною має бути характеристика правової форми реалізації тих чи інших економічних явищ, характеристик суспільного життя. В цьому сенсі і зупинимося на деяких функціях грошей, осо­бливостях їх фінансово-правового сенсу. Так, однією із найважливіших функцій грошей є функція міри вартості. Власне вона і робить гроші тим загальним суспільним еквівалентом, з яким усі учасники суспіль­ного виробництва порівнюють свої витрати, свою участь у ньому та мають претендувати на відповідну частку продукту. Виконання гро­шима цієї функції обумовлює правове оформлення ще однієї конструк­ції - ціни як грошового виразу вартості.

На нашу думку, не зовсім логічним є акцент на беззаперечно ци- вілістичній природі такої категорії, як ціна. Дійсно, необхідно врахо­вувати її договірну природу, узгодження позицій покупця та продав­ця, коли йдеться про досягнення згоди під час купівлі-продажу в режимі приватного регулювання. Але не слід відкидати і публічно­го, а саме фінансово-правового значення цієї конструкції. З приводу цього ми приєднуємося до позиції М. П. Кучерявенка, який підкрес­лює комплексність регулювання ціни, виокремлюючи адміністративно- правовий аспект (наділення компетентних державних органів повно­важеннями щодо встановлення цін, тарифів, граничних коефіцієнтів їх підвищення, інших аспектів управлінської діяльності у галузі фі­нансів) та фінансово-правовий. «Варто приділити увагу і фінансово- правовому аспекту ціноутворення з огляду на те, що структура ціни формується насамперед за допомогою фінансово-правових інстру­ментів. Такі елементи ціни, як собівартість (валові витрати), прибу­ток, податок на додану вартість, є предметом фінансово-правового регулювання»^[35].

Складно погодитися з М. В. Карасьовою, що «безеквівалентний характер руху фінансових ресурсів як об'єкта фінансових відносин ще раз дозволяє підкреслити, що у сфері фінансових відносин не викорис­товується категорія “ціна”»^[36]. Навряд чи можна обґрунтовувати наскріз- ність впливу цієї категорії на всю систему фінансових відносин, але деякими інститутами вона застосовується дуже детально. Наведемо один приклад. Згідно з п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств»^[37] закріплюється досить складна конструкція визначення звичайної ціни та її різновиди (справедлива ринкова ціна тощо). Не зупиняючись на їх характеристиці, хотілося б підкреслити, що такий підхід сприйнятий і російським податковим законодавством, яке передбачає певні вимоги при визначенні ціни^[38].

Стосовно ціни та міри вартості і їх фінансово-правового значення слід зробити два зауваження. Перше - проблемне використання спів­відношення цих категорій у бюджетному законодавстві України. Так, фактичним проявом розуміння законодавця реалізації функції міри вартості грошима є норма ст. 29 Бюджетного кодексу України, де серед вичерпного переліку складу доходів Державного бюджету України визначені гранти і дарунки у вартісному обрахунку^[39]. Але Державний бюджет України не є обліковим актом, і тому незрозумі­ло, як можна буде виконувати бюджетне розпорядження, коли ми лише обчислили, скільки коштує той чи інший дарунок, який надій­шов державі, бо це передбачає залишення його в тій самій матеріально- речовій формі. Зрозумілою була б у цьому випадку норма, яка б ви­значала як доходи Державного бюджету грошові кошти, які отрима­ні від обліку та реалізації таких відповідних подарунків. Друге - хиба податкового законодавства. Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» визначається податок з доходів фізичних осіб як пла­та фізичної особи за послуги, які надаються їй територіальною гро­мадою, на території якої така фізична особа має податкову адресу або розташовано особу, що утримує цей податок^[40]. Власне, фактично в цьому випадку йдеться про ціну послуги, яка надається територі­альною громадою фізичній особі. З цим принципово неможливо погодитися. Податок ніколи не може бути ціною роботи, послуги і т. д. Це - обов’язковий безумовний платіж, надходження якого обу­мовлюється законом, але не зустрічними благами. Більш того, зако­нодавець такою нормою сформував потенційно вибухову ситуацію, бо виходячи з такої концепції, платник при певних умовах може по­ставити питання та звернутися з позовом до суду у випадку, коли територіальна громада не надала йому відповідних послуг або надала неповною мірою, або із запізненням про повернення коштів, які він сплатив у вигляді податку з доходів.

Фінансово-правовий аспект розуміння грошей пов’язується і з такою функцією грошей, як засіб платежу, який досить яскраво пов’язується із публічною природою навіть історичними ознаками. За­безпечення державою можливості не лише друкувати гроші, а й гаран­тувати їх обіг, виокремлення, специфічну правову форму грошового механізму і є вихідним положенням публічності (а в цьому аспекті - фінансово-правової характеристики грошей). На перший погляд, навіть складно визначити, що первинне: держава, яка може забезпечити обіг грошей, чи гроші, які є однією із принципових ознак держави. Слід погодитися з Л. О. Новосьоловою, яка підкреслювала, що «держава, наділяючи певний вид майна якістю законного платіжного засобу, сво­їм авторитетом і своєю владою підтверджує та забезпечує властивість майна, визнаного законним платіжним засобом, незалежно від його реальної вартості, погашати будь-який грошовий борг у розмірі, що визначений як номінал грошового знаку, як перед кредитором по цивільно-правовому зобов’язанню, так і перед державою по публічних платежах»^[41]. Таким чином, ідеться про комплексну природу навіть не грошей, а виконання ними функції засобу платежу, коли вони прийма­ють правову форму «законного платіжного засобу».

З приводу цього С. В. Запольський пише, що тут «... ми маємо спра­ву з обоюдним взаємопроникненням двох явищ - держави, яка зацікав­лена в утворенні їй відповідного господарського середовища (національ­ної економіки чи національного ринку), та фінансів, що обумовлюють функціонування у відповідному державно-організаційному просторі»^[42]. Дійсно, співвідношення держави та фінансів при цьому досить наочне, але чи має сенс так принципово їх відмежовувати одне від одного? Вба­чається, що ні фінанси без держави, ні держава без адекватних фінансо­вих важелів існувати не можуть.

Одним із найбільш важливих положень фінансово-правової при­роди грошей є акцент на їх використання як законного платіжного засобу^[43]. На сьогодні ведуться дискусії стосовно того, про які гроші як законний засіб платежу йдеться: готівкові чи безготівкові, чи бе­руть участь у цьому грошові сурогати^[44]. М. В. Карасьова акцентує увагу на тому, що «... ключовою характеристикою в понятті “закон­ний засіб платежу”. є його якість бути беззаперечно прийнятим при здійсненні всіх видів платежів на території РФ»^[45]. Нам хотілося б уточнити, що, фактично, в цьому випадку йдеться про певний ім­перативний обов'язок одних осіб застосовувати саме цю форму гро­шей як загальний еквівалент, а інших осіб - визнавати в грошах саме такий загальний еквівалент та використовувати його у всіх розрахун­ках. При цьому обов'язковість у цьому сенсі має декілька аспектів:

а) обов'язковість щодо прийняття загального еквіваленту всіма суб'єктами;

б) обов'язковість обігу такого законного платіжного засобу на всій території держави;

в) обов'язковість приведення до цього еквіваленту інших пред­метів фінансового обігу (наприклад, встановлення обмінних курсів національної та іноземної валюти);

г) обов'язковість врахування певних коефіцієнтів або умов спів­відношення при паралельному обігу декількох валют.

Така позиція ґрунтується на аргументованих положеннях робіт Л. А. Лунца, який підкреслював, що в цивільному обороті в силу іс­нування кредиту, а також правочинів, по яких виконання відстрочено, законодавцеві необхідно назвати той предмет, який має бути крайнім та примусовим засобом виконання зобов'язань. Цей предмет і назива­ється «законний платіжний засіб., який є примусовим засобом ви­конання грошового зобов'язання, тому що боржник може звільнитися від зобов'язання наданням цього предмета, а кредитор повинен його прийняти, якщо не бажає прострочки»^[46].

Специфічність фінансово-правового сенсу такої функції грошей, як засіб платежу, пов'язується і з вирішенням суто фінансово-правової проблеми - інфляції. Навряд чи її можна характеризувати виключно чорними кольорами. На наш погляд, це об'єктивний процес захисту економікою самої себе, об'єктивний процес вирівнювання пропорцій при їх порушенні господарюючими та публічними суб'єктами. Інтенсифікація діяльності друкарського верстата безвідносно росту виробництва передбачає саме такі наслідки. Фінансово-правовий погляд на цю проблему і повинен виділяти адекватні правові засоби (обмеження рівня дефіциту Державного бюджету, часові рамки, що перешкоджають внесенню змін до Державного бюджету тощо), яки­ми можна та необхідно впливати на стримування чи управління ін­фляційними процесами.

Складно погодитися з М. В. Карасьовою стосовно її характерис­тики такої функції грошей, як засіб обігу. Вона підкреслює, що «у сфері фінансових відносин гроші не виконують функцію засобу обігу. Це досить очевидно, оскільки сама безеквівалентна природа фінансових відносин не допускає існування в їх рамках товару, який перебуває за допомогою грошей в обігу, основою якого є еквівалент­ність обміну»^[47]. Дійсно, еквівалентність обміну не є рисою, яка без­умовно притаманна всім різновидам фінансово-правових відносин, усім фінансово-правовим інститутам. Можливо, при цьому доціль­нішою є характеристика еквівалентності обміну лише як факульта­тивної риси окремих фінансово-правових інститутів. Така риса без­заперечно має враховуватися в інституті публічних видатків та про­зоро узгоджувати цільове витрачання бюджетних коштів та еквіва­лентне їх забезпечення речам або послугам, які надходять особам, що їх витрачають.

Стосовно виконання грошима функції засобу накопичення, то тео­ретично має йтися не взагалі про гроші, а про «реальні гроші». Під останніми розуміється грошовий матеріал, який визнано як загальний еквівалент, тобто про дорогоцінні метали, що являють собою формаль­ний грошовий еквівалент. У фінансовому законодавстві України цей аспект характеристики такої функції грошей тривалий час існував під назвою «монетарних металів», але з прийняттям нової редакції Закону України «Про банки та банківську діяльність»^[48] використовується як банківські метали. До них належать золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів^[49]. «Функція грошей як засобу накопичення полягає в здатності бути особливого роду активом, який зберігається після продажу товарів і послуг та за­безпечує його власникові купівельну спроможність у майбутньому»^[50]. Таку фактичну спроможність, дійсно, можуть гарантувати «реальні гроші», але знов-таки з певним перетворенням (у законний платіжний засіб - національну валюту), оскільки зливком золота або срібла роз­рахуватися безпосередньо неможливо. В той же час засобом накопи­чення на відносно невеликий термін часу можуть ставати і паперові гроші, які мають адекватне забезпечення, довіру у всіх учасників сус­пільного виробництва. До такого типу грошей належать вільно кон­вертовані або ще точніше резервні валюти^[51].

Виникнення та розвиток фінансів пов’язується з принциповим під­ходом не лише до співвідношення фінансів та грошей, а й до правової природи цих категорій. При цьому необхідно враховувати, що вона не є назавжди сталою, а може змінюватися при корегуванні суспільних відносин. Наприклад, розвиток грошових еквівалентів обумовив як «приватний», так і «публічний» погляд на цю категорію, що й викли­кало відповідне правове регулювання. Навряд чи умови виникнення фінансів можна безумовно пов’язувати з грошовими відносинами. Гроші виникають лише на заключному етапі розвитку форм вартості. До використання грошей як загального еквіваленту дуже плідно ви­користовуються різні форми загального еквіваленту і гроші в його якості виникають уже як певний підсумок, найбільш плідна та доско­нала форма. Виходячи з цього навряд чи послідовно пов’язувати ви­никнення фінансів з появою грошей, цьому передував досить тривалий розвиток уже фінансових відносин, які в той же час обходились без використання грошей.

Як історичні умови виникнення фінансів деякі дослідники бачать: по-перше, товарне виробництво; по-друге, опосередкування товарного виробництва грошовими відносинами; по-третє, наявність процесу первинного розподілу створеного сукупного суспільного продукту і його складової частини - прибутку. Саме прибавочний продукт іс­торично є об’єктом фінансових відносин^[52]. При цьому акцентується увага на логічності виділення двох періодів виникнення фінансів:

а) період виникнення фінансових відносин загального типу, без деталізації на приватні та публічні;

б) період виникнення державних фінансів^[53].

Така періодизація вбачається не зовсім послідовною. Перш за все складно зрозуміти конструкцію «періодизації виникнення фінансів». Доцільніше при цьому наголосити на моменті виникнення та відпо­відно - етапах розвитку їх. До того ж логічним видається зауваження А. С. Нестеренко, що фінанси виникли саме як фінанси сфери мате­ріального виробництва, що є прототипом сьогоднішніх фінансів під­приємств^[54]. Прибавочний продукт є первинно об'єктом фінансових відносин, у яких ще не брала участь держава. Виникнення ж держав­них фінансів є новим історичним етапом, його слід розглядати як перерозподільний процес прибавочного продукту, що вже склався у сфері матеріального виробництва.

Розвиток фінансових відносин можна деталізувати за різними під­ставами, ознаками, виділяти при цьому низку етапів. Досить логічним є погляд А. С. Нестеренко, яка виділяє три етапи цього розвитку^[55]:

- перший етап - виникнення фінансових важелів як інструментів обміну та перерозподілу, які в певних випадках ще мають стихій­ний характер, виступають у формах, які не склалися остаточно;

- другий етап - виникнення публічних фінансів на рівні певних територіальних утворень, які ще не мають державних форм, але мають окремі риси суспільно-територіальних громад;

- третій етап - виникнення державних фінансів на стадії форму­вання держави, що згодом стає однією з основних ознак дер­жави.

Необхідно погодитися з позицією С. В. Запольського, який під­креслює: «... Безумовно, фінанси генетично пов'язані з державою як історично, так і, якщо можна так сказати, технологічно. Тільки держа­ва здатна надати тим чи іншим відносинам фінансової форми, забез­печити їх виникнення і перебіг організаційними засобами, нарешті, гарантувати безперебійне функціонування фінансових інститутів по­літично. І головне, фінанси виникають та існують в інтересах держави»^[56]. Складно сперечатися з публічним аспектом, державним значенням у наданні певним суспільним відносинам фінансової форми. Дійсно, фінанси виникають лише тоді, коли державний інтерес має бути ви­ражений у відповідній формі, гарантуватися та забезпечуватися спе­цифічними засобами.

П. М. Годме, розглядаючи проблеми співвідношення видів фінансів, підкреслював: «У жодному випадку не слід забувати про фундамен­тальну відмінність між державними та приватними фінансами. Основ­на відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру процентної ставки. Стан же і динаміка державних фінансів визначаються рішеннями держави і діями публічної влади»^[57]. Інакше кажучи, перехід від приватних фінансів до публічних передбачав і зміну методів регулювання їх обігу - від виключно ринкових засобів (що притаманно приватному аспекту природи фінансів) до державно­го забезпечення існування фінансів як ознаки державності взагалі. На підставі цього П. М. Годме робить ще один важливий висновок, акцентуючи увагу на тому, що відмінностей державних і приватних фінансів «... цілком достатньо, щоб розглядати фінансове право як самостійну науку, яка, незважаючи на свій зв'язок із приватними фі­нансами, чітко відмежовується від останніх»^[58].

При цьому нам здається, що це постійний і тривалий процес. Ви­ходячи із дуже плинної, але постійної межі між приватними та публіч­ними фінансами, складно погодитися з тим, що «концентрація держав­них зусиль на фланзі публічних фінансів послаблює увагу до так званих приватних фінансів, упорядкування яких залишає бажати кращого. Складається враження, що приватні фінанси. все менш та менш цікавлять суспільство: або через слабкий зв'язок приватних фінансів з майновими інтересами держави, або внаслідок складності та багато- структурності завдань, які стоять у цій галузі»^[59]. По-перше, навряд чи можна погодитися з тим, що послаблюється увага до приватних фінан­сів за рахунок концентрації уваги до публічних фінансів. З одного боку, удосконалення відносин руху приватних фінансів та їх правове регу­лювання також здійснюється швидкими темпами, але це не є предметом фінансово-правового регулювання. З іншого боку, навіть у межах фінансово-правового регулювання дуже ретельне впорядкування сто­сується тих відносин приватних фінансів, які включені до сфери фінансово-правового впливу. Ідеться насамперед про дослідження приватних фінансів при проведенні податкових перевірок тощо. По­друге, сумнівним є той факт, що приватні фінанси (а саме прибутки, доходи, витрати фізичних та юридичних осіб тощо) все менше цікав­лять суспільство. Такі фінанси складають базу формування бюджетних доходів, фінансово забезпечують виконання потреб суспільства на різних рівнях. Саме тому навряд чи аргументованим є положення про зменшення інтересу до них.

Але найбільш узагальнена та принципова періодизація розвитку фінансів, на наш погляд, пов’язується з категорією інтересу. Виходя­чи з цього можна виділити два глобальних етапи. Перший етап, коли фінанси задовольняли приватні інтереси, та етап, на якому зміст фі­нансів пов’язувався з реалізацією державного інтересу. На першому етапі завдяки фінансовим важелям реалізовувалися та забезпечува­лися приватні інтереси, які обслуговували спочатку ще не система­тичні акти обміну, розподілу продуктів. При цьому змінювалися і форми фінансових еквівалентів, існувала велика кількість підстав для конфліктів між учасниками фінансових відносин, протиріч у реалізації приватних інтересів. Слід погодитися із С. В. Запольським стосовно того, що «... виникнення фінансів... пов’язане з необхід­ністю залучення третього учасника до еквівалентно оплатних обмін­них відносин, що складаються між двома первинними учасниками (контрагентами)»^[60]. На цьому етапі розвиток суспільних відносин на­стільки ускладнюється, що об’єктивно обумовлює необхідність вклю­чення до цих відносин третього суб’єкта як гаранта та організатора.

На другому етапі до цих відносин як учасник втручається держава. Саме вона організовує фінансові відносини, а також забезпечує певні форми та гарантії (перш за все правові) їх існування. Слід погодитися, що розвиток «.цих етапів відбувався шляхом певного накопичення, коли наступний етап не знищував існуючі форми, а до них додавав якісно нові, які відповідали сучасному етапу розвитку суспільства. Так, поява публічних фінансів не знищила фінансових форм, які опосеред­ковували обмінні та розподільчі процеси між фізичними особами, а державні фінанси з'явилися поряд із розвинутими формами як пу­блічних, так і приватних фінансових важелів»^[61].

Цієї проблеми торкалися не лише на сучасному етапі. Один із фун­даторів радянського фінансового права Ю. А. Ровинський у складі фінансової системи вирізняв децентралізовані грошові фонди, що служать для забезпечення господарської діяльності, і централізовані грошові фонди. При цьому він підкреслював, що єдина бюджетна система сприяє утворенню й використанню головного загальнодер­жавного централізованого грошового фонду - Державного бюджету і спеціального фонду - бюджету державного соціального страхування^[62]. Таким чином, грошові фонди пов'язувалися ним з існуванням центра­лізованих фондів - у формі безпосередньо акумульованих державою, яка безпосередньо реалізує всі повноваження власника, та фондів, які належать державі, але надані в господарське відання державним під­приємствам та організаціям.

Т С. Ермакова, характеризуючи систему фінансового права сере­дини 70-х рр. ХХ ст., підкреслювала, що норми, які регулюють загаль­нодержавні фінанси (тобто централізовані грошові фонди), і норми, що регулюють відносини у сфері фінансів підприємств, об'єднань, різних галузей господарства (тобто децентралізовані грошові фонди), поряд з іншими нормами являють собою структурні підрозділи фінан­сового права^[63]. Безумовно, що для радянської доби розвитку фінансо­вого права такий висновок мав підстави, коли підприємства, об'єднання різних галузей господарства існували на базі державної власності. При цьому фактично йшлося про обіг фінансів, власником яких теж була держава. У той же час не можна не враховувати і фінансів інших підприємств (колгоспів, кооперативів), які теж брали участь у виробництві, і дії яких вимагали адекватного правового регулювання. Включати правові норми, якими це робилось до лише фінансово- правової галузі - навряд чи доцільно. Діяльність таких підприємств забезпечувалася впливом і приватних галузей права, тобто здійснюва­лася на межі галузевого регулювання, а не виключно фінансово- правовими засобами.

Загальне уявлення про публічність як належність усім узагалі, гласний, спільний^[64] набуває в правовому сенсі деяких особливостей. «До правових ознак «публічності» в суспільних явищах... можна від­нести: 1) право власності на об'єкт дослідження: державна власність або власність комуни; 2) мету використання об'єкта дослідження: чи використовується він в інтересах усього людства, усієї держави, усієї нації, усієї комуни або усього об'єднання людей, що створено не за класовим принципом»^[65]. Тобто це, безсумнівно, можна застосувати до характеристики фінансових відносин, публічність яких проявляється через закріплення власності адміністративно-територіальних утворень на грошові кошти, що акумулюються в централізованих фондах, та мету їх використання - забезпечення виконання функції та завдань держави і територіальних громад. Такими вихідними положеннями в найбільш загальному вигляді і характеризуються засади аналізу пуб­лічних фінансів.

Змістовна характеристика публічних фінансів, безумовно, пов'я­зується із системою інтересів учасників відносин. Досить цікавим сто­совно цього виглядає підхід Л. Л. Гервагена, який, досліджуючи катего­рію інтересу на межі публічності та приватності, орієнтував на з'ясування різниці в приватному та публічному відносин до людини, яка указує; відносин до людини, якій указується; відносин до способу, яким указу­ється об'єкт дії^[66]. Дійсно, такий підхід віддзеркалює ті акценти, які мають бути при характеристиці публічності у фінансових відносинах. У цьому випадку має йтися про особу, як вказує, впорядковує дії учасників фі­нансових відносин - держава (стосовно цього логічно було б трохи скорегувати положення Л. Л. Гервагена стосовно того, що йдеться не про людину, а про особу); осіб, яким вказується, які мають реалізовува­ти свою поведінку через виконання, перш за все, імперативних обов'язків з формування, розподілу та використання фондів коштів; та владних приписів, якими забезпечується рух предмета регулювання - певного виду майна (відповідних фондів коштів).

На цьому ж, фактично, базується удосконалений підхід стосовно розмежування публічності та приватності при визначенні публічних фінансів, який запропоновано А. А. Нечай^[67]. Вона виокремлює як кри­терії такого розмежування:

1) форму власності на матеріальний носій (об'єкт правовідносин) (державна, комунальна, колективна, приватна);

2) характер інтересу (публічний чи приватний);

3) мету виникнення відповідних суспільних відносин (різновид потреб: людини, територіальної громади, держави, суспільства);

4) метод правового регулювання (імперативний чи диспозитивний);

5) форму розподілу та форму пристосування матеріального носія (об'єкта) відповідних суспільних відносин до використання (індивіду­альне чи колективне споживання).

На підставі таких ознак досить логічно випливає і перехід до кла­сифікації інтересів у правовому регулюванні та деталізації кожного їх типу. Принципове розмежування інтересів на приватний та публічний не є крапкою в характеристиці цієї конструкції. Кожний із цих різно­видів можна деталізувати і в подальшому, залежно від типу суб'єкта, галузевої природи тощо. Стосовно публічного інтересу А. А. Нечай наголошує на існуванні трьох його різновидів, які представлені в умо­вах фінансово-правового регулювання. Йдеться про державний, сус­пільний і територіальний інтерес^[68]. Далі зміст територіального інтере­су, на наш погляд, можна пов'язувати як з проявом або різновидом державного, або з діяльністю територіальних громад, реалізацією їх інтересів. Носієм територіального інтересу виступають органи місце­вого самоврядування і, виходячи з цього, цей різновид територіально­го інтересу в фінансових відносинах можна деталізувати і більш де­тально, спираючись на класифікацію територіальних громад. Суспіль­ні інтереси виступають певною узагальнюючою формою, яка поєднує спрямованість усіх видів інтересів з метою стабільного розвитку сус­пільства. При цьому йдеться лише про ті суспільні інтереси, які на­були ознак публічності та реалізуються через інтереси держави та територіальних громад.

Хотілося б висловити декілька міркувань стосовно такої системи. Дійсно, державний інтерес є різновидом публічного інтересу, в якому виступає держава його носієм. У переважній більшості випадків вона представлена відповідними органами, але не завжди державні інтере­си реалізуються виключно через їх діяльність. Може йтися про поєд­нання повноважень декількох державних органів для реалізації одного різновиду інтересу держави або про ситуації, коли у відносинах дер­жава фігурує як самостійна особа (власник коштів державного бюдже­ту України, суб'єкт відповідальності при незаконно стягнутих податках чи зборах тощо).

Під час використання терміна «публічні фінанси» може йтися про різні їх форми, прояви державних та місцевих фінансів, але в будь- якому разі вони об'єднуватимуться ознакою публічності. Це не означає, що в державі існують виключно публічні фінанси. П. М. Годме наголо­шував на чіткому, взаємозалежному й узгодженому співіснуванні двох підсистем фінансів: публічних (які охоплюють державні та місцеві) та приватних (приватних власників). Виходячи з такої класифікації, на його погляд, є достатні підстави «... розглядати фінансове право як самостійну науку, яка, незважаючи на свій зв'язок із приватними фі­нансами, чітко відмежовується від останніх і не залишає місця для того, щоб утворити єдину науку про фінанси, яка б об'єднувала як публічні, так і приватні фінанси»^[69]. Дійсно, навряд чи можна наполягати на пер­спективності такого об'єднання, перш за все виходячи з полярності методів впливу на поведінку учасників відносин. Поєднати в єдине правове угрупування норми, які регулюють дії суб'єктів імперативни­ми та диспозитивними засобами, навряд чи можливо. Примарність таких намагань пов'язана як з характером засобів, що забезпечують примусовий порядок утворення публічних доходів (перш за все через систему оподаткування), так і з метою їх обігу (публічних - фінансу­вання функцій та завдань держави та територіальних громад; приват­них - отримання прибутку).

У той же час С. В. Запольський принципово не погоджується із логічністю використання категорії «публічні фінанси». «Я впевнений, що термінологічний оборот “публічні фінанси” не лише туманний, але і небезпечний в застосуванні. Взагалі суцільне використання понять “фінанси” та “публічна влада” дає парадоксальний наслідок: мовби фінансовий механізм функціонує як наслідок прямого публічного (державного) волевиявлення»^[70]. Складно погодитися з таким тверджен­ням. Акцент на публічності фінансів зовсім не вимагає орієнтації ви­ключно на засоби, якими здійснюється це регулювання, та не визначає спрямованості лише на публічне волевиявлення. Може, це і слід мати на увазі, але як опосередкований, похідний висновок. Перш за все, коли йдеться про публічні фінанси, мається на увазі наголос на власника коштів - публічне утворення (держава або територіальна громада). І вже після цього ми маємо всі підстави будувати механізм регулюван­ня таких відносин. А коли йдеться про кошти, власником яких є таке публічне утворення, то, безумовно, логічним вбачається і те, що влас­ник має визначати та визначає умови їх руху: підстави утворення, за­соби розподілу, мету використання. Саме тому видається більш по­слідовним та логічним підхід А. А. Нечай при характеристиці таких відносин, і ми цілком погоджуємося з її аргументами стосовно змісту та доцільності застосування такої категорії, як публічні фінанси.

Визначення фінансів, поняття «фінанси» (від лат. «finantia» - пла­тіж) уже в середні віки пов’язувалося з поняттям розрахунку, виплати грошей, погашення боргового зобов’язання. Публічного аспекту, су­часного розуміння це поняття набуло на межі XVI-XVII ст. І лише на початку ХІХ ст. це поняття остаточно стало асоціюватися з діяльністю держави, її фінансовими ресурсами. Саме з цього моменту фінанси характеризуються як багатоаспектна категорія, аналіз якої передбачає комплексне дослідження соціальних, економічних та правових від­носин. У цьому контексті можна в подальшому і деталізувати законо­давчий погляд на фінанси, значення тих форм, завдяки яким вони отримують адекватне відображення в законодавчих нормах, коли необ­хідно чітко розмежовувати фінанси як систему відносин, що регулюють рух державних грошових коштів, та фінанси як систему понять, якими оперує чинне законодавство^[71].

Однотипність публічних фінансів не виключає необхідність їх класифікації. При цьому хотілося б наголосити, що така класифікація необхідна не взагалі, не для реалізації якої-небудь теоретичної кон­струкції, а з метою впливу на поведінку учасників відносин. Напри­клад, регулювання руху публічних фінансів у режимі бюджетного чи податкового інституту передбачає різний суб’єктний склад і, звісно, не може здійснюватись однаковими засобами. Однотипними - так, але не ідентичними. Класифікуючи фінанси в цілому, можна виділити декіль­ка засад: власник коштів; засоби регулювання руху коштів; територія. Найбільш суттєвим є поділ фінансів за типом власника. Виходячи з цього і формуються засади розподілу фінансів на приватні та публіч­ні. До того ж класифікація за власником передбачає і більш поглибле­ну деталізацію, в основі якої при характеристиці публічних фінансів важливо розмежовувати (залежно від типу публічного утворення) фі­нанси держави та фінанси місцевого самоврядування, фінанси терито­ріальних громад.

Тісно пов'язані між собою підстави розмежування залежно від власника коштів та методів правового регулювання. Це й зрозуміло: якщо йдеться про фінанси, власником яких є держава, то вона і орга­нізує їх рух, об'єктивно забезпечуючи це імперативними методами. У випадку коли йдеться про кошти фізичних або юридичних осіб, регулювання здійснюється шляхом застосування диспозитивних засо­бів впливу.

Розподіл фінансів залежно від складових передбачає виділення централізованих фондів різного типу: бюджетів та позабюджетних фондів. Якщо завдяки першим забезпечується здійснення найбільш важливих витрат для розвитку держави або територіальної громади, то позабюджетні фонди спрямовані на реалізацію більш вузької мети (пенсійне забезпечення, соціальні гарантії тощо).

Принциповий поділ публічних фінансів та існування двох видів фондів (централізованих та децентралізованих) обумовлювався, на думку науковців, такими обставинами: особливою роллю держави в управлінні економікою, наявністю двох форм власності, що іс­нували в СРСР, госпрозрахунковою організацією господарства. Централізовані фінанси відображають відносини, пов'язані з мобі­лізацією, розподілом і використанням централізованих грошових фондів, що надходять у розпорядження держави як владного суб'єкта^[72]. Логічним вбачається зауваження С. Д. Ципкіна, який під­креслював, що, незважаючи на однотипність цих фондів, їх єдину форму, не можна не враховувати й особливості, які обумовлюють їх внутрішню диференціацію. Розглядаючи поділ фінансів на центра­лізовані й децентралізовані, він зазначає, що такий поділ буде за­надто загальним, оскільки не показує специфіки прийомів, методів акумуляції й розподілу коштів^[73]. Поряд із централізованою формою створення грошових фондів (формування, регулювання й викорис­тання яких здійснювалось безпосередньо державою), правового забезпечення мав набути і рух децентралізованих фондів (відомчих фондів, фонди самострахування), які утворювалися шляхом відра­хування певної частки коштів від прибутку цих організацій. У той же час їх створення, регулювання і використання здійснювалося безпосередньо цими організаціями.

З моменту утворення незалежної української держави, здавалося б, ідея централізації мала стати менш актуальною. Авторитарне дер­жавне управління радянської доби логічно вимагало такої централі­зації. Орієнтація ж на перехід до ринкових стимулів розвитку на перший погляд мала б підірвати необхідність акумуляції коштів на рівні держави в таких обсягах. Можливо, на етапі, коли розбудова правової соціальної держави України завершиться, це і буде логічним. У той же час побудова держави вимагає значних фінансових ресурсів, які не можна використовувати в іншому вигляді ніж централізованих публічних фондах, тому, вбачається, що проблема централізації таких коштів у сучасних умовах стала не менш актуальною.

Актуальними залишились і дослідження в цьому напрямку. Так, провідні фахівці в галузі фінансового права Російської Федерації О. М. Горбунова та Н. І. Хімічева підкреслюють, що при характерис­тиці фінансів підприємств, установ, галузей господарства в сучасних умовах характерне різноманіття форм власності, на основі яких функ­ціонують такі фінанси^[74]. Але різноманіття форм власності не зменшило, а лише підсилило значення централізованих та децентралізованих публічних фондів, обумовило інтенсивний поштовх у розвитку фінан­сового права. «Оскільки публічне право регулює діяльність державних органів, то природно, що одна з галузей зазначеного права складаєть­ся з норм, що регулюють державні фінанси, доходи й витрати держав­них органів і контроль над використанням усіх цих коштів»^[75]. Це по­ложення П. М. Годме залишається актуальним і на сьогодні. Але єдність впливу публічного права на це коло суспільних відносин передбачає як комплексність у реалізації всіх правових норм, які мають пряме або опосередковане відношення до цих відносин, так і чітке виокремлення місця саме фінансового права.

Однією з вихідних категорій у фінансово-правовому регулюванні є поняття фінансової діяльності. У деяких випадках ідеться про кон­струкцію фінансової діяльності взагалі, в деяких робиться акцент на фінансовій діяльності держави. В той же час розвиток фінансово- правової науки на межі ХІХ-ХХ ст. характеризувався застосуванням інших понять, які за змістом були адекватні поняттю фінансової діяльності. В дослідженнях М. М. Алексєєнка, С. І. Іловайського, Д. Львова, В. Лєбєдєва, І. Х. Озєрова використовувалося поняття дер­жавного господарства^[76] та ін.

Необхідно зауважити, що в такому завершеному вигляді це понят­тя виникло й увійшло до наукового обігу на початку 50-х рр. ХХ ст. Уперше його застосував М. А. Гурвич у 1952 р. Дещо пізніше воно було використано в роботах Ю. А. Ровинського, С. Д. Ципкіна та ін.^[77] Е. О. Вознесенський, аналізуючи цю проблему, підкреслював, що фі­нансова діяльність держави пов'язана з організацією раціонального регулювання процесів формування й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, тобто відповідно до його по­глядів держава «працює» у двох напрямках - формує фонди коштів і використовує їх^[78].

Наголошуючи на «безвихідності поняття фінансової діяльності держави», С. В. Запольський звертає увагу, що лише отримавши за­гальне визнання, «... дана категорія зникає з поля зору читача назав­жди, поступаючись конкретним правовим інститутам та механізмам»^[79]. Користуючись такою логікою, слід було б відмовитись і від викорис­тання такого поняття, як фінанси, фінансові ресурси тощо. Дійсно, існуючи як певна наукова абстракція, фінансова діяльність проявля­ється в специфічних правових формах, правових інститутах, не отри­муючи родового визначення у будь-якій правовій нормі. Але в такому разі ми стикаємося із ситуацією, коли загальне явище розкривається через інституційні форми, реалізується через конкретні види, маючи, в той же час, лише загальне абстрактне оформлення. Дещо нижче С. В. Запольський підкреслює, що «... під фінансовою діяльністю слід розуміти фактичне здійснення конкретних функцій держави як носія публічної влади»^[80]. По-перше, навряд чи йдеться про здійснення всіх функцій держави. Можна мати на увазі, що всі функції держави по­требують фінансового забезпечення і в цьому сенсі вони віддзеркалю­ють, або є похідними від фінансової діяльності. По-друге, якщо і можна казати про здійснення державою функції, то точніше було б пов’язувати їх з певною сферою, що є предметом фінансово-право­вого регулювання.

Фінанси виникають на стадії розподілу та перерозподілу сукупно­го суспільного продукту, що обумовлює похідний, залежний зміст фінансів та фінансових ресурсів від поведінки учасників відносин на стадії виробництва, від того, що на цьому етапі створено і що необхід­но розподіляти. Саме в цьому і полягає зміст фінансової діяльності. Ю. А. Ровинський характеризував фінансову діяльність як діяльність органів держави з приводу організації та здійснення планомірної мо­білізації, розподілу й використання загальнодержавних та інших гро­шових фондів з метою забезпечення динамічного, планомірного і пропорційного розвитку народного господарства^[81]. Досліджуючи склад фінансової системи держави та співвідношення її складових, С. Д. Цип- кін наголошував на необхідності розмежування мобілізації, розподілу (перерозподілу) і використання фондів коштів. Він підкреслював, що держава, здійснюючи фінансову діяльність, створює фонди коштів за рахунок доходів від господарювання шляхом встановлення обов’язкових для юридичних і фізичних осіб «податкових і неподаткових платежів»; розподіляє фонди коштів за передбаченими цілями (наприклад, мето­дами бюджетного фінансування) і перерозподіляє їх (наприклад, між секторами виробництва); використовує їх, тим самим задовольняючи потреби держави й суспільства^[82].

П. С. Пацурківський, досліджуючи характер фінансової діяльнос­ті та зупиняючись на природі об’єкта фінансової діяльності держави,

зазначав, що безумовно об'єктом фінансової діяльності держави є фі­нанси, але не всі, а лише державні^[83]. Стосовно цієї позиції хотілося б зробити уточнення. З такою позицією автора можна погодитися лише в тому випадку, коли йдеться про фінансову діяльність, що здійсню­ється в режимі фінансово-правового регулювання, і то з певними умовностями. По-перше, фінансова діяльність держави в тому чи ін­шому сенсі стосується всіх публічних фінансів і торкається проблеми забезпечення руху фінансів територіальної громади (наприклад, деякі потреби територіальних громад забезпечуються поєднаним фінансу­ванням за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів). По­друге, навіть у тих випадках, коли йдеться про приватні фінанси, фі­нансова діяльність держави має гарантувати, забезпечити їх рух (через умови емісії, забезпечення стабільності національної грошової одини­ці, встановлення обмінних курсів національної та іноземних валют тощо).

У цьому аспекті слід погодитися з О. М. Ашмариною, яка звертає увагу на те, що «зміст фінансової діяльності держави і муніципальних утворень по відношенню до децентралізованих фондів принципово відрізняється від змісту фінансової діяльності держави і муніципальних утворень стосовно централізованих фондів»^[84]. Безпосередній вплив на всі особливості руху централізованих фондів з боку держави поєдну­ється з індикативним регулюванням приватних фондів коштів та за­безпеченням розвитку й існування децентралізованих фондів у необ­хідному для держави напрямку.

Виходячи з цього нею і визначається чотири завдання, які обумов­люють роль держави та муніципальних утворень при здійсненні ними фінансової діяльності^[85]. По-перше, публічні утворення забезпечують планомірне формування та розподіл централізованих грошових фондів у відповідності з метою та завданнями держави та інших адміністративно- територіальних утворень. По-друге, вони повинні не лише організува­ти формування, розподіл, використання та здійснити контроль за цим щодо таким чином акумульованих грошей, але й об'єктивно включити їх у цілісну систему економічних відносин узагалі. Насамперед ідеть­ся про узгоджене функціонування публічних та приватних фінансів, чітку роботу цілісного механізму фінансів у режимі поєднання публіч­них грошових фондів та приватних фінансів. При цьому специфіка фінансово-правового впливу на це має забезпечувати безумовно не безпосередній, а хоча б індикативний вплив на рух тих коштів, які не є предметом імперативного регулювання. По-третє, здійснення конт­ролю за рухом публічних фондів коштів. Це досить багатоаспектна діяльність, яка поєднує додержання законодавчих приписів, також мету управління цими фондами, що пов’язується з контролем за законністю та доцільністю тих чи інших дій на кожному етапі руху публічних коштів.

С. В. Запольський розмежовує фінансову діяльність у широкому сенсі та вузькому. Перша пов’язується ним з діяльністю «... будь-якого суб’єкта, яка зв’язана з утворенням та використанням тих чи інших грошових коштів (фінансових ресурсів) усередині певної системи (товариства, корпорації, суспільної організації, трудового колективу тощо)»^[86]. Можливо, і логічно пов’язувати фінансову діяльність з по­ведінкою будь-яких суб’єктів, але все ж таки підсумком такої діяльнос­ті, на наш погляд, є утворення грошових фондів, а не грошових коштів. Випуск грошових коштів може пов’язуватися лише з діяльністю дер­жави та органів, яким вона делегувала право емісії.

Безпосередньо з поняттям фінансів пов’язує фінансову діяльність держави О. І. Худяков. «З поняттям “фінанси”, що є економічною категорією, тісно пов’язане поняття “фінансова діяльність держави”, яке утворилося в рамках юридичної науки., як дії держави по зби­ранню, розподіленню та використанню грошових фондів»^[87]. Наведемо декілька зауважень. По-перше, поняття «фінанси» - більш багато­гранна та комплексна наукова категорія, щоб її зводити виключно до економічного змісту та характеризувати як економічну категорію. Це комплексне наукове поняття, в якому низка наук виділяє власний для кожної окремої із них сектор впливу та регулювання. По-друге, на­вряд чи з фінансовою діяльністю можна пов’язувати дії лише держа­ви стосовно забезпечення руху грошових фондів. Переважну біль­шість із них держава делегує спеціально утвореним компетентним органам, у деяких представлена сама. По-третє, не виражає змісту фінансової діяльності, на наш погляд акцент на збиранні грошових коштів. Значною мірою йдеться про надходження коштів до публічних фондів, які здійснюються за рахунок дій та бажання зобов’язаних осіб (наприклад, податків, які сплачуються або справляються, але не збираються і т. д.).

Правовий аспект змісту фінансової діяльності передбачає погляд на неї як урегульовану правовими нормами діяльність. Така діяльність виражає формування, розподіл і використання централізованих і де­централізованих грошових фондів для забезпечення певної мети. Такою метою є фінансування функцій держави, соціально-економічних за­вдань, управління, обороноздатності, діяльності державних органів. Фінансова діяльність гарантує надходження коштів до відповідних галузей суспільного виробництва. Особливістю фінансової діяльності в міжгалузевому сенсі є поєднання всіх методів управління. Якщо від­носно публічних фінансів ідеться про імперативні методи впливу, то по відношенню до фінансів фізичних осіб навряд чи можна застосо­вувати виключно їх. Ідеться про об’єктивне, логічне поєднання. У випадку виконання імперативних фінансових обов’язків перед дер­жавою поведінка таких осіб урегульована в режимі влади та підпо­рядкування. Коли ж фізичні особи витрачають власні кошти, об’єктивно користуючись власною волею та бажанням, стаючи суб’єктами цивіль­них правовідносин, то послідовним має бути режим диспозитивного регулювання.

Спираючись на підхід Ю. А. Ровинського, який розмежовував ор­ганізаторські та управлінські функції держави в галузі фінансів та на підставі цього характеризував безпосередньо реалізацію фінансового права в економічних відносинах, С. В. Запольський робить висновок, який, на наш погляд, потребує додаткової аргументації: «що стосуєть­ся функціонування цієї системи, то сама держава має відношення до цього завдання як користувач... оскільки в конкретні фінансові право­відносини вступає не вона, а юридичні та фізичні особи, з одного боку, і державні органи, з іншого боку. Існує небагато підстав називати дані відносини приватноправовими, але те, що вони не є виключно публічно- правовими - наявно»^[88]. Така характеристика, безумовно, стосується фінансових відносин, які не лише не виключають, а й передбачають комплексний вплив, аналіз їх на межі і декількох галузей знань, і де­кількох галузей права, але навряд чи таку логіку доцільно розповсю­джувати на характеристику змісту правовідносин. Фінансові право­відносини передбачають дослідження фінансової діяльності в режимі галузевого впливу на поведінку суб'єктів, шляхом застосування мето­ду владних наказів. Розвиток суспільних відносин, звісно, збагачує фінансові відносини, додає нові форми, які виражають здійснення фінансової діяльності. Але це зовсім не означає, що такі нові форми мають збагачувати лише публічне регулювання цієї сфери суспільних відносин. Та частка, яка стосуватиметься руху публічних фінансів, навряд чи вимагатиме застосування диспозитивних методів впливу, а об'єктивно врегульовуватиме такі відносини фінансово-правовими методами. Іншими словами, навряд чи послідовно розглядати тенден­цію проникнення, або переплетіння приватноправових та публічно- правових відносин, тоді як більш послідовним є визначення підстав їх розмежування.

Висвітлюючи правовий аспект фінансового регулювання, О. І. Ху­дяков підкреслює, що «зона фінансового права» вужча, ніж «зона фінан­сової діяльності». «... Є фінансово-економічні відносини, які регулю­ються чомусь не фінансовою, а іншими галузями права. Наявне проти­річчя економічного змісту суспільного відношення його правовій формі (зміст - фінансовий, форма - цивільно-правова)»^[89]. На наш погляд, жод­ного протиріччя при цьому немає. Воно може виникнути, якщо змішу­вати фінансові відносини в міжгалузевому сенсі та фінансово-правові відносини. Фінанси як суспільне явище виступають комплексною, як науковою, так і правовою категорією. У контексті правового впливу вони охоплюють різні аспекти регулювання низки галузей права згідно з їх предметом і передбачають застосування як у режимі цивільного, трудо­вого, екологічного права та ін. (вартість, ціна, дохід, заробітна плата, виплати тощо), так і в режимі безпосередньо фінансово-правового ре­гулювання. Тому «зона фінансової діяльності» передбачає всю сукуп­ність суспільних відносин, пов'язаних з рухом фінансів, і вимагає учас­ті в цьому низки правових галузей. Тоді як «зона фінансового права» обумовлена предметною ознакою цього угрупування фінансово-правових норм і, безумовно, є більш вузькою.

Виходячи з характеру функцій здійснення фінансову діяльність необхідно розглядати у двох сенсах. З одного боку, вона виступає як реалізація державної влади. З іншого боку, фінансова діяльність є виконавчо-розпорядчою діяльністю, що реалізує державне управлін­ня^[90]. Таким чином, фінансова діяльність держави в загальному ви­гляді виражає прояв усіх функцій держави, оскільки реалізація будь- якої функції держави неможлива без відповідного фінансового забез­печення^[91]. Паралелі між економічною та фінансовою природою від­носин у чомусь умовні, тому що фінанси є одним з аспектів погляду на економіку як цілісне явище. А. С. Нестеренко аргументовано під­креслює, що економічні функції держави реалізуються у процесі її економічної діяльності, яка здійснюється відповідно до цілей еконо­мічної та правової політики на певному етапі розвитку країни. До економічної діяльності держави входять цілі, засоби їх досягнення, сам процес і результат діяльності^[92]. Сукупність цілей і засобів їх до­сягнення у процесі економічної діяльності становить економічну політику держави. Одним із найбільш значних та впливових важелів у цій системі і виступає фінансова діяльність держави. Вона має також власні стратегічні й тактичні цілі, які мають збігатися з цілями економічної діяльності та діяльності держави в цілому. Певні цілі фінансової діяльності можуть розглядатися тільки як засіб або про­міжна мета досягнення стратегічної загальноекономічної або загаль­нополітичної мети^[93].

Місце держави в цих відносинах обумовлює і її специфічну роль. «Держава, вступаючи у відносини розподілу та перерозподілу, утво­рює спеціальні грошові фонди, які призначені бути посередником між грошовими накопиченнями учасників суспільного виробництва, які виникають або як наслідок виробництва чи обміну, або в резуль­таті кінцевого розподілу»^[94]. Складно погодитися з визначенням ро­лі посередника спеціальних грошових фондів. По-перше, грошові фонди виступають як специфічні матеріально-речові утворення, що характеризують специфічний різновид майна - грошові кошти, і суб’єктами (або посередниками) можуть бути особи, які управляють цими коштами, учасники відносин, які згідно із законодавством наді­лені відповідними суб’єктивними правами й обов’язками, відповід­ним правовим статусом. По-друге, навряд чи доцільно характеризу­вати їх роль як посередницьку між грошовими накопиченнями учас­ників суспільного виробництва. Кожний із фондів існує для вирішен­ня певної мети, окремих завдань. Саме з цим пов’язується необхід­ність його появи та доцільність існування; яким же чином він має виконувати функції посередництва - з’ясувати складно. Можливо, в цьому випадку йдеться про надуману конструкцію посередництва бюджетних коштів, коли кошти окремих учасників фінансових від­носин (як доходи бюджетів) надходять до такого централізованого фонду, а потім витрачаються на фінансування потреб держави чи територіальних громад. Але це цілком логічна конструкція, яка з від­носинами посередництва, представництва у відносинах зовсім не пов’язується. І взагалі, складно уявити доцільність (і можливість узагалі) прямого надходження коштів зобов’язаних осіб на оплату тих чи інших видатків адміністративно-територіальних утворень.

О. І. Худяков визначає фінансову діяльність держави як «... діяль­ність держави в цілому або в особі уповноважених на те органів по утворенню грошової інфраструктури і по забезпеченню її належного функціонування, а також по формуванню, розподілу та організації ви­користання державних грошових фондів»^[95]. Слід погодитися, що фі­нансова діяльність дійсно пов’язується, перш за все, з діяльністю держави. У той же час реалізує вона свої інтереси через систему упов­новажених органів і яким чином держава в цій ситуації може виступа­ти «в цілому» - незрозуміло. До того ж абсолютно логічним є те, що цей автор пов’язує фінансову діяльність із певними етапами: форму­вання, розподіл, використання державних грошових фондів. Але чому організація діяльності на цих етапах є характерною лише для остан­нього (використання фондів) - незрозуміло. Організаційна діяльність характеризує участь держави на кожному етапі руху публічних коштів, а не притаманна лише тій ситуації, коли ці кошти починають витрача­тися. І, нарешті, складно зрозуміти, що автор має на увазі під поняттям грошової інфраструктури. Загальний зміст поняття «інфраструктура» передбачає виділення конструкції, яка забезпечила б існування грошей і грошової системи взагалі. Що ж мається на увазі - сукупність органів, які обслуговують грошовий обіг, чи сукупність елементів грошової системи - з такого визначення не зрозуміло.

Виходячи з такої концепції О. І. Худяков виділяє три головні зав­дання держави при здійсненні фінансової діяльності: «1) утворення грошової інфраструктури суспільства і забезпечення її нормального функціонування; 2) видобуток грошових коштів для забезпечення самої себе і фінансування своєї діяльності; 3) вплив за допомогою грошових важелів на соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспіль­стві в тих напрямах, які держава вважає сприятливими для цього суспільства»^[96]. Знов-таки, незрозумілий сенс поняття «грошової інфра­структури». Тим більше, що якщо стосовно держави ще можна здо­гадатися про приблизну конструкцію такої моделі (коли держава «при­значає» гроші, забезпечує правовий режим їх обігу та відповідні при­мусові заходи), то що включати до грошової інфраструктури суспіль­ства - визначити дуже складно. Складно розмежувати і принципову різницю між видобутком грошових коштів для забезпечення самої себе (держави) і кошти для функціонування своєї діяльності. Фактично, йдеться про те саме, оскільки держава не є чимось статичним, завмер­лим, що потрібно постійно відновляти, а існує як явище саме через певну діяльність, яку і необхідно фінансувати.

Реалізацію фінансової діяльності пов’язують з декількома напрям­ками. Принципово вони обумовлюються вихідними положеннями, які характеризують загальну конструкцію фінансово-правового регулю­вання (метод впливу, характер відносин, суб’єктний склад, власність на фонди коштів тощо). З приводу цього О. М. Ашмарина виділяє два напрямки фінансової діяльності держави, а саме:

- «Фінансова діяльність - це організаційна діяльність компетентних органів держави та муніципальних утворень з формування, розподілу та використання (витрачання) централізованих грошових фондів, які безпосередньо забезпечують функціонування держави та муніципаль­них утворень на тому чи іншому етапі історичного розвитку;

- фінансова діяльність - це організаційна діяльність компетентних органів держави та муніципальних утворень з формування оптималь­них умов, що обумовлюють у необхідному для держави напрямку утворення, розподіл та використання (витрачання) децентралізованих грошових фондів (з урахуванням додаткової різниці децентралізованих фондів за суб’єктом, що має право власності на них), які сприяють забезпеченню безперебійного функціонування держави та муніципаль­них утворень на тому чи іншому етапі історичного розвитку»^[97]. Дійсно, організація фінансової діяльності державою відрізнятиметься залежно від рівня централізації фондів, власником яких є держава, але все одно управління їх рухом має здійснюватися шляхом імперативних засобів, оскільки зрозумілою і логічною є така поведінка, коли власник коштів за власним розсудом визначає, яким чином вони мають рухатися та на яких умовах їх можна передавати в користування іншим особам.

У той же час складно погодитися з підходом цього дослідника стосовно визначення функцій фінансової діяльності. О. М. Ашмарина пише: «до функцій фінансової діяльності чи основних її напрямків, на наш погляд, необхідно віднести:

- грошову емісію;

- акумулювання державних та муніципальних централізованих грошових фондів та утворення умов, що спонукають до акумулювання децентралізованих державних (муніципальних) та приватних грошових фондів;

- розподіл (перерозподіл) централізованих фондів грошових коштів і використання економічних інструментів, що сприяють розподілу та перерозподілу децентралізованих державних (муніципальних) та при­ватних грошових фондів у відповідності з інтересами держави (муні­ципального утворення);

- використання (витрачання) централізованих фондів грошових коштів та утворення умов, що спонукають до використання децентра­лізованих державних (муніципальних) та приватних грошових фондів у відповідності до інтересів держави (муніципального утворення);

- державний та муніципальний фінансовий контроль за законністю та доцільністю акумулювання, розподілу та використання фондів гро­шових коштів усіх видів»^[98].

Фактично, в такій характеристиці йдеться не про функції чи на­прямки фінансової діяльності, а про етапи чи стадії її здійснення. Безумовним є те, що саме з акумуляцією, розподілом та використан­ням коштів таких фондів пов’язується динаміка існування публічних фондів. Специфічну роль у цьому займає контроль (який О. М. Аш­марина виділяє в якості останньої функції фінансової діяльності). Специфікою діяльності в умовах фінансового контролю є те, що він поєднує як підсумкове призначення, так і наскрізне. Іншими словами, безумовно, шляхом контрольних дій (точніше, звітно-контрольних дій) власник коштів з'ясовує, яким чином, з порушеннями чи ні, ре­алізовувалась поведінка всіх учасників відносин, що брали участь та пов'язували свої дії відповідно до руху публічних коштів. На під­ставі цього і мають робитися висновки з удосконалення механізмів (у тому числі і правових) на кожній із стадій руху публічних коштів. У той же час контроль присутній не лише на завершальному етапі руху публічних фінансів. З першої миті, коли починається рух пуб­лічних фінансів, вони вже є об'єктом прискіпливого контролю з боку власника. Наприклад, уже на першій стадії руху таких коштів - аку­муляції коштів - держава формує розгалужену систему контролюю­чих органів, повноваження яких пов'язані саме з цим. Ідеться про податкові органи. Іншими словами, контролюючі дії починають реалізовуватися з першої миті формування публічних коштів.

І ще одне зауваження стосовно вищенаведеної конструкції росій­ського фахівця. Складно одностайно стверджувати про необхідність виділення грошової емісії серед функцій чи напрямків (а фактично, стадій чи етапів) фінансової діяльності. Виникає питання: а може вза­галі виникнути необхідність у регулюванні фінансової діяльності, і взагалі фінансові відносини без грошей, без адекватно врегульованої грошової емісії? Вбачається, що більш точною є характеристика та визначення місця грошової емісії як передумови, об'єктивної підстави виникнення відносин з фінансової діяльності взагалі. Тут ми торкає­мося ще однієї дуже складної проблеми - співвідношення фінансів та грошей. І більш логічним здається погляд, згідно з яким робиться ви­сновок, що емісія грошових знаків випереджає кругообіг циклу утво­рення - розподіл - використання, оскільки фінанси та фінансові від­носини - це завжди грошові відносини^[99].

Література

1. Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Про банки і банківську діяльність: Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 5-6. - Ст. 30.

3. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 груд. 1994 р. № 334/94-ВР // Відом. Верхов. Ради Украї­ни. - 1995. - № 4. - Ст 28.

4. Про податок з доходів фізичних осіб: Закон України від 22 трав. 2003 р. № 889 // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 37. - Ст. 308.

5. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет Каб. Міністрів України // Відом. Верхов. Ради Украї­ни. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

6. Алексеенко М. М. Конспект финансового права. Теория / М. М. Алек­сеенко.- Харьков: Литогр. А. И. Степанова, 1894.

7. Алісов Є. О. Проблеми правового регулювання грошового обігу в Україні. - Х.: Фоліо, 2004.

8. Ашмарина Е. М. Некоторые аспекты расширения предмета финан­сового права в Российской Федерации: проблемы и перспективы: Монография. - М.: Полиграф ОПТ, 2004.

9. Бабич А. М., Павлова Л. Н. Государственные и муниципальные финансы: Учеб. для вузов. - М.: Финансы, ЮНИТИ, 1999.

10. Бельский К. С. Финансовое право: наука, история, библиография.

- М.: Юристъ, 1995. - С. 27.

11. Бюджетний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. - 2001.

- № 37-38. - Ст. 189.

12. Виконавча влада і адміністративне право / За ред. В. Б. Авер'янова.

- К.: Видав. Дім «Ін Юре», 2002.

13. Вознесенский Э. А. Дискуссионные вопросы теории социалисти­ческих финансов. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1969.

14. Воронова Л. К. Банковско-финансово-правовой словарь-спра­вочник / Авт.-сост. Л. К. Воронова. - Киев: А.С.К.Ю, 1998. - С. 272-273.

15. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учеб. по­собие для студ. юрид. вузов и фак. - Харьков: Легас, 2003.

16. Герваген Л. Л. На чем основано разделение права на публичное и частное, гражданское. - Петроград, 1915.

17. Годме П. М. Финансовое право: Учебник. - М.: Прогресс, 1978.

18. Горбунова О. Н. Финансовое право и финансовый мониторинг в современной России. - М.: Профобразование, 2003. - С. 61.

19. Горлов И. Я. Теория финансов. - Казань, 1841.

20. Государственные финансы: Учеб. пособие для студ. экон. вузов и фак. / Под ред. В. М. Федосова, С. Я. Огородника, В. Н. Сутор­миной. - Киев: Лыбидь, 1991.

21. Еллинек Г. Бюджетное право. - Ростов, 1906.

22. Ермакова Т С. О системе советского финансового права // Право­ведение. - 1975. - № 2. - С. 76.

23. Заверуха О. Б. Бюджетні повноваження органів місцевого само­врядування в Україні: Дис.... канд. юрид. наук. - Чернівці, 2001. - С. 19.

24. Запольский С. В. Дискуссионные вопросы теории финансового права: Монография. - М.: РАП, Эксмо, 2008. - С. 6-7.

25. Иловайский С. И. Учебник финансового права / Под ред. Н. Т Яснопольского. - Одесса: Тип. Л. С. Шутака, 1912. - Вып. 1. - С. 5, 6.

26. Иловайский С. И. Учебник финансового права / Под ред. Н. П. Яснопольского. - 5-е (посмертное) издание доп. и перераб. Г. И. Тиктиным. - Одесса, 1912. - С. 3-5.

27. Карасева М. В. Финансовое право и деньги: Монография. - Воро­неж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2006. - С. 10-18.

28. Лебедев В. А. Финансовое право: Курс лекций. - СПб.: Тип. А. М. Вольфа, 1882. - С. 5.

29. Лунц Л. А. Деньги и денежные обязательства в гражданском пра­ве. - М., 1999. - С. 27-28.

30. Ляшенко Ю. І., Максименко І. А. Фінансова діяльність держави: цілі, засоби, результати // Фінанси України. - 2003. - № 6. - С. 61.

31. Львов Д. Курс финансового права: Учебник. - Казань: Тип. Импе­ратор. ун-та, 1887.

32. Налоговый кодекс Российской Федерации. Часть первая // Собра­ние законодательства Российской Федерации. - 1998. - № 31. - Ст. 3824.

33. Нестеренко А. С. Правові засади формування та використання місцевих фінансових ресурсів в Україні: Монографія. - Одеса: Юрид. л-ра, 2006.

34. Нечай А. А. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків: Монографія. - Чернівці: Рута, 2004.

35. Ново селова Л. А. Проценты по денежным обязательствам. - М., 2003.

36. Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка / Рос. акад. наук. Ин-т рус. яз. им. В. В. Виноградова. - 4-е изд., доп. - М.: Азбуковник, 1999.

37. Орлов М. Ф. О государственном кредите. - М., 1833.

38. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держа­ви: проблеми методології. - Чернівці: Чернівец. ун-т, 1997.

39. Рау К. Основные начала финансовой науки: Пер. с нем. / Под ред. В. Л. Лебедева. - СПб., 1868.

40. Ровинский Е. А. Основные вопросы теории советского финансо­вого права. - М.: Госюриздат, 1960. - 192 с.

41. Сабанти Б. М. Теория финансов: Учеб. пособие. - М.: Менеджер, 1998.

42. Смит А. Исследование о богатстве народов. - М., 1895.

43. Советское финансовое право: Учеб. пособие / Под ред. Л. К. Во­роновой, И. В. Мартьянова. - Киев: Вища шк., 1983.

44. Советское финансовое право: Учебник / Под ред. Е. А. Ровинско- го. - М.: Юрид. лит., 1978.

45. Советское финансовое право: Учебник. - М.: Юрид. лит., 1987.

46. Сперанский М. М. План финансов / Золотые страницы финансо­вого права России. - М., 1998. - Т 1.

47. Тарасов В. М. Деньги. Кредит. Банки. - Минск, 2003.

48. Теория финансов: Учеб. пособие / Н. Е. Заяц, М. К. Фисенко, Т Е. Бондарь и др. - Минск.: Выш. шк., 1997.

49. Тургенев Н. И. Опыт теории налогов. - СПб., 1818.

50. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. - М.: Юристъ, 2003.

51. Финансовое право: Учебник / Под ред. Е. Ю. Грачевой. - М.: Пра­во и закон, КолосС, 2003.

52. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрист, 2002.

53. Финансы / В. М. Родионова, Ю. Я. Вавилов, Л. И. Гончаренко и др. / Под ред. В. М. Родионовой. - М.: Финансы и статистика, 1995.

54. Фінансове право України: Навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] [Л. К. Воронова, М. П. Кучерявенко, Н. Ю. Пришва та ін.]; - К.: Прав. єдність, 2009.

55. Фінансово-правовий словник / Укл. В. В. Безугла, О. Д. Василик, Л. К. Воронова та ін. - К.: Київ. ун-т, 1993.

56. Худяков А. И. Финансовое право Республики Казахстан (Общая часть). - Алматы: Каржы-каражат, 1995.

57. Цыпкин С. Д. Финансово-правовые институты, их роль в совер­шенствовании финансовой деятельности советского государст­ва. - М.: Изд-во МГУ, 1983. - 80 с.

58. Янжул И. И. Основные начала финансовой науки: Учение о го­сударственных доходах. - М.: Статут, 1899. - 555 с.