Г. В. Россіхіна Місце фінансово-правових норм у системі соціальних норм

В умовах формування правової держави в Україні зростає зна­чення соціальних регуляторів суспільних відносин, у яких знаходять своє відбиття загальнолюдські потреби і цінності. Людське суспіль­ство не може функціонувати й успішно розвиватися без існування певних правил.

Загальновідомо, що суспільні відносини відрізняються складністю і багатогранністю, саме тому вони постійно потребують упорядкуван­ня, врегулювання й охорони. В цілому регулювання суспільних від­носин (соціальне регулювання) може бути:

- індивідуальним, тобто спрямованим на упорядкування поведінки суб'єктів (суспільних відносин) за допомогою разових рішень, які стосуються певного випадку й індивідуально визначених осіб;

- нормативним, тобто спрямованим на упорядкування поведінки суб'єктів (суспільних відносин) за допомогою загальних правил (со­ціальних норм), які розповсюджуються на всі випадки даного роду і на всі суб'єкти.

Соціальні норми - це правила поведінки або інформаційні узагаль­нення про найбільш типові життєві ситуації або явища, які створені людьми і спрямовані на них з метою встановлення і підтримки умов існування соціуму або класового панування. Вказані норми є одним з основних засобів орієнтації поведінки особистості або соціальної групи в певних умовах і контролю зі сторони суспільства за їх пове­дінкою. Основна функція соціальних норм - функція регулювання суспільних відносин - проявляється в тому, що вони містять більш або менш детальні «моделі» вчинків, так чи інакше пов'язаних із взаємо­відносинами людей; оцінюють корисність цих вчинків, вказують на наслідки їх дотримання або недотримання. Таким чином, соціальні норми - це засоби упорядкування суспільних відносин, тобто відносин між людьми та їх об'єднаннями. Одним з найважливіших видів соці­альних норм є правові норми.

Слід звернути увагу на те, що традиційно соціальні норми розме­жовують за відповідними критеріями, які дозволяють вирізняти певні їх види.

За змістом дані норми поділяють на:

- політичні (ті, що регулюють політичні відносини - з приводу політичної влади);

- економічні (ті, що регулюють економічні відносини - з приводу виробництва й обміну матеріальних благ);

- норми культури (ті, що регулюють суспільні відносини в неви­робничій сфері; пов'язані з реалізацією духовних потреб та інтересів людини);

- інші норми (етнічні, релігійні, екологічні тощо).

За формою виразу виділяють такі соціальні норми:

- формально визначені (мають письмову форму виразу - норми права, норми суспільних організацій тощо);

- формально невизначені (не мають письмової форми виразу, міс­тяться у свідомості людей - звичаї, традиції тощо).

За засобами формування і забезпечення існують такі соціальні норми:

- звичаї - це правила поведінки, які формуються природно-істо­ричним шляхом, у результаті багатократного повторення найбільш раці­ональних дій. їх реалізація забезпечується засобами суспільного впливу (звичаї реалізуються у вигляді традицій, ритуалів і церемоніалів);

- норми моралі - це правила поведінки, які формуються в суспіль­стві природно-історичним шляхом відповідно до моральних уявлень людей.

- норми суспільних організацій (корпоративні норми) - правила поведінки, які встановлюються даними організаціями з метою регу­лювання внутрішньоорганізаційних відносин. Дія даних норм по­ширюється тільки на членів цих організацій; їх реалізація забезпечу­ється заходами суспільного впливу. Вони передбачені уставами даних установ^[101].

Вміщуючи всі якості соціальних норм, правові норми мають також специфічні ознаки, які визначаються їх нерозривним зв'язком з держа­вою. Поєднуючи в собі якості загальносоціального і класового засобу впливу на поведінку людей, маючи особливу форму виразу й охорони від порушень, юридичні норми здобувають виключно регулюючі мож­ливості.

Юридична норма - це вихідний, головний елемент права як соці­ального утворення, одне з основних положень усієї правової системи. Поняття правової норми є одним з головних у загальній теорії права. Подібна оцінка функціональної значущості даного поняття закономір­на: соціальне призначення правової норми полягає у вираженні пра­вила поведінки, яке встановлюється від імені держави і здійснює управлінські функції в даному суспільному організмі. Юридичні нор­ми є продуктом свідомої діяльності людини як вищої форми відобра­ження об'єктивного світу. Вони виникають як результат необхідності врегулювання правом суспільних відносин.

Визначити відносно повне поняття юридичної норми можливо, лише з’ясувавши процес її утворення, обумовленість, природу, ознаки, соціальну роль. При цьому результати досліджень правових явищ, аналіз новітнього законодавства постійно вноситимуть корективи в уявлення про юридичну норму. Відомий вчений у галузі права Л. В. Успенський вважає, що правова наука має своїм предметом юри­дичні норми. На думку фахівця, розкрити сенс і зміст юридичної норми взагалі є вищим завданням загальної теорії права, а розкрити сенс і зміст окремих правових норм - завданням спеціальних юридич­них дисциплін^[102]. У процесі вивчення норм права вельми важливим вбачається звернути увагу не тільки на сутність, зміст, специфічні осо­бливості, але й на внутрішню побудову - структуру і найбільш харак­терні для них форми викладення.

Більшість учених як головні ознаки правових норм як найбільш значущого виду соціальних норм виділяють такі:

1. Нормативність (норма права являє собою правило поведінки суб’єкта в певній ситуації).

2. Загальнообов’язковість (приписи даних норм є обов’язковими для широкого кола осіб).

3. Формальна визначеність (правові норми закріплені в офіційно­му джерелі права).

4. Системність (норма права складається із взаємопов’язаних еле­ментів: гіпотези, диспозиції, санкції).

5. Об’єктивно-суб’єктивний характер (правова норма обумовлена необхідністю в регулюванні, охороні суспільних відносин, і в цьому сенсі вона об’єктивна; створюється в ході правотворчої діяльності і є результатом проявлення свідомості і волі людей, і в цьому сенсі вона суб’єктивна).

6. Надавально-зобов’язуючий характер (норма права одному суб’єкту надає право, а на іншого покладає обов’язок).

7. Зв’язок з державою: а) правові норми встановлюються (санк­ціонуються) і забезпечуються державою в особі уповноважених державних органів; б) юридично оформлює їх держава.

8. Вольовий характер. У даних нормах виражена воля суб’єкта пра- вотворчості, яка є відображенням загальної або індивідуальної волі.

9. Правова норма є державним регулятором суспільних відносин. Вона створюється (або санкціонується) державою задля регулювання й охорони суспільних відносин. Реалізація відповідної правової норми забезпечується можливістю застосування державного примусу у ви­падку її порушення^[103].

Таким чином, право диктує вихідні від держави та санкціоновані нею правила поведінки. Ці настанови є загальнообов’язковими і за призначенням завжди регулюють поведінку людей у суспільстві. Пра­вових норм, які не виконують цих цілей, не може бути. Не є винятком у цьому випадку і фінансове право. Загальновідомо, що одна галузь права відрізняється від іншої предметом і методом правового регулю­вання. За даними критеріями фінансове право посідає в системі права окреме місце. Воно має свій самостійний предмет і метод правового регулювання, які відрізняються від інших галузей права.

Фінансове право - це галузь публічного права, яка складається з окремих елементів, одними з яких є фінансово-правові норми. Сут­ність фінансово-правової норми виявляється через визначення норми права. С. С. Алексєєв справедливо зазначає, що норма права являє со­бою вихідну «клітинку» права. Із цих «клітинок» і складаються право­ві інститути, галузі права, національна система права в цілому^[105]. Аналіз природи, функцій норми (тобто соціального призначення та основних напрямків її впливу на суспільні відносини) необхідно здійснювати з урахуванням особливостей предмета і методу фінансово-правового регулювання.

Норма права є однією з основних категорій для всіх доктрин права (незалежно від різниць у типах праворозумінні), які трактують право нормативно, тобто визнають і визначають, що воно складається із норм. Відомий вчений у галузі права В. С. Нерсесянц підкреслював, що право в цілому є єдиною нормою права. Ця обставина являє юридично- логічну основу розуміння права як системи норм права. Таким чином, окремі норми є елементами цієї системи^[106]. Загальновідомо, що державно- правова теорія та практика сформували багато уявлень щодо норми права, її визначення. Взагалі слово «норма» позначає загальне правило, якого необхідно дотримуватись у всіх подібних випадках, зразок або приклад^[107]. Іноді законодавець у ряді випадків у самому тексті закону вживає термін «правило» замість терміна «норма». Але не будь-яке правило поведінки людей є правовою нормою.

Ще на початку XIX ст. відомий російський юрист І. В. Михай- ловський зазначав, що тільки юридичні норми мають безумовно обов’язковий характер, вищу ступінь імперативності, найбільшу стійкість і чинність.

У сучасній юридичній літературі норма права теж визначається як правило або міра належної поведінки. Наприклад, деякі вчені вважають, що нормою права є встановлена (або санкціонована) дер­жавою норма загальнообов’язкової поведінки осіб як учасників по­вторюваних суспільних відносин^[110]. Відомий учений С. С. Алексєєв визначає юридичну норму як загальнообов’язкове, формально визна­чене правило поведінки, яке походить від держави й охороняється нею, безпосередньо або разом з іншими нормами права, надає учас­никам суспільних відносин певного виду юридичні права та покладає на них юридичні обов’язки^[111]. На думку відомого вченого-юриста П. О. Недбайла, норма права перш за все є правилом належної та можливої в її межах поведінки, яке зобов’язує, забороняє, дозволяє ту чи іншу дію у відомих умовах. Автор стверджує, що норма є ім­перативом, який поєднується з погрозою невигідних наслідків для будь-кого, хто відійде від її потреб. На думку П. О. Недбайла, будь- яка правова норма визначає права й обов’язки або тільки права (обов’язки) учасників суспільних відносин, які регулюються нею; вказує на обставини, за наявності яких учасники суспільних відносин є носіями конкретних прав та обов’язків; передбачає відповідальність за невиконання її вимог^[112]. Таким чином, більшість учених вважають нормою права суворо визначене правило, яке встановлене або санк­ціоноване державою, виражає обумовлену об’єктивними законами державну волю народу і забезпечується державним примусом з метою охорони і регулювання найбільш істотних та корінних відносин сус­пільства шляхом офіційного їх закріплення у формі точно визначених прав і обов’язків учасників цих відносин^[113].

Дати визначення норми фінансового права означає розкрити її основні особливості, виділити ознаки, характерні саме для цього явища нашого суспільного життя. Фінансово-правовій нормі прита­манні особливості, ознаки, які є спільними для всіх правових норм. Як уже зазначалося, такими характерними особливостями правової норми є: загальний характер правила поведінки; встановлення або санкціонування її компетентними органами держави; гарантованість належної поведінки не тільки засобами переконання і виховання, але й примусовою силою держави^[114]. Характеризуючи правову нор­му, С. С. Алексєєв особливу увагу звертає на її головну особливість - державно-владний характер. Автор зазначає, що право, яке форму­ється в державі, є одним з найпотужніших засобів і соціального контролю, і соціального розвитку^[115]. Воно має вищу легітимність (со­ціальну цінність) у «здоровій» державі. Конфліктуючі з ним норми права, як правило, втрачають своє правове значення.

Слід звернути увагу на найбільш важливі, принципові ознаки фінансово-правової норми. Будь-яка норма містить вказівки на обста­вини, за яких вона підлягає виконанню, суб'єктів (учасників) даних правовідносин, на виникаючі в них при цьому права й обов'яз­ки і на наслідки невиконання останніх. Необхідно зазначити, що фінансово-правова норма також походить від держави, це правило по­ведінки, яке виступає як владний припис, повеління. Основою держав­ного інтересу є те, що без реалізації приписів фінансово-правової норми неможливе забезпечення порядку планомірного формування і використання централізованих і децентралізованих фондів держави відповідно до їх завдань, програм соціально-економічного розвитку держави.

Фінансово-правова норма є одним з видів соціальних норм, яка регулює суспільні відносини у сфері саме фінансової діяльності держави шляхом наділення їх учасників формальними правами й обов'язками, здійснення яких забезпечує планомірне формування, розподіл і використання грошових фондів держави. Її зміст виявля­ється в правилах поведінки, у суспільних відносинах, безпосередньо пов'язаних з фінансовою діяльністю держави. Це одна зі специфічних ознак фінансово-правової норми, яка відрізняє її від інших норм права.

Фінансово-правова норма являє собою загальнообов'язкове прави­ло поведінки, тобто вона має беззаперечно виконуватися тими, кому адресується. Загальний характер будь-якої правової норми складаєть­ся в можливості її неодноразового виконання. Фінансово-правова норма концентрує загальнообов'язкову спрямованість на реалізації велінь (правил поведінки), які встановлюються державою саме щодо мобілізації і використання її грошових коштів, організації надходжень цих коштів до різних публічних фондів, оскільки саме дані норми сприяють розширенню й укріпленню фінансової основи держави, можливості виконання нею поставлених соціально-економічних та інших життєво необхідних завдань. Зазначені норми є основою діяль­ності органів державної влади й управління, місцевого самоврядуван­ня, фізичних і юридичних осіб у сфері фінансової діяльності. Учасни­ки фінансових правовідносин наділені юридичними правами й обов'язками, які забезпечують планомірне утворення, розподіл і ви­користання державних грошових фондів.

Фінансово-правова норма є формально визначеним правилом по­ведінки. Внутрішня визначеність даної норми виражається у змісті, обсязі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників фінансових правовідносин, здійснення яких забезпечує формування, розподіл і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів держави й органів місцевого самоврядування відповідно до їх функцій і завдань, а також у чітких вказівках на наслідки її порушення. Визна­ченість фінансово-правової норми полягає також у тому, що вона має зовнішню текстуально-правову форму виразу. Тобто фінансово-правові норми, як і інші правові норми, встановлюються у відповідних формах (у вигляді законів, нормативно-правових актів, указів тощо), що слу­жить формальною підставою їх загальнообов’язковості^[116]. Таким чином, вказані норми мають таку ознаку, як формальна визначеність, і тим самим закріплюються у відповідній зовнішній об’єктній формі, а саме в джерелах фінансового права. Саме джерело права надає правилу по­ведінки якість правової норми. П. О. Недбайло справедливо вказує на те, що правові норми встановлюються у відповідних формах, що слу­жить формальною підставою їх загальнообов’язковості, і надають правилам, які містяться в них, офіційного, нормативного значення^[117]. Крім того, фінансово-правові норми вводяться в дію офіційно та на­бувають чинності в точно встановлений законодавством строк.

Фінансово-правова норма закріплює вичерпний перелік учасників фінансових правовідносин, наділяючи їх суб’єктивними юридичними правами і покладаючи на них суб’єктивні юридичні обов’язки. Відомий вчений у галузі права Н. І. Хімічева справедливо вказує на те, що тіль­ки при взаємопов’язаних юридичних правах і обов’язках, реалізація яких гарантується заходами державного примусу, може бути забезпе­чено отримання державою й органами місцевого самоврядування за­планованих доходів, їх розподіл і використання відповідно до визна­чених планів і програм^[118]. Особливість кола суб’єктів фінансового пра­ва полягає в тому, що до нього включаються перш за все такі основні групи: держава, територіальні утворення, державні органи, юридичні та фізичні особи. Таким чином, фінансово-правова норма встановлює обов’язки і права громадян, державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій і установ у сфері фінансової діяльності держави.

Фінансово-правовій нормі притаманна якість системності, яка про­являється в її структурній побудові. Необхідно зазначити, що ця сис­тема норм містить заборони і повеління, встановлені державою сто­совно мобілізації, розподілу і використання централізованих і децен­тралізованих грошових фондів.

Фінансово-правові норми мають ще низку особливостей. Напри­клад, від інших норм права вони різняться предметом фінансово- правового регулювання. Як уже зазначалося, специфікою фінансово- правових норм є те, що вони регулюють суспільні відносини, які складаються у сфері фінансової діяльності держави, пов’язаної з мо­білізацією, розподілом і використанням централізованих і децентралі­зованих фондів грошових коштів. За їх допомогою відбувається забез­печення матеріальної «надійності» держави, оскільки за рахунок дії даних норм здійснюється надходження грошових коштів до відповід­них бюджетів. Фінансово-правові норми регулюють конкретну царину суспільних відносин, пов’язаних з утворенням і використанням пуб­лічних грошових фондів. Саме фінансові правовідносини виникають з приводу грошових коштів держави і є різновидом майнових відносин, що мають публічний характер^[119]. Виходячи з цього фінансово-правова норма встановлює обов’язки і права громадян у сфері фінансової діяльності, яка забезпечує планомірне формування, розподіл і вико­ристання публічних грошових фондів. Саме тому зазначені норми мають публічний характер.

Метод фінансово-правового регулювання, в якості якого виступа­ють владні приписи, тобто імперативний метод, обумовлює специфіку фінансово-правової норми. Таким чином, правила, які містяться в за­значених нормах, подані в імперативній (категоричній, владній) формі. Усе це стосується і заборонних, і дозвільних приписів. Саме імпера­тивність не допускає можливості зміни встановлених раніше вимог діяти відповідним чином. Іншими словами, фінансово-правові норми фактично сприяють встановленню правового порядку у відносинах між державою, іншими державними (недержавними) структурами і громадянами, які контактують з нею та її органами у сфері фінансової діяльності (стосовно мобілізації, розподілу і використання централі­зованих і децентралізованих грошових фондів).

Держава встановлює чітко обмежені правила поведінки підпоряд­кованих суб'єктів для дотримання порядку виконання своїх першо­чергових завдань, а саме формування грошових коштів для здійснення державних функцій. Саме тому основним методом фінансово-правового регулювання є імперативний метод, який передбачає нерівне положен­ня суб'єктів фінансових правовідносин і забезпечує виключну роль держави. Невиконання учасниками вказаних правовідносин своїх обов'язків забезпечуватиметься заходами державного примусу. Так, за недотримання суб'єктами фінансових правовідносин приписів фінансово-правових норм накладаються встановлені законодавством фінансово-правові санкції.

З урахуванням методу фінансово-правового регулювання дані нор­ми встановлюють порядок діяльності органів держави й органів міс­цевого самоврядування у сфері фінансової діяльності, права й обов'язки суб'єктів щодо отримання, розподілу і використання відповідних гро­шових ресурсів. Однак необхідно відзначити, що фінансово-правові відносини одержують частково адміністративно-правове регулювання (через методи типу «влада - підпорядкування»). Але метод фінансо­вого права базується на горизонтальній субординації суб'єктів, а влад­ні приписи виходять від фінансових органів, з якими інші суб'єкти не перебувають в адміністративній залежності, тобто їх повного підпо­рядкування або взаємозалежності не існує. Таким чином, відносини між суб'єктами фінансових правовідносин базуються не на вертикаль­ній підпорядкованості.

Однією з особливостей фінансово-правових норм, а точніше їх виду - бюджетно-правових, є їх періодичний характер. Ці норми спря­мовані на регулювання суспільних відносин, пов'язаних з бюджетом і позабюджетними фондами; закріплюють права й обов'язки суб'єктів відповідних бюджетних правовідносин і є критерієм оцінки поведінки як правомірної (належної) або неправомірної. Дані норми мають від­повідні тимчасові обмеження, оскільки регулюють певні відносини впродовж бюджетного періоду. Наприклад, бюджетні правовідносини, які виникають на підставі актів про бюджет, діють з 1 січня й припи­няють дію 31 грудня поточного року (в такому випадку суб'єкти наді­лено правами й обов'язками, що мають чітко визначений строк їхньої реалізації).

При цьому слід звернути увагу на одну з головних ознак правової норми, а саме: забезпеченість її виконання державним примусом. Питання стосовно виділення примусового заходу як специфічної ознаки, атрибуту правової норми є на сьогодні досить актуальним та відкритим. Відомий учений-юрист М. М. Коркунов ще на початку ХХ ст. стверджував, що примус не є основною належністю права. На думку автора, якщо право може виконуватися лише за умови його неухильного дотримання всіма без винятку, то воно ніколи не може виконуватися. І там, де існуюче право має за собою примусову санк­цію, воно може бути порушено. Немає влади у світі, яка була б у змозі силою примусити усіх і кожного до покори усім її вимогам. Таким чином, М. М. Коркунов звертає увагу на те, що право може обійтися і без примусу, і не всяке право може здійснюватися через примус^[120]. Видатний вчений І. В. Михайловський вважає, що юридич­ні норми не тільки не гарантовані, але і не можуть бути гарантовані зовнішніми примусовими засобами. Автор, аналізуючи зовнішню сторону юридичних норм, уточнює, що норми права складають час­тину того порядку, де царює не сила, а розум. Примусові гарантії є тільки зовнішньою ознакою права, хоча й ознакою вагомою саме для тієї форми, в яку обліковується зміст юридичної норми^[121]. Полемізую­чи з прихильниками даної точки зору, С. С. Алексєєв звертає увагу на те, що право як специфічний соціальний феномен має потребу в державному примусі, який збагачений правом, тобто правовому примусі. Автор звертає увагу, зокрема, на те, що рівень правового змісту державного примусу обумовлений частково тим, якою мірою воно: а) підпорядковано загальним принципам даної правової систе­ми; б) є за своїми підставами єдиним, загальним на території всієї країни; в) нормативно регламентовано за змістом, умовами застосу­вання; г) діє через механізм прав та обов’язків; д) оснащено розви­неними процесуальними формами^[122]. В. Д. Філімонов, характеризуючи подібну ситуацію, підкреслює, що державний примус щодо дотри­мання норм права потрібен по відношенню до порівняно невеликої частини населення, яка не вважає для себе обов’язковим виконувати правові приписи. Саме тому автор вважає неправильним розглядати державний примус як необхідну складову процесу правового регу­лювання. Він, на думку вченого, є необхідним найчастіше тоді, коли має місце відмова від дотримання вимог норм права^[123]. Виходячи зі складності даного питання важливо мати на увазі, що вирішення цього дискусійного положення не може бути однозначним у силу природи і характеру правових норм тих чи інших галузей права.

Виходячи з вищевикладеного важливо мати на увазі, що фінансове право належить до публічних галузей права. Саме тому однією з особ­ливостей фінансово-правової норми є те, що вона є засобом реалізації суспільних, тобто публічних, а не приватних інтересів. Головною від­знакою зазначених норм є те, що вони мають державно-владний, ім­перативний характер. Вимоги до учасників фінансових правовідносин виражаються саме в категоричній формі, і вони не в змозі змінити при­писи норми й умови її застосування. Необхідно відзначити, що точне дотримання й виконання фінансово-правових норм забезпечується з боку держави як методами переконання, так і методами примусу. Як відомо, метод переконання є досить ефективним, він забезпечує добровільне, своєчасне і повне виконання більшістю учасників фінан­сових правовідносин їх фінансових зобов’язань перед державою. В. С. Основін справедливо зауважував, що норма права відрізняється від норм моралі тим, що вона встановлена державою і виконання її забезпечується різними методами переконання, а у випадку необхід­ності і заходами примусу, які застосовуються державними і суспільни­ми органами^[124]. У випадку невиконання або порушення тих чи інших фінансово-правових норм окремими суб’єктами фінансової діяльнос­ті, яке завдає матеріальний збиток безпосередньо державі, припустиме застосування державного примусу в адміністративному або судовому порядку. Виходячи з правової природи зазначених норм, їх специфіки одним з обов’язкових її ознак буде забезпеченість виконання саме державним примусом.

Іншими словами, виконання фінансово-правових норм завжди за­безпечується примусовою силою держави. Як зазначав П. О. Недбайло, державний примус є важливішою ознакою права^[125]. Порушення або не­виконання відповідних фінансово-правових норм окремими суб’єктами фінансового права може завдати матеріальний збиток безпосередньо державі, порушити порядок дотримання фінансової дисципліни в про­цесі мобілізації, розподілу і використання державних грошових ко­штів.

Як уже зазначалося, фінансово-правові норми встановлюються державою в строго визначеному порядку, спрямовані на утворення, розподіл і використання державних грошових коштів, необхідних для забезпечення виконання функцій держави, задоволення суспільно зна­чущих потреб. Крім того, їх імперативний характер спрямований на­самперед на дотримання фінансової дисципліни стосовно мобілізації, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів держави. Саме тому ці норми пропонують чітко визначені правила поведінки суб'єктів у процесі виникнення, зміни і припинення фінан­сових правовідносин. Ці ж норми містять санкції, спрямовані проти порушень фінансової дисципліни. Ю. А. Ровинський справедливо вказував на те, що фінансово-правове регулювання є засобом впливу на певну групу суспільних відносин. Той факт, що ці відносини пов'язані з фінансовою діяльністю держави, надає фінансово-правовій нормі імперативний характер, який виражається в категоричній формі та не допускає зміни умов і приписів, що містяться в нормі, самими учасниками фінансових правовідносин^[126].

Виходячи з викладеного можна зробити висновок, що фінансово- правова норма являє собою формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, яке походить від держави та забезпечується її при­мусовою силою, надає учасникам фінансових відносин суб'єктивні права та покладає на них юридичні обов'язки, пов'язані з фінансовою діяльністю держави. Таким чином, фінансово-правові норми упоряд­ковують (регулюють) фінансові відносини, пов'язані саме з фінансовою діяльністю держави, а саме: закріплюють форми і принципи фінансо­вої діяльності держави, методи акумуляції коштів до публічних гро­шових фондів, порядок отримання і використання цих коштів, джере­ла утворення фінансових ресурсів держави.

Важливе місце в юридичній теорії і практиці посідає класифікація норм права. Питання щодо диференціації правових норм у юридичній науці по-різному вирішується багатьма вченими. Основною причиною цих відмінностей у поглядах є відсутність єдності у думках щодо під­став такої класифікації. У науковій літературі склалася практика дифе­ренціації норм права залежно від певних критеріїв, а саме: характеру і змісту норм права, предмета їх регулювання, особливостей їх струк­тури в цілому і складових частин (гіпотези, диспозиції, санкції), на­лежності норм до тих чи інших інститутів і галузей права, порядку реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин, дії норм у часі, просторі і за колом осіб, юридичної сили.

Одним із поширених критеріїв є класифікація залежно від харак­теру, ступеня впливу на учасників суспільних відносин. Фінансово- правова норма, пропонуючи певну поведінку учасникам фінансових правовідносин, зобов’язує, уповноважує або забороняє здійснювати або не здійснювати ті чи інші вчинки. Ще М. М. Коркунов звертав увагу на те, що якщо одна заборона не створює права, то також не створює його й прямий дозвіл. Дозволити одному не означає зобов’язати іншого. Дозволена дія може стати правом тільки тоді, коли буде заборонене здійснення всього, що перешкоджає дозволеній дії. Саме тільки за цієї умови буде встановлений відповідний обов’язок. Таким чином, право може бути встановлено тільки забороною, а не дозволом^[127]. Класифікація фінансово-правових норм за вказаним прин­ципом, який виражає характер впливу на поведінку осіб, що беруть участь у фінансових правовідносинах, припускає всебічне охоплення правових зв’язків між суб’єктами у сфері фінансової діяльності.

Зазначені норми, як правило, відносять до регулятивних норм (правовстановлюючих)^[128]. Багато науковців вважають, що не існує правових норм, які були б або тільки зобов’язуючі (заборонні), або уповноважуючі. Більшість авторів вважають, що цей поділ є суто формальним, який стосується форми викладення норм, а не їх змісту. На думку окремих вчених, будь-яка правова норма має одночасно і зобов’язуючий, і заборонний характер: зобов’язуючи до здійснення якої-небудь дії, норма забороняє утримання від її здійснення, і на­впаки: норма, що зобов’язує до здійснення тієї чи іншої дії, забороняє її нездійснення, як і навпаки^[129]. На думку С. С. Алексєєва, розмежову­ючи види регулятивних норм, необхідно насамперед звертати увагу на зміст суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Зобов’язуючі норми - це норми, що покладають на особу не просто юридичний обов’язок, а обов’язок позитивного змісту. Заборонні норми встанов­люють обов'язок утримуватися від дій відомого роду. А уповноважу­ючі норми надають особі не лише суб'єктивне право, а суб'єктивне право на позитивні дії самого уповноваженого^[130]. Виходячи із зазна­ченого критерію фінансово-правові норми теж можна класифікувати на зобов'язуючі, уповноважуючі та заборонні.

Зобов'язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових відносин здійснювати ті чи інші позитивні дії у сфері фі­нансової діяльності держави. Позитивними правовими зобов'язаннями суб'єктам правовідносин пропонується строго визначена поведінка. П. О. Недбайло справедливо уточнював, що, зобов'язуючи робити певні дії, норма права тим самим забороняє діяти інакше порівняно з тим, що нею обумовлено. Але сутність тут у позитивній дії, яка за­пропонована нормою^[131]. Саме метод фінансово-правового регулювання, у якості якого виступають владні приписи, тобто імперативний метод, обумовлює специфіку фінансово-правових норм. Правила, які містять­ся в останніх, представлені в імперативній (категоричній, владній) формі. Все це стосується і заборонних, і дозвільних положень.

У даній нормі учасникам пропонується здійснити відповідні дії, які пов'язані з мобілізацією або використанням державних коштів. Саме в зобов'язуючій нормі державна воля виражена категорично, а для учасників правовідносин вичерпно визначено певні умови, з якими пов'язане виникнення відповідних правовідносин^[132]. Наприклад, Бюджетним кодексом України передбачене використання коштів бю­джету розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів відповід­но з чітко визначеною метою, на яку направляються бюджетні видатки. Ця вимога виражена в категоричній формі. Це означає, що в разі не­цільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді суб­венції, зазначені кошти підлягають обов'язковому поверненню до відповідного бюджету в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а відповідні посадові особи притягаються до відповідальнос­ті згідно із законом (навіть кримінальної)^[133].

Уповноважуючі фінансово-правові норми являють собою норми, які забезпечують регламентацію активної поведінки суб'єктів фінан­сових відносин та визначають право учасників діяти тим чи іншим способом. Саме уповноважуюча норма надає право відповідним орга­нам або посадовим особам конкретизувати в зазначених напрямках ті чи інші вимоги держави. У цих випадках імперативний характер фінансово-правової норми поєднується з певними повноваженнями, установленими в суворих межах. На відміну від зобов’язуючої, уповно­важуюча фінансово-правова норма виражена в диспозитивній формі, однак диспозитивність у цьому випадку строго обмежена певними рамками. Наприклад, чинне бюджетне законодавство закріплює норму про те, що у разі, якщо за результатами місячного звіту про виконання загального фонду Державного бюджету України виявиться, що отри­маних надходжень недостатньо для здійснення бюджетних асигнувань відповідно до бюджетних призначень з урахуванням граничного рівня дефіциту (профіциту), затвердженого законом про Державний бюджет України, Міністерство фінансів України встановлює тимчасове обме­ження асигнувань загального фонду Державного бюджету України^[134]. Даний порядок має назву «секвестрація», що означає щомісячне про­порційне скорочення видаткової частини у випадку утворення дефіци­ту бюджету. Цей механізм є одним із можливих шляхів подолання дефіциту бюджету. Однак існують захищені статті бюджетів, тобто статті видатків Державного бюджету, обсяг яких не може змінюватися при скороченні затверджених бюджетних призначень. Як правило, вони пов’язані з оплатою праці працівників бюджетних установ, нарахувань на заробітну плату, виплатою відсотків по державному боргу тощо. Таким чином, уповноважуюча норма має строго обмежувальний ха­рактер застосування.

Заборонні фінансово-правові норми являють собою правові нор­ми, які закріплюють обов’язки суб’єктів утримуватися від тих чи інших дій у сфері мобілізації, розподілу і використання централізо­ваних і децентралізованих грошових фондів. Дані норми містять пряму заборону будь-якої дії (або бездіяльності), вказують їх ознаки, міри адміністративного або карного впливу або інші юридичні на­слідки здійснення заборонених діянь^[135]. Заборони у фінансовому пра­ві виступають у формі відповідних вимог щодо поведінки зобов’язаних суб’єктів, до яких вони адресовані і які повинні їх дотримуватися. Загальнообов’язковість заборони у фінансовому праві доповнюється його детальною формальністю. При цьому заборона одержує фор­мальну визначеність у фінансово-правових нормах, забезпечується чіткими межами впливу на поведінку осіб. Заборонні фінансово- правові норми є не тільки передумовами відповідальності, але й зо­внішнім вираженням, оформленням об’єктивних обмежень у сфері фінансової діяльності держави. Наприклад, чинне податкове законо­давство України містить заборону на надання індивідуальних подат­кових пільг. Пільги, будучи повним або частковим звільненням від сплати податку, надаються фізичним, юридичним особам, а також окремим територіям (вільні економічні зони, офшорні зони). Тому кожний нормативно-правовий акт, який встановлює механізм справ­ляння того чи іншого податку, збору (обов’язкового платежу), містить перелік пільг щодо останніх.

Серед фінансово-правових норм також можна виділити спеціалі­зовані норми, які не будуть виступати як самостійна нормативна осно­ва для виникнення правовідносин^[136]. Дані норми приєднуються до ре­гулятивних норм, виступаючи їх своєрідним доповненням. Можна виділити такі види спеціалізованих норм:

- закріпні фінансово-правові норми. Вони являють собою правові норми, спрямовані на закріплення в узагальненому вигляді певних елементів фінансових правовідносин. До них, наприклад, можна від­нести норми загальної частини податкового права, які розкривають основні і додаткові елементи правового механізму податку; регламен­тують умови податкової правоздатності і дієздатності тощо;

- дефінітивні фінансово-правові норми. Вони являють собою нор­ми права, спрямовані на закріплення в узагальненому вигляді ознак даної правової категорії, певних положень (наприклад, поняття плат­ників податків, ставки податку, пільг, предмета й одиниці оподаткову­вання тощо);

- декларативні фінансово-правові норми. Ці норми приєднуються до зазначеної сукупності норм і сприяють їх правильному застосуван­ню (наприклад, ст. 7 Бюджетного кодексу України закріплює принципи бюджетної системи держави)^[137];

- оперативні фінансово-правові норми. Вони забезпечують регла­ментацію фінансових відносин шляхом зміни сфери і термінів дії вже існуючих юридичних норм (їх припинення). Наприклад, ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» містить положення про те, що з 1 січня 2004 р. зазначений Закон набуває чинності, у зв'язку із чим визнається таким, що втратив чинність, Декрет Кабінету Міні­стрів України від 26 грудня 1992 р. «Про прибутковий податок із громадян»^[138]. При цьому для визначення строків календарної дії фінан­сово-правової норми варто враховувати: дату набрання нормою (актом) чинності, скасування і припинення, зміну дії даної норми, початок і припинення дії норми про призупинення дії норми;

- колізійні фінансово-правові норми. Вони регулюють вибір між нормами, покликані вирішувати колізії, пов'язані з особливостями в чинному фінансовому (податковому) законодавстві.

Виходячи із призначення в механізмі правового регулювання, спе­цифіки об'єкта регулювання прийнято розрізняти матеріальні та про­цесуальні норми.

Матеріальними фінансово-правовими нормами є норми, які визна­чають зміст дій щодо правового регулювання фінансових відносин, сутність прав, обов'язків, заборон, спрямованих на їх упорядкування; виражають зміст діяльності як уповноважених, так і зобов'язаних осіб. Дані норми визначають склад доходів і напрямок видатків бюджетів, їх розмежування між різними ланками бюджетної системи, бюджетний устрій держави тощо^[139].

Процесуальними фінансово-правовими нормами вважаються нор­ми, які визначають форму реалізації матеріальних норм, встановлюють порядок, засоби і методи діяльності у сфері фінансової діяльності держави шляхом закріплення конкретних організаційно-правових форм реалізації матеріальних фінансово-правових норм. Дані норми регу­люють порядок складання, розгляду, затвердження, виконання бюдже­тів, а також звітів про їх виконання, бюджетні повноваження України й органів місцевого самоврядування. Переважна більшість даних норм регулює відносини, які складаються у сфері бюджетного процесу. Дані норми мають процедурний характер. Процесуальні норми бюджетно­го права природно, мимовільно розподіляються, насамперед, по стаді­ях бюджетного процесу. М. І. Піскотін слушно підкреслював, що на відміну від норм матеріального права, які самі по собі мають на меті впливати на поведінку громадян, посадових осіб, державних органів, регулювати відносини між ними в різних сферах громадського життя, процесуальні норми не мають такої самостійної «зовнішньої» мети. На думку автора, зазначені норми визначають склад учасників тієї чи

іншої діяльності, порядок прийняття рішень; указують на види необ­хідних дій і їх обов’язкову послідовність; передбачають організаційну форму кожної дії^[140].

Надання учасникам суспільних відносин суб’єктивних прав, по­кладення на них юридичних обов’язків пов’язано з дією правових норм. Загальновідомо, що право може діяти і реалізовуватися в різних формах з урахуванням інформаційно-психологічних та інструменталь­них аспектів. На сучасному етапі стадію реалізації норм фінансового (податкового) права можна визнати достатньо слабкою у всьому право­вому ланцюжку, оскільки існуючі стереотипи дії акта в силу самого факту його прийняття або правової неслухняності громадян, як і рані­ше деформують їх правову свідомість і поведінку. Досить стабільними залишаються і прояви правового нігілізму. До того ж мало розроблені і неналежно реалізовуються механізми здійснення фінансового права, застосування різних фінансово-правових актів.

Необхідно зазначити, що проблема реалізації права має два аспек­ти: філософський і спеціально-юридичний. У філософському сенсі реалізація права виводиться за рамки традиційних уявлень і не зво­диться до заключного етапу дії права. Реалізація права в цьому аспек­ті являє всі можливі форми виразу права. Ґрунтуючись на розмежуван­ні закону і права, визнанні первинності останнього по відношенню до держави (його правотворчої діяльності), розумінні права як міри сво­боди рівних суб’єктів, філософський підхід вказує на такі форми його реалізації:

1) втілення права в законі (законодавстві, тобто в нормах позитив­ного права). Суб’єктом, який реалізує право в цій формі, виступає за­конодавець. Він відображає його в правових законах, що приймаються ним;

2) втілення права в правозастосовній діяльності органів (посадових осіб) держави, особливо в судовій практиці. Ця форма виражена (реа­лізована) правозастосуванням у формі індивідуально-правових актів;

3) втілення права в діяльності, яка пов’язана з тлумаченням право­вих норм. Реалізація права тут виражена у формі інтерпретаційних актів, особливо в актах судового тлумачення;

4) втілення права в фактичній правомірній діяльності різних суб’єктів права. Право в даній формі представлено різними правовими діями.

Кожна з цих форм відображає певний етап (стадію) руху (реаліза­ції) права, починаючи від його втілення в законі і закінчуючи право­мірною діяльністю громадян, їх організацій, у якій реалізуються за­конодавчі приписи, досягаються цілі правового регулювання і на цій основі складається правовий порядок, який об’єктивно відповідає при­роді права. Реалізація права в зазначеному сенсі охоплює всі види правової діяльності - правотворчу, правозастосовну, яка пов’язана із здійсненням правових приписів.

У спеціально-юридичному сенсі реалізація права являє собою втілення приписів права в правомірній діяльності учасників регульо­ваних ним відносин. Реалізацією права охоплюються не всі форми його виразу (як це передбачає філософський підхід), а лише одна з них, а саме процес переведення вимог закону в правомірну поведінку.

З точки зору спеціально-юридичного підходу реалізація права по­чинається там, де вже є правова установа - норма права. При цьому вона може бути виражена як у законодавчому акті, так і міститися в іншому джерелі права - нормативному договорі, звичаєвому праві або представлена принципом права. Здійснення цих вимог і можливос­тей, які складають зміст даної норми, і є реалізацією права в його спеціально-юридичному розумінні. Правозастосування — це особлива форма, засіб здійснення права, який принципово відрізняється від реалізації права юридичною природою, призначенням, суб’єктним складом, місцем і роллю в механізмі дії права.

Окреслені положення мають теоретичне і практичне значення. Ґрунтуючись на загальнотеоретичних підходах теорії права, проаналі­зуємо правовий механізм, стадії, особливості, застосування, форми реалізації фінансово-правових норм, їх правову природу, правове ре­гулювання відносин, що складаються у зв’язку з дотриманням, вико­ристанням, виконанням і застосуванням цих норм. У фінансово- правовій науці загальнотеоретичним питанням застосування правових норм як однієї з форм їх реалізації приділяється небагато уваги. На формування позиції щодо цього питання важливий вплив справили праці таких учених: С. С. Алексєєва, В. М. Горшеньова, С. Ф. Кечек’ян, О. О. Кутафіна, М. П. Кучерявенка, М. І. Матузова, П. О. Недбайла, Г І. Петрова, А. С. Піголкіна, О. Ф. Черданцева, Л. С. Явич та ін.

Правові норми існують для цілеспрямованої дії на свідомість, волю громадян, підштовхуючи діяти їх у такий спосіб, як передбачає зако­нодавство, що регулює суспільні відносини. Об’єктом правового регламенту виступає вольова поведінка людей, тобто правові норми й практичні суспільні результати, на які вони розраховані, пов'язані з усвідомленою діяльністю індивідів щодо реалізації цих норм, втілен­ня їх у життя. Реалізація правових норм передбачає таку поведінку суб'єктів права, в якій виражаються приписи цих норм, практична ді­яльність людей зі здійснення прав і виконання юридичних обов'язків.

У науковій юридичній літературі за характером правореалізуючих дій традиційно вирізняють такі форми реалізації норм права: а) до­тримання заборон (передбачає пасивну поведінку суб'єктів, утриман­ня від заборонених дій); б) виконання обов'язків (активна поведінка суб'єктів по виконанню юридичних обов'язків позитивного змісту); в) використання суб'єктивного права^[141]. Іноді деякі правники виділяють четверту стадію, застосування права як активно-владну діяльність компетентних органів (іноді фізичних осіб) по вирішенню в рамках правових норм конкретних справ, видання спеціальних правових актів.

П. О. Недбайло справедливо вказував на необхідність виокремлен­ня двох засобів реалізації правових норм залежно від їх характеру: а) юридичні дії щодо їх застосування, які в той же час є діями щодо їх виконання й дотримання, і б) суто виконавча діяльність щодо реалі­зації правових норм. На його думку, відмінність застосування правових норм від їх виконання й дотримання треба вбачати в характері дій державних установ, посадових осіб, громадських організацій і грома­дян при виконанні ними правових норм, а не суб'єктів, з яких одні (державні органи) застосовують право, а інші (громадяни) тільки до­тримуються його^[142].

Відзначимо, що однією з найважливіших форм реалізації норм права взагалі є їх застосування. Термін «застосування» означає «дати вживання чому-небудь, здійснити на практиці якимось чином»^[143]. Людство завжди цікавило не просто оперування правом, а й справед­ливість його застосування. Уже в античному світі з'являються ідеї природного права, яке має втілювати в собі найвищу справедливість, а тому позитивне право не повинно йому суперечити. Основні права та свободи людини є невідчужуваними й належать кожному від на­родження. Інакше кажучи, ці права їй ніхто не дарує, тому відібрати їх можна тільки за положенням закону. Згідно зі ст. 21 Конституції України всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними^[144].

Правознавці по-різному характеризують, визначають правове по­няття «застосування права». Наприклад, А. Б. Венгеров тлумачить його як владно-правову діяльність органів держави (інших уповно­важених нею органів), а також їх посадових осіб, які наділені спеці­альними повноваженнями щодо організації й забезпечення соціальної впорядкованості, стабільності життя суспільства, припинення по­рушень у цій сфері^[145]. На думку П. О. Недбайла, застосування правових норм - це процес, що охоплює стадії як видання актів, які викликають виникаючі правовідносини, так і фактичних, фізичних і матеріаль­но-технічних дій суб'єктів останніх, у результаті чого створюється становище, відповідаючи приписам цих норм. Іншими словами, за­стосування правових норм передбачає діяльність державних органів, їх посадовців і громадян^[146]. О. О. Кутафін підкреслює, що застосуван­ня правових норм становить собою діяльність органів держави або їх посадовців, які, використовуючи свої повноваження, видають акти індивідуального значення на підставі норм права, вирішуючи в такий спосіб конкретні питання життя суспільства. На відміну від інших форм реалізації правових норм, у яких беруть участь різні суб'єкти права (фізичні та юридичні особи), правозастосовна діяльність, пере­конує вчений, може здійснюватися тільки уповноваженими на те державними органами та їх посадовими особами^[147]. В. С. Основін, на­впаки, вважає, що застосування правових норм включає в себе їх дотримання й виконання, а застосовувати їх можуть і суспільні орга­нізації, й окремі громадяни^[148].

З нашого погляду, під застосуванням норм фінансового права слід розуміти вирішення на їх підставі індивідуально-конкретних справ уповноваженими на те державними органами, їх посадовцями й суспільними організаціями. Відзначимо, що оперування нормами фінансового права - це обов'язок і право лише спеціально на те упо­вноважених органів та їх посадових осіб, до яких належать органи загальної та спеціальної компетенції (Державного казначейства, контрольно-ревізійні, Державної податкової служби, митні та ін.), різні представницькі й виконавчі органи, фінансові органи та їх по­садові особи. Органи державної влади та їх посадовці відповідно до своєї компетенції мають обов'язки і права щодо застосування не тіль­ки норм фінансового права, а й норм інших галузей права - адміні­стративного, конституційного.

Принцип законності є основним у реалізації норм фінансового права. Останні застосовуються також з урахуванням принципу демо­кратизму, на якому ґрунтується вся діяльність державних і громадських організацій в Україні. При цьому головним є принцип законності, який потребує неухильного й чіткого дотримання норм фінансового права всіма, на кого вони звернені. Поглиблення процесу демократизації по­літичної системи суспільства, здійснення правової реформи, подолан­ня наслідків світової фінансової кризи, створення вимог для стабіль­ного фінансово-економічного існування держави зумовлюють необхід­ність підвищення ролі й авторитету фінансових (податкових) законів, їх суворого дотримання й виконання всіма суб'єктами відносин у сфе­рі оподаткування. Усі ці обставини зумовлюють зростання ролі закон­ності у фінансово-податковій царині, підвищених вимог до фінансової (податкової) дисципліни, чіткої реалізації норм права у фінансовому й податковому праві.

П. О. Недбайло слушно зауважував, що принцип законності у взає­мовідносинах державних органів з населенням поєднується з належ­ною компетенцією органів держави та їх посадових осіб, а також із зрозумілістю й визначеністю прав та обов'язків громадян. В умовах режиму законності права та свободи громадянина є непорушними й недоторканними^[149]. Варто назвати ще принцип справедливості, який має бути задіяний в актах застосування права. Він може позначати те, що прийняте рішення має відповідати потребам та інтересам підприємств, установ, а також моральним настановам суспільства в цілому й окремого громадянина зокрема. З огляду на перелічені принципи розглянемо нижченаведені положення.

По-перше, нормою фінансового права має оперувати той орган чи посадова особа, на які державою покладено обов'язок її застосування і в яких є для цього необхідні повноваження. Наприклад, у Бюджетно­му кодексі України містяться норми, які встановлюють компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування в царині ре­гулювання бюджетних правовідносин^[150]. По-друге, використання норми фінансового права в кожному окремому випадку має суворо відповіда­ти справжньому її змісту, тим цілям, для досягнення яких вона існує. Ці норми є засобом реалізації інтересів усього суспільства, всіх соці­альних груп, держави. Інакше кажучи, заінтересованість до фінансо­вого забезпечення держави, отримання від останньої фінансової допо­моги збігаються з інтересами самої держави до підтримання свого власного існування. По-третє, розглядувана норма має застосовувати­ся в установленому державою порядку з дотриманням усіх процесу­альних вимог, що забезпечують правильність оперування нею. Деякі бюджетно-правові норми спрямовані на забезпечення ефективності функціонування бюджетної системи країни. Для цього в них фіксують­ся міри не тільки захисту бюджетних інтересів держави, що є підґрун­тям правопорядку у сфері бюджетних правовідносин, а й юридичної відповідальності за порушення бюджетного законодавства.

Оскільки норма завжди виражена в якомусь правовому норматив­ному акті (законі, указі, постанові), прийнятому компетентними дер­жавними органами або органами місцевого самоврядування, акт за­стосування норми фінансового права має бути оформлений належним чином і підписаний відповідними посадовими особами. З таким актом в установлені строки мають бути ознайомлені заінтересовані особи й органи, що становить одну з обов'язкових умов його фактичної реалі­зації. Наприклад, згідно зі ст. 28 Бюджетного кодексу інформація про бюджет має бути оприлюднена. Міністерство фінансів України забез­печує доступність для публікації: а) проекту закону про Держбюджет; б) закону про Держбюджет України на відповідний період з додатками, які є його невід'ємною частиною; в) інформації про виконання Держ­бюджету за підсумками кварталу й року; г) інформації про показники виконання зведеного бюджету України; д) іншої інформації про ви­конання Держбюджету. До того ж проект закону про Держбюджет підлягає обов'язковій публікації в газеті «Урядовий кур'єр» не пізніше ніж через 7 днів після його подання Верховній Раді України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування забезпечують оприлюднення інформації про місцеві бюджети, в тому числі рішення про них і періодичні звіти про їх ви­конання. Рішення про місцевий бюджет належить публікувати не піз­ніше 10-ти днів з дня його прийняття^[151].

Органи, які оперують нормами фінансового права, зобов’язані самі або через відповідні органи забезпечити фактичне втілення в життя акта правозастосування шляхом організації перевірки і його виконан­ня. Застосування норм фінансового права не завершується прийняттям такого акта, а включає також усі дії, необхідні для фактичної реалізації цього правозастосовного акта. Реалізація норм фінансового права за­безпечується організаційними і стимулюючими засобами й підкріплю­ється можливістю застосування примусової сили держави до тих учасників фінансових правовідносин, які не дотрималися рамок право­мірної поведінки.

Більшість науковців переконані, що оперування нормами права — це складний процес, який охоплює декілька стадій: а) установлення фак­тичних обставин юридичної справи; б) вибір та аналіз застосовуваної правової норми; в) прийняття рішення по юридичній справі та її до­кументальне оформлення^[152].

Правильному використанню норм фінансового права сприяє на­лежна організація цього процесу, що складається з трьох послідовних, взаємозумовлюючих стадій.

Перша — це дії, що передують прийняттю акта застосування цих норм: а) установлення правомочності органу або посадової особи; б) всебічне вивчення й аналіз даного конкретного питання, що поро­дило його причини й умови, зміст і суспільне значення; в) юридична оцінка цього питання; г) визначення норми фінансового права, яку треба застосовувати в даному випадку; д) перевірка її юридичної сили, дійсності тексту; е) з’ясування дії норми в часі, просторі й за колом осіб.

Питання щодо дії правової норми в часі має велике теоретичне й практичне значення. Будь-яка норма, яка визначає поведінку учасників суспільних відносин, завжди має початковий і остаточний моменти своєї дії. Від того, коли вступає в дію нормативний акт, на яку терито­рію він поширюється, певною мірою залежить ефективність юридич­них норм, досягнення цілей правового регулювання^[153]. На даному етапі розвитку нашої держави існує певна мобільність внесення змін у чин­не законодавство, що відображає його нестабільність і хиткість. Саме тому дані питання особливо актуальні.

Одночасно із прийняттям будь-якого фінансово-правового закону відповідним компетентним органом (Верховною Радою України) ви­рішується питання щодо умов його введення в дію. Надання закону чинності визначається в перехідних (заключних) положеннях або окремими законами. При використанні дії фінансово-правової норми в часі важливо розмежовувати такі обставини:

- час, упродовж якого фінансово-правова норма перебуває в чин­ності (строки її формальної, календарної дії);

- межі її фактичної дії в часі, тобто на які події й факти, відносини вказана норма поширюється.

Як правило, у правотворчості використовуються два різновиди так званих темпоральних норм, які регулюють дію в часі інших норм^[154]. Виходячи з цього можна виділити:

1. Різновид фінансово-правових норм, які визначають дату вступу їх у силу, а отже, і дату скасування старих норм. Дані норми містяться в законах та інших актах про порядок опублікування й набрання чин­ності законів, постанов, інструкцій, наказів та інших актів. Наприклад, ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» містить положення про те, що з 1 січня 2004 р. зазначений Закон набуває чин­ності, у зв'язку із чим визнає таким, що втратив чинність, Декрет Ка­бінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про прибутковий по­даток із громадян»^[155]. При цьому для визначення строків календарної дії фінансово-правової норми варто враховувати:

- дату вступу норми (акта) в силу (наприклад, ставка податку з до­ходів фізичних осіб встановлена на рівні 15 % від об'єкта оподатку­вання з 1 січня 2007 р. (тимчасова ставка становила 13 %)^[156];

- дату скасування, припинення, зміни дії даної норми (наприклад, норми Закону України «Про Державний бюджет України на поточний рік» мають періодичний характер, тому що діють з 1 січня по 31 груд­ня відповідного року);

- дату початку і припинення дії норми про призупинення дії норми (наприклад, дію ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» у частині оподатковування операцій купівлі-продажу нерухомос­ті було призупинено з 1 квітня по 31 грудня 2005 р.)^[157]. Пізніше дія цієї норми була ще призупинена до 1 січня 2007 р. відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 р.»^[158];

- дату, з якої і до якої відповідно дію вказаної норми продовжено. Так, з 1998 р. справляння фіксованого сільськогосподарського податку в Україні здійснювалося лише в порядку експерименту в декількох районах країни. З 1 січня 1999 р. на підставі Указу Президента «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 18 червня 1998 р. і Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р. справляння даного податку здійснюється на всій території України^[159]. Причому сплата зазначеного податку має тимчасо­вий характер, оскільки чинне законодавство встановлює строк своєї дії по 31 грудня 2009 р^[160].

Аналізуючи дію норм фінансового права в часі, необхідно розмежо­вувати такі поняття, як «набрання чинності» і «початок дії» вказаних норм. Деякі фінансово-правові норми починають діяти з дати набран­ня чинності тих чи інших нормативно-правових актів. Наприклад, деякі вказані норми починають діяти з дати набрання ними чинності (наприклад, якщо вони встановлюють розмір оплати податку із влас­ників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів фізичними і юридичними особами). Однак дія інших норм пов'язана з настанням певного часу, виданням відповідних нормативних актів меншої юридичної чинності, виникненням яких-небудь ситуацій (на­приклад, дії, що здійснюються при податковому представництві).

2. Різновид фінансово-правових норм, що визначають, на які від­носини може поширюватися новий акт у цілому, його окремі приписи і навіть їх частини. Так, Бюджетним кодексом України регулюються відносини, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їх виконання, а також контро­лю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів^[161]. Відомий фахівець у галузі права Д. Н. Бахрах справедливо вказує на важливість і необхідність розмежування таких обставин, як дата на­брання нормою чинності і порядок введення норми в дію. Так, якщо дату набрання нормою чинності, її скасування, призупинення визна­чити можливо, то межі, тип дії нової норми, факти і відносини, на які вони поширюються й у яких випадках заміняють стару, встановити складніше. На думку автора, набрання нормативно-правовим актом чинності означає, що з дати, яка визначається загальними, темпораль- ними нормами або самим актом, він, його окремі норми можуть по­роджувати певні правові наслідки за наявності названих або похідних із змісту акта (норми) умов. Якщо існують відповідні юридичні факти, нормативні приписи повинні (можуть) реалізуватися на правовій осно­ві шляхом виконання, дотримання, застосування^[162].

У теорії права діє загальне правило про те, що акт меншої юридич­ної сили, який суперечить новому акту з більшою юридичною силою, вважається таким, що втратив чинність не з дати його скасування, а з дати набрання чинності актом більшої юридичної сили. Крім того, відомий той факт, що кодифікований акт (прийнятий у вигляді закону) має певний пріоритет по відношенню до інших нормативно-правових актів, а саме законів, які регулюють відносини в даній сфері. Якщо норми Кодексу суперечать нормам будь-якого закону, який прийнятий раніше, то застосовуються положення Кодексу, а закон підлягає змінам відповідно до нового законодавства.

Дія фінансово-правових норм у просторі визначається територією, на яку поширюється юрисдикція суб'єкта, який видав нормативно- правовий акт. Відповідно до принципів державного суверенітету і територіального верховенства закони, які видані вищими органами влади тієї чи іншої держави, діють лише на її території. В межах її території вони є актами, які мають вищу юридичну силу і пріоритет перед усіма іншими нормативно-правовими актами, що діють на цій же державній території. Так, відомий вчений Г. Ф. Шершеневич спра­ведливо вказував на те, що в межах території, підлеглої одній держав­ній владі, можуть діяти тільки ті юридичні норми, які вона має намір підтримувати. Крім того, державна влада не може вимагати визнання встановлених нею норм за межами її впливу^[163]. Таким чином, на тери­торії будь-якої держави застосовуються тільки правові норми, опосе­редковані веліннями влади, її державної волі. Крім того, вчений спра­ведливо підкреслює, що питання щодо простору дії закону може ви­никнути не тільки в міжнародних відносинах, але й усередині однієї держави, в якій діють різні місцеві закони. Причини цього явища обу­мовлені іноді величезним простором держави, окремі частини якого знаходяться у настільки різноманітних умовах кліматичного, етногра­фічного, економічного характеру, так що об’єднання їх на ґрунті права вбачається вкрай скрутним^[164].

Таким чином, залежно від території дії фінансово-правові норми можна класифікувати на:

- норми, що діють на всій території країни, під якою розуміється територіальний простір, що знаходиться під суверенітетом держави України. Фактично, це частина земної кулі, що включає сухопутну територію, воду, повітряний простір, надра, яка перебуває під сувере­нітетом даної держави і на яку остання розповсюджує свою владу. У ч. 2 ст. 92 Конституції України міститься перелік відносин, порядок регулювання яких встановлюється виключно законами, прийнятими Верховною Радою України. До них належать майже всі види фінансо­вих правовідносин. Так, виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система опо­датковування, податки й збори; основи створення й функціонування фінансового, грошового, кредитного і інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України тощо^[165];

- норми, які діють на певній території, місцевості. До них належать фінансово-правові норми, які діють на території Автономної Республі­ки Крим, відповідних територіальних громад. Так, статті 138, 141-143 Основного Закону України встановлюють положення у сфері фінансів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Особливістю рішень органів місцевого самоврядування відносно фі­нансових питань є їх територія, обмеженість і самостійність у прийнят­ті рішень щодо місцевих бюджетів, встановлення місцевих податків і зборів. Рішення органів місцевого самоврядування є обов’язковими для розташованих на їх території підприємств, організацій, посадових осіб і громадян^[166];

- норми, які діють тільки на території окремих підприємств, уста­нов, організацій, суспільств. Це стосується всіх нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади і контролю. Як пра­вило, вони стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або ж мають міжвідомчий характер. Відповідно до Указу Президента Укра­їни від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно- правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» всі вони підлягають державній реєстрації відповідно в Міністерстві юстиції або управліннях юстиції^[167]. Відомий фахівець у галузі теорії права Г Ф. Шершеневич справедливо вказує на те, що загальні й місцеві за­кони мають однаково юридичну природу, тому що підтримуються авто­ритетом державної влади. По всіх тих предметах, які визначені в міс­цевих законах, останні відхиляють дію загальних. У той же час за­гальні закони, як правило, хоча й не завжди, відіграють роль субсиді- арного джерела, з якого беруться норми для вирішення випадків, не передбачених у місцевих законах^[168].

Дія фінансово-правових норм за колом осіб фактично визначаєть­ся учасниками (суб’єктами фінансових правовідносин), яким адресо­вані виражені у фінансово-правових нормах приписи. Усі учасники фінансових правовідносин, які перебувають на території країни, під­падають під сферу дії її законодавства. Іншими словами, нормативно- правові акти видаються безпосередньо з метою розповсюдження їх приписів на всіх осіб, які знаходяться на території цієї держави. За­конодавство України, як і законодавство інших країн, насамперед при­рівнює іноземних громадян і осіб без громадянства за правовим ста­тусом до громадян України. Так, відповідно до Конституції України іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають у дер­жаві на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни країни, крім випадків, встановлених законами і міжнародними угодами України^[169]. Також відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» зазначені особи мають ряд прав і свобод, які по суті є невід’ємними від громадянства. Наприклад, вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади і само­врядування, брати участь у референдумі тощо^[170].

Також необхідно відзначити, що дія фінансово-правових норм за колом осіб може бути побудована іноді і на принципі резидентства. Так, при використанні того чи іншого податку по відношенню до конкретного платника враховується критерій резидентства. Як пра­вило, розмежування на резидентів і нерезидентів здійснюється на підставі трьох принципів: а) постійного місцезнаходження на тери­торії держави; б) джерела отриманих доходів; в) межі податкової відповідальності. Диференціація фізичних і юридичних осіб на ре­зидентів і нерезидентів з метою оподаткування відбувається за різ­ними підставами. Це стосується переважно справляння податку з доходів фізичних осіб і податку на прибуток підприємств. Таким чином, у частині регулювання даних податків законодавець встанов­лює дещо різний правовий режим для податкових резидентів і не­резидентів.

Другу стадію оперування нормами фінансового права становлять дії щодо прийняття акта їх застосування уповноваженими на те пред­ставницькими й виконавчими органами державної влади, органами місцевого самоврядування. Немаловажну роль у регламенті фінансової діяльності держави відіграють такі підзаконні акти, як накази й ін­струкції Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації України тощо. У всіх випадках ознаками такого акта є його індивіду­альний характер та обґрунтованість його нормою (або нормами) фі­нансового права.

Третя стадія оперування нормами фінансового права - це здійснен­ня дій щодо доведення актів їх застосування до заінтересованих осіб та органів, організації та перевірки фактичного виконання. На практи­ці іноді цій групі дій, які забезпечують фактичну реалізацію фінансово- правових норм, не приділяється належної уваги, що призводить до зниження фактичної дієвості тих чи інших норм.

За характером конкретних цілей дії щодо застосування норм фінан­сового права можна поділити на такі групи.

По-перше, це дії щодо притягнення до відповідальності порушни­ків фінансово-правових норм. Вони мають за мету захист цих норм шляхом задіяння до порушників встановлених державою заходів дер­жавного примусу, наприклад, притягнення платника податків до адмі­ністративної або кримінальної відповідальності. Особливістю відпо­відальності за порушення податкового законодавства є її компенсацій­но-каральний характер. Зміст компенсаційної ознаки полягає в необ­хідності відшкодування збитків державі чи органам місцевого само­врядування внаслідок недоотримання надходжень податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів або державних цільових фондів, каральної - у правильній класифікації правопорушення, в реалізації застосовуваних до правопорушника заходів примусу.

По-друге, це дії, що мають на меті юридичне забезпечення задо­волення тих чи інших конкретних потреб суспільства чи особистості. До цих дій можна віднести надання пільг фізичним або юридичним особам, можливості вибору звичайної або спрощеної системи оподат­кування тощо.

Виходячи з вищевикладеного можна відзначити, що однією з най­важливіших форм реалізації норм права взагалі є їх застосування. Під застосуванням норм фінансового права слід розуміти вирішення на їх підставі індивідуально-конкретних справ уповноваженими на те дер­жавними органами, їх посадовцями й суспільними організаціями. Правильному використанню норм фінансового права сприяє належна організація цього процесу, що складається із послідовних, взаємообу- мовлюючих стадій.

При цьому хотілося б звернути увагу на те, що норми фінансового права і правовідносини тісно пов’язані між собою і взаємодіють. Так, правовідносини чинять вплив на норми права, але й останні впливають на правові відносини, будучи юридичною базою для їх виникнення і розвитку. Саме через правовідносини реалізуються на практиці, вті­люються в життя державно-правові веління, які містяться в конкретних нормах і нормативно-правових актах. Саме в правових нормах вказу­ється склад учасників правовідносин, їх права і обов’язки, визнача­ються передумови їх виникнення і розвитку, формулюється зміст. Відо­мий вчений С. Ф. Кечек’ян слушно зауважує, що правовідносини є нормою права в дії, в її здійсненні. Правові норми регулюють пове­дінку людей. Результатом цього регулювання є виникнення правовід­носин^[171]. Загальновідомо, що найважливішими елементами правовідно­син є суб’єкти та об’єкти, фактичний і матеріальний зміст. Слід зазна­чити, що наявність об’єктів поряд із суб’єктами викликає необхідність і виправдовує сам факт виникнення й існування самих правовідносин. Відсутність об'єкта права лишає сенсу існування останніх. Проблема визначення об'єктів правовідносин є однією з найбільш дискусійних у теорії права. Відомий фахівець у галузі права Ю. К. Толстой спра­ведливо вказує на те, що саме тут усе піддається сумніву: починаючи від того, чи потрібна взагалі така категорія, як об'єкт правовідношен- ня, і закінчує питанням, що треба розуміти під об'єктом правовідно- шення^[172]? Хотілося б зачепити проблеми визначення змісту об'єкта і предмета фінансового правовідношення, тому що це має важливе теоретичне та практичне значення.

У теорії права не існує єдиної точки зору стосовно проблеми ви­значення змісту розглядуваної категорії, її місця в механізмі право­вого регулювання. Наприклад, деякі правознавці замінюють термін «об'єкт правовідношення» терміном «об'єкт права» або роблять роз­межування цих категорій^[173]. Так, С. Ф. Кечек'ян як поняття «об'єкт права» розуміє предмет правового панування уповноваженої особи та підкреслює, що об'єкт - це дещо відмінне від змісту права або змісту правовідношення. Зміст права є засобом досягнення певного правового ефекту. Об'єкт права - це шуканий правовий ефект, пред­мет того правового контролю, який досягається змістом права (або змістом правовідношення)^[174]. Інші вчені дотримуються точки зору, що такі поняття, як «об'єкт права» й «об'єкт правовідношення», фактич­но збігаються, оскільки «суб'єктивне право є завжди елементом правовідношення»^[175].

Навіть автори, що виступають на захист вказаної категорії, не завжди виділяють її як самостійну правову конструкцію. Так, Ю. К. Толстой не проводить розмежування між об'єктами норм права, суб'єктив­ним правом і правовідносинами, тим самим фактично ототожнює їх^[176]. Окрім того, серед дослідників піднімається питання про існування безоб'єктних правовідносин як тих, які ні на що не впливають і ні на що не спрямовані. Має сенс приєднатися до точки зору вчених про те, що правовідносини не можуть існувати без суб'єкта або об'єкта^[177]. Ін­шими словами, правовідношення, яке ні на що не впливає, не має своєї кінцевої цілі, фактично втрачає свій сенс. Усяке правовідношен- ня виконує певну службову роль щодо регулювання суспільних відносин, явищ, процесів, які ґрунтуються на ньому. Саме тому безоб'єктних, тобто ні на що не спрямованих, ні на що не впливаючих правовідносин не може бути^[178]. В той же час Р Й. Халфіна, аналізуючи структуру правовідношення, підкреслює, що об'єкт не є його елемен­том, і в підсумку доходить висновку, що даний елемент має значення для виникнення і розвитку багатьох видів правовідносин і для їх струк­тури, не будучи разом з тим її елементом^[179]. С. С. Алексєєв уточнює, що об'єкт є складовою правовідношення тільки при його широкому трак­туванні, коли він розглядається як єдність юридичної форми і мате­ріального змісту^[180].

У юридичний науці також немає єдності поглядів з приводу змісту категорії «об'єкт правовідношення». У теорії права склалися дві кон­цепції - моністична і плюралістична. Відповідно до першої для всіх видів правовідносин притаманний єдиний, загальний об'єкт. Об'єктом правовідношення, на думку вчених, виступають тільки дії, вчинки суб'єктів, які підлягають регулюванню юридичними нормами і можуть реагувати на правовий вплив. Прихильники цієї концепції О. С. Іоффе, М. Д. Шаргородський, підкреслюючи юридичний зміст правовідносин, вказують на те, що ні речі, ні будь-які інші явища об'єктивної дійснос­ті не в змозі реагувати на вплив зі сторони прав і обов'язків. Таку можливість має тільки людська поведінка^[181].

Згідно з плюралістичною концепцією як об'єкт правовідношення вчені називають їх різноманітні види: речі, дії, особисті матеріальні і нематеріальні блага, результати дій, продукти духовної творчості тощо, підкреслюючи в такий спосіб, наскільки різноманітні суспіль­ні відносини, які регулюються правом. Під об'єктом слід розуміти те, з приводу чого виникає суспільне відношення, встановлюються права й обов'язки суб'єктів - учасників правовідносин. Багато з них дотримуються цієї теорії, акцентуючи увагу на положеннях «об'єкт - дія», «об'єкт - річ», «об'єкт - суспільні відносини», «об'єкт - резуль­тат» тощо. Наприклад, М. М. Коркунов як об'єкт права виділяє чо­тири категорії: власні сили суб'єкта, сили природи, інших людей, суспільства^[182]. Г. І. Петров визначає об'єкт правовідношення як пред­мет, з приводу якого воно виникає, з яким державна воля, що вира­жена в нормі права, пов'язує права і юридичні обов'язки суб'єктів. Як об'єкти автор перераховує речі, матеріальні цінності, поведінку людей (дію або бездіяльність), продукти духовної творчості, особис­ті нематеріальні блага^[183].

Аналізуючи полеміку між прихильниками цих двох теорій, зазна­чимо, що плюралістична теорія найбільш практична, оскільки висвіт­лює всю різноманітність об'єктів правовідношення. Не заглиблюючись у виключне перерахування визначень об'єктів, наведемо деякі з них. Наприклад, О. П. Дудін формулює об'єкт як предмет, на який спрямо­вана діяльність суб'єктів правовідношення, що здійснюється в про­цесі реалізації ними своїх юридичних прав і обов'язків^[184]. З приводу цього С. С. Алексєєв уточнює, що об'єктами є явища (предмети) нав­колишнього світу, на які спрямовані суб'єктивні права й обов'язки, при цьому коло даних об'єктів окреслюється через інтерес уповноважено­го^[185]. С. Ф. Кечек'ян, виходячи з дії, поведінки зобов'язаних суб'єктів як не єдиного можливого об'єкта права, визначає останній як предмет панування уповноваженої особи, який може охоплювати дії зобов'язаних і уповноважених осіб, речі і нематеріальні блага^[186]. З точки зору М. Б. Зейдера, об'єкт цивільно-процесуального правовідношення мож­на розглядати і як те, на що правовідношення впливає, і як те, з при­воду чого воно виникло^[187]. В деякому сенсі такої ж точки зору дотриму­ються й інші процесуалісти^[188].

Не зовсім зрозумілою виглядає позиція Д. В. Вінницького щодо визначення місця об'єкта правовідношення. Розглядаючи податок як різновид фіскального справляння, він вважає його: а) певною сукуп­ністю норм, правовим інститутом; б) визначеною процедурою; в) ма­теріальним об'єктом податкового правовідношення^[189]. По-перше, не зрозуміло, що дослідник має на увазі під матеріальним об'єктом? По-друге, виникає питання, чи може податок бути прирівняний до об'єкта податкового правовідношення? Навряд чи з можна погодитися з таким твердженням.

Ми приєднуємося до точки зору тих вчених, які під об'єктом право­відносин мають на увазі те, на що спрямована поведінка його учасни­ків, його суб'єктивні права і юридичні обов'язки. С. С. Алексєєв слуш­но зауважує, що в різних галузях права присутні різні об'єкти право- відношення, тому що предмет правового регулювання з боку об'єктивного права спрямовує визначальний вплив і на рішення пи­тання, на що можуть впливати учасники даних правовідносин і на що спрямовані їх права й обов'язки^[190]. Як справедливо вказує А. Б. Венгеров, об'єкт правовідношення є аж ніяк не пасивним елементом, оскільки впливає на зміст конкретного суб'єктивного права, юридичних обов'язків^[191]. Саме тому визначення об'єкта фінансового правовідно- шення має важливе теоретичне і практичне значення.

Таким чином, під об'єктом фінансового правовідношення можна розуміти те, на що спрямована діяльність його суб'єктів, яка опосеред­кована і пов'язана з формуванням, розподілом і використанням дер­жавних (місцевих) грошових фондів; з якими норми фінансового права пов'язують суб'єктивні права й обов'язки учасників фінансових правовідносин. Характеризуючи об'єкт фінансових правовідносин, доцільно зробити акцент на діяльності держави й уповноважених органів, зобов’язаних осіб, що опосередкована і пов'язана з організа­цією надходжень грошових коштів до публічних фондів, розподілом і використанням їх на соціально-економічні програми й інші загально­державні потреби.

Відзначимо перспективність дослідження співвідношення між категоріями «об’єкт фінансових правовідносин» і «предмет фінансових правовідносин». Деякі вчені піднімають питання про необхідність формулювання такого поняття, як «предмет правовідношення»^[192]. З точки зору Ю. К. Толстого, загальний об’єкт правовідношення - це фактично суспільне відношення, на яке воно впливає, і спеціальний об’єкт або предмет у вигляді речі або продукту духовної творчості^[193]. М. В. Карасьова логічно відзначає, що предмет фінансового право- відношення являє собою певну цінність для фінансового права, оскіль­ки дозволяє пояснити і скорегувати поведінкову спрямованість суб’єктів ряду фінансових правовідносин, однак тільки тоді, коли питання про об’єкт не має практичного значення, тому що об’єкт іноді невіддільний від самої діяльності суб’єктів і вичерпується характеристикою матері­ального змісту правовідношення^[194].

Слід зазначити, що категорія «об’єкт правовідношення» набагато ширше категорії «предмет». Останній являє собою ніби складову час­тину цілого, а саме об’єкта. Предметом фінансового правовідношення фактично є грошові (фінансові) ресурси або зобов’язання держави у зв’язку з формуванням, розподілом (перерозподілом) і використанням державних грошових фондів, її доходів і видатків. Грошові кошти можуть надходити до централізованих і децентралізованих фондів як різного роду платежі: податкові і неподаткові надходження, кредити, трансферти тощо. До фінансових правовідносин, у яких потрібно ви­діляти предмет, можуть бути віднесені відносини щодо встановлення порядку внесення обов’язкових платежів до бюджетів, між податкови­ми органами і громадянами у зв’язку зі сплатою податків, зборів (обов’язкових платежів) тощо.

У правовій доктрині розмежовують декілька видів об’єктів право­відносин. Спроби сформувати їх систему, категорію об’єктів права перебувають у сфері пильної уваги дослідників загальної теорії права. В основному (з деякими відхиленнями) переважає така класифікація видів об'єктів: предмети матеріального світу, продукти духовної твор­чості, особисті немайнові блага, поведінка учасників правовідносин і їх результати^[195]. Кількість об'єктів фінансових правовідносин достатня в силу їх різноманітності. Має сенс вирізнення деяких видів об'єктів залежно від певних критеріїв, а саме:

а) за змістом. Грошові фонди (централізовані і децентралізовані), оскільки самі фінансові правовідносини виникають з приводу грошо­вих коштів - фінансових ресурсів держави і органів місцевого само­врядування, які використовуються на загальнодержавні потреби;

б) за інститутами. З урахуванням цього критерію необхідно виді­лити об'єкт бюджетного, валютного і податкових правовідносин. Наприклад, М. П. Кучерявенко об'єктом податкового правовідношен- ня вважає сукупність предметів, явищ, дій, обмежених від юридично­го змісту правовідносин, яке породжує податкову відповідальність і з якими норми податкового права пов'язують суб'єктивні права і обов'язки учасників податково-правових відносин^[196].

Можливий ще один аспект класифікації об'єктів правовідношення. Так, С. С. Алексєєв підкреслював особливості об'єкта залежно від типу правовідношення. Автор слушно зауважує, що матеріальні і нематері­альні блага, які є об'єктами, необхідно розглядати у зв'язку з поведін­кою суб'єктів, тобто матеріальним змістом правовідношення. Поведін­ка суб'єктів різноманітна у правовідносинах активного і пасивного типів. Саме тому, визначаючи об'єкт як матеріальні і нематеріальні блага, необхідно відразу ж уточнити це загальне визначення^[197]. Як ба­чимо, вчений розмежовує правовідношення активного і пасивного типу. Об'єктом у правовідносинах пасивного типу виступають матеріальні і нематеріальні блага, на які спрямовані позитивні дії уповноваженої особи. Ці блага виступають як наявні, існуючі в даний момент, що передбачає закріплення фактичних відносин через систему наявних об'єктів. Другою особливістю об'єктів у правовідносинах даного типу є те, що матеріальні і нематеріальні блага завжди відокремлені від дій уповноваженого. У правовідносинах же активного типу об'єктом ви­ступає матеріальне і нематеріальне благо, на яке спрямована позитив­на поведінка зобов’язаної особи. У цій ситуації головне - юридичний обов'язок, який полягає в необхідності здійснення позитивних дій (своєчасно і в повному обсязі сплатити податки; виконати дії, які за­безпечують акумуляцію в розпорядження держави і органів місцевого самоврядування грошових коштів та їх використання відповідно з за­твердженими планами тощо). Головною особливістю у правовідноси­нах цього типу є те, що вони завжди виступають у вигляді результату дій зобов’язаної особи^[198].

Об’єкт фінансових правовідносин крім матеріального змісту обов’язково включає відповідне процесуальне його забезпечення, пов’язане з використанням певних форм і порядку діяльності, а також із забезпеченням руху фінансових ресурсів. Для процесуальних фінан­сових правовідносин дії їх учасників мають велике значення. Можна припустити, що дії суб’єктів фінансово-процесуальних правовідносин є засобом реалізації цілей матеріального правовідношення. Виходячи з цього можна зробити висновок, що при аналізі об’єкта фінансових правовідносин необхідно сполучати його матеріальний і процесуаль­ний зміст. Фінансові правовідносини - це різновид майнових відносин, які мають публічний характер, тому що виникають вони з приводу грошових ресурсів держави і органів місцевого самоврядування. Саме з урахуванням характеристики майнового боку правовідношення необ­хідно назвати предметом фінансового правовідношення грошові кошти. А якщо розглядати його організаційно-владний бік, то можливе виді­лення як одного з видів об’єкта певні дії учасників фінансових право­відносин.

Норми фінансового права, як і будь-які інші норми права, є за своєю сутністю системними утвореннями, які мають певну структуру. Пи­тання щодо побудови правової норми має важливе теоретичне і прак­тичне значення. Структура будь-якої правової норми передбачає її внутрішній поділ, що обумовлює той чи інший спосіб сполучення її складових частин. Структура норми права - це її змістовна побудова, підпорядкування законам логіки і закономірностям регулювання від­носин між особами, сукупність елементів. Теорію побудови норми права було розроблено ще давньоримськими юристами. Вони дійшли висновку, що норма права має можливість регулювати відносини тіль­ки в тому випадку, якщо має певну логіку при формулюванні припису, який дозволяє застосовувати його в житті. Правові норми можливо викладати за допомогою різноманітних мовних оборотів, але в будь- якому випадку при цьому відслідковується формула: «Якщо... то... інакше...», яка включає три елементи. У юридичній літературі домінує позиція вчених стосовно того, що правова норма за своєю структурою характеризується наявністю трьох взаємозалежних елементів - гіпо­тези, диспозиції та санкції^[199].

Фінансово-правова норма за своєю логічною структурою теж скла­дається із трьох названих основних елементів, кожен з яких відображає особливості даної галузі права. Будь-яка із частин зазначеної норми має своє, особливе функціональне значення. Як свідчить історія роз­витку юридичної науки, первісне розуміння структури норми права стосувалося лише норм цивільного права. Саме в них частіше всього передбачалися перераховані частини: якщо настають (складаються) певні обставини (гіпотеза), то сторони (суб'єкти) зобов'язані здійсни­ти необхідні дії (диспозиція), а інакше настануть несприятливі для них наслідки (санкція)^[200].

Зазначимо, що логічна фінансово-правова норма містить тричлен­ну систему: гіпотезу, яка вказує на умови здійснення фінансово-правової норми; диспозицію, що встановлює правила поведінки учасників фі­нансових правовідносин, і санкцію, що закріплює міри, які застосову­ються до даних учасників за недотримання норм фінансового законо­давства. Як бачимо, тільки за наявності всіх трьох елементів думка законодавця, хоча б і висловлена в різний час, є правовою нормою. У противному випадку це буде частина норми або положення поза правовим характером^[201].

Гіпотеза фінансово-правової норми являє собою частину норми, яка вказує на умови виникнення і дотримання правил поведінки учас­ників у сфері фінансової діяльності держави, закріплює фактично життєві обставини (факти й події), з настанням яких пов'язується ви­никнення фінансових правовідносин. Ю. А. Ровинський слушно заува­жував, що безумовно визначений характер гіпотези фінансово-правової норми має величезне значення в забезпеченні фінансових правовідно­син, дотриманні найсуворішої фінансової дисципліни й у здійсненні повсякденного фінансового контролю^[202]. Доцільно здійснити класифі­кацію елементів структури фінансово-правової норми відповідно до певних критеріїв.

Так, залежно від форми вираження існує абстрактна гіпотеза, яка фіксує визначені загальними родовими ознаками фактичні обставини для застосування фінансово-правової норми в загальному вигляді і по­требує безумовної деталізації на рівні видових норм. Наприклад, за­гальним є припис з приводу сплати належних сум податків і зборів (обов’язкових платежів) у встановлені законом терміни незалежно від категорії платника податків і виду конкретного податку.

Казуїстична гіпотеза встановлює визначені спеціальними приват­ними ознаками фактичні обставини для застосування (реалізації) фінансово-правової норми в конкретних фінансових правовідносинах. Так, якщо платник податків, зобов’язаний бути присутнім при розгля­ді справи в господарському або іншому суді, і не може взяти участь у цьому процесі в силу об’єктивних обставин, або майно, що виступає предметом рішення спору, є безхазяйним, з ініціативи податкового ор­гану повинен бути призначений його офіційний представник. Прий­нято вважати, що абстрактна гіпотеза більш досконала, оскільки міс­тить велику кількість умов застосування даної норми, виступає фун­даментом їх стабільності і створює міцний механізм правового регу­лювання.

Залежно від характеру встановлення виділяють односторонню гі­потезу^[203], яка визначає або тільки правомірні, або неправомірні обста­вини, з настанням яких пов’язується застосування даної фінансово- правової норми. У разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначе­них Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами», такий платник податку зобов’язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсо­тків погашеної суми податкового боргу (при затримці до 30 календар­них днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узго­дженої суми)^[204].

Двостороння гіпотеза передбачає застосування фінансово-правової норми тільки при настанні сукупності як правомірних, так і неправо­мірних фактичних обставин. Так, чинним податковим законодавством закріплена норма про те, що платник податків, що не подає податкової декларації у визначені строки, сплачує штраф у розмірі десяти не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподан­ня або її затримку. Виходить, якщо платник податків не надає подат­ковій декларації без поважних причин (неправомірна поведінка), він сплачує штраф, а якщо поважні причини є (наприклад, перебування за межами України, у місцях позбавлення волі за вироком суду тощо), штрафні санкції не застосовуються протягом продовження граничних строків подання зазначеного документа^[205].

За структурою розрізняють просту гіпотезу, яка ставить дію даної норми в залежність від однієї фактичної обставини, однієї умови. Та­кою є гіпотеза норми ст. 7 Закону України «Про податок на додану вар­тість», яка пов'язує право платника податків на бюджетне відшкоду­вання тільки з одним фактом - наявністю від'ємного значення між за­гальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь- яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду^[206].

Складна гіпотеза ставить дію даної норми в залежність від певної сукупності умов, фактів. Наприклад, фізична особа вважається рези­дентом України, якщо вона має постійне місцеперебування або місце­знаходження в даній державі (як правило, існує кількісний критерій - 183 календарних дні) і доходи якої підлягають оподатковуванню із всіх джерел (тобто вона несе повну податкову відповідальність).

Альтернативна гіпотеза ставить дію даної норми в залежність від одного або декількох зазначених у нормі умов, фактичних обставин. Наприклад, норма, яка регламентує припинення обов'язку фізичної особи із приводу сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), вста­новлює, що останній припиняється у зв'язку зі сплатою податку або збору, його відміною, а також у випадку смерті платника податків. До­статньо однієї із зазначених фактичних обставин (смерть платника по­датків, відміна податку та ін.), щоб настали закріплені нормою право­ві наслідки.

Залежно від ступеня її визначеності виділяють безумовно визначе­ну гіпотезу, в якій прямо вказані факти, що її обумовили^[207]. Наприклад, у чинному податковому законодавстві існує положення про те, що осо­ба підлягає обов’язковій реєстрації як платник податку на додану вар­тість у випадку, якщо загальна сума від здійснення операцій з постав­ки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або гло­бальної комп’ютерної мережі, що підлягають оподатковуванню, нара­хована (сплачена, надана) такій особі або в рахунок зобов’язань тре­тім особам, протягом останніх дванадцяти календарних місяців, су­купно перевищує 300 000 грн (без урахування податку на додану вар­тість) незалежно від того, який режим оподатковування використовує така особа згідно із законодавством^[208].

Безумовно невизначена гіпотеза не містить положень, що обумов­люють її застосування, а надає їх визначення будь-якому органу вла­ди. Так, рішення про виділення коштів на фінансування видатків, пов’язаних з фінансуванням надзвичайних ситуацій, робіт з ліквідації аварій і наслідків стихійного лиха, інших непередбачених видатків приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної республіки Крим, місцевими державними адміністрація­ми та виконавчими органами місцевого самоврядування^[209].

Відносно визначена гіпотеза пов’язує застосування конкретної фінансово-правової норми з відповідними умовами. Наприклад, нор­ми бюджетного права містять положення із приводу надання субвен- цій з вищестоящого бюджету до нижчестоящого у зв’язку зі стихійни­ми лихами, епідеміями тощо.

Диспозиція фінансово-правової норми містить приписи для учас­ників фінансових правовідносин відносно здійснення певних дій або утримання від таких. Класифікацію диспозицій також можна провес­ти за нижченаведеними підставами.

Залежно від виду фінансово-правової норми виділяють зобов’язуючу диспозицію, яка пропонує здійснення певних дій щодо виконання фі­нансового обов’язку^[210]. Так, у разі списання коштів з реєстраційних ра­хунків бюджетних установ, з вини яких виникли відповідні зобов’язання, протягом місяця з часу проведення такої операції розпорядники бю­джетних коштів повинні впорядкувати свої зобов’язання з урахуванням безспірного списання коштів і привести їх у відповідність з бюджетни­ми призначеннями на відповідний бюджетний період^[211].

Уповноважуюча диспозиція поєднує імперативний характер при­писів з відповідними повноваженнями. Чинне податкове законодав­ство, наприклад, закріплює право платника податків на податковий кре­дит. При цьому зміна строку сплати податку здійснюється на підставі угоди, яка складається між платником податків і податковим органом у межах компетенції останнього.

Заборонна диспозиція містить заборону на здійснення (утримання від) певних дій. Наприклад, чинним податковим законодавством, як уже зазначалося, забороняється надання платникам податків індивіду­альних податкових пільг.

Залежно від структури розрізняють просту диспозицію, яка пе­редбачає строго визначені правові наслідки при настанні певних фак­тичних обставин, передбачених у гіпотезі відповідної норми^[212]. Так, Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників по­датків перед бюджетами і державними цільовими фондами» закріп­лене положення про те, що фізичні особи, які займають посади, що підпадають під визначення суб’єктів корупційних дій відповідно до законодавства, за неподання або несвоєчасне подання декларації про доходи таких фізичних осіб, отриманих протягом зайняття такої по­сади, сплачують штраф у розмірі тридцяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку^[213].

Складна диспозиція вказує на кілька правових наслідків, які од­ночасно настають за наявності фактичних обставин, передбачених гіпотезою фінансово-правової норми. Наприклад, у чинному подат­ковому законодавстві існує положення про те, що за порушення строків перерахування податків, зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів, встановлених Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день спла­ти, та штрафні санкції, а також несе іншу, встановлену законом, від­повідальність за порушення порядку своєчасного та повного вне­сення податку, збору (обов’язкового платежу) до бюджету або дер­жавного цільового фонду^[214].

Альтернативна диспозиція вказує на декілька можливих правових наслідків і припускає настання тільки одного з них. Так, Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бю­джетами і державними цільовими фондами» закріплює положення про те, що платник податків, який самостійно виявляє до початку перевір­ки контролюючим органом факт заниження податкового зобов’язання минулих податкових періодів, зобов’язаний: а) або надіслати уточню­ючий розрахунок і сплатити суму такої недоплати та штраф у розмірі п’яти відсотків від такої суми до подання уточнюючого розрахунку; б) або відобразити суму недоплати у складі декларації з цього подат­ку, поданої за наступний податковий період, і збільшену на суму штра­фу у розмірі п’яти відсотків від такої суми, з відповідним збільшенням загальної суми податкового зобов’язання з цього податку^[215].

Залежно від ступеня визначеності виділяють абсолютно визначе­ну диспозицію, в якій точно вказується, як необхідно вчинити за наяв­ності названих у гіпотезі фактів (умов)^[216]. Так, якщо за результатами мі­сячного звіту про виконання загального фонду Державного бюджету України виявиться, що отриманих надходжень недостатньо для здій­снення бюджетних асигнувань відповідно до бюджетних призначень з урахуванням граничного рівня дефіциту (профіциту), затверджено­го законом про Державний бюджет України, Міністерство фінансів України встановлює тимчасове обмеження асигнувань загального фон­ду Державного бюджету України^[217].

Відносно визначена диспозиція закріплює декілька напрямів по­ведінки учасників. З одного боку, це обмеження меж, між якими пе­редбачене право вибору для себе рамок поведінки. З іншого боку - вста­новлення відповідних альтернатив, свого роду право вибору. Напри­клад, чинне податкове законодавство надає платнику податків право вибору: перебувати на звичайній системі оподатковування або пере­йти на спрощену, тобто зареєструватися як платник єдиного податку.

Невизначена диспозиція вказує учасникові фінансових правовід­носин на загальний варіант можливої поведінки з можливістю вибору користування або відмови від застосування.

Однією з особливостей будь-яких правових норм є закріплення мір відповідальності (санкції) за порушення правил поведінки, що містять­ся в диспозиції відповідної норми. Так, санкція фінансово-правової норми являє собою певні юридичні наслідки, які настають при пору­шенні або недотриманні диспозиції даної норми.

Порушення суб’єктивних прав і невиконання правових обов’язків суб’єктами фінансових правовідносин породжує негативну реакцію з боку держави, суспільства. Будь-якій державі потрібні дієві способи, прийоми, за допомогою яких могло б забезпечуватися виконання тієї чи іншої норми. Саме тому однією зі складових правової норми є санк­ція, яка вказує на примусовий захід, що може бути застосований дер­жавними органами по відношенню до осіб, які не виконують вимог тієї чи іншої правової норми. А. В. Поляков справедливо вказує на те, що негативна реакція з боку окремих індивідуумів, соціальних груп або суспільства в цілому на дії, що порушують будь-які права, не мож­на ототожнювати з поняттям санкції як структурного елемента право­вої норми. В останньому випадку санкція має бути об’єктивована в правовому тексті, тобто мати заздалегідь певну мету і значення. Крім цього, автор логічно стверджує, що будь-яка санкція, яка має правовий сенс, повинна бути відома всім можливим суб’єктам її застосування^[218].

Введення санкцій необхідне для виконання принципу справедли­вого покарання. Вони виступають як один з елементів правової куль­тури в цілому. М. М. Коркунов слушно зауважує, що по відношенню до кожного права повинна б існувати можливість примусового його здійснення. Примусово здійснювані можуть бути, власне кажучи, тіль­ки такі юридичні вимоги, які складаються у вимозі не робити будь-що або надання будь-якої речі або користування нею. Але вимоги, що сто­суються вчинення, не можуть бути здійснені за допомогою примусу. Не можна людину силою змусити виконувати будь-яку працю. Її мож­на покарати, але покарати - не значить змусити. При цьому автор ви­діляє і психічний примус, вказуючи на те, що такий вид примусу пе­ребуває не тільки поза правовими нормами, але й поза принципами моралі, а за догматами релігії - навіть поза логічними й естетичними законами. Фактично психічний примус причетний до всього, що як- небудь співвідноситься з людською свідомістю. Виходить, право опи­рається на психічний примус, веління ж юридичних норм звернено до людської свідомості і не більше. На думку М. М. Коркунова, примус є винятково прерогативою права^[219].

Санкція фінансово-правової норми закріплює різний характер на­слідків, які виражають міри державного примусу. Особливістю за­значених норм є встановлення мір відповідальності за порушення правил поведінки, які містяться в їх диспозиції. Варто звернути ува­гу на те, що останнім часом держава вносить корективи щодо поси­лення фінансової відповідальності за правопорушення в галузі фі­нансів. Це стосується також і відповідальності державних органів, які здійснюють фінансову діяльність. Наприклад, норми Бюджетно­го кодексу України передбачають відповідальність органів місцево­го самоврядування за порушення бюджетного планування, органів Державного казначейства за невиконання вимог щодо ведення бух­галтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів тощо^[220].

Варто визнати, що санкції фінансово-правової норми мають пере­важно грошовий характер. У разі коли платник податків здійснює про­даж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та спла­та є обов’язковою передумовою такого продажу (відчуження) або ви­плати, такий платник податків сплачує штраф у подвійному розмірі від суми зобов’язання з такого податку. Сплата зазначеного штрафу не звільняє платника податків від адміністративної або кримінальної від­повідальності або конфіскації таких товарів (продукції) або коштів від­повідно до закону^[221].

Фінансово-правові санкції поєднують у собі як штрафне, так і пра- вовідновлювальне призначення та застосовуються за самим фактом правопорушення. З одного боку, відбувається відновлення майнового стану власника бюджетних коштів, а з іншого боку настають неспри­ятливі наслідки для особи, яка здійснила правопорушення, що перед­бачає використання фінансових санкцій.

Важливо відзначити, що фінансово-правову санкцію можна роз­глядати у вузькому і широкому сенсі. Так, А. В. Поляков слушно зау­важує, що закріплення у нормі негативного наслідку, порушення її дис­позиції (певних правил поведінки), яке виступає у формі примусово­го заходу впливу на правопорушника з боку держави і завдає йому пра­вовий збиток у вигляді особистих і майнових позбавлень, іменується санкцією у вузькому сенсі слова^[222]. Такі санкції, як правило, мають ка­ральну (штрафну) природу. Наприклад, одним із засобів забезпечення можливості погашення податкового боргу платником податків може бути адміністративний арешт його активів. Він полягає в забороні вчи­нення платником податків будь-яких дій щодо своїх активів, які підля­гають такому арешту, крім дій з їх охорони, зберігання та підтриман­ня у належному функціональному та якісному стані. Арешт активів може здійснюватися в повній і умовній формах. Застосування санкції є одним із засобів забезпечення загальнообов’язковості правової нор­ми. Крім цього, ст. 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільо­вими фондами» виділяє санкції в широкому сенсі, які включають і державні міри захисту прав. Причому останні спрямовані не на осо­бистість правопорушника з метою нанесення йому правових втрат, а мають правовідновлювальний характер. Так, податковий орган зобов’язаний відмовитися від права податкової застави активів плат­ника податків у разі коли банк-резидент поручається за нього. За до­говором податкової поруки банк-поручитель зобов’язується перед по­датковим органом відповідати за належне виконання платником подат­ків обов’язків із погашення його податкового зобов’язання або подат­кового боргу у строки та за процедурою, визначеною податковим за­конодавством. У разі невиконання платником податків обов’язків із по­гашення податкового зобов’язання або податкового боргу банк- поручитель приймає на себе відповідальність за таке погашення у та­кому ж обсязі, як і платник податків^[223]. Виходить, при широкому трак­туванні санкцій до них відносять не тільки каральні, але й правовід- новлювальні заходи держави.

Класифікація санкцій фінансово-правових норм може здійснюва­тися за різними підставами. Так, як головний критерій виступає різ­ний ступінь визначеності тієї чи іншої санкції. Виходячи з вищевикла- деного розрізняють:

- абсолютно визначені санкції, які містять вказівку про єдиний за­сіб впливу на правопорушника і виключають можливість вибору. Так, невиконання резидентами вимог з приводу порядку і строків деклару­вання валютних цінностей і іншого майна, що перебуває за межами України, передбачених ч. 1 ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів «Про сис­тему валютного регулювання й валютного контролю в Україні», тягне за собою накладення штрафу в певному розмірі, передбаченому чин­ним законодавством^[224];

- відносно визначені санкції, що містять вказівку на декілька варі­антів засобів впливу на порушника приписів фінансової норми. Напри­клад, відповідно до норми ст. 17 Закону України «Про порядок пога­шення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державни­ми цільовими фондами» розмір штрафу за порушення строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання залежить від тривалості за­тримки такої сплати платником податків^[225].

Залежно від способу формулювання санкції можна поділити на пря­мі й непрямі^[226]:

- прямі безпосередньо виражені в самій фінансово-правовій нор­мі. У разі коли платник податків, активи якого перебувають у податко­вій заставі, відчужив такі активи без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим, платник податків додатково сплачує штраф у розмірі суми такого відчуження, визначе­ної за звичайними цінами^[227];

- непрямі. При відсильному характері санкції остання в самій нор­мі не формулюється, але відсилає до будь-якої іншої норми, в якій при­сутня необхідна санкція. Так, ряд складів адміністративних правопо­рушень закріплений у ст. 11 Закону України «Про державну податко­ву службу в Україні», за здійснення яких передбачене накладення ад­міністративних штрафів^[228]. Порядок застосування і стягнення фінансо­вих санкцій вказаними органами деталізується у відповідних наказах Державної податкової адміністрації України.

Література

1. Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 37-38. - Ст. 119.

3. Про державну податкову службу в Україні: Закон України в ред. від 24.12.1993 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 15. - Ст. 84.

4. Про податок з доходів фізичних осіб: Закон України від 22.05.2003 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 37. - Ст. 308.

5. Про податок на додану вартість: Закон України від 03.04.1997 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 21. - Ст. 156.

6. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бю­джетами і державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 10. - Ст. 17.

7. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 23.

8. Про фіксований сільськогосподарський податок: Закон України від 17.12.1998 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 5-6. - Ст. 39.

9. Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади: Указ Президента України від 03.10.1992 р. // Бюл. норматив. актів м-в і відомств України. - 1995. - № 1. - С. 3.

10. Про фіксований сільськогосподарський податок: Указ Президента України від 18.06.1998 р. // Офіц. вісн. України. - 1998. - № 25. - Ст. 907.

11. Про прибутковий податок із громадян: Декрет Каб. Міністрів України від 26.12.1992 р.

12. Про систему валютного регулювання й валютного контролю в Україні: Декрет Каб. Міністрів від 19.02.1993 р. // Відом. Вер­хов. Ради України. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

13. Алексеев С. С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2 т. - Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. - Т. 1. - 394 с.

14. Алексеев С. С. Общая теория права: Учебник. - М.: Проспект, 2009. - 576 с.

15. Бахрах Д. Н. Действие норм права во времени: Теория, законода­тельство, судебная практика. - М.: НОРМА, 2004. - 224 с.

16. Берендтс Э. Н. Русское финансовое право. Типо-литография С-Петерб. одиночной тюрьмы, 1914. - 453 с.

17. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. - М.: Юрид. лит., 1975. - 176 с.

18. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник. - М.: Нов. юрист, 1998. - 624 с.

19. Винницкий Д. В. Налоги и сборы. Понятие. Юридические призна­ки. Генезис. - М.: Норма, 2002. - 144 с.

20. Востриков П. П. Теория государства и права: Краткий курс лек­ций. - Нижний Новгород, 2003. - 352 с.

21. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. - 2-е изд. - М.: Изд-е книгопродавца-типографа М. О. Вольфа, 1881. - Т 2. - 779 с.

22. Дмитрик О. А. Содержание и классификация финансовых право­отношений. - Харьков: Легас, 2004. - 157 с.

23. Дудин А. П. Объект правоотношения. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. - 80 с.

24. Зейдер Н. Б. Гражданско-процессуальные правоотношения. - Са­ратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965. - 74 с.

25. Иоффе О. С., Шаргородский М. Д. Вопросы теории права. - М.: Госюридлитиздат, 1966. - 380 с.

26. Карасева В. М. Финансовое правоотношение. - М.: Норма, 2001. - 256 с.

27. Кечекьян С. Ф. Правоотношение в социалистическом обществе. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - 186 с.

28. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. - 8-е изд. - СПб.: Изд. юрид. кн. магазина И. К. Мартынова, 1909. - 417 с.

29. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 444 с.

30. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права: В 6 т. - Харьков: Легас, 2004.- Т. 2: Введение в теорию налогового права. - 600 с.

31. Михайловский И. В. Очерки философии права. - Томск: Изд. В. М. Полокина, 1914. - 604 с.

32. Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1960. - 510 с.

33. Недбайло П. Е. Советские социалистические правовые нормы. - Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1959. - 169 с.

34. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. - М.: Норма - ИНФРА-М, 1999. - 552 с.

35. Огурцов Н. А. Правоотношения и ответственность в советском уголовном праве: Учеб. пособие. - Рязань: Науч.-исслед. и ред.-изд. отдел, 1976. - 125 с.

36. Основин В. С. Нормы советского государственного права. - М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1963. - 108 с.

37. Петров С. Г. Сущность советского административного права. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. - 184 с.

38. Пиголкин А. С. Нормы советского социалистического права и их структура. Вопросы общей теории советского права. - М.: Госюр- издат, 1960. - 283 с.

39. Пискотин М. И. Советское бюджетное право (Основные проблемы). - М.: Юрид. лит., 1971. - 311 с.

40. Поляков А. В. Общая теория права: Проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода: Курс лекций. - СПб.: Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - 863 с.

41. Радько Т Н. Теория государства и права: Учеб. пособие. - М. : Рос. акад. адвокатуры, 2001. - 412.

42. Ровинский Е. А. Основные вопросы теории советского финансо­вого права. - М.: Госюридлитиздат, 1960. - 191 с.

43. Сорокин В. Д. Административно-процессуальные отношения. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. - 75 с.

44. Теория государства и права / М. П. Карева, С. Ф. Кечекьян, А. С. Федосеев, Г. И.Федькин. - М.: Госюридлитиздат, 1955. - 460 с.

45. Теория государства и права: Учеб. для вузов / Под ред. В. М. Ко- рельского и В. Д. Перевалова. - 2-е изд. - М.: Изд-во НОРМА- ИНФРА, 2000. - 616 с.

46. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. К. Бабаева. - М.: Юристъ, 2002. - 592 с.

47. Теория государства и права: Учебник / Под ред. Н. И. Матузова. - М.: Юристъ, 2000. - 336 с.

48. Толстой Ю. К. К теории правоотношения. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1954. - 86 с.

49. Успенский Л. В. Юридические нормы как предмет знания // Юрид. вестн. - М., 1917, книга 17 (1). - 55 с.

50. Ушаков Д. Н. Большой толковый словарь современного русского языка. - Можайск: Буколика, 2008. - 1246 с.

51. Филимонов В. Д. Норма права и ее функции // Государство и пра­во. - 2007. - № 9. - С. 5-7.

52. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. - 2-е изд. - М.: Юристъ, 1999. - 600 с.

53. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. - М.: Юрид. лит., 1974. - 351 с.

54. Шебанов А. Ф. Нормы советского социалистического права. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1956. - 45 с.

55. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права: Учебник. - М.: Юрид. кол­ледж МГУ, 1995. - 456 с.