§ 2. Конституція України в системі джерел сімейно-правових норм

Конституція України має вищу юридичну силу, а всі закони, вклю­чаючи й CK України, й інші нормативно-правові акти, приймаються на її основі й повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції України, він не тільки має бути скасований Конституційним Судом України, а й узагалі не може застосовуватися.

Конституція України містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми містяться в розділі II Конституції, наприклад, ч. 3 ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, га­рантує створення жінкам умов для можливості поєднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення статей 51 і 52 Кон­ституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин, що знаходять своє втілення в нормах CK України та інших нормативно-правових актів. Так, ст. 51 Конституції закріплює принци­пове положення, за яким шлюб як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану, набуває юридичної сили за умови, що він ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Це положення повністю відтворено в ч. 1 ст. 24 CK України. Вільна згода означає, що і жінка, і чоловік, які, за правилом, досягли шлюбного віку, усвідомлюють значення своїх дій і їх наслідки. Однак згода не може вважатися вільною, коли вона дається під впливом фізичного чи психічного насильства з боку інших осіб.

Принциповим положенням є також те, що кожен із подружжя має рівні права й обов’язки у шлюбі і сім’ї. Це положення знайшло своє закріплення в ч. 6 ст. 7 та інших статтях CK України. Так, дружина та чоловік мають право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51); на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпо­чинку (ст. 52); на зміну прізвища (ст.

Таким чином, у сімейних відносинах подружжя не має переваг один перед одним, хоча в окремих випадках законом ураховуються біоло­гічні особливості жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ч. 1 ст. 84).

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції, а також батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей (ст. 180), тобто забезпечувати інтереси дитини в житлі, харчуванні, відпочинку, лікуванні тощо, незалежно від того, чи є вони працездатними і чи є в них кошти, до­статні для надання утримання. За правилом, цей обов’язок, а він покладається рівною мірою на обох батьків, виконується добровіль­но, зокрема шляхом здійснення фактичних дій. Наприклад, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (ч. 2 ст. 181). Під­ставою для сплати аліментів може служити договір про сплату алі­ментів на дитину (ст. 189 CK), відповідні положення в шлюбному договорі (ч. 2 ст. 93 CK), заява одного з батьків за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів з його заробітної плати, пенсії, стипендії у певному розмірі і на певний строк (ст.

Батьки зобов’язані брати участь і в додаткових витратах на дитину, якщо це викликано особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, але за умови, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (ст. 198 CK). Якщо батьки спроможні, то на них покладається і обов’язок утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчання і через це потребують матеріальної допомоги, до досягнення ними двадцяти трьох років. Право на утриман­ня припиняється у разі припинення навчання (ст. 199 CK).

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки.

Повнолітні діти (дочки, сини) зобов’язані піклуватися про своїх не­працездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Непраце­здатність батьків може бути пов’язана або з досягненням пенсійного віку, або з інвалідністю. При цьому батьки повинні потребувати матері­альної допомоги через відсутність джерел для свого існування, у тому числі через відсутність пенсії або незначний її розмір. Повнолітні діти можуть бути залучені до участі і в додаткових витратах, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю батьків. Проте якщо мати або батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язку утримувати їх у повнолітніх дітей, щодо яких вони були позбавлені цих прав, не виникає (ч. 2 с. 202 CK). Повнолітні діти можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати своїх батьків та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо в судовому поряд­ку буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьків­ських обов’язків. Проте у виняткових випадках (повна відсутність коштів у батьків, тяжка хвороба, немічність тощо) суд може присудити з дітей аліменти на строк не більш як три роки (ст.

Стаття 51 Конституції України встановлює, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Захист сім’ї дер­жавою — важливий соціально-правовий інститут, який впливає на стабільність і міцність сімейних відносин і включає проведення ши­рокого кола економічних, соціальних і правових заходів. Це не випад­ково, оскільки сім’я захищається державою як природний і основний осередок суспільства, що має значення як для кожної людини, так і для суспільства в цілому.

Держава виявляє піклування про сім’ю шляхом створення і розви­тку мережі пологових будинків, дитячих садків, інших дитячих закла­дів, установлення пільг та різних видів допомоги сім’ям із дітьми. Так, за Законом України від 21 листопада 1992 р. «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»^[45] встановлені певні види державної допомоги: по ва­гітності та пологах; одноразова допомога при народженні дитини; по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням; допомога одиноким матерям; допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Відповідно до Закону України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлена від­пустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Причому ця відпустка може бути використана повністю або частинами не тільки матір’ю, а й батьком дитини, бабою, дідом чи іншими роди­чами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усинови­ла чи взяла дитину під опіку.

Відповідно до ст. 52 Конституції діти рівні у своїх правах неза­лежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Таким чином, відтворюється загальне правило, за яким вза­ємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку. Законом закріп­лено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Якщо батьки дитини перебувають у за­реєстрованому шлюбі, то її походження визначається на підставі за­пису про шлюб батьків.

Стаття 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорсто­ке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Частина 3 цієї ж статті покладає на державу обов’язок по утри­манню та вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо таких дітей.