Поняття, види та характеристика фінансово-правових норм

Регулювання суспільних відносин у сфері формування, розподілу та використання коштів публічних грошових фондів здійснюється за допомогою встановлених державою спеціальних правил поведінки.

Фінансово-правові норми - це встановлені державою і за­безпечені засобами державного примусу загальнообов’язкові пра­вила поведінки суб'єктів фінансових відносин, що виникають з приводу формування, розподілу та використання коштів публіч­них грошових фондів держави та територіальних громад, які за­кріплюють суб 'єктивні права та юридичні обов 'язки їх учасників.

Важливою особливістю фінансово-правової норми є її державно- владний характер у врегулюванні сфери фінансової діяльності держави та територіальних громад. Категоричний припис фінансово-правових норм вимагає безумовного підкорення учасників фінансової діяльності вимогам норм.

Фінансово-правові норми, як і норми будь-якої галузі права, прий­нято класифікувати в залежності від застосування певних загально­теоретичних критеріїв. Розглянемо три основні групи норм, що поділя­ються в залежності від способу впливу норми на поведінку учасників фінансових відносин, від змісту норми та від напрямку дії.

У залежності від способу впливу норми на поведінку учасників фінансових відносин фінансово-правові норми поділяються на:

• зобов'язуючі;

• забороняючі;

• уповноважуючі.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових відносин здійснення конкретних активних дій, як правило, заставляють поступати певним, чітко визначеним чином. Наприклад, згідно зі ст. 16 Податкового кодексу України, платник податків зобо­в’язаний вести в установленому порядку облік доходів і витрат, скла­дати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів; сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених Податковим кодексом та законами з питань митної справи.

Переважна частина фінансово-правових норм носить саме такий характер. Для того, щоб фінансово-правова норма вважалась зобов’я­зуючою, вона не обов’язково має бути викладена в текстах норматив­них актів за допомогою формулювання «суб’єкт зобов’язаний...». Більшість норм, що встановлюють порядок формування, розподілу та використання публічних грошових фондів, викладаються у вигляді ка­тегоричних правил, яким суб’єктам слід підпорядковуватись беззапе­речно. Наприклад: «до доходів загального фонду Державного бюд­жету України належать:... податок на додану вартість; ввізне мито; вивізне мито; 20 відсотків екологічного податку.» (ч. 2 ст. 29)^[34]. На­ведена норма є обов’язковою, вона встановлює чітке беззаперечне правило, за яким окремі загальнодержавні податки направляються до загального фонду Державного бюджету України. Суб’єкти відповід­них фінансових відносин, а в даному випадку це, в першу чергу, органи виконавчої влади, такі як: Міністерство фінансів, Державна фіскальна служба, Державне казначейство, зобов’язані неухильно слідувати ви­могам зазначеної норми.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону на здій­снення певних дій, встановлюють обов’язок учасників фінансових від­носин утриматись від них.

Прямих забороняючих норм, у порівнянні із зобов’язуючими, в нормативних актах міститься набагато менше. Частіш за все обов’я­зок учасників фінансових відносин утриматись від певних дій випливає з викладеної в зобов’язуючій нормі вимоги побудувати свою поведінку згідно із закріпленим правилом. Іншими словами, немає необхідності встановлювати забороняючу норму щодо недопущення сплати подат­ків пізніше визначеного строку або окремо формулювати заборону подавати податкову декларацію невчасно, в той час, коли існують пра­вила поведінки, що зобов’язують це робити в певні терміни.

Якщо, наприклад, декларацію з акцизного податку суб'єктом буде подано до органів Державної фіскальної служби пізніше, ніж визначені зобов'язуючою нормою двадцять днів місяця, наступного за звітним, до такого суб'єкта будуть застосовані санкції за невиконання саме зо­бов'язуючої норми.

Поряд із цим, законодавець може використовувати пряму заборону при регулюванні фінансових відносин. Іноді, поряд із забороною, в нормі можуть вказуватись виключення, коли такі обмеження не засто­совуються. Наприклад, у п. 1 ч. 2 ст. 41 Бюджетного кодексу України міститься пряма заборона на здійснення витрат із загального фонду державного бюджету в частині капітальних видатків та надання кре­дитів з бюджету, крім капітальних видатків, пов'язаних з ліквідацією аварій на об'єктах соціально-культурної сфери, житлового господарст­ва, систем тепло-, енерго-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також витрат, пов'язаних із настанням особливого періоду чи введен­ням надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації та виділенням коштів з резервного фонду державного бюджету^[35].

Пункт 77.3 Податкового кодексу забороняє проведення докумен­тальної планової перевірки за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім правильності обчислення, повноти і своєчасності сплати податку з доходів фізичних осіб та зобов'язань за бюджет­ними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами^[36]. При формулюванні забороняючих норм, як правило, прямо використо­вується слово «заборонено».

Саме в характері зобов'язуючих та забороняючих норм знахо­дить свій вираз головний метод фінансово-правового регулювання - метод владних приписів.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних, по­зитивних дій у передбачених рамках. Тобто разом із наданням можли­вості суб'єктам фінансових правовідносин приймати самостійні рішен­ня чи дії, норма визначає чіткі межі реалізації наданих повноважень.

Так, Податковий кодекс України (далі - ПК України), визначаючи перелік місцевих податків та зборів, говорить про повноваження сіль­ських, селищних і міських рад встановлювати обов’язкові платежі в межах переліку та граничних розмірів ставок, визначених кодексом (ст.

Залежно від змісту розрізняють матеріальні і процесуальні фі­нансово-правові норми.

Матеріальні фінансово-правові норми визначають саму вимогу норми стосовно правил поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, їх права і обов’язки, вони, насамперед, закріплюють структуру бюд­жетної системи, бюджетну класифікацію, види і обсяг грошових зобо­в’язань юридичних та фізичних осіб перед державою чи територіаль­ною громадою, вказують обсяг і напрямок витрат держави, тобто за­кріплюють матеріальний, грошовий зміст юридичних прав і обов’язків учасників фінансових правовідносин. Наприклад, загальний обсяг дер­жавного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджет­ного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України (п. 2. ст. 18 БК).

Процесуальні норми встановлюють процедуру застосування і дії норм матеріального права, порядок діяльності органів держави з мобі­лізації коштів та інші. Наприклад, згідно з ч. 1. ст. 39 БК, «розгляд та затвердження Державного бюджету України відбувається у Верховній Раді України за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України». Чітке розмежування матеріальних та проце­суальних норм по окремих інститутах у фінансовому праві існує саме в бюджетному праві.

У залежності від напрямку дії фінансово-правові норми можна по­діляти на регулятивні та правоохоронні. Регулятивні норми вста­новлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів, умови їх виникнення та реалізації (наприклад, норми, що закріплюють повно­важення територіальних громад як власників коштів бюджетів місце­вого самоврядування або стосовно введення пільг щодо місцевих по­датків і зборів).

Внутрішня будова фінансово-правових норм, розподіл на складові частини та зв'язок цих частин між собою складають їх структуру, яка не відрізняється від структури норм інших галузей права.

Основою норми є диспозиція, яка містить вимоги норми, тобто дає розпорядження на здійснення певних дій з утворення, розподілу чи використання публічних фінансових ресурсів, встановлює зміст прав і обов'язків суб'єктів фінансових відносин і завжди виражена у безу­мовно категоричній формі.

Гіпотеза фінансово-правової норми визначає умови, за яких мо­жуть виникати у громадян та організацій передбачені нормою права і обов'язки у сфері фінансової діяльності. Наприклад, диспозиція нор­ми Податкового кодексу встановлює правило, згідно з яким у платни­ка податків виникає право вивільнити певні операції з підакцизними товарами від оподаткування, гіпотеза ж вказує на умови вивільнення операцій із вивезення за межі митної території України підакцизних то­варів (продукції), тільки якщо проведення цих операцій засвідчується належно оформленою митною декларацією (п.п. 213.2 ПК).

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. Найпоширенішою санкцією є штраф, що встановлюється переважно у відсотках до суми порушення. Наприк­лад, п.1 ст. 122 ПК України встановлює штраф за несплату (неперера- хування) фізичною особою - платником єдиного податку, авансових внесків єдиного податку в порядку та у строки, визначені Податковим кодексом, в розмірі 50 відсотків ставки єдиного податку, обраної плат­ником єдиного податку. Поряд із цим, до порушників вимог фінансово- правових норм може застосовуватись і пеня, і конкретно визначена сума штрафу та деякі інші санкції, наприклад, зупинення операцій з бюджетними коштами. Застосовуються фінансові санкції як до фізич­них, так і до юридичних осіб.

Фінансова санкція є головним елементом фінансово-правової від­повідальності, яка застосовується до порушників фінансового законо­давства.

3.2.