§ 3. Джерела фінансового права

Традиційно джерелами права вважаються нормативно-правові акти, санкціоновані звичаї, прецеденти (судові чи адміністративні), міжна­родні угоди. Існують декілька підходів до розгляду джерела права:

- соціально-економічний, який визначає сукупність соціально-еко­номічних чинників, що регулюють об’єктивні закони;

- державно-політичний - характеризує реалізацію державної волі в конкретних правових нормах;

- юридичний - специфічний механізм реалізації, що передбачає волю держави в конкретних нормах права.

Джерело фінансового права має: встановлювати певні правила по­ведінки, що виключають її індивідуалізацію стосовно окремого суб’єкта; бути виданим компетентним органом (в основному органами державної влади); чітко відповідати матеріальній і процесуальній сто­ронам функціонування.

Таким чином, джерелом фінансового права є форма вираження правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми фінансового права.

Джерела фінансового права можуть бути систематизовані згідно з певними принципами.

І. На підставі владної територіальної ознаки (в основному це сто­сується видів нормативних актів).

1. Загальнодержавні нормативні акти.

2. Республіканські (Автономна Республіка Крим).

3. Місцеві нормативні акти.

II. За характером правових норм.

1. Нормативні акти, що містять правові норми загального характе­ру, прийняті компетентними органами у встановленому порядку.

2. Ненормативні акти, що не містять правових норм загального характеру.

ПІ. За особливостями правового регулювання і характером уста­новлення.

1. Звичай, санкціонований компетентними органами в установле­ному порядку. Найчастіше йдеться про звичай, до якого робиться від­силання в законі. Звичаєм, як правило, регулюються процесуальні сторони функціонування актів, рамки компетенції державних органів у сфері фінансової діяльності.

2. Прецедент, який одержав поширення в країнах англосаксонської системи, особливо за наявності прогалин у законодавстві. Специфіка в цьому разі полягає у тому, що правозастосовний орган фактично ви­ступає як нормотворча структура. Багато процесуальних норм зароди­лося в ході судових слухань податкових справ. Так, розгляд податкових правопорушень в американському суді ускладнювався посиланнями на п’яту поправку Конституції США, яка надавала право відмовитися від давання показань, оскільки це могло призвести до «самообвинува­чення». Верховний Суд США, наділений повноваженнями конститу­ційного контролю, відмовив підозрюваним у можливості використо­вувати п’яту поправку до Конституції у разі розгляду справ про по­даткові правопорушення.

Подібні ситуації призводять і до необхідності систематизації най­важливіших судових рішень. У США судову нормотворчість здійсню­ють Верховний суд, апеляційні суди, претензійний суд, федеральні окружні суди та податковий суд США^[VII].

3. Міжнародні договори (конвенції, угоди). Вони набувають важ­ливого значення при врегулюванні подвійного оподаткування, інших питань оподаткування. Застосування цього джерела не завжди є одно­значним. Міжнародні договори наділені різною юридичною чинністю. Якщо в Україні вони мають перевагу над законами, прийнятими Верховною Радою, то в США їх дія рівнозначна законам, і міжнародні договори включаються в систему законодавства нарівні із законами США. Це породжує проблеми як забезпечення правового регулювання цих норм, так і системи гарантій такого забезпечення.

4. Правова доктрина, яка характерна для мусульманських країн, де, будучи одним з важливих джерел шаріату, заповнює прогалини законодавства відповідно до розпоряджень мусульманської доктрини.

5. Нормативно-правовий акт - найважливіше, а іноді єдине дже­рело фінансового права. В деяких випадках інші джерела розглядають­ся як похідні від нормативного акта.

Норми фінансового права, що містяться в різноманітних норматив­но-правових актах, репрезентовані насамперед в актах представниць­ких і виконавчих органів та органів місцевого самоврядування.

Система нормативно-правових актів і система законодавства, не будучи синонімами, тісно пов’язані і взаємозумовлені. Саме тому ана­ліз системи фінансового законодавства і надає основне уявлення про джерела фінансового права України.

При цьому необхідно провести розмежування між системою фі­нансового права і системою фінансового законодавства. Якщо перша являє собою сукупність відносин, що регулюються фінансовим правом, то друга - зовнішнє вираження фінансових правовідносин, своєрідне усвідомлення їх суспільством на даному етапі, закріплене за допомогою наявних у його розпорядженні нормативних важелів. Система фінан­сового права і система фінансового законодавства співвідносяться як специфічні філософські категорії змісту і форми.

Фінансове законодавство, виступаючи формою реалізації фінансо­вого права, містить досить широке коло нормативних актів, що регу­люють фінансову діяльність. Основу фінансового законодавства мають складати тільки закони і найбільш важливі підзаконні акти (у більшос- 32 ті випадків - прирівняні до законів. Такими були декрети Кабінету Міністрів України наприкінці 1992 - на початку 1993 р.).

Основою нормативних правових актів, що регулюють фінансові правовідносини, безумовно, є закони. Проте їх використання має дея­кі особливості. По-перше, слід говорити не про окремі чинні фінансо­ві закони, а про групу взаємопов’язаних законів (з чітко вираженими відсилочними нормами).

По-друге, дія багатьох спеціальних фінансових законів неможлива без широкої системи підзаконних актів - інструкцій, роз’яснень. У США, наприклад, Закон про підвищену вологість територій перед­бачає перегляд умов застосування поземельного податку в приливно- відливних зонах, водно-болотистих угіддях. Проте до прийняття Управ­лінням оподаткування відповідних інструкцій податкові інспектори не могли повністю використовувати механізм цього нормативного акта.

Конституція України значно розширила коло питань громадського життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами Укра­їни як актами вищої після Конституції України юридичної чинності в системі нормативно-правових актів. Відповідно до ст. 92 Конституції України законами України повинні регламентуватися найбільш важли­ві суспільні і державні інститути (права, свободи і обов’язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).

Разом з тим особливістю правового регулювання є те, що відноси­ни регламентуються широкою системою нормативних актів, прийнятих органами різних рівнів. Найбільша соціально важлива частина від­носин визначається тільки законами, інші - законами, постановами Верховної Ради України, актами Президента і Кабінету Міністрів України, актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Термін «законодавство» досить широко використовується в основ­ному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, що регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певних галузей права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19,118). У законах залежно від важливості і специфіки регульованих суспільних відносин цей термін вживається в різних значеннях: в одних мають на увазі лише закони; в інших, насамперед кодифікованих, у поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Час­тиною національного законодавства відповідно до ст. 9 Конституції України є також чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, терміном «законодавство» охоплюються закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких на­дана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в рамках їх повноважень і відповідно до Конститу­ції України та законів України.

Нормативні акти представлені як законами (спеціальними, такими, що регулюють конкретну галузь права, та загальними), так і норматив­ними актами компетентних органів (представницьких і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів управління спеціальної компетенції). Фінансове законодавство саме і включає систему цих нормативних актів. Основи фінансових право­відносин, компетенція державних органів регулюються конституціями.

Законодавчі акти, що лежать в основі фінансового законодавства, становлять певну систему.

1. Загальні нефінансові закони - конституційні закони чи закони, що належать до інших галузей права, які містять фінансові норми. На­приклад, найбільш принципові положення, що регулюють основи оподаткування, закріплюються на конституційному рівні (повноважен­ня органів державної влади і управління, загальні принципи оподатку­вання і т. д.). У деяких випадках приймаються спеціальні конституцій­ні та органічні закони - Закон ФРН про фінансову допомогу Федерації і земель 1969 р.; Конституційний закон про фінанси, що визначає компе енцію Федерації і земель Австрії у сфері податків; Органічний закон 1979 р. про статус автономії Країни Басків (Іспанія), розділ IlI якого цілком присвячено фінансовим питанням^[VIII].

2. Загальні фінансові закони — в основному їх становлять закони, що регулюють основи фінансової системи. Це переважно фундамен­тальні закони, що встановлюють основи бюджетної системи, місце її окремих елементів. В Україні вони практично не представлені, хоча й обговорювалися перспективи розроблення фінансового кодексу, за­кону про фінанси.

3. Загальні інституційні закони - законодавчі акти, що містять поло­ження, які регулюють окремі інститути в цілому, їх основи, головні харак­теристики. У цих актах відсутня деталізація конкретних видів понять. В основному до них належать бюджетні і податкові кодекси, що поєднують матеріальні і процесуальні сторони, а також основні закони загального характеру (Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України та ін.).

4. Спеціальні інституційні закони -законодавчі акги, що регулю­ють окремі частини фінансових інститутів. До них належать, напри­клад, закони, що містять характеристику окремого виду податку, де­тальний механізм його обчислення і сплати.