Особливості структури адміністративно-правового статусу біженців

Правове становище біженців в Україні є основою їх адміністра­тивно-правового статусу. Це складний і багатогранний правовий ін­ститут, дослідження якого, на нашу думку, доцільніше проводити саме через систему складових елементів.

З огляду на конституційні гарантії держави у забезпеченні основ­них прав та свобод біженців в Україні, враховуючи їх спеціальний статус як незахищених осіб, а відтак і необхідність їх захисту з боку держави-притулку, та потреба надання спеціальних прав та свобод, адміністративно-правовий статус біженців та його структура вимагає чіткого врегулювання та упорядкування. При розгляді впроваджен­ня, впливу на реалізацію правового статусу окремих елементів, осо­бливо здійснення прав та обов’язків біженців, їх гарантій можна встановити ефективність впливу на суспільні відносини, виявити по­зитивні і негативні сторони цього впливу і на цій основі проводити подальше вдосконалення вітчизняного законодавства з питань прав, свобод і обов’язків біженців в Україні.

Ведучи мову про правовий статус біженців, не можна обійтись без дослідження структури змісту їх адміністративно-правового ста­тусу. Адміністративно-правовий статус особи як комплексний інсти­тут має свою юридичну конструкцію. З самої назви «юридична конс­трукція» випливає, що адміністративно-правовий статус має свою складну структуру, що складається з відповідних елементів (складо­вих частин), які наповнюють матеріальним змістом вказане поняття. Безсумнівно, що складові елементи структури випливають з визна­чення «адміністративно-правовий статус біженців». Склад правового статусу - це не просто поняття, а модель, що відображає складну структурну будову правового статусу особи [41, с.

Зміст адміністративно-правового статусу біженця розкривається через його складові. Однак у сучасній правовій науці спостерігається відсутність єдності поглядів на складові елементи адміністративно- правового статусу загалом. Так, більшість науковців до юридичної конструкції правового статусу особи відносять комплекс прав, сво­бод та обов’язків і правових гарантій, які дозволяють чітко визначи­ти його структуру [246, с. 8]. Щодо адміністративно-правового ста­тусу, то до його складових відповідно відносять права, обов’язки, гарантії забезпечення прав, свобод і виконання обов’язків у сфері державного управління [28, с. 140].

Утім необхідно відмітити сучасну тенденцію відходу від тради­ційного розуміння правового статусу як системи прав та обов'язків, наданих особі державою і застосування «широкого підходу» до про­блеми структури правового статусу особи. Н.Матузов доводить, що «все те, що так чи інакше з правової точки зору визначає, гарантує, оформляє громадянина в державі, входить в поняття правового ста­тусу. В якості обов’язкових його структурних елементів виступають відповідні правові норми, правосуб’єктність, права та обов’язки, їх гарантії, громадянство, юридична відповідальність, правовідносини загального характеру» [106, с. 87]. Ю.Тодика вважає за необхідне включити в структуру правового статусу особи: правові норми, яки­ми визначається статус, основні права, свободи, законні інтереси та обов’язки, правосуб’єктність, правові принципи, громадянство, га­рантії прав та свобод, юридична відповідальність, правовідношення загального типу [241, с. 153]. О. Бєлєвська до адміністративно-

правового статусу іноземців включає права, обов’язки, гарантії за­безпечення прав, свобод і виконання обов’язків у сфері управління на території їх перебування [28, с.

Таке широке тлумачення структури правового статусу дозволяє всебічно охарактеризувати суб’єкта адміністративних правовідно­син, поставити на чільне місце його юридичні властивості й зв’язки. Крім того, при такому широкому підході до трактування елементів структури правового статусу суб’єкта вдається надати їм динамізму, простеживши послідовність стадій отримання статусу, володіння ним і реалізації. Однак ми не можемо погодитися з таким широким підходом до структури адміністративно-правового статусу особи, оскільки розглядати в якості структурних елементів правового ста­тусу все те, що з ним пов’язано, не можна визнати виправданим. По­годжуємось з думко Е. Бабкіна, який вважає правильнішим окремі категорії (зокрема порядок набуття та втрати правового статусу, пра­вове становище та ін.) відносити до передумов або супутніх, суміж­них елементів правового статусу особи, а не включати їх до структу­ри останнього [19, с. 10].

Щодо правосуб’єктності, то, будучи правовою категорією, право- суб’єктність нерозривно пов’язана з правовим статусом. Так, в зага­льній теорії права правосуб’єктність (праводієздатність) відноситься до умов набуття правового статусу, оскільки правоздатність полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відпові­дальність [224, с. 572]. На нашу думку, позиція щодо право- суб’єктності як структурного елементу правового статусу є неправи­льною, оскільки визначення правосуб’єктності містить у собі й інші структурні елементи структури статусу, що свідчить в більшій мірі 48

про взаємозв’язок цих понять.

Відносно нормативно-правової бази як структурного елементу правового статусу, то дійсно безсумнівним є те, що правовий статус особи регулюється шляхом прийняття відповідної нормативно- правової бази, оскільки права, свободи та обов’язки особи, порядок їх набуття та реалізації закріплений в нормах адміністративного пра­ва, та це не означає, що юридичні норми є структурним елементом правового статусу особи. За допомогою правових норм закріплюєть­ся, гарантується, забезпечується виконання основних прав, свобод, обов’язків біженця, шляхи та форми реалізації ним своїх прав та обов’язків, гарантії та засоби захисту прав біженців, що здійснюєть­ся спеціальними державними органами, відповідальність біженців за порушення адміністративного законодавства. На нашу думку, вони є зовнішнім виявом волі держави щодо правового статусу особи і слу­гують знаряддям закріплення правового статусу особи, а не його елементом.

Щодо громадянства як структурного елементу статусу особи ба­гато науковців наполягають на його включенні до правового стату­су [42, с. 31]. Зазначену позицію науковці обґрунтовують тим, що громадянство є для індивіда юридичною підставою користуватись правами та свободами і виконувати встановлені законом обов’язки [157, с. 91-92]. На наш погляд, цей структурний елемент не може визначати зміст та особливості правового статусу всіх кате­горій осіб, що знаходяться в державі. Громадянство відображає та визначає зміст та особливості правового статусу громадянина, а во­лодіння певним громадянством гарантує набуття відповідного обся­гу прав та обов'язків. Однак ті ж таки науковці погоджуються з тим, що сам факт громадянства не дає підстав виступати учасниками ад­міністративно-правових відносин. Для того, щоб громадянин міг бу­ти суб’єктом у сфері державного управління, він повинен мати вре­гульований адміністративним законодавством статус, що надавало б йому необхідні і визнані правопорядком можливості [13, 37].

Водночас, якщо вести мову про біженців, то наявність у них гро­мадянства є умовним фактором, оскільки не несе того практичного навантаження, яке передбачається законодавством країни громадян­ської належності особи. Висуваючи громадянство на перший план при характеристиці адміністративно-правового статусу біженців, тим самим ми фактично прирівнюємо їх статус до статусу іноземних громадян, що не відповідає дійсності. Факт втечі біженця з території свого громадянства є підтвердженням припинення дії правового ста­тусу громадянина. На нашу думку, громадянство слід розглядати не як структурний елемент адміністративно-правового статусу особи, а як невід’ємне право людини, яким визначається правовий взає­мозв’язок людини і держави. Тож, будучи одним з прав людини, громадянство, таким чином, не може бути обов’язковим структур­ним елементом статусу особи.

Як вказувалось вище, деякі науковці до структури правового ста­тусу особи включають і відповідальність, зазначаючи, що цей еле­мент має вторинний характер та реалізується в результаті вчиненого правопорушення або у зв’язку з невиконанням компетенції чи пере­вищенням її обсягу (в останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи) [224, с. 573]. На думку М. Бояринцевої, як права і обов’язки невід’ємні одне від одного, взаємообумовлені та не мо­жуть існувати ізольовано, так і відповідальність не може існувати окремо без обов’язків. Такий підхід зумовлює обґрунтованість ви­значення деліктоздатності як складової частини обов’язку: обов’язок зазнавати примусових стягнень за невиконання покладених обов’язків та недотримання прав інших суб’єктів адміністративно- правових відносин [36, с. 12].

Однак не можемо погодитися з позицією науковця щодо вклю­чення відповідальності до структури адміністративно-правового статусу біженців. Притягнення біженця до адміністративної відпо­відальності є наслідком порушення ним певних встановлених ад­міністративним законодавством правил поведінки, що тягне за с о­бою певні правові наслідки обмеження його правового статусу.

Аналізуючи обсяг, межі змісту адміністративно-правового стату­су особи, можна зазначити, що деякі науковці включають у структу­ру правового статусу особи і принципи, на яких він ґрунтується, до­водячи свою точку зору тим, що в галузі регулювання правового ста­тусу особистості в суспільстві правові принципи безпосередньо ви­значають сутність і зміст юридичних прав та обов’язків правового статусу особистості [97, с. 16-17]. П. Рабінович, М. Хавронюк дово­дять, що система прав та свобод людини і громадянина і відповідних гарантій не може існувати і бути міцною без принципів конститу­ційно-правового статусу людини і громадянина [210, с. 81]. Отже, віднесення до структури правового статусу особи принципів теоре­тично розширює те коло прав та обов'язків, що передбачені законо­давством і надає особі нові можливості. Вони покладаються в основу законодавства, що визначає права та обов’язки особи, тобто залежно від принципів правового статусу особи і визначається відповідний об’єм прав, обов'язків та свобод. Утім ці принципи не виступають самостійними структурними елементами. Вони є тими основними засадами, фундаментом, на якому базуються всі інші елементи над­будови (права та свободи, обов’язки, гарантії тощо) та на основі яких відбувається реалізація адміністративно-правового статусу біженців. Віднесення принципів до елементів правового статусу не вказує на їх першочергове значення.

З іншого боку, досліджуючи адміністративно-правовий статус бі­женців, необхідно звернути увагу на недостатність законодавчо вста­новленого переліку основних прав та свобод біженців. Міграційні процеси знаходяться у постійному русі і розвитку, що призводить до виникнення нових відносин, що можуть бути неврегульованими з бо­ку держави. Відповідні принципи адміністративно-правового статусу можуть дозволити уникати таких прогалин і є основою, завдяки якій формуються права, свободи, обов’язки біженця та гарантується їх ре­алізація. Однак ми не можемо вести мову про те, що принципи є окремим структурним елементом статусу біженців. Як вказують деякі науковці, принципами проникнутий не тільки правовий статус особи, але певною мірою і всі окремо пов’язані елементи, тому вони в своїй основі не відображають і не можуть відобразити правовий зміст ста­тусу особи. Принципи впливають на зміст правового статусу, збага­чуючи і підвищуючи ступінь його реальності [13, с. 32].

Аналіз правової доктрини, теоретичні розробки у цій сфері до­зволяють дійти висновку, що під принципами адміністративного права необхідно розуміти основоположні наукові ідеї, об’єктивно обумовлені та стабільні, відповідно до яких сформована вся система адміністративного права, які характеризують зміст адміністративно­го права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями адміністративно-правового регулювання суспільних відно­син [75, с. 46].

Враховуючи, що у вітчизняній адміністративно-правовій науці відсутні дослідження щодо системи принципів адміністративно- правового статусу осіб, визнаних біженцями, тому, на нашу думку, до них можна віднести наступні принципи.

Принцип рівноправності прав та свобод осіб, визнаних біженця­ми, під яким мається на увазі їх рівність з іншими суб'єктами адміні­стративних правовідносин у відношенні їх правового статусу. Так, правовий статус осіб, визнаних біженцями, не може бути меншим від правового статусу власне громадян чи іноземних громадян. Вка­заний принцип рівності закріплений в ст. 21 Конституції України, в якій вказано: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та пра­вах» [91]. Цій нормі кореспондується ст. 26 Конституції України: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобода­ми, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи між­народними договорами України».

Стосовно осіб, визнаних біженцями, даний принцип необхідно розглядати з двох сторін. Із однієї - рівність осіб, визнаних біженця­ми, з іншими суб'єктами адміністративних правовідносин, що перед­бачає рівність щодо основних прав та свобод людини. З іншої сторо­ни - рівність осіб, визнаних біженцями, перед законом, тобто жодна особа, яка визнана біженцем, не може мати привілеїв перед іншими особами, що також отримали вказаний статус. Необхідно відмітити, що іноземні громадяни можуть мати різний обсяг прав та свобод, що залежатиме від встановленого для них державою правового режиму. Утім по відношенню до осіб, визнаних біженцями, не можуть вста­новлюватись правові режими залежно від країни, з якої вони прибу­ли. В основу правового режиму осіб, визнаних біженцями, поклада- 52

ється їх специфічне правове становище, а саме нагальна потреба в отриманні притулку.

Принцип гарантованості дотримання приймаючою державою прав та свобод осіб, визнаних біженцями, який визначається як створення державою умов для реалізації прав та свобод людини та дієвих механізмів їх захисту, що відноситься до функцій всіх орг а- нів державної влади та місцевого самоврядування [124, с. 53]. Сут­ність вказаного принципу полягає в тому, що правовий статус осіб, визнаних біженцями, повинен мати не декларативний, а реальний характер. Повинні бути створені реальні засоби для реалізації ни­ми своїх прав та свобод, що, наприклад, може бути досягнуто шля­хом створення судових процедур захисту прав та свобод осіб, в и- знаних біженцями. Приймаюча держава, враховуючи особливі по­треби осіб, визнаних біженцями (наприклад, щодо їх соціальної адаптації в державі), водночас повинна забезпечити необхідні га­рантії дотримання їх основних прав та свобод. Не завжди загальні норми законодавства можуть допомогти реалізувати особам, ви­знаним біженцями, свої права та свободи, що надані їм державою. Тож тому чи іншому праву біженця повинні кореспондуватися і гарантії їх реалізації. Наприклад, наділення осіб, визнаних біжен­цями, правом на зайняття підприємницькою діяльністю повинно передбачати і відповідні процесуальні норми щодо реалізації вк а- заного права.

Принцип невід’ємності прав та свобод осіб, визнаних біженцями, та недопустимості їх обмеження, крім випадків, коли це необхідно в інтересах захисту конституційного ладу приймаючої держави, закрі­плений статтями 21 та 22 Конституції України й означає, що особи, визнані біженцями, як і всі громадяни України визнаються вільними та володіють правами й свободами від народження.

Принцип зв'язку між правами та обов’язками гарантує відповід­ний баланс рівності в державі, де надання особі, визнаною біженцем, певного права пов’язано з одночасним виникненням у неї обов’язку. Наприклад, право особи, яку визнано біженцем, на вільний вибір мі­сця проживання пов’язано з обов’язком особи повідомляти міграцій­ні служби про зміну місця проживання (ст. 16 Закону про України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту») [160].

Вважаємо, що імплементація вищевказаних принципів до вітчиз­няного законодавства, що регулює правовий статус осіб, визнаних біженцями, дозволить нашій державі виконати взяті на себе зо­бов’язання з гарантування безпеки біженцям на території України та надання їм основних прав та свобод, що відповідатимуть міжнарод­ним стандартам з прав людини.

Отже, аналіз структури адміністративно-правового статусу особи дозволяє зробити висновок, що змістом адміністративно-правового статусу особи є сукупність прав та обов’язків, закріплених нормами адміністративного права та гарантії їх реалізації [3, с. 74]. Хоча деякі науковці пропонують крім вищезазначених елементів відносити до структури й механізм охорони державою прав та обов’язків осо­би [12, с. 58]. Деякі іноземні науковці, досліджуючи структуру адмі­ністративно-правового статусу біженців, включають до неї тільки права та обов’язки, свободи та відповідальність [119, с. 304].

Безсумнівно, що ядро адміністративно-правового статусу осіб, визнаних біженцями, в структурному плані повинно визначатись ос­новними правами, свободами та обов’язками. В правах та обов’язках не тільки фіксуються стандарти поведінки, які держава вважає обов’язковими, корисними, необхідними для нормальної життєдія­льності соціальної системи, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особистості [156, с. 91]. Саме вони харак­теризують найбільшу за обсягом частину тих відносин і зв’язків, які виникають між особами, визнаними біженцями, і державою. У них відображається правова природа, сутність суб’єкта, його призначен­ня в державі та суспільстві, розкривається необхідність його функці­онування, принципи взаємодії з органами державної влади (мігра­ційними органами), які, виходячи з спеціального становища біженців в приймаючій державі, держава вважає можливими, корисними, до­цільними для того, щоб створити сприятливі умови перебування бі­женців в державі.

Права, свободи та обов’язки біженців в сфері адміністративних правовідносин знаходяться в певному нерозривному зв’язку з кон­ституційними. Особливості цього зв’язку визначаються тим, що конституційний статус біженців є основою, базою для адміністра­тивно-правового статусу. Як наслідок, адміністративно-правовий статус біженців, як і інші галузеві статуси, є конкретизацією кон- 54

ституційного статусу біженців. Така конкретизація пов’язана з осо­бливостями статусу біженців, їх прав та обов’язків в сфері адмініст­ративного права.

Права, свободи та обов’язки осіб, визнаних біженцями, у сфері адміністративних правовідносин розкривають зміст та визначають об’єм їх конституційних прав та обов’язків. Однак, якщо для консти­туційних прав та обов’язків біженців характерна висока ступінь уза­гальненості, що безпосередньо пов’язано з характером конституцій­них норм, то для прав та обов’язків біженців в сфері адміністратив­них правовідносин характерна їх конкретизація, залежно від виду та змісту правовідносин. Водночас особи, визнані біженцями, виступа­ючи носіями приватних інтересів, що опосередковані адміністратив­ним правом, наділяються суб’єктивними адміністративними правами та обов’язками. Існування в адміністративно-правовій сфері обов’язків поза правами чи, навпаки, прав поза обов’язками немож­ливе. Об’єднує ці поняття їх спільна адміністративно-правова при­рода, існування в адміністративно-правових відносинах, наявність меж у поведінці, належність особам, які мають адміністративну пра- во-та дієздатність [37, с. 139].

Права осіб, визнаних біженцями, як елемент адміністративно- правового статусу становлять міру можливої поведінки та водночас виступають засобами реалізації ними свого правового статусу. Так, права людини - це природні, невід’ємні потреби та інтереси індиві­да, що зумовлюються самим фактом його існування у конкретних іс­торичних умовах, однакові для всіх громадян, об’єктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжна­родних стандартів [9, с. 95]. Відповідно права біженців - встановлені та гарантовані державою можливості, правомочності дій біженців у певній сфері суспільних відносин. На відміну від поняття «інтереси біженців», у понятті «права біженців» фіксується конкретна сфера, напрямок діяльності біженців.

У широкому розумінні адміністративне право біженців - це ком­плекс прав, свобод та охоронюваних законом інтересів біженців, які виникають у зв’язку із задоволенням ним своїх потреб та ставлять біженців у статус суб’єкта адміністративних правовідносин. У вузь­кому розумінні адміністративне право біженців - це суб’єктивне право, яке виникає у зв’язку із реалізацією біженцем свого адмініст­ративно-правового статусу. При цьому суб’єктивні права включають як права (власне права), так і свободи. Принципової відмінності між правами і свободами не існує, однак свободи, як правило, юридично передбачають можливість певної поведінки з боку людини, а права відповідно уможливлюють поведінку як людини, так і громадяни­на [252, с. 48]. Цієї ж думки притримуються й інші науковці, які вважають свободи особи окремим елементом структури правового статусу і визначають їх як «нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості з правом» [203, с. 49].

Враховуючи особливий правовий статус осіб, визнаних біженця­ми, їх права можна поділити на два види: загальні та спеціальні. Пе­рші надаються їм незалежно від статусу і є однаковими для всіх суб’єктів адміністративних правовідносин, другі - це специфічні права та обов’язки, що випливають з статусу осіб, визнаних біжен­цями, як особливих суб’єктів адміністративних правовідносин.

Суб’єктивні обов’язки осіб, визнаних біженцями, нерозривно пов’язані з правами і не можуть існувати відокремлено одне від од­ного, оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізовано окремо від виконання обов’язку іншим суб’єктом. Під адміністрати­вно-правовими обов’язками громадян розуміють встановлені держа­вою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних межах [70, с. 243]. М. Бояринцева під адміністративним обов’язком пропонує ро­зуміти встановлену державою (законодавчим органом, органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування, а в визначених законодавством випадках іншими суб’єктами), закріплену в адмініс­тративному законодавстві міру необхідної, належної поведінки гро­мадян в інтересах держави, суспільства та особистих інтересів гро­мадян [36, с. 13].

Обов’язки осіб, визнаних біженцями, як і їх права, можна класи­фікувати також за ступенем можливості їх реалізації на абсолютні та відносні. Абсолютні обов’язки - це ті обов’язки, які покладені на них у сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного зако­нодавства. До таких обов’язків відносять: загальний обов’язок до­тримуватись закону, сплачувати податки, не завдавати шкоди при­роді, культурним та історичним пам’яткам, а також не зловживати своїми правами, тим самим порушуючи права інших суб’єктів.

Відносні обов’язки - це обов’язки осіб, визнаних біженцями, в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення біженців, або певних обставин (наприклад, обов’язок повідомляти протягом деся­ти робочих днів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додатко­вого або тимчасового захисту, про зміну прізвища, складу сім'ї, сі­мейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне про­живання в іншій державі).

Загалом суб’єктивні адміністративні права та обов’язки осіб, ви­знаних біженцями, можна поділити на дві основні групи:

> Права та обов’язки, пов’язані поєднанням приватних і публіч­них інтересів біженців, що опосередковані адміністративним правом (право на безкоштовну освіту, право на житло, право на соціальний захист та ін.);

> Права та обов’язки, пов’язані з забезпеченням захисту та охо­рони публічних та приватних інтересів осіб, визнаних біжен­цями, що опосередковані адміністративним правом (право на захист своїх інтересах в органах державної влади та судах).

Таким чином, у державному управлінні існування обов’язків поза правами і, навпаки, поза обов’язками позбавлено будь-якого сенсу.

Сутність адміністративно-правового статусу осіб, визнаних біже­нцями, полягає в можливості користуватись наданими правами й свободами. Це є основною соціальною цінністю становища біженців в Україні: права, свободи й обов’язки - ведучий, основний, стрижне­вий елемент не тільки проголошується, надається, а головне - гаран­тується. Оскільки правове закріплення адміністративних прав та обов’язків осіб, визнаних біженцями, не гарантує їх автоматичного виконання, дотримання, відповідно адміністративно-правовий статус осіб, визнаних біженцями, не може існувати без його реалізації в ад­міністративних правовідносинах, що забезпечується відповідними гарантіями прав та свобод. Саме гарантії сприяють належній та пов­ній реалізації особами, визнаними біженцями, своїх прав та обов’язків, поєднують правове і фактичне їх становище в державі. Без надійних діючих гарантій проголошення прав та свобод біженців може залишатись юридичною фікцією. Водночас необхідно погоди-

тись із твердженням Л. Грицаєнко, що права та гарантії взаємо­пов’язані й нерідко певне право суб’єкта може водночас виступати гарантією реалізації іншого [53, с. 119].

У загальному розумінні під гарантіями прав і свобод людини ро­зуміють «такі явища, які сприяють здійсненню прав і свобод люди­ни, забезпечують їх охорону та захист» [210, с. 95]. Суть гарантій зводиться до того, що вони спрямовані на забезпечення, охорону та захист прав та свобод біженців з метою безперешкодного користу­вання ними.

Адміністративне законодавство в свою чергу розмежовує з одно­го боку реалізацію прав біженців і виконання ними покладених на них обов’язків, і їх охорону та захист з боку державних органів - з іншого.

Реалізація прав біженців залежить від певних активних дій останніх як учасників адміністративних правовідносин і передбачає можливість користуватися певними суспільними благами. За своїм змістом реалізація передбачає також забезпечення прав та обов’язків, що означає систему гарантування, тобто загальні умови та спеціальні (юридичні) засоби, що сприяють правомірній реаліза­ції. Останнє пов’язано зі створенням відповідних державних органів, основною метою діяльності яких є створення усіх необхідних умов для реалізації особою своїх прав, свобод та обов’язків.

Тож можна вести мову про розподіл гарантій реалізації прав, сво­бод та обов’язків біженців на два види. Перший передбачає гаранту­вання реалізації їх прав, що включає взаємовідносини типу «біже­нець - державні органи». Другий вид гарантій базується на гаранту­ванні виконання біженцем своїх обов’язків. При цьому, якщо для першого виду характерна відповідальність державних органів чи по­садових осіб у разі порушення адміністративного законодавства, то для другого - передбачається відповідальність самого біженця.

Охорона як попереджувальний, превентивний захід здійснюється державними органами з метою недопущення порушення адміністра­тивних прав та свобод біженців, а також усунення різних перешкод для реалізації ними своїх прав та свобод. Охорона прав та свобод бі­женців передбачає обов’язок держави по забезпеченню їх адмініст­ративних прав та свобод шляхом здійснення превентивних заходів. У свою чергу, захист - це спосіб відновлення біженцем свого адмініст- 58

ративно-правового статусу за посередництвом державних органів. Такий захист передбачає використання владних повноважень держа­вних органів для відновлення порушеного права.

Поняття гарантування прав біженців є дуже поширеним як у Конституції України, так і в міжнародних нормативно-правових актах, зокрема в Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Конвенції про статус біженців. Згадка про гарантії біже­нців в Основному законі зобов’язує Україну як державу, що підпи­сала обидві конвенції, а тим більше державу, де ці гарантії перед­бачені у чинній конституції та інших законодавчих актах, не тільки проголошувати права та свободи біженців, а й піклуватись про їх здійснення. Відтак призначення гарантій полягає у тому, що вони повинні забезпечувати таку обстановку, за якої записані в Консти­туції України і інших законах права та свободи особи уособлювали б фактичне становище кожної людини, бо це постійно діючий принцип демократії, що повинен визначати і правотворчу діяль­ність держави, і юридичну охорону, і захист прав людини і грома­дянина в процесі їх здійснення [258, с. 7]. Такої ж позиції дотриму­ється і Л. Воєводін, який, включаючи гарантії в структуру право­вого статусу особи, відмічає, що гарантії є тим надійним містком, що забезпечує необхідний в основах правового статусу особистості перехід від загального до часткового, від декларованої в законі можливості до дійсності [42, с. 221].

Отже, система прав та обов’язків і гарантій виступають нерозри­вною тріадою адміністративно-правового статусу осіб, визнаних бі­женцями.

Поряд із вищевказаними основними елементами до структури адміністративно-правового статусу, на нашу думку, необхідно вклю­чити таку додаткову правову категорію, як законні інтереси біжен­ців, які, на відміну від прав та свобод, чітко не визначені законодав­цем. Загалом у теорії права під законними інтересами розуміють юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод [203, с. 49]. Так, М. Вітрук вказує, що як само­стійний елемент правового статусу правомірно виділяти інтереси, котрі не знайшли свого прямого вираження й закріплення в юридич­них правах і обов’язках, але підлягають правовому захисту з боку держави [41, с. 29]. Цієї думки притримується і М.Бояринцева, яка

вказує, «що існування законних інтересів поряд з правами і свобода­ми розширює правові можливості особи» [35, с. 23], а існування за­конних інтересів поряд з правами особистості «сприятиме більш по­вному та всебічному дослідженню системи захисту прав особистості, зокрема в діяльності правоохоронних органів» [226, с. 408]. Хоча не­обхідно зазначити, що деякі як вітчизняні, так і іноземні дослідники категорично заперечують проти включення цього елементу до скла­ду адміністративно-правового статусу. Свою позицію науковці об­ґрунтовують тим, що законні інтереси відображаються тільки через встановлення певних прав та обов’язків [153, с. 175; 156, с. 92-93].

На нашу ж думку, законні інтереси осіб, визнаних біженцями, по­винні бути включені до структури їх адміністративно-правового ста­тусу, що пояснюється тим, що сучасний розвиток законодавства України, який здійснюється під егідою розширення прав та свобод особи, охорони законних інтересів, не завжди встигає за сучасними реаліями. Причиною цього можуть бути різні фактори, серед яких виникнення нових правовідносин за участю біженців, на які держава не в змозі швидко відреагувати в правовому полі. Відповідно суб’єктивні права, якими наділені біженці, не завжди можуть повніс­тю задовольнити їх потреби та інтереси. Природа законних інтересів пояснюється тим, що нормативність права, в значній мірі відображе­на в суб’єктивних правах та обов’язках, не втілює в собі вичерпним чином регулятивний потенціал права і не здатна в повній мірі пояс­нити його якості як системи, що саморозвивається. Відповідно необ­хідно погодитись із думкою В. Субочева, що те, що лежить за рам­ками нормованого правила поведінки, поза межами суб’єктивних прав та обов’язків і є законними інтересами [235, с. 15]. Варто також виділити точку зору Д. Левченка, який вважає, що законний інтерес, не маючи прямого закріплення в позитивному праві, володіє гаранті­ями захисту та реалізації при умові, якщо він не суперечить основ­ним принципам права та сутності [98, с. 108]. Останній аргумент і підтверджує необхідність включення інтересу до структури адмініс­тративно-правового статусу осіб, визнаних біженцями.

Біженці в державі мають специфічні інтереси, що випливають з необхідності їх особливого захисту з боку приймаючої держави, осо­бливих обставин, що змусили їх покинути територію держави свого громадянства (інколи допускаючись до вчинення правопорушення, 60

наприклад, незаконно перетнувши кордон). Оскільки в основі адмі­ністративно-правових відносин за участю біженців закладено захист їх прав та інтересів, то він певним чином трансформується в інтереси суспільства та держави. Держава тільки підкреслює за допомогою правових норм межі, контури, територію, на якій особа може діяти на свій розсуд та на свій вибір. Вона не тільки сама повинна утриму­ватись від інтервенцій в свободи біженців, але й повинна забезпечи­ти захист кордонів свобод від вторгнення інших осіб. Держава зако­нодавчо захищає правомірну поведінку біженців, але водночас і об­межує вихід за межі дозволених свобод.

Таким чином, законні інтереси біженців є самостійним елемен­том адміністративно-правового статусу біженців і повинні бути вра­ховані в процесі реалізації такого статусу.

Отже, до структури адміністративно-правового статусу осіб, ви­знаних біженцями, необхідно віднести комплекс прав, інтересів та обов’язків, що надаються особі державою та закріплюються норма­ми адміністративного права, і гарантії реалізації цих прав та обов’язків, включаючи їх охорону законом та механізм захисту ор­ганами держави і місцевого самоуправління.