ВИСНОВКИ

Основні результати даного дослідження можна підсумувати наступним чином:

1. Незастосування сили або погрози силою одними державами що­до інших є фундаментальним принципом сучасного міжнародного права та основним і абсолютним зобов’язанням кожної держави у міжнародних від­носинах.

2. Відповідно до Резолюції 3314 ГА ООН (1974 р.) агресією є за­стосування збройних сил однією державою проти суверенітету, територіа­льної цілісності або політичної незалежності іншої держави шляхом вторг­нення або нападу збройних сил, військової окупації чи анексії із застосуванням сили або погрози силою, блокади портів чи берегів, нападу на суходільні, морські чи повітряні сили або морські чи повітряні флоти, пору­шення умов перебування збройних сил на території держави, яка їх приймає, заслання озброєних банд, угруповань та регулярних сил або найманців то­що. Сучасне міжнародне право виключає будь-які правові обґрунтування щодо доцільності агресивної поведінки на міжнародній арені та зобов’язує треті сторони утримуватися від визнання будь-яких позитивних результатів такої поведінки на користь держави-агресора.

3. Злочин агресії є криміналізованим не лише в міжнародному пра­ві, а й у національному кримінальному законодавстві України та РФ. У за­конах про кримінальну відповідальність обох держав встановлені покарання за пропаганду агресивної війни (ст. 354 КК РФ, ст. 436 КК України); плану­вання, підготовку, розв’язування та (або) ведення агресивної війни (ст. 353 КК РФ, ст. 437 КК України); а також за інші злочини, які часто співіснують разом із злочином агресії, зокрема: найманство (ст.

4. Окупацією є тимчасове зайняття збройними силами однієї дер­жави території (частини території) іншої держави з паралельним встанов­ленням фактичного контролю на окупованій території через військову або цивільну адміністрацію. На такій території виникає специфічний правового режим, який є синтезом права окупаційної держави і права окупованої дер­жави із нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема, Женевськими конвенціями (1949 р.), однак окупація не змінює правового статусу окупова­ної території, та не обумовлює переходу суверенітету над окупованою тери­торією до окупаційної держави. Сучасне міжнародне право не розрізняє відмінностей у правовому режимі окупованої території, породженої як кла­сичною воєнною окупацією (occupatio bellica), так і квазівійськовою (квазі- воєнною) окупацією без відкритого збройного конфлікту (occupatio quasi bellica).

5. Анексія є найбільш серйозною формою агресії та найбільш гру­бим порушенням міжнародного права, що включає в себе військову або квазівійськову окупацію однією державою всієї або частини території іншої держави із насильницьким відторгненням окупованої території на власну користь. Анексія відрізняється від правового режиму окупації протиправ­ною зміною правового режиму окупованої території, через що шкода, яка завдається міжнародному правопорядку під час анексії, є набагато більшою, а міжнародно-правові наслідки від неї є значно довготривалішими, ніж у випадку з окупацією, крім того status quo території, який існував до анексії, в такому випадку досить важко підлягає відновленню.

6. Правовий статус території, яка стала об’єктом анексії, характе­ризується фундаментальною юридичною колізією, оскільки в разі анексії частини території держави:

1) з точки зору Женевських конвенцій (1949 р.) анексія такої тери­торії не змінює її правовий статус, тобто де-юре анексована територія зали­шається під правовим режимом окупації, а на населення такої території розповсюджується дія всіх норм та гарантій, наданих йому міжнародним гуманітарним правом;

2) з точки національної правової системи держави-жертви агресії, така територія залишається під юрисдикцією та суверенітету даної держави та продовжує входити у її систему адміністративно-територіального устрою;

3) з точки зору національної правової системи держави-агресора анексована територія перетворюється, як правило, на рядову адміністратив­но-територіальну одиницю даної держави, на яку, звичайно ж, не розповсю­джується правовий режим Женевських конвенцій.

7. Незважаючи на те, що на думку російських науковців, першо­причиною виникнення кримського питання є грубі порушення норм радян­ського конституційного законодавства під час передачі Кримської області від РРФСР до УРСР в межах СРСР у 1954 р., подібна правова позиція зовсім не відповідає дійсності, оскільки кримський трансфер 1954 р. був, по-перше, типовим прикладом міжреспубліканського територіального трансферу у СРСР, а, по-друге, він відбувся із зразковим дотриманням усіх норм консти­туційно-правової процедури та вимог соціалістичної законності, які існували на той час. Справжнім поштовхом для зародження кримського територіаль­ного спору була дефектність радянської правової системи, тобто спричинена антидемократичним політичним режимом в СРСР фундаментальна колізія між нормативним та фактичним аспектами державно-правової реальності, через що будь-який правовий акт, виданий радянськими органами державної влади, теоретично можна легко оспорювати на предмет легальності або легітимності.

8. Обґрунтування територіальних претензій з боку РФ до України через 60 років з моменту здійснення кримського трансферу не лише створює реальну загрозу для цілого міжнародного правопорядку, оскільки на основі подібних підстав можна оспорювати всі сучасні державні кордони між ко­лишніми союзними республіками СРСР, а й є неправомочним через те, що РФ систематично та неодноразово протягом 1990-х та 2000-х рр. визнавала наявний російсько-український державний кордон та ipso facto державний суверенітет України над Кримським півостровом внаслідок укладення чис­ленних дво- та багатосторонніх міжнародних договорів з Україною, зокре­ма, Договору між РРФСР і УРСР (1990 р.), Угоди про створення СНД (1991 р.), Будапештського меморандуму (1994 р.), Договору про дружбу, співробі­тництво і партнерство між Україною та РФ (1997 р.), Договору про україн­сько-російський державний кордон (2003 р.) тощо.

9. Єдиними невирішеними та перехідними («законсервованими») проблемами, які так і залишилися в українсько-російських відносинах аж до 2014 р., були питання перебування Чорноморського флоту РФ на території Кримського півострова, а також встановлення морського кордону між Укра­їною та РФ в Керченській протоці та розмежування континентального ше­льфу. Незважаючи на те, що часто між Україною і РФ виникала напруга з цих питань, дані аспекти міждержавних відносин жодним чином не зачіпали правовий статус Криму.

10. Хоча правовий статус Криму та Севастополя в перші роки не­залежності України був недостатньо чітко прописаний на конституційному

рівні, у 1996 р. внаслідок прийняття нового Основного закону України дане питання було вирішено. І хоча в конституційному законодавстві України все ще зберігалися певні юридичні суперечності щодо місця АРК та м. Севасто­поля в системі адміністративно-територіального устрою України, зокрема: нетиповість національно-територіальної автономії Криму з точки зору Кон­ституції України, нормативні ілюзії щодо державності в АРК, відсутність чіткої та вичерпної законодавчої регламентації правового статусу Севасто­поля), які безперечно відіграли суттєву роль з юридичної точки зору в роз­витку сепаратистських тенденцій на території Кримського півострова, однак жодні конституційно-правові помилки чи неточності в межах правової сис­теми України не можна розглядати ні як передумови чи підстави збереження територіальних претензій РФ до України щодо приналежності даної терито­рії (оскільки це питання міжнародного, а не національного рівня), ні тим більше, як засіб виправдання агресії РФ проти України у 2014 р.

11. У сучасному науковому дискурсі кримські події лютого- березня 2014 р. розглядаються крізь призму двох полярних онтогносеологі- чних підходів, які можна назвати «теорія самовизначення» та «теорія анек­сії». Відповідно до першого підходу, який офіційно підтримується РФ, сеце­сія Криму зі складу України та його наступне «возз’єднання» з Росією було результатом багаторічного прагнення народу Криму до повернення на Бать­ківщину, яке було реалізоване виключно на підставі принципу самовизна­чення націй. Відповідно до другого підходу, який підтримується українсь­кими та західними науковцями, кримські події були результатом агресії РФ проти України, яка включала в себе послідовні окупацію та анексію Крим­ського півострова з паралельною імітацією процесів самовизначення народу Криму. Дана монографія розглядає та кваліфікує кримські події 2014 р. ви­ключно на основі «теорії анексії», відкидаючи «теорію самовизначення» через неможливість застосування параметрів самовизначення до даних по­дій, а також на основі наявності прямих доказів, які підтверджують агресію РФ проти України.

12. «Теорія самовизначення», яку офіційно застосовує РФ щодо кримських подій 2014 р., є антинауковою концепцію — політичним продук­том російського авторитаризму, що виконує, насамперед, ідеологічну функ­цію, оскільки аналіз кримської проблеми саме крізь таку призму є надзви­чайно вигідним російському керівництву через те, що всі їхні аргументи побудовані саме на тих наукових суперечностях та протиріччях між прин­ципами самовизначення та територіальної цілісності держав у міжнародних відносинах, якими дуже легко спекулювати. Російські науковці прекрасно усвідомлюють сенс усього, що насправді відбулося в лютому-березні 2014 р. та який прихований підтекст мали кримські події, однак особливості сучас­ного політичного режиму в РФ без сумніву накладають свій відбиток на російський науковий дискурс. У Росії немає жодного особливого підходу до міжнародного права, чи так званої «російської доктрини» — це лише від­чайдушна спроба російської пропаганди посіяти сумніви серед науковців у питанні однозначної кваліфікації кримських подій через нав’язування захід­ному постмодерному та релятивістському світогляду потрібної для Росії правової позиції.

13.

1) дефект волі основних політичних суб’єктів кримського процесу — всі юридичні дії, вчинені протягом лютого-березня 2014 р., не були ре­зультатом вільного та незалежного волевиявлення відповідних органів пуб­лічної адміністрації чи населення Криму, оскільки вони приймалися в умо­вах застосування фізичного і/або психологічного примусу з боку російських військовослужбовців;

2) дефект матеріально-правового характеру — всі юридичні доку­менти, прийняті органами державної влади АРК та м. Севастополь в ході кримського процесу, мають неконституційний та незаконний характер, тоб­то повністю суперечать Конституції, законодавству України, а також право­вим документам місцевого рівня (актам органів влади АРК, прийнятих на основі Конституції та законів України);

3) дефект процесуально-правового характеру — сама процедура ухвалення всіх рішень органами державної влади АРК та м. Севастополя, а також проведення кримського референдуму 16 березня 2014 р. теж мали неправомірний характер як з точки зору Конституції та законодавства Укра­їни, так і з точки зору елементарних загальновизнаних демократичних світо­вих стандартів проведення народного виявлення;

4) дефект міжнародно-правового характеру — кримський процес відбувався поза рамками міжнародно-правових підстав для самовизначення націй на фоні агресії РФ проти України у вигляді окупації та анексії Крим­ського півострова;

5) дефект формально-логічного характеру — зміст більшості юри­дичних документів, ухвалених в ході «державотворення» Криму та сама процедура кримського референдуму є юридично та фактично алогічними, некоректними та взаємосуперечними.

14. Проголошення окупаційною владою незалежності Республіки Крим шляхом проведення загальнокримського референдуму на території АРК та м. Севастополя порушило ст.ст. 1, 2, 5, 8, ч. 2 ст. 19, ст. 73, п. 3 ч. 1 ст. 85, п. 13, 18, 20 ч. 1 ст. 92, ст.ст. 132-138 Конституції України; ч. 1, 3 ст. 1, ч. 1 ст. 2, ч. 1, 5 ст. 6, п. 7 ч. 1, ч. 3 ст. 18, ст. 26 Конституції АРК; ст.ст. 1, 9, 10 Закону України «Про Верховну Раду АРК»; положення Указів Прези­дента України № 261/2014 від 7 березня 2014 р. (щодо зупинення дії Поста­нови Верховної Ради АРК про проведення загальнокримського референду­му); № 296/2014 від 14 березня 2014 р. (щодо зупинення дії Постанови Вер­ховної Ради АРК про незалежність АРК), а також Постанови Верховної Ради України № 891-УП від 15 березня 2014 р. (про дострокове припинення пов­новажень Верховної Ради АРК), що було зафіксовано у Рішеннях Конститу­ційного Суду України № 2-рп/2014 від 14 березня 2014 р. (у справі про про­ведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) та № 3- рп/2014 від 20 березня 2014 р. (у справі про проголошення незалежності АРК).

Крім того, у діяннях осіб, які брали участь у захопленні державної вла­ди на території Криму, у організації та проведення загальнокримського ре­ферендуму, у виданні актів щодо проголошення незалежності Криму, міс­тяться, як мінімум, склади злочинів, передбачених ст.ст. 109 («Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади») і 110 («Посягання на територіальну ціліс­ність і недоторканність України»).

15. Кримський процес 2014 р. доцільно розглядати в предметно- методологічних рамках злочину агресії РФ проти України, під час якої РФ порушила:

1) всі 10 фундаментальних принципів міжнародного права (незастосу- вання сили або погрози силою, невтручання у внутрішні справи держави, добросовісне виконання взятих на себе зобов’язань, повагу прав і свобод людини і громадянина, територіальну цілісність держав, недоторканність державних кордонів, рівність та самовизначення народів, вирішення міжна­родних спорів мирним шляхом, міжнародне співробітництво, суверенну рівність держав), визначених Статутом ООН (1945 р.), Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співро­бітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р.) та Заключ­ним актом НБСЄ (1975 р.);

2) всі дво- та багатосторонні міжнародні договори, згідно з якими РФ прямо або опосередковано визнавала територіальну цілісність України, не­доторканність українсько-російського кордону, зокрема Договір між УРСР і РРФСР (1990 р.), Угоду про створення СНД (1991 р.), Алма-Атинську де­кларацію (1991 р.), Декларацію про дотримання принципів співробітництва в рамках СНД (1992 р.), Угоду між Україною і РФ про подальший розвиток міждержавних відносин (1992 р.), Статут СНД (1993 р.), Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кор­донів держав-учасниць СНД (1994 р.), Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. (1994 р.), Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ (1997 р.), Угоду про статус та умови перебування Чор­номорського флоту Російської Федерації на території України (1997 р.), Договір про українсько-російський державний кордон (2003 р.), Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (2003 р.), Угоду між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України (2010 р.) та ін.;

3) національне законодавство самої РФ, зокрема, ч. 4 ст. 15, ст. 16 Кон­ституції РФ; ч. 3, 4 ст. 4 ФКЗ «Про порядок прийняття в РФ і утворення у її складі нового суб’єкта РФ»; ст. 6, ст. 31, 36, 41, 47-1, ч. 2 ст. 71, ст.ст. 72, 74, 75, 78, 79, 86, 89—91 ФКЗ «Про Конституційний Суд РФ»; ч. 2-1 ст. 10 ФЗ «Про оборону»; ч. 2 ст. 7 і ч. 2 ст. 10 ФЗ «Про порядок надання РФ військо­вого і цивільного персоналу для участі в діяльності з підтримання або відно­влення міжнародного миру і безпеки»; положення Постанови Конституцій­ного Суду РФ від 13 березня 1992 р. та ін.;

4) норми міжнародного гуманітарного права, які визначають правовий режим окупованих територій, що зафіксовані, зокрема, в Гаазьких (1907 р.) та Женевських конвенцій (1949 р.).

Крім того, у діях російського керівництва, відповідального за окупацію та анексію Кримського півострова, є ознаки складів злочинів, передбачених ст. 353 («Планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної вій­ни») та 359 («Найманство») КК РФ.

16. Основним результатом анексії Криму Росією у 2014 р. стала поява юридичної колізії між фактичним незаконним режимом, який існує на території Кримського півостровом, і його правовим статусом де-юре: де- факто ця територія сьогодні входить у федеральний устрій Росії, однак де­юре АРК і м. Севастополь залишаються адміністративно-територіальними одиницями України, оскільки з точки зору міжнародного права, незаконне приєднання Криму до РФ жодним чином не змінило правового статусу цієї української території.

17. З точки зору конституційного законодавства РФ Кримський півострів перебуває під суверенітетом РФ, і на його території з’явились два нових суб’єкти федерації — Республіка Крим та Севастополь як місто феде­рального значення, правовий статус яких визначається Конституцією РФ, Конституцією Республіки Крим та Статутом міста федерального значення Севастополя.

З точки зору конституційного законодавства України Крим залишаєть­ся під суверенітетом України, і на його території знаходяться дві адміністра­тивно-територіальні одиниці — Автономна Республіка Крим та Севастополь як місто зі спеціальним статусом, правовий статус яких визначається Кон­ституцією України, Конституцією АРК, Законами України «Про місцеве самоврядування» і «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, які входять до тимчасово окупованої території України».

Одночасно на території Криму паралельно діють дві вільні економічні зони, створені Україною (Закон України «Про створення вільної економіч­ної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та Росією (ФЗ «Про розвиток Кримського федерального округу і вільну економічну зону на територіях Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя).

18. Позиція третіх сторін щодо правового статусу Криму є різною. Абсолютна більшість держав-членів ООН, а також практично всі міжнарод­ні організації та інституції не визнають ні результатів кримського референ­думу, ні анексії Криму Росією і продовжують вважати Кримський півострів територією, яка де-юре перебуває під суверенітетом України. Лояльні до РФ держави на міжнародному рівні (наприклад, Венесуела, Вірменія, Куба, Нікарагуа, Північна Корея, Сирія та ін.) прямо або завуальовано підтримали правову позицію Росії у кримській ситуації, керуючись при цьому політич­ними мотивами. Крім того, окремі держави (наприклад, Білорусь, Ізраїль, Південно-Африканська Республіка та ін.) не зайняти чіткої позиції щодо статусу Криму. Серед держав (державних утворень) з обмеженим міжнарод­но-правовим визнанням також немає єдиного погляду на кримську ситуа­цію: деякі з них (наприклад, Косово) не визнали анексію Криму РФ, тоді як інші (наприклад, Придністров’я) зайняли проросійську позицію.

19. Питання вирішення кримського казусу необхідно розглядати виключно через призму відновлення status quo Криму та Севастополя, який існував до їхньої' анексії РФ в 2014 р. внаслідок повного та остаточного від­новлення Україною фактичного контролю над Кримським півостровом, виведенням усіх російських військ з даної території та усунення юридичних норм про Крим і Севастополь із законодавства РФ, що стане можливим виключно в разі зміни політичного режиму в Росії. Будь-який інший варіант врегулювання кримської ситуації (наприклад, визнання Україною анексії Криму РФ та відмова від суверенітету над півостровом, «замороження» кримського питання тощо) будуть неправомірними і лише зашкодять як стратегічним інтересам України, так і міжнародному правопорядку.

20. Процедура двосторонньої юридичної реституції докризового правового статусу Криму може відбутися шляхом укладення відповідного міжнародного договору між Україною та РФ, в т.ч. і за міжнародним посе­редництвом. Крім того, Росія зі своєї сторони повинна усунути приписи про Крим і Севастополь з Конституції РФ та інших актів федерального законо­давства. У зв’язку зі специфічністю російської моделі конституціоналізму (неможливість внести зміни у Конституцію РФ з метою зменшення кількіс­ного складу суб’єктів федерації шляхом їх вилучення зі складу РФ), єдиним адекватним та правомірним механізмом законодавчої технології у цьому випадку може виявитися анулювання (визнання нікчемною) всієї юридичної процедури входження Республіки Крим у систему федерального устрою РФ, яка була проведена 18-21 березня 2014 р.