Висновки розділу

З урахуванням викладеного можна сформулювати такі вис­новки:

1. Питання застосування в Україні практики Суду належить у вітчизняній правовій теорії до маловивчених. Наукою міжнарод­ного права констатовано відсутність приписів, які б вимагали від держав забезпечити визнання практики Суду як джерела наці­онального права, із чого можна зробити висновок, що таке виз­нання у будь-якому випадку є справою кожної окремої держави, обумовлюється закономірностями її національного права, а не права міжнародного.

В Україні за поодинокими винятками практика Суду дослід­жується передусім у контексті діяльності з тлумачення Кон­венції. Тим самим затушовується роль і значення практики Суду саме як джерела права у державі, бодай субсидіарного чи додат­кового до самої Конвенції. Лише в останніх публікаціях було ви­сунуто припущення про не лише правотлумачний, але й право- конкретизаційний характер практики Суду, що наближає науку до розгляду проблематики її застосування. В цілому потребують відповіді питання про обсяг практики Суду, яка може розгляда­тися як потенційне джерело права в Україні, а також про норма­тивно-юридичні і юридико*технічні умови застосування її в Україні.

Правозастосовне значення практики Суду в Росії одними ав­торами не визнається взагалі, інші автори допускають її врахуван­ня як важливого джерела тлумачення російських законів, але не права, тоді як треті наполягають на важливості її правоположень саме як юридичного джерела російського права.

2. Практику Суду як джерело права в Україні складають: по-перше, ті правоположення, що відтворені однаковим чи­ном у мотиваційних частинах щонайменше двох його рішень у схожих справах;

по-друге, практику Суду як джерело права в Україні уособлю­ють не всі правоположення, сформульовані Судом при мотивації своїх рішень, а лише ті з них, які або конкретизують існуючі аб­страктні матеріальні приписи Конвенції, або заповнюють прога­лини у правовому регулюванні, яке здійснюється Конвенцією.

3. Умови застосування правоположень практики Суду в Ук­раїні охоплюють як нормативно-юридичну, так і декілька юриди- ко-технічних.

Нормативно-юридичною умовою застосування правополо­жень практики Суду в Україні є фіксація у праволюдинній сфері однієї з нетипових ситуацій правозастосування, а саме ситуації відсутності або застарілості приписів законодавства, якими в пер­шу чергу мають визначатися права людини згідно п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України. Така особлива, виключна, дійсно нетипова ситуація породжує обов'язок суб'єкта правозастосування реалізу­вати принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України), залучивши до вирішення справи певне інше його (права) джере­ло. Одним із таких альтернативних джерел права якраз і може вис­тупати практика Суду у окресленому вище обсязі.

До юридико-технічних умов застосування правоположень практики Суду слід віднести:

по-перше, наявність офіційного перекладу державною мовою України і оприлюднення практики Суду через опублікування, чим забезпечується її доступність населенню України, а відтак уможливлюється її чинність як джерела права в Україні;

по-друге, забезпеченість юридичної обов'язковості право­положень практики Суду можливістю захисту осіб від протип­равних рішень носіїв державно-владних повноважень в Україні у разі, якщо за наявності всіх попередніх умов національні суб'єкти правозастосування ігноруватимуть їх (правоположень) реалізацію.

4. Як свідчать рішення Верховного Суду України у справах про дифамацію впродовж останніх років, випадки застосування правоположень практики Суду як джерела права залишаються все ще поодинокими.

Так, в одному зі своїх рішень Верховний Суд України підтвер­див право журналістів на межі критики публічних осіб, ширші, аніж це допустимо щодо пересічних осіб, застосувавши правопо- ложення, сформульовані Судом у рішеннях у справах "Нікула проти Фінляндії" та "Яновський проти Польщі".

Право на більш широкі межі критики публічних осіб безпосе­редньо не закріплене у приписах чинного законодавства України, а є результатом самої лише конкретизації абстрактного припису ст.

В цілому, обсяги застосування правоположень практики Суду навіть вищою інстанцією у системі судів загальної юрисдикції не можна визнати задовільним.

Відтак, реалізація приписів Закону про застосування практи­ки Суду в частині визнання практики Суду джерелом права в Ук­раїні залишається проблемною, а загалом сам закон у розгляду­ваній частині є значною мірою декларативним. Одне лише прого­лошення певного невизначеного обсягу практики Суду джерелом права в Україні без конкретизації нормативно-юридичних і юри- дико-технічних умов застосування її правоположень не дозоляє характеризувати Закон про застосування практики Суду як виче­рпний, адже за такого підходу воно (застосування) матиме знач­ною мірою випадковий, слабко передбачуваний для пересічного громадянина і не гарантований державою процес.

Вдосконалення державно-юридичного забезпечення застосу­вання в Україні правоположень практики Суду можливе шляхом доповнення Закону про застосування практики Суду приписами, що конкретизуватимуть обсяг практики Суду як джерела права і необхідні умови застосування її правоположень.

Набуття приписами розглядуваного закону реального значен­ня для правозастосування в Україні вбачається в разі закріплення в ньому порядку обов'язкового офіційного перекладу і оприлюд­нення практики Суду як умови її чинності, задля забезпечення її доступності українському населенню.

Окрім того, юридична обов’язковість правоположень практи­ки Суду потребує забезпечення чітко-окресленими санкціями за­хисту прав осіб від неправомірних — в світлі відповідної практики Суду - дій чи бездіяльності суб’єктів правозастосування.

Зрештою, для поширення знань і популяризації практики Су­ду як джерела права доцільним є передбачити в означеному законі регулярне узагальнення Пленумом Верховного Суду України ви­падків застосування у судах України означеної практики.

висновки

До найбільш важливих результатів дослідження належать такі:

1. Конвенція є міжнародним договором, учасником якого є Україна, приписи якого застосовуються Судом (ст 32 Конвенції). Певної "автоматичної" прямої дії в Україні цей міжнародний до­говір не має, оскільки він не є самовиконуваним. Це є закономір­ним з огляду нате, що, по-перше, предмет Конвенції (права люди­ни) є виключним предметом регулювання законів України, а, по- друге, Суд не здатний забезпечити юридичну обов’язковість при­писів Конвенції для національних суб'єктів права в Україні.

Оскільки згоду на обов'язковість Конвенції було надано Вер­ховною Радою України, то вона (Конвенція) вважається уведеною до складу національного законодавства в силу ч. 1 ст. 9 Консти­туції України, тож підлягає застосуванню у тому ж порядку, що й інші складові національного законодавства. Оскільки ж Кон­венцію було ратифіковано у формі закону України, то вона (вже як складова національного законодавства) дорівнює законам Ук­раїни за своєю юридичною силою. Це дозволяє стверджувати про забезпеченість юридичної обов’язковості її приписів тими ж санкціями, котрі передбачені для захисту осіб від порушень за­конів України, що визначають права людини. Викладеним обу­мовлена закономірність застосування в Україні Конвенції саме як складової її національного законодавства.

Специфічний статус Конвенції як складової національного законодавства України зумовлює певні особливості її застосуван­ня в аспектах: (а) набрання нею чинності, (б) мови її тексту, та (в) співвідношення із іншими законодавчими актами.

Першою особливістю є те, що Конвенція набула чинності як складова національного законодавства не з дня депонування дер­жавою ратифікаційної грамоти (із цього дня Конвенція набула чинності як міжнародний договір України, за правилами міжна­родного права), а тоді лише, коли її було доведено до відома насе­лення України у тому ж порядку, що й інші законодавчі акти про права людини.

Друга особливість спричинена тим, що автентичний текст Конвенції, складений англійською і французькою мовами має юридичне значення лише у міжнародних правовідносинах Ук­раїни, а Конвенція як складова національного законодавства діє і застосовується виключно у перекладі державною мовою України (ч. 1 ст. 10 Конституції України). Виходячи з цього відсутність офіційної публікації автентичного тексту Конвенції в Україні не впливає на її чинність саме як складової національного законода­вства України. Крім цього, той факт, що Міністерство закордон­них справ України декілька разів оновлювало офіційний переклад Конвенції жодним чином не позначається на чинності ЇЇ як скла­дової національного законодавства України, як не впливають на чинність актів національного законодавства України й будь-які інші дії цього органу державної виконавчої влади.

Третя особливість стосується того, що Конвенція як складова національного законодавства України не має ієрархічного пріоритету перед законами України, які, скажімо, мають більш спеціальний характер, оскільки єдиним актом найвищої юридич­ної сили в Україні визнається її Конституція - саме цьому акту за ієрархією підпорядковуються закони України. Відтак, питання співвідношення між приписами Конвенції, яку було ратифікова­но у формі закону України, і приписами самих законів України як складових національного законодавства, що мають однакову юридичну силу, вирішується за загальновідомим правилом Iex Specialis derogat Iegi generali. Аналіз наслідків дії Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 29 листопада 2001 року свідчить, що реалізація приписів таких за­конів, які об'єктивно мають більш спеціальний предмет регулю­вання, аніж приписи Конвенції, може потягти за собою звинува­чення України як суб’єкта міжнародного права у порушенні її зо­бов’язань згідно означеного міжнародного договору, що є, ясна річ, політично не бажаною ситуацією.

2. Характеристика Конституційного Суду України як пов­ноцінного суб'єкта застосування Конвенції на сьогодні усклад­нюється тим, що в "праволюдинній" сфері він наділений, окрім правотлумачних, повноваженнями з лише абстрактного контролю відповідності Конституції України законів та інших нормативно- правових актів. Тому для органу конституційної юрисдикції при­писи Конвенції наразі мають значення лише певного додаткового аргументу при тлумаченні і застосуванні Конституції України.

Задля урізноманітнення національних засобів правового за­хисту підтримано вже висловлювану в літературі пропозицію про необхідність наділення Конституційного Суду України правом розглядати індивідуальні скарги на порушення прав людини. Проте, навіть для застосування Конвенції при розгляді таких скарг потрібно попередньо наділити саму Конвенцію певним дер­жавно-юридичним статусом, що в той чи інший спосіб "прирів­нюватиме" її до Основного Закону України. Лише тоді орган конституційної юрисдикції міг би вважатися повноцінним суб'єктом застосування Конвенції.

3. Практику Суду як джерело права в Україні складають: по-перше, лише правоположення, які відтворені у моти­ваційних частинах принаймні двох рішень Суду у аналогічних справах;

по-друге, таку практику Суду уособлюють не всі правополо­ження, сформульовані ним при мотивації своїх рішень, а лише ті з них, які або конкретизують існуючи абстрактні приписи Кон­венції, або ж заповнюють прогалини у правовому регулюванні, що здійснюється цими приписами.

4. Застосування правоположень практики Суду в Україні за­лежить від низки умов нормативно-юридичного й юридико- технічного характеру.

До першого виду умов належить фіксація у процесі правозас- тосування однієї з нетипових його ситуацій, а саме: встановлення суб'єктом правозастосування відсутності або застарілості при­писів законодавства, якими мають визначатися права людини згідно п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України. Така ситуація породжує обов'язок суб'єкта правозастосування реалізувати принцип верхо­венства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України), залучивши до зас­тосування якесь інше джерело права. Одним із таких альтерна­тивних джерел права якраз і здатна послугувати практика Суду у відповідному окресленому обсязі.

До юридико-технічних же умов застосування правоположень практики Суду слід віднести:

по-перше, наявність офіційного перекладу державною мовою і офіційне оприлюднення (через опублікування) відповідного ок­ресленого обсягу практики Суду, чим забезпечується її дос­тупність населенню України, а відтак уможливлюється її чинність як джерела права в державі;

по-друге, забезпеченість юридичної обов'язковості правопо­ложень практики Суду можливістю захисту осіб від протиправних рішень носіїв державно-владних повноважень у разі, якщо за на­явності всіх попередніх умов повноважні суб'єкти ігноруватимуть необхідність застосування відповідних правоположень.

5. Як свідчать акти Верховного Суду України у справах про дифамацію, впродовж останніх років випадки застосування пра­воположень практики Суду як джерела права залишаються все ще поодинокими; значний обсяг практики Суду, що є потенційним джерелом права в Україні, офіційно не перекладений і не опри­люднений в Україні.

Реалізація приписів Закону про застосування практики Суду в частині визначення практики Суду джерелом права в Україні за­лишається вельми проблематичною, а сам закон у відповідній частині є значною мірою декларативним.

Удосконалення державно-юридичного забезпечення застосу­вання в Україні правоположень практики Суду можливе шляхом доповнення Закону про застосування практики Суду приписами, що конкретизують обсяг цієї практики як джерела права та зак­ріплять умови, наявність яких є необхідна для належного і пра­вомірного застосування її правоположень в Україні (фіксація певної нетипової ситуації правозастосування, наявність офіцій­ного перекладу і опублікування практики Суду тощо). Задля по­ширення знань і популяризації практики Суду як джерела права доцільним є закріплення в означеному законі положень про регу­лярне узагальнення Пленумом Верховного Суду України випадків застосування судами України відповідних правоположень при вирішенні справ.