VI. ТЕОРІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА СУЧАСНЕ ПРАВО

• Розвиток та становлення теорії громадянського суспільства

• Вплив громадського суспільства на правову думку

• Вплив громадянського суспільства на розвиток держави

• Громадянське суспільство та права людини

Становлення в Україні громадянського суспільства та його інституцій набуває дедалі більшої актуальності в кон­тексті орієнтації нашої держави на європейські цивілізацій- ні цінності.

Проблематика громадянського суспільства вже трива­лий час є предметом дослідження багатьох науковців. У за­рубіжній і вітчизняній політичній думці накопичено зна­чний науковий доробок з питань розбудови громадянського суспільства, його місця й ролі в політичному процесі та в те­орії прав людини.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспіль­стві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручан­ня і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поши­рення духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індиві­дів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених між- особистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтер­есів та можливостей виявлення останніх.

Громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристи­ка; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, со­ціальних, релігійних, національних, духовних, культурних).

Виникнення громадянського суспільства пов'язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального чле­на суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений пев­ним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії.

Ідея громадянського суспільства є одним з найцінніших досягнень світової політико-правової думки. Поняття «гро­мадянське суспільство» склалося не відразу, зміст його фор­мувався та збагачувався поступово. Протягом декількох століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлен­ня щодо сутності громадянського суспільства, його струк­тури та ознак.

Процес формування громадянського суспільства у юри­дичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу та­кого поділу покладено співвідношення громадянського сус­пільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства.

Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:

- громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і дер­жава є складовою громадянського суспільства.

- громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як полі­тичну організацію суспільства.

- громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівно­правні партнери, чи як нейтральні одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури.

Дослідники політичних вчень минулого звертали увагу на те, що у давньогрецьких філософів політичне життя тор­калося найважливіших сфер життя суспільства: сім'ї, релі­гії, культури тощо.

Термін «громадянське суспільство» використовувався для характеристики типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів, завдяки чому забезпечуються мирний порядок і добре правління.

Платон і Аристотель — ототожнюючи суспільство з державою, водночас розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління. Н. Макіавеллі — першим запропонував покласти в основу здійснюваного будь-якою державою політичного курсу інтереси людини, а також ввів в обіг поняття держави в її сучасному розумінні. Вбачаючи різницю між громадян­ським та політичним, Н. Макіавеллі у праці «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія» фактично вперше наго­лосив, що держава постійно прагне підірвати будь-яку ді­яльність суспільства, щоб самій піднятися над ним, і цим відділив від держави те явище, яке згодом дістало назву «громадянського суспільства». Саме поняття «громадянське суспільство» з'явилося лише у XVIII ст, зокрема у працях Г Гроція, Т Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

Т Гоббс — концептуально оформив ідею громадянсько­го суспільства, одним із перших почав протиставляти при­родне й суспільно-політичне в людині. Вважав, що природ­не в людині є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а полі­тичне — владі, державі. Природному суспільству (societas naturalis) було протиставлене громадянське суспільство (societas civilis) як сукупність членів суспільства, співгрома­дян, підпорядкованих владі держави. За Т Гоббсом, грома­дянське суспільство — це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-полі­тичного стану. Держава творить громадянське суспільство, встановлюючи порядок, цивілізуючи його членів.

Дж. Локк — підтримав і розвинув ідею Т Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське: «Ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановле­ний закон і судову установу, куди можна звертатися і яка на­ділена владою вирішувати спори між ними й карати злочин­ців, ті перебувають у громадянському суспільстві...

Однак, починаючи з другої половини XVIII ст., класич­на концепція громадянського суспільства набуває змін і вже до середини цього століття громадянське суспільство та держава (традиційно пов'язані концепцією sosietas civilis) розглядаються як різні поняття.

Перші спроби модернізації концепції громадянського суспільства були здійснені англо-французькою громадською думкою, а подальші кроки — німецькими філософами. У праці «Замітки з історії громадянського суспільства» (1767 р.) англійського вченого А. Фергюсона громадянське суспільство ще не розглядається як самостійне щодо держа­ви явище. Аналізуючи еволюцію громадянського суспіль­ства від часів класичної Греції і Римської республіки, він ро­зуміє під цим терміном «самопослаблюючі риси», при чому найбільш небезпечною автор вважає «втрату громадянсько- го духу». А. Фергюсон доводив необхідність створення асо­ціації громадян, яка пронизувала б всі сфери громадянсько­го суспільства. Підкреслюючи суспільну природу людини, він звертає увагу на те, що найчастіше людина буває щасли­вою і вільною тоді, коли на неї впливає «тваринний дух сус­пільства».

Новий підхід щодо «громадянське суспільство — дер­жава» формується шляхом консолідації поглядів стосовно того, що громадянське суспільство має право захищати себе від держави. Як приклад такого розуміння проблеми була праця Т. Пейна «Права людини» (1791—1792 pp.). Ідеолог американської політичної думки Т Пейн вважав, що людині від природи притаманне прагнення до громадського життя. Це змушує індивідів будувати свої відносини на принципах солідарності та змагання.

Таким чином, громадянське суспільство існує апріорі, доісторично, а легітимна держава — це не більше як делегу­вання їй владних повноважень, визначення її допоміжного характеру щодо суспільства. Чим більш розвинуте грома­дянське суспільство, тим більше воно саморегулюється і тим менше потребує регуляції з боку держави.

Г В. Ф. Гегель — на відміну від своїх попередників, ко­трі не розмежовували суспільство й державу, розглядав їх як окремі утворення.

Правова держава — це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правової економіки, призна­чення якого — забезпечити свободу і добробут. Вона під­контрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвід­ношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава — це демократична держава, де забез­печується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і га­рантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділу на законодав­чу, виконавчу і судову влади.

Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здій­сненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі за­безпечується можливість у рамках закону відстоювати і про­пагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє ві­дображення, зокрема, у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси тощо.

Отже, кажучи простими словами, правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечу­ється максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів. Правова держава — багатомірне явище, що розвивається. У ході сус­пільного прогресу воно набуває нових властивостей, напо­внюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Неперебіжним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава це така форма органі­зації і діяльність державної влади, яка будується у взаємо­відносинах з індивідами і їх різними об’єднаннями на осно­ві норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам на­роду і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинене законодавство ще не свідчить про наявність в суспільстві правової державності. Недавній досвід показує, що в тоталітарних державах регулярно видавалися правові акти, забезпечувалася їх жорстка реалізація, але таке право­ве регулювання було антиподом правової держави.

Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. У системі правових цінностей вищою формою вираження, організації і захистів свободи людей є закон.

У законах держава встановлює загальнообов’язкові пра­вила поведінки, які повинні максимально враховувати об’єктивні потреби суспільного розвитку на началах рівно­сті і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юри­дичною силою. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стержневі сто­рони суспільного життя. Вони визначають міру свободи в життєво важливих сферах, охороняють етичні цінності сус­пільства (наприклад, закони про власність, про підприємни­цтво, про акціонерні товариства, про суспільні об’єднання, про свободу совісті, про друк і інші). Підзаконні акти, при необхідності, можуть лише конкретизувати деякі положення законів, але ні в якому разі не «вдосконалювати», не «під­правляти», не «змінювати» закон.

У той же час правовий закон не допускає свавілля зако­нодавця. У законах повинні виражатися суспільні відноси­ни, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку і са­мооновлення. Різного роду законодавчі обмеження і заборони суб’єктивного характеру підривають основи пра­вової держави, стримують суспільний прогрес.

Основний закон правової держави — конституція. У ній сформульовані правові принципи державного і суспільного життя. Конституція — це загальна правова модель суспіль­ства, якій повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції. Пріоритет конституції — невід’ємна риса пра­вової держави. Тому правова держава — це конституційна держава. Верховенство закону, і, передусім конституції, створює міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві.

Європейські розвинуті громадянські суспільства спира­ються, перш за все, на міцний фундамент права. Захист фун­даментальних прав людини є основою верховенства права. Проникнення принципу верховенства права у відносини громадян з владою та між собою на всіх рівнях суспільного життя — є запорукою розвитку відкритого, демократичного суспільства. Основою гідного громадянина та існування й розвитку громадянського суспільства є всебічне визнання та державний захист невід’ємних прав людини відповідно до міжнародних документів, визнаних Українською державою: Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), а також Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04. 11. 1950.

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об’єднує переважно організації самоутворені або утво­рені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочу­ють до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства: не­державна організація (англ. NGO), приватна добровільна ор­ганізація (англ. PVO), народна організація, громада, посеред­ницька організація волонтерів та позабюджетні, громадська фундація, клуби місцевої громади, профспілка, об’єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками, харитативна організація, соціальні або спортивні клуби, ко­оператив, природоохоронна організація, професійна асоціа­ція, академія, приватний бізнес, правничі інституції, органі­зації споживачів, засоби масової інформації, добровільна дружина, релігійні організації, клуби за інтересами. Чи всі з наведених організацій є складовою громадянського суспіль­ства є питанням дискусійним. Наприклад, Неера Чандок, на­уковець з Індії, вважає, що лише критично налаштовані до уряду організації можуть вважатися інституціями громадян­ського суспільства. Але в суспільствах, які розвиваються, нових демократіях, будь-яка організація, що може позитив­но для суспільства впливати на уряд може розглядатися, як складова громадянського суспільства, що зароджується.

Безумовно, для громадянського суспільства характерні всі зазначені суспільні явища, оскільки завдяки ним людина має змогу розвиватися, реалізовуватися у громадському жит­ті. Проте основна мета існування такого суспільства — спри­яти самореалізації особистості на засадах загальнолюдської моралі у процесі життєдіяльності людини на всіх, фазах, її формування і розвитку, у трудовій (у тому числі навчальній) і громадській діяльності, а також у сім'ї. Останній аспект має особливо велике значення для людини, проте практично не охоплюється системою державного регулювання.

Згідно з теорією мотивації А. Маслоу, існує п'ять рівнів потреб. Процес самореалізації особистості починається із задоволення потреб першого, найнижчого фізіологічного рівня — потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку тощо. Другий рівень — це потреби у безпеці (впевненість у завтрашньому дні завдяки забезпеченню роботою, перспектива кар'єри, безпека життя, майна тощо). Найвищий рівень становить потреба у самовираженні, самореалізації. Потреба у спілку­ванні та визнанні є проміжною між найнижчим і найвищим рівнями.

Як бачимо, державне управління з антропосоціальних позицій повинно зводитися передусім до створення умов для якнайповнішого задоволення всіх потреб кожного чле­на суспільства (підкреслюємо, на засадах загальнолюд­ської моралі).

На думку О. Ф. Скакун, ознаками громадянського сус­пільства є:

- визнання автономної особи своїм головним суб’єк­том, а її прав і свобод, честі й гідності — вищими со­ціальними цінностями; вміння протистояти сваволі держави;

- самореалізація права вільних і рівноправних грома­дян через такі інститути, як сім’я, церква, різні об’єд­нання, засоби масової інформації тощо;

- добровільне формування інститутів — громадських об’єднань (прибуткових і неприбуткових) на заса­дах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за наказом держави) та ре­гулювання внутрішніх відносин відповідно до кор­поративних норм, які створює кожний з них; забез­печення самоорганізації суспільства за допомогою координації;

- задоволення матеріальних і духовних потреб та ін­тересів людини та її добровільних об’єднань завдяки громадській співпраці, що відбувається поза безпо­середнім втручанням держави;

- наявність рівних можливостей громадян та їх об’єд­нань вільно і безпечно розпоряджатися своїми сила­ми, здібностями, майном, власністю, що забезпечу­ється державою;

- урегульованість і упорядкованість суспільних відно­син, завдяки яким діяльність автономних осіб та їх об’єднань відбувається в межах історично сформова­них соціальних норм і принципів (моральних, релі­гійних, звичаєвих), при опорі на діюче право і власну правосвідомість;

- є середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення одних і тих самих сус­пільних відносин, що вимагають формального упо­рядкування, тобто виробляє соціальний стандарт по­ведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;

- забезпечує самоорганізацію і структурування насе­лення в народ — цілісний і повновладний суб'єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів;

- слугує соціальним джерелом побудови правової дер­жави. Структура громадянського суспільства є склад­ною. Вона охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об'єднань громадян (громад­ських союзів, політичних партій, профспілок, твор­чих асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масової інформації тощо.

Відтак, головними ознаками громадянського суспіль­ства є:

- динамічна соціальна структура суспільства, яка пе­ребуває в постійному розвитку і є відокремленою від держави;

- ринкові економічні відносини, які формують демо­кратичну політичну систему, де правова, демокра­тична держава стає породженням громадянського суспільства;

- забезпечення вільного виявлення, реалізації числен­них та різнобічних інтересів громадян;

- забезпечення сфери особистого, повсякденного жит­тя людей на відміну від держави як втілення умовно­го, формального життя;

- пріоритет громадянських прав особистості та її пова­га до державних законів;

- плюралізм ідей, поглядів, переконань, соціальних ініціатив тощо.

Наголошуючи на альтернативності ознак та рис грома­дянського суспільства і правової демократичної держави, слід, проте, зазначити, що це свідчить не про антагонізм цих сфер суспільного життя, а про їхню взаємозалежність та вза­ємозумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадян­ське суспільство та демократична правова держава нині ста­ють двома складовими життя кожної окремої людини і су­часного загально-цивілізаційного розвитку суспільства.

Спираючись на принцип верховенства права, громадян­ське суспільство вимагає відкритості обраної влади на всіх шаблях та рівнях формування й прийняття останньою дер­жавних рішень. Громадяни мають невід’ємне право доступу до всього масиву суспільно значущої інформації, яка відно­ситься до їх приватно-публічних інтересів. Відкритість та прозорість дій влади є інструментом виміру підзвітності й відповідальності політиків та представників публічних ад­міністрації, недоліки якої мусять мати чіткі правові наслід­ки. Природне право свободи слова та сумління втілюється в суспільному інституті незалежних засобів масової інформа­ції, за допомогою яких вільне слово стає матеріалізованою силою впливу громади на владу.

Відстоювання прав людини допомагає громадянському суспільству ефективно відстоювати соціально-економічні права громадян. Соціальна справедливість, прийнятна для суспільства, досягається лише шляхом безпосередньої ма­сової участі членів неурядових організацій та асоціацій у громадському контролі за розподілом та використанням пу­блічною владою суспільного багатства.

Сукупність фундаментальних прав людини разом з їх соціально-економічними правами є міцною правовою осно­вою суспільної моралі. Відкритість, прозорість, підзвіт­ність, відповідальність представників всіх гілок влади зали­шають мало простору для нечесності, несправедливості та корупції як для них самих, так й для громадян. Натомість, ці невід’ємні права та цінності громадянського суспільства є кінцевими засадами гідності громадянина та гідної країни.

Однією з найважливіших функцій громадянського сус­пільства є захист прав і свобод людини. Водночас, в основі існування та функціонування самого громадянського сус­пільства лежить концепція прав людини. Таким чином, спо­стерігаємо взаємну залежність між розвитком громадян­ського суспільства та посиленням захисту прав людини: чим вищим є рівень розвитку громадянського суспільства, тим сильнішими є гарантії захисту прав людини. І навпаки, чим кращим є стан додержання прав людини, тим інтенсивні- шим є розвиток громадянського суспільства.

Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається, насам­перед, прийняттям і проведенням у життя різноманітних за­конодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про еко­номічні, соціальні та культурні права, Конвенцію про права дитини.

Взаємні права та обов’язки держави й особистості скла­дають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов’язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість — без держави. Правова дер­жава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує держа­ві її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам’ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода ро­бити те, що можна і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі — це усвідомлена необ­хідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям.

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв’язків із суспільством і державою. Основним гаран­том свободи особистості є держава, але тому що держава — поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чи­новницькому апараті.

Найбільше значення для функціонування громадянсько­го суспільства мають такі закріплені в міжнародному праві права та свободи людини: свобода об’єднання, свобода мир­них зібрань, свобода вираження, право на участь у держав­них справах і право на спілкування (зокрема міжнародне) та співробітництво. Свобода об’єднання передбачена у ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 22 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права, ст. 7 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 15 Конвенції про права дитини, ст. 29 Конвенції про права інвалідів, ст. 26 Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 16 Американської конвенції про права людини, ст. 10 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та у ст. 11 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Міжнародне право прав людини передбачає захист пра­ва індивідів не тільки на фізичне об’єднання в групи, а й на утворення юридично оформлених асоціацій. Відповідно, свобода об’єднання гарантує право індивідів на формування інститутів громадянського суспільства чи інших організацій або на приєднання до таких утворень.

У контексті свободи об’єднання надзвичайно цікавим є питання про те, чи захищає ця свобода права об’єднань як таких (а не окремих осіб — членів об’єднань). Практика Комітету ООН з прав людини (наприклад, справа Belyatsky et al v Belarus, 2007) свідчить, що цей орган визнає наявність права об'єднань на вільне ведення статутної діяльності. Утім, ст. 1 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дозволяє тільки фі­зичним особам звертатися за захистом передбачених Пактом прав у рамках процедури індивідуальних повідомлень, що дає підстави говорити про те, що на практиці захистом ко­ристується відповідна свобода індивіда, який є членом об'єднання, а не об'єднання як такого. Для (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод характерний протилежний підхід до цієї проблеми: вона за­хищає права як фізичних, так і юридичних осіб, а тому звер­нутися за захистом порушеного права на підставі Конвенції можуть і самі об'єднання, і окремі їхні члени. Крім того, із практики Європейського Суду з прав людини (наприклад, справа Associated Society of Locomotive Engineers & Firemen (ASLEF) v The United Kingdom, 2007) випливає право об'єднань на вільний вибір та виключення їхніх членів.

Свобода мирних зібрань закріплена у ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 21 Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права, ст. 15 Конвенції про права дити­ни, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. ст. 26 і 40 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 15 Американської конвенції про права людини, ст. 11 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та у ст. 11 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Свобода збиратися разом з іншими людьми є основопо­ложною для здійснення будь-якої з форм демократії. Свобода мирних зібрань захищає як зібрання, які не мають певної мети, так і ті зібрання, які переслідують цілком конкретні цілі. Крім того, захисту підлягає і право на організацію зі­брань, і право на участь у зібраннях. Зібрання можуть набу­вати різних форм: від зборів на приватній чи громадській те­риторії, відкритих для всіх бажаючих або для обмеженого кола осіб, до маршів і демонстрацій.

Свобода вираження гарантується ст. 19 Загальної декла­рації прав людини, ст. 15 Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права, ст. ст. 19-20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 13 Конвенції про права дитини, ст. 21 Конвенції про права інвалідів, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 13 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 13 Амери­канської конвенції про права людини, ст. 9 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 32 Арабської хартії прав людини та ст. 10 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як свідчить практика Європейського та Міжамерикан­ського судів з прав людини, свобода вираження охоплює не тільки ту інформацію, яка позитивно або байдуже прийма­ється суспільством, а й ті ідеї, які ображають, шокують або обурюють державу або певну групу населення. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у справі Handyside v The United Kingdom, 1976, саме такими є вимоги плюралізму, то­лерантності та незашореності мислення, без яких існування демократичного суспільства є неможливим.

Право на участь у державних справах передбачене ст. 21 Загальної декларації прав людини, ст. 25 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 7 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 29 Конвенції про права інвалідів, ст. 23 Американської конвенції про права людини, ст. 13 Африкан­ської хартії прав людини і народів, ст. ст. 1-3 Другого прото­колу до Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та ст. 3 Протоколу № 1 до (Європейської) Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод.

Право на спілкування (зокрема міжнародне) та співро­бітництво зазвичай виводиться зі свободи вираження, про яку йшлося вище, однак якщо свобода вираження розгляда­ється передусім як індивідуальне право, то право на спілку­вання та співробітництво носить переважно колективний характер. Значний вплив на формування цієї концепції мали також право на розвиток, а також ряд культурних прав (пра­во на участь у культурному житті, право користуватися до­сягненнями наукового прогресу тощо).

У контексті функціонування громадянського суспіль­ства це право означає насамперед право представників гро­мадянського суспільства індивідуально або через інститути громадянського суспільства спілкуватися та співпрацювати з іншими представниками громадянського суспільства, представниками ділових кіл, міжнародними організаціями та органами державної влади як всередині своєї країни, так і за її межами. Також передбачається право інститутів гро­мадянського суспільства та їх представників формувати ме­режі та об’єднуватись з іншими інститутами громадянсько­го суспільства з метою розширення можливостей для спілкування та співробітництва, а також для досягнення будь-яких законних цілей.

Повертаючись до питання про значення гарантованих міжнародним правом прав і свобод людини для громадян­ського суспільства, необхідно зауважити, що перелік таких прав і свобод не є вичерпним і, звісно ж, не обмежується їх коротким списком, наведеним у даній доповіді. Крім того, завжди слід пам’ятати про принцип неподільності та взає­мозалежності рівних прав, який означає, що немає більш чи менш важливих прав, що відмова в реалізації одного права створює небезпеку для інших прав, а також те, що належна реалізація одного права може сприяти реалізації інших прав і свобод.

Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи. Згідно з сучасним поняттям, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємо­зв’язку. Головне для держави — створення передумов для формування плюралізму державних і приватних суб’єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням.

Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Альтернатива ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає антагоністичності цих сфер суспільного життя, та взаємозумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива правова держава.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного ре­жиму. Вони є сторонами одного цілісного буття людини і су­часного цивілізованого суспільного буття.

Зв’язок громадянського суспільства й держави проявля­ється й через права і свободи особи. З одного боку, консти­туційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є най­головнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспіль­ство та державу: завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею.

В умовах, коли передбачені Конституцією України осно­вні права та свободи людини та громадянина не виконують­ся (рівність громадян перед законом), не може бути ніяких привілеїв та обмежень за ознаками соціального походження майнового стану (ст. 24 Конституції України), прав на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що вклю­чає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України), рівний доступ громадян до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, що здійсню­ється через прийняття на державну службу за результатами кваліфікаційного іспиту та проведенням з претендентом співбесіди у разі успішного складення претендентом квалі­фікаційного іспиту для державних посад 2-5 групи ч. 2 ст. 38 Конституції України та Наказ Національного агентства України з питань державної служби затвердження типового порядку проведення конкурсу на заняття посад державної служби від 05. 05. 2012 р., прав на доступність та безоплат­ність медичного обслуговування в державних та комуналь­них закладах охорони здоров'я (ст. 49 Конституції України), прав на підприємницьку діяльність з вільною конкуренцією (ст. 42 Конституції України), прав на соціальний захист (ст. 46 Конституції України), говорити про розвиток грома­дянського суспільства не доводиться. Радше суспільство пе­ребуває в такому стані, де, за висловом Спінози «Людина людині — вовк» і, тому, формування громадянського сус­пільства не перебуває навіть на початковому етапі.

Аналіз літературних і нормативних джерел дає можли­вість лити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають з Конституції України або прямо передбачені нею і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати також і його ознаками:

- свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для його загальних інтересів (ст. 22, 23, 29 тощо Конституції України);

- розвиток суспільних відносин відповідно до фунда­ментального принципу кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи як засіб (ст. 21, 22 Конституції України);

- ліквідація відчуженості людини, неприйняття людь­ми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур та інститутів (ст. 34, 35 Конституції України);

- реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст. 24 Конституції України);

- постійний захист прав і свобод людини і громадяни­на, який зумовлює необхідність визнання незалеж­ності громадянського суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);

- плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціативної, творчої підприємницької та іншої господарської діяльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 41 Конституції України);

- існування в абсолютній більшості так званого серед­нього прошарку, який здатний стати повноцінним ви­робником і споживачем і бути соціальною базою гро­мадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст. 48 Конституції України);

- плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого визнання і реальне забезпечення гуманістич­них та демократичних загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);

- офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої ре­гламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України);

- існування і функціонування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;

- активна участь у всіх сферах суспільного життя не­державних самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, господарські товариства, громад­ські організації, професійні, творчі, спортивні, етніч­ні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36 — 40 Конституції України);

- розвиток ринкових відносин, в яких, відповідно до своєї сутності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції України);

- визнання і гарантування ідей верховенства права, що відображається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю інституційною формою — законодавством. Магістральна орієнтація права на людину-трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфері приватного права державних, громад­ських структур і окремого громадянина;

- підпорядкованість громадянському суспільству де­мократичної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованості якої виявляється в тому, що держава, використовуючи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забез­печує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Держава має виконувати певні вимоги-принципи, які б відповідали принципам громадянського суспільства. При­чому держава відіграє для своїх громадян консолідуючу роль, в ній панує право як загальна міра свободи рівності і справедливості у суспільстві, що і визначає зміст чинних за­конів та інших правових актів; на високому рівні врегульо­ваний і забезпечений правовий статус людини і громадяни­на; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що скла­дається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує за­конність і правопорядок внаслідок ефективної діяльності правоохоронних органів, громадянам притаманний високий рівень правосвідомості і правової культури; забезпечено ци­вілізований рівень добробуту громадян, їхню особисту сво­боду, соціальну злагоду і спокій.

Юристи, вчені, теоретики прав людини слідом за За­гальною декларацією прав людини повторюють, що в кон­цепції прав людини лежить людська гідність. Ми маємо пра­ва, оскільки ми є людьми — неповторними індивідуумами та особистостями. Тому ні держава, ні хто інший від її імені не має права робити з нами все, що їм заманеться (напри­клад, катувати, тримати без рішення суду, вбивати, прини­жувати, обмежувати та інше). Влада правителів над нами обмежена правами та свободами громадян, що регламенту­ється Основним Законом держави — Конституцією — і саме її виконання робить державу правовою, реалізуючи принци верховенства права та закону, встановлюючи взаємні права та обов'язки. Іноді гідність обґрунтовуються також різними зобов'язання з боку держави.

Робітники Гданської судноверфі в серпні 1980 р. в ре­зультаті проведеного страйку домоглися, поряд з іншими правами, права на незалежні профспілки. Гданські угоди не носили універсального характеру й не були обов'язковими для влади в інших містах. Робітники інших заводів також повинні були страйкувати, щоб домогтися власних незалеж­них профспілок або захисту членів профспілок від репресій. Права не були їм даровані — за них потрібно було боротися. Саме в такий спосіб польські робітники повернули собі втрачене почуття власної гідності

На відміну від прав, які можна прищепити «зверху», за допомогою закону, відчуття власної людської гідності мож­на повернути собі тільки добиваючись цього, так як історія прав людини це історія боротьби, повстань, страйків, пору­шення заборони. Подолання страху, вимога від правлячих належного своїх прав, встановлення відповідальності та не­сення ризику за себе та за інших, дозволяють нам відчути власну цінність навіть коли ми програємо. Тільки безпосе­редній досвід боротьби за свою та майбутніх нащадків гід­ність дозволяє нам зрозуміти її значимість.

Ні права, ні свобод ніхто нікому в історії не дарував тільки тому, що людина здавалася комусь мудрою та спра­ведливою, оскільки жодна влада не любить себе обмежува­ти. Історія прав людини — це історія бунтів, повстань, мані­фестацій, тюремних ув'язнень, судових процесів...

Права людини, як правило зазвичай, є вистраждані та кровопролитні. Але поодинці людина не може нічого вибо­роти. Заради того, щоб у особистості були права, боролися цілі покоління — колективно, створюючи групи, рухи, орга­нізації. Саме ці покоління зародили не тільки ідеї прав лю­дини, а й ідеї громадянського суспільства — єднання людей. Громадянське суспільство формує позицію громадян і їх­нього вміння, уможливлює боротьбу за права індивідуума при одночасному дотриманні принципу правової держави, без звертання до насильства; надає інструменти та пускає в хід процедури постійного контролю влади народом. А це значить, що не можна гарантувати права людини в державі, де не існує громадянського суспільства.

Важливим етапом у становленні громадянського сус­пільства є доцільне забезпечення вдосконалення окремих положень Основного закону держави з подальшим їх розви­тком шляхом прийняття відповідних конституційних зако­нів, інших актів законодавства України, підзаконних нормативно-правових актів та, безумовно, якісне запрова­дження прийнятих новел на практиці.

Питання для самоперевірки:

1. Дайте визначення терміну «громадянське суспіль­ство»?

2. Назвіть етапи розвитку та становлення громадян­ського суспільства?

3. Який є взаємозв’язок між філософським підґрунтям громадянського суспільства та правовою державою?

4. Назвіть принципи та елементи громадянського сус­пільства?

Завдання:

1. Порівняйте генезис думки щодо громадянського сус­пільства у філософії (на прикладі праць Н. Макіавеллі «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія», Т Гоббс «Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави цер­ковної і цивільної», А. Фергюсон «Замітки з історії грома­дянського суспільства», Т Пейн «Права людини» тощо) та знайдіть схожість з правовими актами (Конституція США (1787), Білль про права (1791), Французька Декларація прав людини і громадянина (1789), Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950) тощо).

2. Проаналізуйте діяльність Координаційної ради з пи­тань розвитку громадянського суспільства при Президентові України, Інститут громадянського суспільства та зробіть власні пропозиції щодо удосконалення їх роботи.

Література:

1. Автономов О. С. Біля джерел громадянського суспільства і міс­цевого самоврядування: (Нариси) / О. С. Автономов. — М. : Мейн, 1998.

2. Алексеев С. С. Філософія права / С. С. Алексеев. — М., 1997.

3. Библер В. О. Про громадянське суспільство і громадського до­говорі. Через тернии-М., 1990.

4. Дашо Т Забезпечення та захист прав і свобод людини і грома­дянина — передумова формування громадянського суспіль­ства / Т. Дашо // Механізм правового регулювання у правоохо­ронній та правозахисній діяльності в умовах формування громадянського суспільства : тези доп. та повідомл. — Л., 2006. — С. 51-53.

5. Захист прав національних меншин в Україні : зб. нормат. -пра­вових актів. — К., 2003. — 288 с.

6. ЗМІ у контексті становлення правової держави в Україні: взає­модія права на приватне життя та права на свободу слова / Т. Бойко // Механізм правового регулювання правоохоронної та правозахисної діяльності в умовах формування громадянського суспільства : тези доп. та повідомл. учасн. Всеукр. курсантсько- студент. наук. конф. Львів, 7 листоп. 2008 р. — Л. : Львів. держ. ун-т внутрішніх справ, 2008. — С. 19-23.

7. Зуєв Р Європейські стандарти щодо дотримання прав людей органами внутрішніх справ та реалії їх виконання в Україні / Р Зуєв //Механізм правового регулювання правоохоронної та правозахисної діяльності в умовах формування громадянського суспільства : тези доп. та повідомл. учасників Всеукр. курсант. -студ. наук. конф. Львів, 7 листоп. 2008 р. — Л. : Львів. держ. ун-т внутрішніх справ, 2008. — С. 68-70.

8. Косілова О. Правозахисні функції громадянського суспільства / О. Косілова // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 10. — С. 10-13.

9. Основи політології. Курс лекцій. ; колектив авторів. / за ред. В. І. Харченка, А. Ф. Колодій, Л. Д. Климанської. — Львів, ЛПІ, 1994. — Частина І — 144 с. ; частина ІІ — 159 с.

10. Патей-Братасюк М. Громадянське суспільство: сутність, гене­за, ідеї, особливості становлення в умовах сучасної України / М. Патей-Братасюк, Т. Довгунь — Тернопіль: Мандрівець, 1999.

11. Піча В. М. Політологія. підручн. для студентів вищих закладів освіти, 5-те видання, виправлене і доповнене / В. М. Піча, Н. М. Хома. — Львів: вид-во Магнолія Плюс, 2006 — 304 с.

12. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: підручн. / за заг. ред. Погорілка В. Ф. — К. : Наукова думка; Прецедент, 2006. — 344 с.

13. Подберезник А І. Гражданское общество и будущее Российского государства: в поиске эффективного алгоритма развития / А. І. Подберезкин, С. А. Абакумов; Незалежна організація «Гражданское общество», Государственный институт систем­ного анализа Счетной палаты Российской Федерации. — М., 2004. — 435 с.

14. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії : моногр. / за заг. ред. А. І. Кудряченка. — Київ : НІСД, 2007. — 396 с.

15. Семьоркіна О. М. Взаємодія держави та інститутів громадян­ського суспільства / О. М. Семьоркіна [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.minjust.gov.ua/33679

16. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підручн. / О. Ф. Скакун. — 2-ге видання. — К. : Алерта; ЦУЛ,. 2011. — 520с.

17. Совгиря О. В. Конституційне право України: навч. посібн. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 632 с.

18. Соціальна рівність і справедливість: проблеми теорії та практи­ки. —Львів: Світ, 1991. — 198 с.

19. Ульська О. Трудові права підлітків: проблеми правореалізації в умовах формування громадянського суспільства / О. Ульська // Механізм правового регулювання у правоохоронній та правоза- хисній діяльності в умовах формування громадянського сус­пільства : тези доп. та повідомл. — Л., 2006. — С. 154-155.

20. Фролов Ю. Держава — основний організаційно-правовий га­рант забезпечення реалізації, охорони та захисту економічних прав і свобод людини та громадянина в Україні / Ю. Фролов // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 4. — С. 57-60.

21. Чушенко В. І. Конституційне право України: підручн. / В. І. Чу- шенко, І. Я. Заяць. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. — 488 с.

22. Шляхтун П. П. Конституційне право. Словник термінів / П. П. Шляхтун — К. : Либідь, 2005 р.

23. Щедрова Г П. Громадянське суспільство, правова держава і по­літична свідомість громадян / Г П. Щедрова. — К. : ВІПОЛ, 1994 — 112 с.

24. Ярмол Л. В. Свобода віросповідання людини: юридичне забез­печення в Україні (загальнотеоретичне дослідження): автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 01 / Л. В. Ярмол / Одеська національна, юридична академія. — Одеса, 2003. — 19 с.

25. Яценко В. А. Громадська думка в системі механізмів державно­го управління : автореф. дис.... канд. наук з держ.упр. : 25.00.02 / В. А. Яценко. — К., 2010. — 20 с.