V. КОЛЕКТИВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ У СУЧАСНОМУ ПРАВІ

• Фундаментальні колективні права і конституціоналізм

• Система колективних прав народів і людства

• Колективні права корінних і депортованих народів

• Колективні права у вітчизняному конституційному вимірі

Колективні права людини (колективні людські права) є одним з найважливіших інститутів сучасного конституцій­ного та міжнародного права.

У ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права від 16 грудня 1966 р. вказується, що всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забез­печують свій економічний, соціальний і культурний роз­виток. При цьому народи, для досягнення своїх цілей, мо­жуть вільно розпоряджатися своїми природними багатства­ми і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що ви­пливають з міжнародного економічного співробітництва, заснованого на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Всі держави, в тому числі ті, які мають відповідальність за управління несамоврядни- ми і підопічними територіями, повинні заохочувати здій­снення права на самовизначення і поважати це право.

Згідно з вимогами Африканської хартії прав людини і народів від 26 червня 1981 р. як конвенції, прийнятої держа­вами Організації африканської єдності, народи мають систе­му особливих колективних прав, відмінних від прав індиві­дів, їх складових. Згідно ст. 19 Хартії, всі народи рівні; вони користуються рівною повагою і мають рівні права.

Хартія закріпила право всіх народів на існування. Вони мають незаперечне і невід’ємне право на самовизначення і вільно визначають свій політичний статус і здійснюють свій економічний і соціальний розвиток відповідно до політики, яку вони вільно обрали. Колоніальні або пригноблені наро­ди мають право на звільнення від уз панування будь-якими засобами, визнаними міжнародним співтовариством. Всі на­роди отримали гарантоване Хартією право на допомогу з боку держав-учасниць у своїй визвольній боротьбі проти іноземного панування, будь воно політичним, економічним або культурним (ст. 20 Хартії).

Згідно ст. 21 Хартії всі народи вільно розпоряджаються своїм національним багатством і природними ресурсами. Це право використовується виключно в інтересах народу; ні в якому разі народ не може бути позбавлений цього права. У разі грабежу свого надбання знедолені народи мають пра­во на законне повернення його, а також на відповідну ком­пенсацію. Вільне розпорядження національним багатством і природними ресурсами має здійснюватися без шкоди для зобов’язання розвитку міжнародного економічного співро­бітництва, заснованого на взаємній повазі, справедливому обміні і принципах міжнародного права.

Хартія також закріпила право всіх народів на власний економічний, соціальний і культурний розвиток з належним урахуванням своєї свободи і самобутності і при рівноправ­ному доступі до спільної спадщини людства (ст. 22 Хартії).

Всі народи мають, згідно зі ст. 23 Хартії, право на наці­ональну і міжнародну безпеку і мир. З метою зміцнення миру, солідарності і дружніх відносин держави-учасники Хартії повинні забезпечувати, щоб кожна людина, що корис­тується правом притулку, не займалася підривною діяльніс­тю, спрямованої проти своєї країни походження, або проти будь-якого іншого держави-учасника Хартії; а також гаран­тувати, щоб їх території не використовувалися в якості баз для підривної або терористичної діяльності проти народу будь-якого іншого держави-учасника Хартії.

Хартія також закріпила право всіх народів на загальний задовільний рівень навколишнього середовища, котрий сприяє їх розвитку (ст. 22 Хартії).

Цікавим рекомендаційним міжнародним актом у сфері прав народів є Загальна декларація прав народів 1976 р., при­йнята Алжирської конференцією національно-визвольних рухів. У преамбулі цього акта вказується, що всі народи сві­ту мають рівне право на свободу, право звільнитися від будь- якого іноземного втручання і мати уряд, вибране ним самим, право, якщо вони поневолені, боротися за своє визволення, право користуватися в своїй боротьбі допомогою з боку ін­ших народів. При цьому констатується, що «справжня пова­га прав людини передбачає повагу прав народів». Права на­родів в Декларації 1976 р. розділені на чотири групи:

- право на існування;

- право на політичне самовизначення;

- економічні права народів;

- право на культуру.

При цьому спеціально вказується, що якщо який-небудь народ складає усередині якої-небудь держави меншість, то він має право на повагу до його самобутності, традицій, рід­ної мови та культурних надбань. Здійснення прав народів має відбуватися з дотриманням законних прав людства в ці­лому, і не повинно допускати будь-якого посягання на тери­торіальну цілісність і політичну єдність держав. Водночас будь-який народ, основні права якого грубо зневажаються, має право змусити визнати їх, зокрема, шляхом політичної чи профспілкової боротьби, і (але як крайній захід) — вдав­шись до сили. Відновлення основних прав будь-якого наро­ду, що зазнали грубого порушення, є обов’язком усіх членів міжнародного співтовариства (ст. 30 Хартії).

Цікава позиція авторів Азіатсько-Тихоокеанської декла­рації людських прав індивідів і народів прийнятої 15 лютого 1988 р. на 2-й Конференції азіатсько-тихоокеанських юрис­тів. Даний документ, на відміну від раніше зазначених, за­кріплює за індивідами і народами однакові за змістом права і одночасно закріплює за ними однорідні за спрямованістю обов’язки.

В цілому, міжнародне право значно більшу увагу приді­ляє індивідуальним людським правам, віддаючи їм пріори­тет перед колективними.

- Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, схвалену резолюцією 1514 (XV) ГА ООН від 14 грудня 1960 р.

- Декларацію про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народа­ми, схвалену резолюцією 2037 (XX) ГА ООН від 7 грудня 1965 р.

- Декларацію соціального прогресу і розвитку, схвале­ну резолюцією 2542 (XXIV) ГА ООН від 11 грудня 1969 р.

- Декларацію про виховання народів в дусі миру, схва­лену резолюцією 33/73 ГА ООН від 15 грудня 1978 р.

- Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань, схвалену резолюцією 36/55 ГА ООН від 25 листопа­да 1981 р.

- Декларація про право народів на мир, схвалену резо­люцією 39/11 ГА ООН від 12 листопада 1984 р.

- Декларацію принципів терпимості, схвалену резо­люцією 5. 61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 р. та інші акти.

Так, наприклад, у ст. 1 Декларації соціального прогресу та розвитку, затвердженій резолюцією 2542 (XXIV) ГА ООН від 11 грудня 1969 р. стверджується, що всі народи мають право жити в гідних умовах і в умовах свободи, користува­тися плодами соціального прогресу і повинні зі свого боку сприяти йому.

В останні роки крім традиційної проблеми народів, що борються за незалежність, правова доктрина зіткнулася з не­обхідністю визначення колективних прав та правового ста­тусу корінних народів, депортованих народів, нечисленних народів і розділених народів. Наприклад, на думку сучасних авторів, під розділеним народом слід розуміти етнічну гру­пу, територія компактного проживання якої поділена кордо­нами двох чи більше державних утворень, яка усвідомлює себе як єдина спільнота, прагне до об’єднання свого етніч­ного простору в рамках власної єдиної державної або авто­номної освіти і формує специфічні механізми стримування культурної диференціації своїх окремих частин, розташова­них по різні боки державних кордонів.

До теперішнього часу світова спільнота ще не виробила будь-яких універсальних рецептів врегулювання проблеми реалізації прав недержавних народів, проте держави, що зі­штовхуються з нею, протягом останнього століття зуміли створити цілий ряд механізмів, що дозволяють відносно ефективно управляти іредентистськими і автономістськими настроями позначених етносів, виходячи як з політичних потреб тієї чи іншої країни, так і з специфіки політичних, економічних і етнокультурних процесів, характерних для окремих регіонів, певною мірою підпорядковуючи їх полі­тичну активність загальнодержавним інтересам. Ситуація ускладнюється тим, що проблема недержавних народів, крім усього іншого, є досить зручним і ефективним інстру­ментом зовнішньої політики держав, що претендують на до­мінування в тому чи іншому регіоні.

Слід визнати, що у вітчизняному конституційному пра­ві питання колективних прав мають значимість в позначенні статусу такого суб'єкту, як Український народ, що склада­ється з громадян України всіх національностей та є сформо­ваним представниками української нації, національних мен­шин і корінних народів України. Український народ, безумовно, користується всіма правами народу, закріплени­ми в зазначених міжнародно-правових джерелах.

Розглянемо детальніше окремі права, що закріплюють­ся за колективними суб'єктами — народами та людством, яке з них складається. Право народів на самовизначення є найбільш вивченим з таких прав; воно широко застосовуєть­ся в міжнародно-правовій практиці. Реалізація цього права передбачає значну кількість можливостей самовизначен­ня — від повної відмови від якихось особливих прав до самоврядування, автономії чи різних форм культурного відокремлення, до утворення власної держави. Принцип рівноправності і самовизначення народів слід розглядати в контексті інших основних принципів міжнародного права, в першу чергу таких, як принцип територіальної цілісності, принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип поваги прав людини, а також принцип де­мократії, який іноді розглядається в якості загального прин­ципу права.

У Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. значиться: «В силу принципу рівноправ­ності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручан­ня ззовні свій політичний статус і здійснювати свій еконо­мічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту ООН». У цій же Декларації вказується, що способа­ми здійснення права на самовизначення можуть бути «ство­рення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встанов­лення іншого політичного статусу».

Аналогічні принципи закріплені в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі — Гельсінському Заключному акті 1975 р., Підсумковому документі Ві­денської зустрічі 1986 р., документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. і інших між­народно-правових актах.

На думку сучасних дослідників, самовизначення наро­дів має здійснюватися на основі всебічного захисту прав лю­дини. Відповідно, право ставить можливість правомірної зміни кордонів держави на основі права народів на самовиз­начення в залежність від виконання цією державою умов, які, по суті, зводяться до дотримання принципу загальної поваги прав людини. Для вирішення проблеми застосування принципів рівноправності і самовизначення народів і тери­торіальної цілісності держав, сьогодні лунають пропозиції встановити умови, за яких право на самовизначення може бути реалізовано у формі утворення нової держави, а також розробити механізми правового реагування у разі порушен­ня основних прав і свобод народів.

Іншим ключовим колективним правом є право народів на власність. Питання державного чи народного характеру публічної власності не має якогось міжнародно-правового стандарту вирішення. Можна стверджувати, що міжнарод­не право визнає можливість права власності народів, як ко­лективного публічного права, що має і публічні, і приватно­правові механізми реалізації, однак критеріїв розмежування державної (а також іншої публічної) і народної власності не встановлює. Розуміння порушення природних прав народів у випадку нормативного одержавлення всіх публічних ре­сурсів призводить до пошуку правотворцем різноманітних компромісних форм, ефективність більшості з яких не є до­веденою на практиці. Найбільш гостро проблема права на­роду на власність знаходить прояв у ситуації з недержавни­ми народами, які прагнуть реалізувати свої колективні права в державах сучасності. Водночас для державних на­родів проблема може полягати у розмежуванні суто дер­жавних та народних майнових прав та обов’язків, у тому числі міжнародних.

Пошук моделі реалізації права власності народів дозво­ляє висунути такі пропозиції. Власність народу повинна по­ширюватися на усі публічні ресурси, що не мають індивіду­ально встановленого власника або вигодонабувача і становлять значення для реалізації інших колективних прав народів (права на розвиток, на безпечне довкілля, на мир, на самовизначення, на самоусвідомлення тощо). До таких ре­сурсів слід віднести атмосферне повітря і не задіяні в госпо­дарських цілях частини природних екологічних систем, включаючи морські простори. Крім того, право власності народу має поширюватися на об'єкти культурного та істо­ричного надбання конкретного народу, що мають значення для реалізації зазначених вище прав.

Реалізація права народу на володіння, користування і розпорядження такою власністю повинна здійснюватися ним безпосередньо; публічні влади правомочні лише ство­рювати механізми такої реалізації (референдуми, громадські слухання тощо), не стаючи вигодонабувачами. Така модель не заперечує наявності державної, регіональної, муніци­пальної власності на окремі природні ресурси (наприклад, земельні ділянки або окремі акваторії), але таке право не по­винно підміняти право власності народу і має бути чітко нормативно відмежованим від нього по об'єктах. До влас­ності народу не відноситься майно, необхідне для здійснен­ня публічної влади, зокрема, майно держави за кордоном, публічні фінансові фонди тощо. Публічна влада не може звертати власність народу в державну, муніципальну або приватну без належного волевиявлення народу та надання ефективних компенсацій; народ не поділяє своєю власністю ризики приватного господарювання і владної діяльності, у тому числі зовнішню заборгованість держави.

Зазначена модель поширюється як на державні народи, так і на народи, що живуть у багатонаціональних державах, зокрема, на корінні народи, а також на народи, що борються за своє самовизначення. При цьому власність державотвор­чого та інших народів, що проживають в даній державі, по­винна бути справедливо розмежованою. Пошук механізмів імплементації даної моделі в міжнародну правову реальність може стати предметом додаткових наукових досліджень.

Іншим важливим колективним правом є право народів на мир. Право на мир є глобальним природним правом наро­дів нарівні з правами на самовизначення, на розвиток і на опір гнобленню. Не слід зрівнювати право народів на мир і право індивідів і соціальних груп на участь у процесах реалі­зації даного права. При цьому діяльність соціальних груп та індивідів щодо участі в такій реалізації повинна бути спря­мована на досягнення загальнонародного, а не приватного або групового інтересу. Також не слід вважати аксіомою ви­няткову компетенцію окремих держав здійснювати захист права на мир для «своїх» народів, так само як не можна пого­дитися і з правом держав сприяти реалізації права на мир не пов’язаних з ними народів. Тому монополізація організації систем забезпечення та захисту права на мир, здійснена дер­жавами у міжнародних відносинах, потребує перегляду.

Право на мир не може розглядатися як цінність, значу­що більшу, ніж право народів на розвиток, на самовизначен­ня або на опір гнобленню; крім того, взаємозв’язок даних прав не означає їх взаємного заміщення; реалізація ж одно­го з прав народів не повинна означати істотного обмеження його інших глобальних прав. Народ, як суб’єкт права на мир, повинен володіти природними властивостями народу: само­усвідомленням, історичною та соціальною єдністю і здат­ністю реалізовувати свої глобальні права, а також нести від­повідальність за результати такої реалізації і довільне обмеження прав інших народів.

Іншим важливим колективним правом є право народів на розвиток. Право на розвиток є особливою складовою сис­теми прав людини. Це право потребує на колективного суб’єкта (носія), при цьому формат цього суб’єкту залиша­ється у сучасному міжнародному праві невизначеним. Безу­мовно, слід визнати носіями права на розвиток людство та народи, що є учасниками міжнародних відносин; втім, про­блематика суб’єктності народів у сучасному міжнародному праві значно ускладнює відповідне питання. Також слід ви­знати за корінними народами право на розвиток. Більш комплексним завданням є наявність права на розвиток у ет­нічних меншин, населення регіонів та територіальних гро­мад.

Забезпечення розвитку та сталого розвитку на міжна­родному рівні ставить перед міжнародним правом задачу еволюції системи регуляторів; в рамках такого удосконален­ня логічним стає використання в міжнародному праві про­грамних норм та програмних актів, запровадження принци­пів програмного регулювання. Ідея прогресивного розвитку знайшла своє відбиття в цілях, структурі, функціонуванні сучасного міжнародного права. Розвиток є об’єктивною осо­бливістю трансформації суспільних відносин, зокрема на міжнародному рівні; це підтверджується усією феноменоло­гією глобалізації, модернізації та постмодерну зокрема.

Право на розвиток є універсальним правом, реалізація якого на міжнародному рівні потребує заходів програмного характеру. Це підтверджується й програмними діями дер­жав та міжнародних організацій у сфері розвитку та їх пра­вовими формами, такими як декларації та програмні акти, схвалені резолюціями ГА ООН. Заходи світової спільноти зі створення «нового міжнародного економічного порядку» є подібними до стратегій дій влади з розбудови соціальних держав шляхом використання програмного регулювання. Реалізація цього права та забезпечення сталого розвитку потребують не лише міжнародної взаємодії, але й імпле­ментації міжнародних програмних норм та актів у націо­нальні правові системи. При цьому в правовій доктрині ви­знається необхідність програмного забезпечення сталого розвитку як у міжнародно-правовому, так і в конституцій­ному форматі. Наведене може стати підґрунтям для нових наукових досліджень.

Вкрай актуальним в сучасному світі є питання щодо ко­лективного права на спротив. Право на спротив є колектив­ним глобальним природним правом, що має передбачені у праві обмеження, але не має та не може мати передбаченого у позитивному праві механізму реалізації. Водночас меха­нізми зовнішньої правової оцінки соціальних конфліктів як можливої реалізації права на спротив та можливі правові на­слідки таких конфліктів є перспективною в умовах сучасно­го політично нестабільного світу темою подальших науко­вих досліджень.

Нормативні згадки про право на спротив дозволяють припустити, що відповідний спротив має бути насильниць­ким чи ненасильницьким, знаходити свій вираз в активних діях або свідомому утриманні від певних дій. Мета такого спротиву чітко не визначена, але все одно саме вона є вирі­шальним компонентом відповідних діянь: спротив може бути спрямованим на усунення порушень владою конститу­ційного ладу та прав людини, на фактичну протидію таким порушенням або на зміну персонального чи організаційного оформлення публічної влади. Відповідно, важко очікувати від такого спротиву дотримання вимог законності, норм пи­саного права та відповідної процедури. Часто право на спро­тив визнається саме у ситуаціях, коли будь-які процедури, передбачені національною правовою системою, вичерпано.

Тому право на спротив фактично є правом війни, війни внутрішньої, за умов якої сторони можуть керуватися не пи­саним внутрішнім правом, а правом природним та стандар­тами, закріпленими у міжнародному гуманітарному праві. Саме зазначена особливість унеможливлює захист права на спротив національним судом або адміністративним органом у процесуальному форматі. Обмеженнями у реалізації права на спротив слід визнати не вчинення суб’єктами такого пра­ва терористичних дій та не обмеження ними прав та свобод людини й громадянина. Ці природні обмеження, як і дотри­мання суб’єктом права на спротив вимог міжнародного гу­манітарного права, є умовою фактичного визнання режиму права на спротив світовою спільнотою, та можливого юри­дичного визнання нею наслідків реалізації цього права (нову владу, новий громадський устрій тощо).

Суперечливим доктринальним питанням є право наро­дів на самоусвідомлення. Етнічне самоусвідомлення є необ­хідною ознакою народу, як суб'єкта міжнародних та національних правовідносин. Водночас право народів на самоусвідомлення сьогоденним позитивним правом не пе­редбачено; втім, це не означає відсутності такого природно­го колективного права (свободи). Право народу на само­усвідомлення (або свобода самоусвідомлення народу) є первинним правом, адже його реалізація передує виник­ненню у народу усіх інших прав, зокрема, і права на само­визначення.

Свобода самоусвідомлення є ключовою у визначенні природного характеру інституту народів; адже її відкидання, за умов прагнень держав самостійно визначати, які соціаль­ні групи є народами, а які — ні, нівелює усі визнані у праві права народів, такі як право на самовизначення, право на спротив, право на розвиток, право на мир та інші. Зважаючи на природний характер самоусвідомлення народів, слід очі­кувати поступового визнання такої свободи світовою спіль­нотою.

Вказані вище права наявні у народів, як носіїв суверені­тету, водночас вони можуть бути визнаними й за людством. Особливу складову колективних прав становлять спеціальні інститути колективних прав корінних та депортованих наро­дів. Правовий інститут прав корінних народів виник в окре­мих національних правових системах (США, Канади, Росії) і згодом був розвинений на міжнародному рівні, в першу чергу, в рамках діяльності ООН і її відповідних структур.

Постійний форум ООН з питань корінних народів став кульмінацією діяльності по залученню уваги до питань ко­рінних народів в рамках міжнародного співтовариства. Кон­цепція прав корінних народів отримала розвиток в 1957 р. у першому міжнародно-правовому документі щодо захисту прав корінних народів — Конвенції МОП № 107 про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племін­ний і напівплемінний спосіб життя в незалежних країнах. Ця концепція була переглянута в 1989 р., коли була прийня­та Конвенція МОП № 169 про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя, в незалежних країнах.

Загалом у 1970-1990-х рр. ряд досліджень експертів, які стали частиною міжнародної правової доктрини, сприяли розвитку статусу корінних народів. У 1982 р. була створена Робоча група щодо корінних народів ООН, у завдання якої входила розробка міжнародних норм про права корінних на­родів, результатом чого стала Декларація ООН з питань прав корінних народів 2007 р. 1993 рік був проголошений ООН Міжнародним роком корінних народів світу, потім під егі­дою ООН було утворено Постійний форум з питань корін­них народів (2002 р.). Також в рамках ООН діє Спеціальний доповідач ООН по ситуації з правами людини і основними свободами корінних народів. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН було проголошено Друге Міжнародне деся­тиріччя корінних народів світу (2005-2014 роки), темою яко­го є «Партнерство в ім'я дій та гідності».

Ключовим міжнародним актом у сфері захисту прав ко­рінних народів є загадана Декларація про права корінних на­родів. Сімнадцять з 46 статей Декларації стосуються культу­ри корінних народів і способів її захисту та поширення шляхом заохочення безпосередньої участі корінних народів в процесі прийняття рішень та надання їм доступу до таких ресурсів, як освіта рідною мовою та інших ресурсів. П’ятнадцять статей Декларації стосуються участі корінних народів у прийнятті рішень, що впливають на їхнє життя, включаючи реальну участь в демократичній формі правлін­ня державою. Декларація підтверджує право корінних наро­дів на самовизначення і визнає права на існування і права на землю, територію і ресурси.

У Декларації визнається, що корінні народи, позбавлені засобів до існування, мають право на обґрунтоване і спра­ведливе відшкодування. Важливим є те, що в Декларації ви­знається незаконною дискримінація корінних народів, зао­хочується повна й ефективна участь корінних народів у прийнятті всіх рішень які їх зачіпають, а також їх право роз­виватися окремо, відповідно до своїх власних поглядів на економічний і соціальний розвиток.

У Декларації підкреслюється, що корінні народи мають право на гідне життя, на збереження і зміцнення своїх влас­них інститутів, культур і традицій, а також що вони володі­ють правом розвиватися в обраному ними напрямку у відпо­відності зі своїми потребами і прагненнями. У Декларації йдеться як про колективні, так і індивідуальні права, про права на культуру і самобутність, права на освіту, охорону здоров'я, роботу, рідну мову та інші права.

Відповідно до Декларації, корінні народи мають право визначати структуру і обирати членів до складу своїх інсти­тутів у відповідності зі своїми власними процедурами. Корінні народи також мають право визначати обов'язки окремих осіб по відношенню до їх громад. Корінні народи мають право на заохочення, розвиток і збереження своїх ін- ституціональних структур і своїх особливих звичаїв, духо­вності, традицій, процедур, практики і, в тих випадках, коли вони існують, правових систем або звичаїв, відповідно до міжнародних стандартів у галузі прав людини.

Згідно ст. 38 Декларації держави в консультації і в спів­робітництві з корінними народами повинні вживати дієвих, в тому числі законодавчих заходів, для досягнення цілей Декларації. Корінні народи мають право на доступ до фінан­сової та технічної допомоги з боку держав і шляхом міжна­родного співробітництва у цілях здійснення своїх прав (ст. 39 Декларації). Корінні народи мають право на доступ і швидке рішення в рамках справедливих процедур врегулювання кон­фліктів і суперечок з державами або іншими сторонами, а та­кож на ефективні засоби правового захисту у випадку будь- яких порушень їх індивідуальних і колективних прав. У таких рішеннях належним чином беруться до уваги звичаї, тради­ції, норми і правові системи відповідних корінних народів і міжнародні права людини (ст. 39 Декларації).

Багато з прав, закріплених у Декларації, вимагають но­вих підходів до вирішення глобальних проблем, таких як розвиток, децентралізація і багатокультурна демократія. Для того щоб забезпечити глибоку повагу до самобутності корін­них народів, країнам доведеться прийняти спільну участь до вирішення проблем корінних народів, що вимагатиме прове­дення дієвих консультацій та встановлення відносин парт­нерства з корінними народами. Про права корінних народів згадано у Конвенції про біологічне різноманіття (ст. 8j).

У той же час, розвиток в Україні інститутів демократич­ної, соціальної, правової держави і громадянського суспіль­ства об’єктивно зумовлює необхідність правового забезпе­чення статусу корінних народів України як невід’ємних складових багатонаціонального Українського народу та створення передумов їх розвитку. Проблема визначення кон­ституційно-правового статусу корінних народів України як гарантії їх колективних прав та прав і свобод, обумовлює наукові дослідження в цій сфері. Конституція України 1996 р. ввела в національне конституційне право інститут корінних народів.

Згідно ст. 11 Конституції України держава сприяє розви­ткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутнос­ті всіх корінних народів України; в рамках п. 3 ст. 92 права корінних народів повинні визначатися виключно законами України; п. 3 ст. 119 Конституції вказує, що місцеві держав­ні адміністрації на відповідній території забезпечують у міс­цях компактного проживання корінних народів реалізацію програм їх національно-культурного розвитку. Аналогічні права закріплено за національними меншинами.

В Україні досі не прийнято законодавства, яке би розви­вало і конкретизувало згадані положення Конституції. Права деяких етнічних спільнот, що проживають на території України, не можуть бути забезпечені в рамках чинного зако­нодавства про національні меншини, враховуючи історичні, соціально-культурні та політичні чинники, що виникли в ре­зультаті автохтонного походження цих співтовариств.

Додамо, що відповідно до Концепції державної етнона- ціональної політики України, корінний народ — це авто-

хтонна етнічна спільнота, етногенез якої відбувся на терито­рії в межах сучасних кордонів України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами Української держави. Корінними наро­дами в Україні таким чином є кримські татари, караїми, кримчаки.

Дослідимо аспекти правового статусу депортованих на­родів як особливого носія колективних прав, що мають спе­цифічні механізми реалізації. При аналізі правових механіз­мів відновлення прав депортованих за національною ознакою особливу увагу слід звернути на особливості де­портації за національною ознакою, як міжнародного злочи­ну і на її правові наслідки. Депортація народів історично склалася як форма масових репресій, зокрема, депортації широко застосовувалися в СРСР. Для вітчизняного консти­туційного права найбільш важлива депортація кримських татар, як виселення кримськотатарського населення Крим­ської АРСР, проведене НКВС СРСР 18-20 травня 1944 р.

14 листопада 1989 р. була прийнята Декларація Верхов­ної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися примусово­му переселенню, і забезпечення їхніх прав», в правову прак­тику був введений термін «депортовані народи». Постановою Верховної Ради СРСР від 7 березня 1991 р. були скасовані законодавчі акти про статус депортованих, що обмежують їх права. 9 жовтня 1992 р. ряд пострадянських держав уклав Угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортова­них осіб, національних меншин і народів. Даний договір був ратифікований постановою Верховної Ради України № 3736-XII від 17 грудня 1993 р., десятирічний термін Уго­ди був продовжений до 2013 р. Протоколом від 30 травня 2003 р.

Угода 1993 р. беззастережно засуджує «тоталітарну практику насильницького переселення народів, національ­них меншин і окремих громадян колишнього СРСР», як зло­діяння, що суперечить загальнолюдським, гуманним прин­ципам, і вказує, що «законодавчі та інші нормативні акти, прийняті колишніми союзними, республіканськими і місце­вими органами влади та управління, посадовими особами про насильницьке переселення народів, національних мен­шин і окремих громадян колишнього СРСР, є протиправни­ми та не чинними з самого початку».

У преамбулі Угоди підтверджується «право депортова­них осіб, національних меншин і народів на відновлення іс­торичної справедливості і повернення в місця їх проживан­ня на момент депортації, усвідомлюючи, що забезпечення цього права має міждержавний характер і вимагає узгодже­них підходів як на багатосторонній, так і на двосторонній основі». Угода 1993 р. забезпечує депортованим особам, що добровільно повертаються в місця їх проживання на момент депортації, рівні з іншими громадянами політичні, еконо­мічні та соціальні права і умови для облаштування, працев­лаштування, освіти, національного, культурного і духовного розвитку. При реалізації цих норм, положень не повинні об­межуватися права і законні інтереси громадян, що прожива­ють на відповідних територіях.

На необхідність і важливість законодавчого вирішення питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих за на­ціональною ознакою, вказувалося і в Рекомендаціях учасни­ків парламентських слухань «Проблеми законодавчого регу­лювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані які і добровільно повертаються в Україну», схвалених постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 р. № 1660-III.

На сьогоднішній день, окремі питання відновлення прав депортованих за національною ознакою регулюються акта­ми Кабінету Міністрів України, зокрема: Порядком забезпе­чення депортованих осіб та членів їх сімей, які повернулися в Україну, житлом, збудованим або придбаним за рахунок бюджетних коштів, врегульованим постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2003 № 1952; Порядком по­стачання питної води в місця компактного проживання де­портованих кримських татар та осіб інших національностей в АР Крим, а також Порядком виплати компенсації витрат на переїзд і перевезення багажу депортованим кримським тата­рам та особам інших національностей і членам їх сімей, які повернулися в Україну на постійне проживання, визначеним постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2004 р. № 626.

У Законі України «Про відновлення прав осіб, депорто­ваних за національною ознакою», прийнятому парламентом 24 червня 2004 р. під № 1872-IV та ветованим Президентом України депортація визначається, як «насильницьке пересе­лення народів, національних меншин і осіб з місць постій­ного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР». У проекті Закону України, розробленому Кабінетом Міністрів України і заре­єстрованому у 2008 р. в парламенті (проект Закону № 3142) депортація (примусове переселення) визначалася, як дер­жавна політика колишнього СРСР щодо представників окре­мих національностей, що реалізувалася відповідно до при­йнятих органами державної влади колишнього СРСР рішень і включала примусове виселення осіб за національною озна­кою з місць їх постійного проживання.

Відповідні правові категорії мають лягти в основу Закону України про відновлення прав депортованих, необ­хідність у прийнятті якого є передбаченої в Конституції України та Законі «Про національні меншини в Україні». Такий закон повинен розроблятися при безумовній участі суб'єктів законодавчої ініціативи, зацікавлених органів дер­жавної влади та органів АР Крим, громадських організацій, що представляють інтереси депортованих та їхніх нащадків.

Сьогодні колективні права у вітчизняному конституцій­ному вимірі закріплено насамперед за національними мен­шинами. Як вказує Н. Мяловицька, сьогодні для визначення такої меншини найчастіше користуються визначенням, що було запропоновано Комісією з прав людини ООН у 1977 р. та з різних позицій інтерпретується в міжнародних докумен­тах. За ним національна меншина є групою, що за чисель­ністю поступається решті населення держави й не посідає панівного становища, члени якої є громадянами цієї держа­ви та мають етнічні, релігійні чи мовні риси, відмінні від рис решти населення, та які, принаймні мовчазно, виявляють со­лідарність, спрямовану на збереження своєї культури, тра­дицій, релігії чи мови.

Радянська доктрина замість категорії меншин оперува­ла поняттями народ або національність. Такі специфічні терміни використовує Декларація прав національностей України, схвалена Верховною Радою України від 1 листопа­да 1991 р. № 1771-XII. За цим актом Українська держава га­рантує всім народам, національним групам (національнос­тям), які проживають на її території:

- рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права;

- право на збереження їх традиційного розселення і іс­нування національно-адміністративних одиниць, із обов’язком держави створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур;

- право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, вироб­ництво, одержання і розповсюдження інформації;

- право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання, які можуть здійснювати ді­яльність, спрямовану на розвиток національної куль­тури, проводити масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. № 2494-XII гарантує всім національ­ним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національ­ні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначен­ня національних свят, сповідування своєї релігії, задоволен­ня потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформа­ції, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чин­ному законодавству. Пам'ятки історії і культури національ­них меншин на території України охороняються законом. За ст. 10 цього акту держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх істо­ричного й сучасного розселення.

Розвиток забезпечення прав національних меншин від­бувся через ратифікацію Україною в 1997 р. Рамкової кон­венції про захист національних меншин Ради Європи 1995 р., а у 2003 р. — Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 р. У розвиток цих міжнародно-правових актів було схвалено Закон України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 р. Цей акт визначає де­кілька понять, такі як мовна група, мовна меншина, регіо­нальна мовна група, мови національних меншин (мова мен­шини, що об'єднана спільним етнічним походженням).

Згідно цього закону мовна меншина — це група осіб, що проживає в Україні, яка має спільну рідну мову, що від­різняється від державної мови, та яка за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави. Регіональні мови за рішенням місцевих рад установлені в декількох регіонах України. У ст. 10 Конституції Автономної Республіки Крим 1998 р. міститься норма, в якій визначається, що в автономії поряд із державною мовою забезпечується функціонування й розвиток, використання і захист російської, кримськота­тарської, а також мов інших національностей.

Варто вказати на проект Концепції державної етнонаці- ональної політики України, що тривалий час знаходиться на обговоренні у Верховній Раді України. За цим актом має бути визначеними зміст і спрямованість дій держави в етно- політичній сфері, що має бути покладено в основу удоскона­лення чинного та формування нового законодавства, вдоско­налення міжетнічних відносин.

За концепцією, етнічна спільнота — це стала сукупність людей, об’єднаних спільними ідентифікуючими ознака­ми — походженням, мовою, культурою, релігією, здатна до демографічного самовідтворення. Етнічними спільнотами, що є об’єктами державної етнонаціональної політики України, визначаються національна більшість, корінні наро­ди, національні меншини, етнічні групи, репатрійовані ет­нічні спільноти (репатріанти), українська діаспора.

Національна більшість — це сукупність громадян України, які відносять себе до чисельно домінуючого укра­їнського етносу (титульної української етнічної нації) — провідного суб’єкта державотворення. Національна біль­шість включає в себе традиційний етнічний масив українців, окреслений етнічними кордонами, та його субетнічні (етно­графічні) групи, які відрізняються деякими рисами культур­ної і діалектної самобутності. Субетнічними (етнографічни­ми) групами національної більшості є русини, гуцули, бойки, лемки, поліщуки, пінчуки.

Меншина в меншині — це частина національної біль­шості, яка проживає в місцях компактного проживання наці­ональної меншини і становить меншість населення відпо­відної адміністративно-територіальної одиниці (наприклад, етнічні українці у місті Севастополі).

Національна меншина — це стала група громадян України не українського етнічного походження, яка тради­ційно (не менше 100 років) проживає на території України в її сучасних державних кордонах, є чисельно меншою за ет­нічних українців, має спільні етнічні, мовні, культурні, релігійні характеристики, що відрізняють її від решти на­селення, і виявляє бажання зберігати й розвивати свою етнокультурну ідентичність. Національними меншинами в Україні є албанці, білоруси, болгари, вірмени, гагаузи, гре­ки, євреї, литовці, молдовани, німці, поляки, роми, росіяни, словаки, татари, угорці, чехи.

Етнічна група — це етнічна спільнота, що сформувала­ся на території України протягом радянського періоду її іс­торії та після здобуття нею незалежності, об'єднана ознака­ми спільної етнічної ідентичності, яку прагне зберегти, інтегрована своїм життєвим укладом в українське суспіль­ство або демонструє прагнення до такої інтеграції.

Репатріанти — це особи, які належать до тих автохтон­них етнічних спільнот, що в минулому були депортовані з території України і виявили бажання повернутися до неї. До репатріантів відноситься частина українців, що зазнала ма­сової депортації, кримські татари, німці, а також болгари, ві­рмени, греки Криму;

Національно-культурна автономія — це сукупність гро­мадських інститутів, створених громадянами України, які відносять себе до певної національної меншини, для само­стійного вирішення питань, пов'язаних зі збереженням сво­єї етнокультурної ідентичності.

Проект концепції визначає заходи посиленої підтримки, як тимчасові заходи, що вживаються державою для забезпе­чення реальної рівності прав і свобод об'єктів державної етнонаціональної політики, які перебувають у найгіршому соціальному, правовому або культурному становищі, через встановлення пільг, створення інших спеціальних сприятли­вих механізмів реалізації прав, свобод і потреб етнічних спільнот.

Проект Концепції передбачає повне забезпечення фун­даментальних прав етнічних спільнот:

- права співвіднесення (ідентифікації) себе з тією чи іншою етнічною спільнотою та вільне (безперешкод­не) виявлення своєї ідентичності;

- права на самобутність (існування) і захист від загроз;

- права на повагу, на розвиток і виявлення своїх осо­бливостей;

- права на батьківщину, на захист від геноциду і ви­гнання;

- права на недискримінацію, на рівність перед законом.

Також проект Концепції передбачає наявність спеціаль­них (компенсаційних) прав етнічних спільнот:

- права на користування рідною мовою, права на осві­ту, на інформацію рідною мовою;

- права на об’єднання у власні організації;

- права на безперешкодні контакти з історичними бать- ківщинами, зі своїми співвітчизниками в інших краї­нах;

- права на пропорційний доступ до державної та муні­ципальної служб;

- права на самоврядування в питаннях збереження і розвитку своєї мови і культури;

- права вільно сповідувати свою релігію або переко­нання та створювати релігійні організації;

- права зберігати та розвивати національні культуру і традиції (звичаї);

- права на використання національної символіки, на відновлення національної топоніміки, охорону істо­ричних пам’яток етнічних спільнот.

Новим актом з питань забезпечення колективних прав етнічних спільнот є Стратегія захисту та інтеграції в україн­ське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року, схвалена указом Президента України від 8 квітня 2013 р. № 201/2013. Метою цієї Стратегії є визначен­ня засад захисту та інтеграції в українське суспільство ром- ської національної меншини шляхом забезпечення рівних прав і можливостей для її участі в соціально-економічному та культурному житті держави, а також активізації співпраці з громадськими об’єднаннями ромів. Реалізація Стратегії має здійснюватися через забезпечення прав національних меншин з урахуванням того, що політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні права є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними.

Питання для самоперевірки:

1. Якими можуть бути механізми реалізації прав наро­дів?

2. Назвіть та охарактеризуйте ключові колективні права народів.

3. Визначте відмінності прав корінних народів.

4. Якими міжнародними правовими актами закріплю­ються права національних меншин?

5. Які зміни до законодавства України з питань прав ет­нічних груп ви можете запропонувати?

Завдання:

1. Визначте міжнародні правові акти, спрямовані на за­безпечення права на розвиток та концепції сталого розвитку народів та людства. Порівняйте категорії розвитку та стало­го розвитку у їх міжнародно-правовому вимірі.

2. Визначте акти адміністративного, кримінального, ци­вільного законодавства України у яких містяться норми, що регламентують реалізацію прав етнічних меншин.

Література:

1. Allen S. Reflections on the UN Declaration on the Rights of Indigenous Peoples / S. Allen, A. Xanthaki. — Oxford : Hart Publishing, 2011. — 620 p.

2. Azopardi Keith. Sovereignty and the Stateless Nation. Gibraltar in the Modern Legal Context / K. Azopardi. — Oxford : Hart Publishing, 2009. — 456 p.

3. Cassese Antonio. Self-Determination of Peoples: A Legal Reappraisal / A. Cassese. — Cambridge : Cambridge University Press, 1999. — 396 p.

4. Gayim E. The Principle of Self-Determination / Eyassu Gayim. — Oslo : Norwegian Institute of Human Rights, 1990. — 456 р.

5. Азиатско-Тихоокеанская декларация человеческих прав инди­видов и народов : принята 15 февраля 1988 г. на 2-й Конференции азиатско-тихоокеанских юристов [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://www. terralegis. org/terra/act/az241. html

6. Африканская хартия прав человека и народов : принята на встрече глав государств-членов Организации африканского единства 26 июня 1981 г. в Найроби [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://www. memo. ru/prawo/reg/afrika. htm

7. Бабін Б. В. Правовий статус корінних народів України : мо- ногр. / Б. В. Бабін. — Донецьк : Каштан, 2006. — 312 с.

8. Балашов Юрий Алексеевич. Проблемы разделенных народов и варианты их решения в международно-политическом контину­уме : автореф. дисс.... доктора полит. наук ; специальность 23.00.02 — политические институты, процессы и технологии / Ю. А. Балашов. — Н. Новгород, 2008. — 38 с.

9. Братковський А. В. Правові перспективи відновлення прав де­портованих за національною ознакою / А. В. Братковський // Юридична Україна. — 2010. — № 2. — С. 42-46.

10. Всеобщая декларация прав народов (Алжир, 1976 год) [Елктронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. peoples- rights. info/2011/04/

11. Декларация о воспитании народов в духе мира : принята резо­люцией 33/73 Генеральной Ассамблеи ООН от 15 декабря 1978 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ru/documents/decl_conv/declarations/life_in_peace. shtml

12. Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискри­минации на основе религии или убеждений : принята резолю­цией 36/55 Генеральной Ассамблеи ООН от 25 ноября 1981 г [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ ru/documents/decl_conv/declarations/relintol. shtml

13. Декларация о правах коренных народов : принята резолюцией 61/295 Генеральной Ассамблеи ООН от 13 сентября 2007 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ ru/documents/decl_conv/declarations/indigenous_rights. shtml

14. Декларация о праве народов на мир : принята резолюцией 39/11 Генеральной Ассамблеи от 12 ноября 1984 г. [Електронний ре­сурс]. — Режим доступа: http://www. un. org/ru/documents/decl_ conv/declarations/right_to_peace. shtml

15. Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам : принята резолюцией 1514 (XV) Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1960 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ru/documents/decl_conv/ declarations/colonial. shtml

16. Декларация о распространении среди молодежи идеалов мира, взаимного уважения и взаимопонимания между народами : принята резолюцией 2037 (XX) Генеральной Ассамблеи от 7 декабря 1965 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http:// www. un. org/ru/documents/decl_conv/declarations/youth_peace_ ideals. shtml

17. Декларация об установлении нового международного экономического порядка : принята резолюцией 3201 (S-VI) Генеральной Ассамблеи ООН от 1 мая 1974 г. [Електронний ре­сурс]. — Режим доступа : http://www. zonazakona. ru/law/ abro/240/

18. Декларация принципов терпимости : принята резолюцией 5. 61 Генеральной конференции ЮНЕСКО от 16 ноября 1995 г [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ ru/documents/decl_conv/declarations/toleranc. shtml

19. Декларация социального прогресса и развития : принята резо­люцией 2542 (XXIV) Генеральной Ассамблеи ООН от 11 дека­бря 1969 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http:// www. un. org/ru/documents/decl_conv/declarations/socdev. shtml

20. Дохинская декларация о финансировании развития : принята резолюцией 63/239 Генеральной Ассамблеи ООН от 24 декабря 2008 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ru/documents/decl_conv/declarations/doha_findev. shtml

21. Йоханнесбургская декларация по устойчивому развитию : при­нята на Всемирной встрече на высшем уровне по устойчивому развитию в Йоханнесбурге 26 августа — 4 сентября 2002 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www. un. org/ ru/documents/decl_conv/declarations/decl_wssd. shtml

22. Международный пакт о гражданских и политических правах : принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамблеи от 16 декабря 1966 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http:// www. un. org/ru/documents/decl_conv/conventions/pactpol. shtml

23. Мяловицька Ніна. Права національних меншин: європейський досвід / Н. Мяловицька // Віче. — 2013. — № 17. — С. 12-18.

24. Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою : проект Закону України № 3142, дата реєстрації 11 ве­ресня 2008 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http:// gska2. rada. gov. ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33290

25. Про засади державної мовної політики : Закон України від 3 липня 2012 р. № 5029-VI // Відомості Верховної Ради України. — 2013. — № 23. — Ст. 218.

26. Про Концепцію державної етнонаціональної політики України : проект Закону № 2560а від 5 липня 2013 р. [Електронний ре­сурс]. — Режим доступа : http://w1. c1. rada. gov. ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=47852

27. Про національні меншини в Україні : Закон України від 25 червня 1992 р. № 249412 // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 529.

28. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин : Закон України від 15 травня 2003 р. № 80215 // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 30. — Ст. 259.

29. Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року : указ Президента України від 8 квітня 2013 р. № 201/2013 [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/201/2013

30. Сулейманова Шукран Саидовна. Самоопределение народов Северного Кавказа в процесс трансформации Российской госу­дарственности: историко-политологический анализ : автореф. дисс.... доктора полит. наук ; специальность 23.00.02 — поли­тические институты, процессы и технологии / Ш. С. Сулейманова. — М., 2011. — 20 с.

31. Хутаба Даут Витальевич. Взаимодействие и реализация международно-правовых принципов равноправия и самоопре­деления народов и территориальной целостности государств : автореф. дисс.... канд. юрид. наук ; специальность 12.00.10. — международное право. европейское право / Д. В. Хутаба. — М., 2011. — 19 с.

32. Цагараев Марат Асланбекович. Этнополитические проблемы разделенных народов: политико-правовые основы их регулиро­вания (на примере осетинского народа) : автореф. дисс.... канд. полит. наук ; специальность 23. 00. 02 — политические институты, процессы и технологии / М. А. Цагараев. — М., 2009. — 19 с.