II. ОСОБИСТІ ПРАВА ЛЮДИНИ У СУЧАСНОМУ ПРАВІ

• Сутність особистих прав

• Класифікація особистих прав

• Види громадянських прав та їх зміст

• Приватність в теорії прав людини

Пріоритетним та важливим елементом системи прав і свобод людини є особисті права і свободи, які є індивідуаль­ними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства, і не можуть бути ніким ска­совані чи припинені.

Особисті (громадянські) права — це природні права, які людина одержує від народження. Їх держава визнає за люди­ною. Вони є невід’ємним елементом свободи людини і забез­печують особі не тільки життєво важливі умови існування, а також надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності. Саме тому їх поширюють не тільки на гро­мадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що пе­ребувають на її території. Боротьба з порушеннями осо­бистих прав і свобод утворює сферу кримінального та адміністративного права. Особисті права належать до, так званого, «першого покоління» прав людини. Саме ці права в першу чергу були проголошені французькою «Декларацією прав людини і громадянина» і «Біллем про права», який увійшов до складу Конституції США. Про них писали Локк, Джеферсон, Пейн, Руссо, Кант і багато інших мислителів.

Науковці не дійшли згоди щодо найменування цієї гру­пи прав. В юридичній літературі пропонується використову­вати назви: «громадянські права», «особисті права», «осо­бисті (громадянські) права». Вважається, що доцільно говорити про «особисті права і свободи», оскільки вживан­ня терміна «громадянські» щодо цієї категорії прав може призвести до їх ототожнення з правами громадян у цілому або ж із правами громади. Вітчизняний дослідник проблеми П. М. Рабінович запропонував іменувати зазначену катего­рію прав особистісними. Однак з такою пропозицією важко погодитися, оскільки цей термін вказує на приналежність названої групи прав тільки особистості, тоді як насправді вони належать будь-якій людині незалежно від того, чи є вона особистістю в загально-філософському розумінні цьо­го поняття.

Також їх можна визначити як можливості людей, що ха­рактеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задово­лення матеріальних та духовних потреб. Громадянські права можуть бути різними в різних суспільствах та різних епохах.

Однак за своїм змістом вони є найбільш точним, кон­центрованим втіленням суті природного права — свободи окремої, автономної особи. Саме тому в сучасних демокра­тичних країнах ці права за юридичною силою не тільки не поступаються національним законам всіх рівнів, а й мають стосовно до них пріоритетну юридичну дію. Цей принцип також закріплен і в Конституції України — міжнародні дого­вори становлять невід’ємну частину національного законо­давства України, тобто є національним законодавством як фактично, так і в правозастосовній площині, з урахуванням ієрархії національно-правових норм. Конституція в Україні має найвищу юридичну силу і визначає дійсність інших нормативно-правових актів, про що ідеться в законі. «Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвер­дження, прийняття договору, приєднання до договору. Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися та іншим шляхом, про який домовилися сторони» (ст. 8 Закону України «Про міжнародні договори України»). Особисті права також викладені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права і в Загальній де­кларації прав людини.

За Конституцією України до громадянських прав і сво­бод відносяться:

- право на життя (ст. 27);

- право на повагу гідності (ст. 28);

- право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29);

- недоторканність житла (ст. 30);

- таємниця листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції (ст. 31);

- невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);

- свобода пересування, вільний вибір місця проживан­ня для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.

Дані права надійно охороняються. Зокрема, в Консти­туції України зазначається, що кожному гарантується судо­вий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування мате­ріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіган­ням, використанням та поширенням такої недостовірної ін­формації (ст. 32).

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

- перша група прав охоплює: право на життя, на свобо­ду особи та на фізичну цілісність;

- друга група прав включає: право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації, пра­во на недоторканність житла, свободу пересування та кримінально-правові і процесуальні гарантії осо­бистих прав і свобод.

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у між­народно-правових документах, які визнані всіма цивілізова­ними державами світу. Зокрема, в ст. З Загальної декларації прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 за­значається, що «право на життя захищається законом і жод­на людина не може бути навмисно позбавлена цього права». Положення міжнародно-правових актів повністю відобра­жені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст. З Основного Закону зафіксовано, що «людина, її жит­тя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю». У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань.

Право на життя є першоосновою всіх прав і свобод лю­дини.

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблем­них питань:

- проблема часових меж поняття «життя»;

- питання щодо права жінки вирішувати питання про припинення вагітності (право на аборт);

- проблема смертної кари;

- проблема евтаназії.

Окрема проблема — право держави на застосування смертної кари як виняткового заходу покарання. У Міжна­родному пакті про громадянські та політичні права передба­чено єдиний випадок, коли припускається позбавлення жит­тя державою на законних підставах — вирок суду про страту за скоєння особливо тяжкого злочину (ст. 6). Європейська конвенція з прав людини припускає такі підстави позбав­лення життя: захист будь-якої особи від незаконного насиль­ства; здійснення правомірного арешту або запобігання втечі особи, що законно утримується під вартою; правомірно вжите право з метою придушення бунту чи заколоту (ст. 2).

Однак, у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари та вживаються заходи щодо її скасування. Практично всі європейські країни, в тому числі і Україна, її не застосовують. Хотілося б навести основні аргументи про­ти смертної кари.

1. Не держава надала людині право на життя. Життя — це природне право кожної людини і держава не повинна по­збавляти людину того, що вона не надавала. Стосовно зло­чинців, що скоїли особливо небезпечні злочини, то обов'язок держави — ізолювати таку особу від суспільства та створи­ти умови, щоб вона ніколи туди не повернулася (неможли­вість втечі з місць позбавлення волі).

2. Згідно з кримінологічними дослідженнями, смертна кара не є фактором, що стримує злочинність.

3. Смертна кара не враховує можливість судової помил­ки.

22 лютого 2000 р. Верховна Рада України скасувала смертну кару як вид покарання. Стаття 23 проекту Кон­ституції присвячена праву на життя, яке в чинній Конституції закріплювалося ще в той час, коли в Україні існувала смерт­на кара. Нова редакція Конституції України, приведена у відповідність до вимог ст. 1 Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950), вимагає повного та беззастережного скасування смертної кари. Тобто статтю про заборону смертної кари приведено до європейського стандарту. Новелою ст. 23 проекту Кон­ституції є право на придбання зброї з метою захисту себе і своєї родини. Відомо, що право на придбання зброї в укра­їнському контексті сприймається неоднозначно. Водночас ставлення багатьох сучасних країн до подібного права не є негативним. Частина четверта ст. 23 проекту передбачає встановлення законної процедури реалізації даного права. Аргументом на користь запровадження права на придбання зброї є те, що громадяни України не завжди можуть розрахо­вувати на ефективний захист поліції (міліції). Зброя в якості інструмента самозахисту необхідна не тільки бізнесменам, журналістам, працівникам правоохоронних органів, але та­кож фермерам, колекціонерам, літнім людям тощо.

4. Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його проханням з метою позбавити зайвих страж­дань. Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евта­назія — це введення людині, яка помирає, будь-яких лікар­ських чи інших засобів або здійснення будь-яких дій, що ведуть до швидкого та безболісного настання смерті. Пасивна евтаназія — це припинення надання людині медичної допо­моги, спрямованої на продовження життя, що прискорює на­стання природної смерті. Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України забороняється задоволення прохання фізич­ної особи про припинення її життя, тобто евтаназія.

Із правом на життя тісно пов'язані проблеми щодо: ви­користання ембріонів у медичних цілях, летаргічного сну, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів лю­дини, суїциду, клонування, сурогатного материнства.

За результатами аналізу щодо стану забезпечення Украї­ною права на життя кожній людині у цьому напрямі держа­вою вживаються певні заходи.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має пра­во на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продо­вженням припису, зафіксованого у ст. 3 Конституції України, згідно з яким, зокрема, честь і гідність людини, поряд з ін­шими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому під гідністю людини у науці конституційно­го права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реа­лізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишати­ся особистістю. На захист гідності людини спрямована ціла низка правових гарантій, серед яких зокрема:

1) ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, пово­дженню чи покаранню;

2) жодна людина без її вільної згоди не може бути підда­на медичним, науковим чи іншим дослідам;

3) право на недоторканність приватного життя;

4) право на недоторканність житла;

5) право на невтручання в особисте і сімейне життя;

6) право на свободу думки і слова;

7) право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та мо­ральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здій­сненні ними своїх повноважень.

Проте гідність є поняття моральної свідомості, яка ви­ражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві. У законодавстві України гід­ність закріплюється та охороняється:

- Конституцією України ст. 3, 21, 28, 41, 68, 105 — ви­знано гідність однією з «найвищих соціальних цін­ностей» в Україні (ст. 3), задекларовано, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (ст. 21) та що «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28);

- Цивільним кодексом України та Кримінальним ко­дексом України, зокрема у Цивільному кодексі Укра­їни: гідність визнано особистим немайновим благом (ст. 201), задекларовано право на повагу і недотор­канність «гідності та честі» фізичних осіб (ст. 297, пп. 1, 2), зафіксовано право фізичних осіб звернути­ся до суду з позовом про захист їх гідності та честі (ст. 297, п. 3), приниження «честі та гідності фізичної особи» визнано моральною шкодою, яка підлягає відшкодуванню (ст. 23).

Також в Україні діють міжнародні конвенції, що стосу­ються захисту людської гідності — «Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» та «Кон­венція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів повод­ження і покарання».

В свою чергу, честь включає в себе принаймні дві сторо­ни: об’єктивну та суб’єктивну. Під об’єктивною стороною честі слід розуміти оціночну категорію, яка направлена від суспільства до особистості. Така оцінка є постійною та зде­більшого об’єктивною, оскільки поки існує колектив (сус­пільство), його члени, взаємодіючи між собою, будуть під­лягати певній оцінці з боку інших осіб. Джерелом даної оцінки є соціально-значимі факти (інформація) про конкрет­ні діяння особи та її поведінку в цілому, оскільки його вну­трішній світ, який не має об’єктивованої форми виразу (сло­ва, письмова форма, дії тощо), не може розцінюватись як джерело інформації. Суб’єктивна сторона честі нерозривно пов’язана та формується на підставі об’єктивної. Вона є са­мооцінкою особи своєї поведінки, своїх діянь, на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріори­тетів та переконань, так званою «особистою честю».

Розглянемо наступне право та його значення — права на свободу. Сутність права на свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої залежності, а саме — рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала тощо). Згідно з Міжнародним пактом від 16. 12. 1966 р. ст. 9 закріплює — кожна людина має право на свободу та особис­ту недоторканість. Ніхто не може підлягати свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не може бути по­збавлений свободи інакше як на такій основі, і згідно з та­кою процедурою, які встановлені законом. Кожному зааре­штованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення. Стаття VII Декларації прав людини та громадянина закріплює — ніхто не може підлягати звинуваченню, затриманню або ув’язненню інак­ше, як у випадках, передбачених законом і в наказаних їм формах. Той, хто запитує, віддає, виконує або примушує ви­конувати основані на свавіллі накази, підлягає покаранню; але кожен громадянин, викликаний або затриманий на під­ставі закону, повинен безперечно коритись: у випадку опору він несе відповідальність.

Одним із фундаментальних прав є право на особисту недоторканність фізичної особи, закріплене у ст. 29 Кон­ституції України, ст. 3 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 5 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.), ст. 9 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права (1966 р.) та ст. 289 Цивільного кодек­су України. Право на особисту недоторканність фізичної особи є цивільним суб’єктивним особистим немайновим правом, яке спрямоване на забезпечення недоторканності фізичної (тілесної), психічної та моральної цілісності фізич­ної особи і включає в себе можливість використовувати своє тіло та його частини у межах, що встановлені законодав­ством, надавати дозвіл чи забороняти втручання з боку ін­ших осіб у процес формування власної душевної організації та системи моральних цінностей і устоїв, а також вимагати від усіх та кожного не порушувати цієї цілісності фізичної особи як єдиного біопсихосоціального організму та вико­ристовувати заходи захисту у разі такого порушення. Осо­биста недоторканність включає в себе: фізичну (тілесну, соматичну) недоторканність; психічну недоторканність; мо­ральну недоторканність.

Стаття 29 Конституції України закріплює, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в по­рядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вар­тою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сім­десяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмо­тивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно пові­домлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захис­ника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскар­жити в суді своє затримання.

У ст. 3 Загальної декларації прав людини (1948 р.) гово­риться, що кожна людина має право на життя, свободу і на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 5 «Право на свободу та особисту недоторканність» закріплюються Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.):

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторкан­ність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

- законне ув’язнення особи після засудження її компе­тентним судом;

- законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення вико­нання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

- законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчинен­ні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вва­жається необхідним запобігти вчиненню нею право­порушення чи її втечі після його вчинення;

- затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання непо­внолітнього з метою допровадження його до компе­тентного органу;

- законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання пси- хічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

- законний арешт або затримання особи з метою запо­бігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екс­традиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінфор­мований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій за­кон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засі­дання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати проваджен­ня, в ході якого суд без зволікання встановлює законність за­тримання і приймає рішення про звільнення, якщо затри­мання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпече­не правовою санкцією право на відшкодування.

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1) ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2) у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи мо­жуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звіль­няється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за­тримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3) кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затриман­ня, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися пра­вовою допомогою захисника;

4) кожний затриманий має право у будь-який час оскар­жити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус» і застосовується прак­тично в усіх країнах континентальної Європи);

5) про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необ­хідності запобігти злочинові чи припинити його, уповнова­жені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрун­тованість якого протягом 72 годин має бути перевірена су­дом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протя­гом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобіган­ня особливо тяжким злочинам.

Також хотілось підкреслити ще одне особисте право людини — право на захист, оскільки вище йшла мова про обмеження особистої недоторканості.

Право людини на захист своїх прав закріплено у пере­важній більшості конституцій європейських держав: Азербайджану (ст. ст. 26, 60), Албанії (ч. 2 ст. 42), Андорри (ч. 1,2 ст. 10), Білорусі (ч. 1 ст. 60, ст. 61), Болгарії (ст. 56), Вірменії (ст. 18), Греції (ч. 1 ст. 20), Грузії (ч. 1,3 ст. 42), Естонії (ч. 1 ст. 15), Іспанії (ч. 1 ст. 24, ч. 2 ст. 53), Італії (ч. 1 ст. 24), Латвії (ч. 1 ст. 92), Ліхтенштейну (ст. 43), Литви (ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 30), Люксембургу (ст. 13), Македонії (ч. 1 ст. 50), Молдови (ст. 20, ч. 1,2 ст. 26), Нідерландів (ст. 17), Німеччини (ч. 4 ст. 6, ч. 4 ст. 19), Польщі (ч. 1 ст. 77, ст. ст. 78, 79, 80), Росії (ст. ст. 45, 46), Румунії (ст. 21, ч. 1 ст. 24), Сан- Марино (ч. 1,2 ст. 15), Сербії (ст. 22), Словаччини (ч. 1,2 ст. 46), Словенії (ч. 4 ст. 15, ч. 1 ст. 23, ст. 25), Туреччини (ч. 1 ст. 40), Угорщини (п. 1,5 §57), Хорватії (ч. 1 ст. 18), Фінляндії (п. 1 §21), Чехії (ч. 1,2 ст. 36 Хартії основних прав і свобод), Чорногорії (ст. ст. 19, 20). Зазначені статті розташовані у розділах (главах) конституцій цих країн, де мова йдеться про права та свободи людини і громадянина, а у Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. навіть виокремлен­ні в окремий підрозділ, який має назву «Засоби охорони сво­бод і прав». В інших державах континентальної Європи (Австрії, Бельгії, Боснії і Герцеговини, Данії, Монако, Норвегії, Франції, Швейцарії, Швеції) розглядуване право на конституційному рівні не регулюється, а діє через систе­му галузевого законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Основного Закону України, дер­жава гарантує кожному захист прав і свобод у судовому по­рядку, і не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин вважає, що його права і свободи порушені або створюються перешкоди для їх реалізації. При цьому відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно ч. 2 ст. 64 не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч. 2 ст. 55 Конституції України визначено перелік дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які можуть бути оскаржені в суді. А в деяких країнах це право навіть га­рантується. Наприклад, у ч. 3 ст. 120 Конституції Республіки Словенія від 25 червня 1991 р. зазначено, що «гарантується судовий захист прав і законних інтересів громадян і органі­зацій від рішень і дій адміністративних органів та носіїв публічно-владних повноважень».

Право кожного на судовий захист закріплено в консти­туціях Азербайджану (ч. 1 ст. 60), Албанії (ч. 2 ст. 42), Андорри (ч. 1,2 ст. 10), Білорусі (ч. 1 ст. 60), Вірменії (ч. 1 ст. 18), Грузії (ч. 1 ст. 42), Естонії (ч. 1 ст. 15), Іспанії (ч. 1 ст. 24), Італії (ч. 1 ст. 24), Латвії (ч. 1 ст. 92), Литви (ч. 1 ст. 30), Люксембургу (ст. 13), Македонії (ч. 1 ст. 50), Молдови (ст. 20), Нідерландів (ст. 17), Росії (ч. 1 ст. 46), Румунії (ч. 1 ст. 21), Сербії (ч. 1 ст. 22), Словаччини (ч. 1 ст. 46), Словенії (ч. 4 ст. 15), Фінляндії (п. 1 §21), Чехії (ч. 1,2 ст. 36 Хартії основних прав і свобод) Наприклад, у ч. 1 ст. 24 Конституції Королівства Іспанія від 27 грудня 1978 р. закріплено, що «кожен має право на ефективний захист судді і суду при здійсненні своїх законних прав і інтересів, і у ніякому разі не допускається відмова у такому захисті», в Конституціях Андорри (ч. 1 ст. 10) та Румунії (ч. 1 ст. 21) встановлено, що «будь-яка особа може звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів», у Конституції Литви (ч. 1 ст. 30) записано, що «особа, конституційні права або свобо­ди якої порушуються, має право звернутися до суду», а за Конституцією Італії (ч. 1 ст. 24) — «усі можуть у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів».

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожно­го на гарантовану державою охорону його житла від неза­конного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає право власни­ків, законних орендарів або наймачів житла чи іншого воло­діння від проникнення до житла чи іншого володіння, про­ведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Житло — є продовженням людської особис­тості, важлива гарантія її свободи і недоторканності. Недарма склалася приказка: «Мій будинок — моя фортеця». Конституція України зазначає, що проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюва­тися тільки за рішенням суду. Винятки з цього правила до­пускаються тільки для порятунку життя людей і майна (на­приклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Відповідно до ст. 379 ЦК України, житлом фізичної осо­би є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призна­чені та придатні для постійного проживання. Інше, крім житла, володіння особи — це земельні ділянки, гаражі, по­греби, інші будівлі господарського, у тому числі виробничо­го, призначення, будь-які інші об'єкти, щодо яких людина здійснює право володіння.

Недоторканність житла повністю поширюється не тіль­ки на осіб, які мають постійне чи тимчасове житлове примі­щення, а й на всіх осіб, де б вони не проживали. Відтак, ма­ють бути забороненими незаконне проникнення до будь-якого приміщення, в якому тимчасово проживають гру­пи людей (казарми і кубрики військовослужбовців, палати в лікарнях, келії в монастирях, кімнати в дитячих будинках та інтернатах тощо), незаконне проведення у ньому огляду чи обшуку.

Крім того, Кримінальний кодекс України (ст. 36) прямо вказує на те, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком притягнення до кримінальної відпові­дальності застосування зброї або будь-яких засобів чи пред­метів для відвернення протиправного насильницького втор­гнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Як виняток із правила про те, що проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку допускається лише за вмотивованим рішенням суду, законом може бути встановлений інший порядок проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Але Конституція України обмежує його лише невідкладними випадками, які можуть бути пов'язані з метою, по-перше, врятування життя людей та майна або, по-друге, безпосереднього переслідування осіб, які підо­зрюються у вчиненні злочину. Окремі обмеження зазначено­го права також можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в'їзд в Україну і виїзд з України. Це осо­бисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України, може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозво­лі на в'їзд до України. У той же час, громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України.

Свобода пересування і право на вибір місця проживан­ня, вперше було передбачене ст.ми 13 і 14 Загальної декла­рації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винят­ком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в ін­ших країнах і користуватися цим притулком.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, га­рантується свобода пересування, вільний вибір місця про­живання, право вільно залишати територію України, за ви­нятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час по­вернутися в Україну в інтересах національної або громад­ської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я і моралі та прав і свобод інших людей. Згідно зі ст. 64 Конституції України та Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1999 р., свобода пересування обмежується лише в умовах воєнних надзвичайних обставин і лише на території, на якій запроваджено надзвичайний стан.

Свобода пересування як конституційно-правовий інсти­тут пройшла довгий еволюційний шлях історичного розви­тку, зазнаючи періодів заборони і дозволу, видозмінюючись залежно від політико-правового та соціального рівня розви­тку суспільних відносин. Проте лише у другій половині XX ст. свобода пересування стала невід’ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права, та набу­ла закріплення в документах універсального та регіонально­го характеру. Положення про свободу пересування містяться в конституціях і законах багатьох держав світу (Іспанія, Італія, Канада, ФРН, Японія тощо).

Наступним видом громадянських прав людини є її пра­ва у сфері сімейного та особистого життя, які значною мі­рою залежать від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому суспільству. Стаття 32 Основного Закону декла­рує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, ви­користання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної інформації відно­ситься інформація про усиновлення, грошові вклади, запові­ти, стан здоров’я, особисті стосунки людини тощо.

Таємниця особистого і сімейного життя — ще одна грань свободи особи. Конституція України забороняє зби­рання, збереження, використання і поширення конфіденцій­ної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визна­чених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та членів її сім’ї, держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкоду­вання моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної інформації. Як пра­вило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особис­тій і діловій репутації людини та членів її сім’ї.

До того ж Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місце­вого самоврядування, установах і організаціях з відомостя­ми про себе, які не є державною та іншою захищеною зако­ном таємницею. Як випливає із ст. 32 Конституції України, право на невтручання в особисте і сімейне життя гаранту­ється конституційними нормами, згідно з якими:

1) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Винятком є випадки, передбачені законом, коли це по­трібно в інтересах національної безпеки, економічного до­бробуту та прав людини;

2) кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, уста­новах і організаціях з відомостями про себе. Виняток ста­новлять випадки, коли такі відомості є державною або ін­шою захищеною законом таємницею;

3) кожному гарантується судовий захист права спросто­вувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації;

4) кожному гарантується право на відшкодування мате­ріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіган­ням, використанням та поширенням недостовірної інформа­ції про себе і членів своєї сім'ї.

Проте питання невтручання у особисте і сімейне життя на міжнародному рівні практично слабо врегульоване, на­приклад, у 1997 р. у зв'язку з трагічною загибеллю принце­си Діани та численними фактами порушення ст. 8 Євро­пейської конвенції про захист прав людини, яка передбачає недоторканність приватного життя особи, депутати Парла­ментської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) закликали розро­бити Європейську конвенцію про захист приватного життя, якою встановити принципи, що гарантуватимуть від втру­чання у приватне життя особи без її згоди.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції, встановлене у ст. 31 Конституції України, передбачає заборону для будь-кого без згоди людини, яка направляє або одержує листи, спілкуєть­ся по телефону, телеграфу, факсу або за допомогою інших засобів поштового, електричного та електронного зв'язку, знайомитися з її листуванням чи іншою кореспонденцією, прослуховувати її телефонні розмови тощо, а також розголо­шувати їх зміст або сам факт листування, телефонної розмо­ви, відправлення чи одержання грошового переказу, теле­грами та іншої кореспонденції.

Звичайно, що кожна людина самостійно визначає, чи повинні бути її листування, телефонні розмови тощо таєм­ними — для всіх, чи тільки для близьких або, навпаки, для сторонніх осіб.

Згідно зі ст. 36 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», лист, адресований ре­дакції, може бути використаний у повідомленнях і матеріа­лах, якщо при цьому не змінюється зміст листа і не порушу­ються положення цього Закону, тобто особа, яка відправляє листа до редакції друкованого засобу масової інформації, не вправі розраховувати на те, що зміст листа залишиться неві­домим всім. Взагалі листи, телеграми тощо є власністю адре­сата, але якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої людини, то на її опублікування потрібна згода остан­ньої, а долучена до кримінальної справи така кореспонден­ція може бути лише у разі, якщо у ній містяться відомості, що мають значення для правильного вирішення справи.

За порушення таємниці листування, телефонних роз­мов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, встановлено кримі­нальну відповідальність (ст. 163 Кримінальний кодекс України).

Водночас, законодавством України передбачено певну (і досить значну) кількість випадків, коли таємниця листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції може бути легально порушено.

Право на свободу думки і совісті передбачає свободу від будь-якого ідеологічного контролю. Людина сама вирішує, яким духовним цінностям їй надавати перевагу.

Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в ін­тересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголо­шенню інформації, одержаної конфіденційно, або для під­тримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до норм міжнародного права, обмеження на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони по­винні строго узгоджуватись з законом, мати праведну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні намагати­ся бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репута­ції, гідності особи, національної безпеки, громадського по­рядку, авторського права, здоров'я і моралі.

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права ст. 19 закріплює: кожна людина має право безперешкодно дотримуватись своїх поглядів; кожна людина має право на вільне висловлення своєї думки; це право включає свободу шукати, отримувати та поширювати всякого роду інформа­цію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, пись­мово або за посередництвом друку або художніх форм вира­ження, або іншими способами за своїм вибором.

Деякі автори слушно зазначають, що думка є завжди вільною, тому не потребує законодавчого регулювання. Стосовно свободи слова, то, як зазначає Баглай М. В., всі де­мократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вба­чаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомислення і прав меншин.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборо­на цензури, що передбачено ч. 3 ст. 15 Конституції України. Цензура — це постійний контроль офіційної влади за зміс­том, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції.

Свобода слова — право людини вільно висловлювати свої думки — розглядається прихильниками лібералізму як одна з найважливіших громадянських свобод. В теперішній час охоплює свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і ЗМІ); в меншій мірі стосу­ється до політичної і соціальної реклами (пропаганди). Ідеологія лібералізму ставить державну цензуру, або будь- яку іншу форму державного примусу до висловлення погля­дів або відмови від них, поза законом.

Свобода слова тісно пов'язана з питаннями встановлен­ня істини, самоврядування, забезпечення гнучкості політич­ної системи, самореалізації особи, природних прав людини та їх захисту. Історично свобода слова витворилася як ін­струмент для забезпечення інформованості і підтримки ви­сокого рівня компетентності державних органів влади. Наприклад, англійський «Білль про права 1689 р». гаранту­вав членам Парламенту повну свободу обговорення справ королівства і чиновників, без чого його робота була б нее­фективною. Ця властивість свободи слова до сих пір цінить­ся навіть деякими авторитарними режимами, які залишають невеликі і безпечні для своєї стабільності «острівці свобо­ди» (наприклад, позбавлені цензури малотиражні газети), щоб мати об'єктивні дані про те, що ж реально відбувається в регіоні та за його межами. Ширше, ця свобода є однією з найважливіших умов для пошуку і встановлення істини (Джон Мілль, «Про свободу»).

Іншим аспектом «Білля про права» 1689 р. було те, що в ньому Парламент розглядався як вищий представницький орган національного самоуправління, а це означає, що право на інформацію про роботу уряду виходить від народу. З роз­витком демократії останнє набуло особливої актуальності.

З точки зору демократії як політичної системи, найваж­ливішою ознакою свободи слова є поширення такої інфор­мації, яка може вплинути на результат виборів чи на роботу уряду. В більшості сучасних ліберальних демократій зако­нодавчі обмеження незначні і запроваджуються тільки на час виборчих кампаній: публікації в ЗМІ повинні чітко дава­ти зрозуміти, чи є їхньою метою вплив на вибори і хто ре­ально несе за це відповідальність. Для того, щоб люди були достатньо поінформовані напередодні виборів, їм повинні бути доступні різні точки зору. Це насамперед відноситься до основних для виборців джерел інформації (на сьогодні це телебачення) і забезпечується або доступом до широкого ряду вільних від цензури і незалежних одне від одного дже­рел, або ж політикою плюралізму в ЗМІ, які займають моно­польне становище.

У деяких країнах (США, Велика Британія, Австралія) передбачено високу матеріальну відповідальність та кримі­нальні покарання за порушення законів про друк. У законо­давстві окремих країн встановлено порядок конфіскації пу­блікацій, що містять неприпустиму інформацію.

Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і громадяни­на, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і поширювати інформацію усно, письмово або в ін­ший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

У науковій літературі зазначається, що світогляд і дум­ка — споріднені категорії, тому право кожного на свободу світогляду слід сприймати як один із різновидів права на свободу думки. Право на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання забезпечується:

- можливістю вільно збирати, зберігати, використову­вати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (п. 2 ст. 34 Конституції України):

- правом на свободу віросповідання, безперешкодно відправляти релігійні культи та обряди (п. 1 ст. 35 Конституції України);

- правом на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56 Конституції України).

Стаття 9 Європейської конвенції гарантує свободу дум­ки, совісті і віросповідання. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також сво­боду сповідувати свою релігію або переконання як одноосо­бово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в бого­служінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів. Свобода сповідувати релігію або пере­конання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в ін­тересах громадської безпеки, для охорони громадського по­рядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод ін­ших осіб.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має пра­во на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колек­тивно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене за­коном лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконан­ня військового обов'язку суперечить релігійним переконан­ням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замі­нене альтернативною (невійськовою) службою.

Стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права говорить:

- Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу спо­відувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у від­правленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.

- Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переко­нання на свій вибір.

- Свобода сповідувати релігію або переконання підля­гає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, по­рядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб.

- Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'я­зуються поважати свободу батьків і у відповідних ви­падках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань.

При цьому необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держа­ви, а школа — від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституційних обов'язків. Винятком є члени релігійних ор­ганізацій, які з огляду на релігійні переконання (релігійна заборона брати в руки зброю) здійснюють свій військовий обов'язок шляхом проходження альтернативної військової служби. Держава не втручається у здійснювану в межах за­кону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяль­ність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлен­ня до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь- яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

Водночас є держави, які віддають перевагу певній релі­гії. Так, у Греції східно-православна церква Конституцією держави оголошена панівною, в Болгарії ця ж релігія є тра­диційним віросповіданням. При цьому держава гарантує свободу всіх церков та відправлення релігійних культів, а також їх участь у суспільному житті. Церква має значний вплив на політику правлячих кіл у Латинській Америці, у мусульманських державах. Вона тісно взаємодіє з громад­ськістю та урядами Західної Європи, США, Японії. Існування державної релігії означає фінансування церкви та її шкіл за рахунок державного бюджету, визнання її прав у вирішенні низки питань щодо регламентації особистого життя громадян (регламентація шлюбів, реєстрація наро­джень тощо). У такому становищі перебувають, наприклад, англіканська церква у Великій Британії, лютеранство у Скандинавських країнах, католицизм у країнах Латинської Америки; в ісламських державах (Іран, Йорданія, Пакистан, Лівія) інститути релігійного права мають юридичну силу, створюються релігійні суди тощо. У Бельгії, Голландії та ФРН діє інститут юридичного визнання церкви державою, що мало відрізняється від статусу державної релігії. Однак важливо те, що таке пріоритетне становище однієї з релігій не тягне за собою обмеження свободи віросповідання для інших релігій.

На нашу думку, право на свободу та особисту недотор­канність у контексті прав і свобод людини та грома­дянина охоплює:

- таємниці листування, телефонних розмов,

- невтручання у особисте і сімейне життя,

- право невтручання у приватне та сімейне життя,

- недоторканність житла.

Саме ця позиція прослідковується у практиці Євро­пейського суду з прав людини, де використовується поняття приватності. У сучасній теорії прав людини виділяють чоти­ри аспекти приватності:

- інформаційна приватність (встановлення правил збо­ру та обігу персональних даних, таких як інформація кредитних установ та медичні записи);

- тілесна приватність (захист від втручань стосовно фізичного стану людей, наприклад, тестування щодо вживання наркотиків та обстеження порожнин тіла);

- комунікаційна приватність (безпека та приватність поштових відправлень, телефонних розмов, електро­нних повідомлень та інших видів комунікації);

- територіальна приватність (встановлення обмежень на втручання в домашнє та інше навколишнє середо­вище, наприклад, робоче місце чи громадське ото­чення).

Проте для реалізації прав людини повинні бути гарантії реалізації особистих прав та свобод людини і громадянина встановлені Конституцією України:

- винятки щодо таємниці листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбаче­них законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформа­цію неможливо (ст. 31 Конституції України);

- не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічно­го добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

- кожний громадянин має право знайомитися в орга­нах державної влади, органах місцевого самовряду­вання, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною зако­ном таємницею (ст. 32 Конституції України). У світо­вій практиці це право зазвичай встановлюється кон­ституціями колишніх тоталітарних держав;

- кожному гарантується судовий захист права спросто­вувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої ін­формації, а також право на відшкодування матеріаль­ної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіган­ням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

- заборона цензури (ч. З ст. 15 Конституції України);

- ст. 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Питання для самоперевірки:

1. Які особисті права людини Ви знаєте в міжнародній та національній практиці?

2. Як формувалися особисті права людини та якими правовими актами вони закріплюються?

3. Розшифруйте термін «хабеас корпус» та презумпція невинуватості? Чим вони відрізняться?

4. Вискажіть власне ставлення до заборони чи необхід­ності введення смертної кари?

5. Як на Вашу думку буде вірно віднести право на сво­боду слова до особистих чи політичних прав?

Завдання

1. Знайдіть відображенні у Конституції України осно­вні права людини у міжнародних джерелах та порівняйте сутність закладеної думки, знайдіть їх схожість та відмін­ність, обґрунтуйте.

2. Наведіть приклади рішень, прецедентів європей­ської практики з захисту особистих прав людини.

Література:

1. Калініченко О. Теоретико-правові ідеї захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина / О. Калініченко // Право України. — 2005. — № 5. — С. 21-24.

2. Карпачова Н. Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод лю­дини та проблеми їх реалізації в Україні / Н. Карпачова // Право України. — 2009. — № 4. — С. 4-21.

3. Карпачова Н. Порушення права іншої людини є порушенням прав кожного з нас : [щоріч. доп. омбудсмана про дотримання та захисту прав і свобод в Україні] / Н. Карпачова // Техно­полис. — 2009. — № 8. — С. 55-59.

4. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав громадян Украї­ни за кордоном : спец. доп. уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Н. Карпачова — К., 2006. — 192 с.

5. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод люди­ни в Україні : доп. уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Н. Карпачова. — К., 2002. — 412 с.

6. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод люди­ни в Україні : доп. уповноваженного Верховної Ради України з прав людини / Н. Карпачова. — К., 2004. — 530 с.

7. Качан Л. Права людини і ціна вітчизняної бюрократії / Л. Ка­чан // Людина і праця. — 2011. — № 1. — С. 9.

8. Мельник М. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельниченко проти України» : правові пробл. викон. / М. Мель­ник // Вибори та демократія. — 2005. — № 4. — С. 47-51.

9. Миронова Г Право людини на життя: проблемні питання укра­їнського законодавства / Г Миронова // Право України. — 2006. — № 9. — С. 52-55.

10. Миронова Г Право пацієнта на вибір методів лікування: «білі плями» українського законодавства / Г. Миронова // Право України. — 2009. — № 3. — С. 59-64.

11. Міжнародна хартія прав людини : зб. док. / відп. ред. А. М. Шле- паков. — К. : Наук. думка, 1991. — 52 с.

12. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права : факульт. протокол до Міжнар. пакту про громад. та політ. права / відп. за вип. С. Головатий. — К. : Укр. Правн. Фундація, 1995. — 40 с.

13. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва / С. Головатий. — К. : Укр. Правн. Фундація, 1995. — 16 с.

14. Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова : зб. між- нар. орг «Артикль 19». — К. : Міленіум, 2003. —140 с.

15. Мічурін Є. Класифікація обмежень майнових прав фізичних осіб / Є. Мічурін // Право України. — 2008. — № 4. — С. 124-130.

16. Мокуо Юкіє. Юкіє Мокуо: «Права людини починаються з прав дитини» : [інтерв’ю з головою Представництва Дит. Фонду ООН в Україні Юкіє Мокуо / записала Оксана Миколюк] // День. — 2011. — 24 трав. — № 87. — С. 6.

17. Офіційні документи європейської спільноти щодо тендерної рівності. — К., 2004. — 71 с.

18. Права людини: основні міжнародно-правові документи : зб. док. / упоряд. Ю. Качуренко. — К. : Наук. думка, 1989. — 248 с.

19. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: підручн. / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко; за заг ред. Погорілка В. Ф. — К. : Наукова думка; Прецедент, 2006. — 344 с.

20. Права человека и вооруженные конфликты: учебн. для высших военных учебн. заведений / отв. ред. проф. В. А. Карташкин. — М. : Изд-во НОРМА, 2001. — 384 с.

21. Права человека: учеб. пособие / А. Д. Гусев, Я. С. Яскевич, Ю. Ю. Гафарова и др. ; под общ. ред. А. Д. Гусева и Я. С. Яскевич. — Мн. : «ТетраСистемс», 2002. — 304 с.

22. Права человека: учебник для вузов / отв. ред. чл.-корр. РАН, д. ю. н. Е. А. Лукашева. — М. : Издательство НОРМА, 2002. — 573 с.

23. Проти катувань: європейські механізми запобігання катуван­ням та поганому поводженню / Правозахисна група. — Х. : Права людини, 2007. — 227 с.

24. Рамкова конвенція про захист національних меншин (Страсбург 1 лют. 1995 р.). — К. : Фенікс, 2004. — 16 с.

25. Рекомендації Європейських інституцій щодо боротьби з дис­кримінацією в Україні / [Укр. Гельсін. спілка з прав людини; відп. за вип. Є. Захаров; ред. В. Яворський]. — Х. : Права люди­ни, 2008. — 224 с.

26. Руднєва О. Міжнародні стандарти захисту прав дітей в право­вій системі України / О. Руднєва // Юридична Україна. — 2010. — № 7. — С. 21-26.

27. Тацій В. 60 років Загальній декларації прав людини / В. Тацій // Право України. — 2008. — № 12. — С. 17-22.

28. Цивільне право України: підручн. : Кн. 1 / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К. : Юрінком Інтер, 2002.

29. Чушенко В. І. Конституційне право України: підручн. / В. І. Чу- шенко, І. Я. Заяць — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. — 488 с.