I. ТЕОРІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ВІТЧИЗНЯНЕ ПРАВО

• Значимість прав людини сьогодні

• Розвиток та становлення прав людини

• Джерела прав людини

• Класифікація прав та свобод людини

В останнє десятиліття в українській громадській свідо­мості міцно утвердилася ідея прав людини, що закономірно пов'язано із загальними процесами демократизації країни в ці роки.

При будь-якому демократичному устрої, права і свободи громадян є найважливішим соціальним і політико-юри- дичним інститутом, об'єктивно виступає мірилом досягнень даного суспільства, його «візитною карткою», показником зрілості, цивілізованості. Він служить засобом доступу осо­бистості до духовних і матеріальних благ, механізмам влади, реалізації своїх інтересів, волевиявлення. У той же час це — неодмінна умова вдосконалення самого індивіда, зміцнення його статусу, гідності, незалежності, «суверенності».

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є над­нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нор­мативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об’єктивно необхідні для нормального функціонування сус­пільства і держави. Права людини встановлюють міру сво­боди, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соці­альні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’яз­ків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими пра­вами, розширення їх сфери та визначення становища люди­ни у суспільстві. Отже, права людини — складне, багатоас- пектне явище, пов’язане з ґенезою правових норм, які формулюють ці права.

На думку українського конституціоналіста В. Ф. Пого- рілка, права людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу ді­яльності у всіх сферах суспільного життя. Права людини ма­ють природну сутність і є невід’ємними від індивіда, вони позатериторіальні і позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об’єктом між­народно-правового регулювання та захисту.

Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються держа­вою, діють незалежно від їх конституційно-правового закрі­плення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

Права людини, так чи інакше, є гарантією особи. В об­мін на свою легітимність, держава надає нам обіцянки за­безпечити певні свободи та блага. Втім, як відомо, права лю­дини, та у цілому закон, постійно порушуються. Більше того, як відзначали Євгеній Пашуканіс та Мішель Фуко, за­кону не існує без порушення норми, порядку, тобто, без по­рушення самого закону. Пашуканіс писав: «Правове «спіл­кування» за своєю «природою» не є мирним, подібно до того, як торгівля на початку свого існування не виключає озброєного грабунку, але йде з ним нога в ногу.

Онтологія прав людини розглядає їх як складову загаль- носоціального права. Так, у слов’янських мовах слово «пра­во» вживається для позначення понять, котрі відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалеж­но від держави і має загальносоціальну природу, є загально- соціальним феноменом. Інше ж явище, поняття про яке та­кож позначається цим терміном — це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно розрізняти, відповідно, право загальносоці- альне і, так би мовити, спеціально-соціальне чи, умовно ка­жучи, юридичне.

Загальносоціальне право — це певні можливості учас­ників суспільного життя, які об’єктивно зумовлюються рів­нем розвитку суспільства і мають бути загальними та рів­ними для всіх однойменних суб’єктів. Саме соціальні можливості суб’єкта і становлять онтологічну сутність його прав. Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють: права людини; права сім’ї; нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, суспільних прошарків, груп, громадських об’єднань, трудових колективів тощо); права людства.

Сучасне розуміння теорії прав людини склалося після Другої світової війни на етапі проголошення «Загальної дек­ларації прав людини» Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Хоча термін «права людини» відносно су­часний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, та була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва. Саме в теорії природнього права з’являється теоретична доктрина, за якою головним джерелом права є сама природа та Бог, а не воля законодавця та держави. Поняття природного права є теоретично доктриною, яка ви­користовується для критики конкретного позитивного пра­ва, визначеного законодавцем.

Природне право — це висхідні принципи, на основі яких приймаються чинні норми і на підставі котрих здій­снюється їхнє оцінювання.

Хоча, на думку І. Берліна, права людини залежно від ха­рактеру, розрізняють на негативні і позитивні права і свобо­ди людини і громадянина, що відображає позитивні та нега­тивні аспекти свободи. Позитивні права людини фіксують обов’язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне за­безпечення, освіту, охорону здоров’я, гідний життєвий рі­вень тощо). Здійснення позитивних прав неможливо без наявності у держави достатніх ресурсів. Їх конкретне напов­нення прямо залежить від багатства країни і демократичнос­ті її політичної системи.

Негативні права визначають обов’язки держави та ін­ших людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх сво­боду. Такі права є основні, абсолютні. Їх здійснення, реаліза­ція не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають нега­тивні права. Юридичне закріплення такої групи прав і сво­бод людини є Білль про права Конституції США, зміст яко­го спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, влад­них структур.

Першим і, безумовно, найважливішим письмовим свід­ченням цього тривалого процесу є Біблія, у якій стверджува­лася найголовніша істина — людина — найцінніше з-поміж усього створеного Богом.

Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувати до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права люди­ни, можна вважати Дванадцять статей 1525 р. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 р. в Англії та відповідний шотландський Акт вимоги прав 1689 р. проголосили незаконними деякі репресивні дії уря­ду. У XVIII ст. відбулися дві важливі революції — Амери­канська в 1776 р. та Французька в 1789 р.. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва докумен­ти встановлювали певні юридичні права. Формування уяв­лень і понять про права людини почалося з найдавніших ча­сів людської історії, з витоків людської цивілізації.

В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін «права людини» виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статті Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Лібе- рейтор» у 1831 р., в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини. У XIX ст. найважливішою із правових проблем, пов’язаних із правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 р.

Проте якщо ми відштовхуємося від природньо-правової концепції, права людини — це щось трансцендентне, дане Богом або Природою. Їх не можна пізнати і описати, оскіль­ки вони глибоко метафізичні, тобто знаходяться поза реаль­ним світом. «Природні права» є посиланням на етичний принцип без будь-якого раціонального обґрунтування. Іншими словами, їх просто не існує. Це не більше, ніж заста­ріла і суперечлива модифікація теологічних концепцій про­світництвом, теорія, яка стала зручною для буржуазних революцій, що замінили трансцендентного Бога на транс­цендентні Націю, Державу, Розум і Право.

Якщо ж відштовхуватися від юридичного позитивізму, варто визнати, що права людини існують. Але в такому розу­мінні вони повинні бути позбавлені позитивної конотації, якою володіють в домінуючому дискурсі. У цьому випадку ми повинні розуміти, що права людини — це не більше, ніж нічим не гарантовані подачки держави, кинуті в наше кори­то аж ніяк не з альтруїстичних міркувань.

У XX ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Європі та Північній Америці профспіл­ки добилися затвердження законів, що гарантували робітни­кам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалості праці, добилися заборони або законодавчого ре­гулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився одна­кового права голосу для представників усіх статей. Націо­нально-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн.

Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інститу­цій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 р. разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета роззброєння, запобі­гання війнам через колективну безпеку, врегулювання кон­фліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. На Ялтинській конференції 1945 р. союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги — Організацію Об’єднаних Націй. Одразу після заснування, ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини.

Права людини, поряд з миром, правосуддям та свободою, є одним з основоположних принципів Організації Об’єд­наних Націй. Загальна декларація прав людини (1948 р.), що має в основі більш ніж 80 конвенцій та декларацій захисту прав людини, визнає права людини фундаментом свободи, правосуддя та миру. Інші історичні документи з захисту прав людини, такі як прийнята одностайно більшістю держав Віденська Декларація і Програма Дій, також стверджують, що демократія, розвиток та визнання прав людини є взаємоза­лежними та взаємопідсилюючими. Майже завершивши свою роботу з встановлення стандартів прав людини, Організація Об’єднаних Націй змінює напрям своєї діяльності в бік моні­торингу впровадження законів з прав людини.

У 1997 р. було розпочато Програму реформ Організації Об’єднаних Націй, в якій Генеральний Секретар зазначив, що права людини є комплексним питанням, яке потребує ін­теграції в усі сфери діяльності ООН. Система агенцій ООН, які працюють в Україні почала впроваджувати підхід засно­ваний на правах людини через Загальну оцінку країни (CCA) та Рамкову програму допомоги ООН (UNDAF).

У розвиток положень Декларації в рамках ООН був роз­роблений ряд міжнародних конвенцій, зокрема:

- Конвенція про незастосування строку давності до во­єнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р.;

- Конвенція про попередження злочину геноциду і по­карання за нього 1948 р.;

- Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та екс­плуатацією проституції третіми особами 1949 р.;

- Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, не­людських і таких, що принижують гідність, видів по­водження і покарання 1984 р.;

- Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм ра­сової дискримінації 1965 р.;

- Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.;

- Конвенція МОП 1958 р. про роботу і зайнятість;

- Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р.;

- Міжнародна конвенція проти апартеїду в спорті 1985 р.;

- Конвенція про політичні права жінок 1952 р.;

- Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;

- Конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р.;

- Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

- Конвенції МОП № 5, № 6, № 7, № 10, № 99, № 138;

- Конвенція про права дитини 1989 р.;

- Конвенції МОП як міжнародний кодекс праці;

- Міжнародна конвенція про захист прав робітників- мігрантів і членів їх сімей 1990 р.;

- Конвенція про статус біженців 1951 р.;

- Конвенція про статус апатридів 1954 р.;

- Протокол до Конвенції про статус біженців 1967 р.;

- Конвенція про скорочення випадків без громадян­ства 1961 р.;

- Гаазькі конвенції 1907 р.;

- Женевські конвенції 1949 р. і два додаткові протоко­ли до них 1977 р. тощо.

Саме виконання зазначених конвенції є важливим по­казником реалізації прав людини в світі. Міжнародне спів­робітництво у сфері заохочення та захисту прав людини є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики Украї­ни. У цій галузі Україна співпрацює з правозахисними орга­нами системи ООН, насамперед Радою ООН з прав людини та Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, а також Радою Європи та Організацією з безпеки та співробіт­ництва в Європі.

Метою такої співпраці є участь у вдосконаленні міжна­родних стандартів і механізмів у сфері прав людини, впрова­дження цих стандартів у національне законодавство, систе­матичне представлення та захист національних доповідей про виконання Україною міжнародних зобов’язань у галузі прав людини.

Отже, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно- правові ініціативи, у створенні яких українській державі на­лежить не остання роль і які стали візитівкою України після проголошення її незалежності. В період самостійності Ук­раїна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері. У 1993 р. Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини, який проходив у Відні (Австрія). Після якого розпо­чалося вироблення нової концепції правового статусу люди­ни, що був закріплений у Конституції 1996 р., другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання. Зокрема, ст. 22 визначає, що перелік прав і свобод, закріплених Конституцією, не є вичерпним. А це, в свою чергу, вказує на те, що держава розуміє, що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових ви­дів неврегульованих суспільних відносин, які не можуть бути заборонені лише тому, що стосовно них відсутня дія відповідних законів.

Україна відіграла значну роль у формуванні міжнарод­ної нормативно-правової бази у галузі прав людини, яка ста­ла основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світо­вої спільноти, зміцненню кредиту довіри до неї, а також змі­нам у свідомості українців, підвищенню рівня їх правової та політичної культури, усвідомленню необхідності змін ста­рого державно-суспільного укладу, ідеології, мислення, від­чуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму.

За 24 роки Незалежності України принципи прав люди­ни, закладені в законодавстві, міжнародних зобов’язаннях та Конституції України, поки що так і залишилися проекта­ми та дороговказами державного та соціального будівни­цтва, але не стали реальними підвалинами громадянського суспільства та механізмами державного управління. Націо­нальне право України вміщує в себе як теорію прав людини, що зародилася саме в міжнародному праві, так і деякі тен­денції власного правового генезису.

Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотриман­ня прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши неза­лежною державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права. Так, у Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гіднос­ті та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно зі статтею 22 Основного Закону дер­жави, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Стаття 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових за­конів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Оскільки з травня 2012 р. в Україні діє, за ініціативою Президента України, Конституційна асамблея, основна за­дача якої - розробити проект нової Конституції, то розділ ІІІ проекту Основного Закону про права і свободи названо по- новому: права, основоположні свободи, обов'язки. Такий підхід пояснюється тим, що в проекті Конституції викорис­тано термінологію офіційного перекладу Європейської кон­венції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Важливим в даному випадку є те, що європейський документ передбачає не лише захист прав фізичних осіб, але й захист прав (свобод) юридичних осіб. Зокрема, ст. 10 Конвенції говорить про свободу вираження поглядів, яка стосується не тільки людей, але також юридичних осіб — газет, інших засобів масової інформації. Крім того, в Розділі ІІІ проекту Конституції йдеться не лише про обов'язки лю­дини, але й також про обов'язки органів держави, місцевого самоврядування, інших юридичних осіб.

Стаття 17 проекту Конституції присвячена захисту люд­ської гідності. Вона фактично повторює зміст статей 21-22 чинної Конституції, проте починається з нової формули: гід­ність людини є непорушною. Саме цей вираз ми зустрічаємо у ст. ІІ-61 Хартії засадничих прав Союзу. Водночас в проек­ті Конституції знято існуючий в чинній Конституції України вираз про те, що існуючі права і свободи людини не можуть бути скасовані. По-перше, якщо Конституція стверджує, що права і свободи не є вичерпними, то це означає, що вони іс­нують незалежно від наміру національного законодавця. По-друге, непорушність прав і свобод, про яку йдеться в ст. 17 проекту Конституції, автоматично означає неможливість їх звуження чи скасування.

Як прийнято в міжнародній (європейській) практиці, окремі права, основоположні свободи та обов'язки можуть належати також юридичним особам, на чому спеціально на­голошує частина шоста ст. 17 даного проекту. Стаття 19 про­екту Конституції присвячена праву на вільний розвиток, яке в діючому Основному Законі передбачається статтею 23. На відміну від чинної норми, її оновлена версія є ширшою за змістом. Нині вона містить в собі передбачену статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) заборону рабства і примусової праці. Крім того, ст. 19 проекту поглинає зміст ст. 24 чинної Конституції, присвяче­ної забороні дискримінації. Саме з права на вільний розвиток має випливати заборона рабства, дискримінації та будь-якого іншого примусу чи тиску на людину. Норма про вільний роз­виток повинна спиратися на відповідні, тематично об'єднані, гарантії. Заборона дискримінації подається в проекті у відпо­відності до офіційного перекладу ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

У ст. 21 проекту Конституції зібрані гарантії конститу­ційного статусу громадян України: рівність перед законом, заборона примусового позбавлення громадянства, заборона вигнання громадянина за кордон або видачі його іноземній державі тощо. Зміст цієї статті відповідає положенням ст. 25 чинної Конституції України.

З іншого боку, ст. 21 проекту передбачає можливість екстраординарної видачі громадян України іноземній дер­жаві, якщо це витікає з чинних міжнародних зобов'язань України. Для порівняння: як свідчить ст. 16 Основного Закону ФРН (1949), «жоден німець не може бути виданий іноземній державі. Відступ від цього правила може бути пе­редбачений законом для видачі державі-учасниці Євро­пейського Союзу або міжнародному судові, якщо при цьому додержуються принципи правової держави». Крім того, як свідчить одна з поправок (ст. 53-2\2) до чинної Конституції Франції, «республіка може визнати юрисдикцію Міжнарод­ного кримінального суду згідно з умовами, передбаченими договором, підписаним 18 липня 1998 р.».

Стаття 21 даного проекту містить в собі також принцип рівності громадян перед законом, який перенесено сюди з частини першої ст. 24 чинної Конституції, де він поки що штучно узгоджується з принципом заборони дискримінації. Варто підкреслити, що заборона дискримінації має стосува­тися не лише громадян України, але й будь-яких інших фі­зичних осіб, людини як такої.

В правовій думці права людини прийнято розглядати з різних аспектів для все більшого уявлення про їх важливість та необхідність. По-перше, Права людини — це її правові можливості. Права людини окреслюють певну сферу авто­номного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановлен­ні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою, юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Вони фор­муються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як пра­вового інституту є поступове, але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за рахунок вклю­чення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються дер­жавою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи па- терналістським запитам державної влади.

По-друге, права людини визнаються в певному розумін­ні як природні. Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права людини вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

По-третє, права людини є невід'ємними. Вони невід'єм­ні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридично­му розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характерис­тика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскіль­ки права і свободи людини і громадянина визначають най­важливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою. Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідаль­ність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок дер­жави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, дія­ми чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повнова­жень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

По-четверте, права людини є необхідними для її нор­мального існування і розвитку. Передусім права людини є необхідними в екзистенціальному значенні як елемент соці­ального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично ді­єздатною, реалізувати свою життєву програму. Ступінь реа­лізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

По-п'яте, права людини повинні визнаватися та гаранту­ватися державою в обсязі загальновизнаних міжнародних стандартів. Визнання державою прав і свобод людини і гро­мадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших за­конодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвер­дження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежувати­ся. Так, згідно з приписами Конституції України, права і сво­боди людини і громадянина повинні визначати зміст і спря­мованість діяльності Української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відно­син поділяються на природні, особисті, політичні, економіч­ні, гуманітарні, соціальні.

До природних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та ме­дичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистих прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, сво­боду пересування і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадяни­на слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і прово­дити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управ­лінні державними справами, у референдумах, вільно обира­ти і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права - право володіти, ко­ристуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До соціальних Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпе­чення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло, та ін.

Також існує та інша класифікація — за сферою реаліза­ції їх в суспільному житті:

- особисті (громадянські) права - це природні, осново­положні, невід’ємні права і свободи людини. В свою чергу вони поділяються на такі дві групи: — фізичні права: право на життя, особисту недоторканість, сво­боду пересувань, вибір місця проживання тощо; — духовні права: право на ім’я, честь і гідність тощо;

- політичні — можливості (свободи) громадянина ак­тивно брати участь в управлінні державою та у гро­мадському житті, впливати на діяльність різних дер­жавних органів, а також громадських організаціях політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські організації і брати участь у їх діяльності, на проведення зборів, мітингів тощо;

- соціальні — можливості (свободи) людини і грома­дянина володіти, користуватися та розпоряджатися соціальними благами та послугами, наданими сус­пільством та державою, а також набувати і захищати їх в порядку, межах, формах і у спосіб, що передбаче­ні Конституцією та законами України. Наприклад: право на вільну працю (вибір виду діяльності, без­печні умови праці, гарантовані мінімальні розміри їх оплати та тощо), право на соціальне забезпечення, страхування, відпочинок, гідний рівень життя тощо;

- екологічні — можливості і свободи користуватися природним середовищем як місцем проживання. Це право на сприятливе довкілля; відшкодування шко­ди, завданої здоров’ю і майну екологічними правопо­рушеннями; на природокористування тощо. Грома­дянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан довкілля і його вплив на здоров'я населення. Така ін­формація ніким не може бути засекречена. ;

- економічні — можливості (свободи) людини і грома­дянина володіти, користуватися та розпоряджатися економічними благами, а також набувати та захища­ти їх у порядку, межах, формах у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України. Це право на приватну власність, підприємницьку діяльність, віль­не розпорядження робочою силою тощо;

- культурні — це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духо­вних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на викорис­тання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість тлщл ;

- інформаційні — це можливості користуватися роз­маїтістю правових послуг, заснованих на інтелекту­альних інформаційних технологіях і технологіях зв'язку. Це права на доступ до інформації, на розпо­всюдження інформації будь-яким законним спосо­бом, на захист від шкідливої інформації тощо.

Проте деякі автори виділяють такі групи прав і свобод, як: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сі­мейні, культурні, особисті. О. В. Фрицький, зокрема, визна­чає окремими групами природні (особисті), громадянські, політичні права і свободи, проголошені буржуазними рево­люціями; соціально-економічні, які ґрунтувалися на соці­альному вченні; колективні, або солідарні, права, проголо­шені, головним чином, країнами третього світу.

Щоправда, іноді в літературі трапляються й інші класи­фікації, наприклад, поділяють на соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші права і свободи. Хоча в цій класифікації конституційні права і сво­боди людини та громадянина взаємно переплітаються, про­те це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, де всі елементи мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Ця класифікація сприяє глибшому розумінню їх сут­ності та соціального призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.

Існує класифікація за так званими «поколіннями прав людини». Ця класифікація прав людини, відповідно до їх іс­торичного розвитку поділяється на три, але все частіше з'являється думка про виокремлення четвертого покоління.

Першим поколінням прав людини є засновані на тради­ційних ліберальних цінностях права і свободи, які визнача­ли межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей. Перше покоління прав людини сформувалося в період буржуазних революцій. Перше покоління прав закріпило наступні види прав люди­ни — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недо­торканність особи тощо.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закрі­плюють права людини - Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (1679) і Білль про права (1689), Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), Французька Декларація прав людини і громадянина (1789), Велика хар­тія вольностей (1215), Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.). Тому відлік першого покоління прав людини мож­на вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. Принцип юридичної рівності, який став основою універ­сальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру. Важливим напрямком у розвитку першого поко­ління прав людини відіграла німецька класична філософія з ії уявленням про саму людину та відділення держави від церкви, розвиток національних релігійних організації.

Історично в першому поколінні прав людини закріплю­ються і свободи. Свободи людини — негативні повноважен­ня фізичних осіб, як індивідуальні, так і колективні. Свободи реалізуються шляхом усунення державного регулювання з тієї чи іншої поведінки особи. Свободи, таким чином, вира­жають незалежність індивіда від влади держави у певних діях і визначають межі державного втручання у сферу осо­бистості. В літературі і законодавстві багатьох країн не про­водиться різниці між змістом і сенсом понять свобод і прав, тому усталена юридична формула «права і свободи» зустрі­чається повсюдно. Також є приклади вживання конструкції «право на свободу». Проголосити те чи інше право свобо­дою — означає визнати авторитет і компетентність суб'єкта права у даній діяльності беззаперечним і вищим, ніж авто­ритет і компетентність держави.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально- економічного становища та культурного рівня. Воно сфор­мувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного стату­су. Важливим періодом становлення другого покоління прав людини був період соціалістичних революцій.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без органі­заційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Каталог природних і гро­мадянських прав і свобод людини поповнився соціально- економічними і соціально-культурними правами і свобода­ми в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені Штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права зна­йшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про еконо­мічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Становлення третього покоління прав людини пов'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, загостренням глобальних світових проблем після Другої сві­тової війни, політичний розподіл світових сил, гонка за озброєнням, холодна війна, використання ядерної зброї. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних форму­лювань прав людини, створення міжнародних пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у пи­таннях про права людини, надбання наднаціонального ха­рактеру законодавствами тих держав, що підписали міжна­родні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в на­прямку створення співтовариства правових держав. До тре­тього покоління належать такі права: на політичне, еконо­мічне, соціальне і культурне самовизначення; на економічний та соціальний розвиток; на користування спільним спадком людства; на мир; на здоров'я та безпечне довкілля; на гума­нітарну допомогу тощо. Найбільш важливим напрямком третього покоління було становлення права людини на без­печне існування в світі.

У XXI ст. починається становлення четвертого поколін­ня прав людини. Четверте покоління прав людини сьогодні не є сформованим і на його розвиток, у зв'язку із глобаліза­цією, виникають різні точки зору щодо його призначення, предмету та сфери.

Згідно з першою точкою зору, четверте покоління прав людини пов'язане з науковими відкриттями в галузі мікробі­ології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (напри­клад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для ін­шої сім'ї, вирощування органів людини з її стовбурових клі­тин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонуван- ня людини та встановлення інших правових меж). До переліку четвертого покоління прав людини умовно відно­сять: зміну статі; трансплантацію органів; клонування; вико­ристання віртуальної реальності; одностатеві шлюби; штуч­не запліднення; евтаназію; незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами; на вільний доступ до мережі Інтернету.

Згідно другої точки зору, четверте покоління прав люди­ни пов'язане з розвитком «корпоративного» виду держави, тобто об'єднання держав за економічними цілями. На­приклад, Європейський Союз на початку свого створення був Європейським об'єднанням вугілля та сталі, сьогодні ЄС має єдину валюту, митний кордон, органи влади, грома­дянство. Проте перехід до «корпоративної» держави руйнує національні риси держави, держави втрачають свою індиві­дуальність, руйнується їх особистий історичний, правовий, економічний, культурний генезис.

Розуміння прав людини як її певних можливостей має місце, так чи інакше, у працях багатьох юристів, суспіль­ствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони мо­жуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

- права людини — це певним чином унормована її сво­бода;

- права людини — це певні її потреби чи інтереси;

- права людини — це її вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;

- права людини — це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як здається, досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанці­ональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки катего­рія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відо­бразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризу­ються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються, насамперед, змістом прав людини, кількісні — поняттям обсягу прав людини.

Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав лю­дини є, наприклад, у ст. 22 Конституції України. Зокрема, частина 3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не до­пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав люди­ни. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається розглядуваної нами про­блеми обмежування прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини і є основним наслідком їх­нього обмежування.

Хотілося також підкреслити, що права людини не є ем­піричною категорією, а це доктрина, котра будується на фун­даментальних принципах. Серед принципів прав людини є наступні:

- Універсальність та невід’ємність: права людини є універсальними та невід’ємними. Всі люди світу ма­ють ці права. Людина, якій ці права належать, не може добровільно відмовитися від них. Так само інші люди не можуть позбавити її цих прав.

- Неподільність: права людини є неподільними: грома­дянського, культурного, економічного, політичного чи то соціального характеру, вони є невід’ємною час­тиною гідності кожної людини. Отже, всі ці права мають рівний правовий статус та апріорі не можуть бути розташованими в порядку ієрархії.

- Взаємозалежність та взаємозв’язок: реалізація одно­го права часто залежить, цілком або частково, від ре­алізації інших прав. Наприклад, реалізація права на здоров’я може за певних обставин залежити від реа­лізації права на освіту чи права на інформацію.

- Рівність та недискримінація: всі індивідууми є рівни­ми серед людей, та рівними за гідністю, притаманній кожній людині. Усі люди мають право користуватися правами людини без дискримінації за будь-якими ознаками, як то раса, колір шкіри, стать, етнічна при­належність, вік, мова, релігія, політичні чи інші пе­реконання, національне чи соціальне походження, ін­валідність, майновий або інший стан, як пояснюють органи з нагляду за виконанням угод з дотримання прав людини.

- Участь та інтеграція: кожна окрема людина та всі люди разом мають право приймати активну, вільну та цілеспрямовану участь в громадянському, економіч­ному, соціальному, культурному та політичному роз­витку, в якому можуть бути реалізовані права люди­ни та основні свободи, робити свій внесок в цей розвиток та отримувати з нього користь.

Відповідальність та верховенство закону: держави та інші відповідальні сторони несуть відповідальність за до­тримання прав людини. У зв'язку з цим, вони мають викону­вати правові норми та стандарти, котрі містяться в докумен­тах з прав людини. У разі недотримання відповідальними сторонами своїх зобов'язань, постраждалі правовласники мають право у відповідності до передбачених законом пра­вил та процедур розпочати в суді відповідної юрисдикції або іншій судовій інстанції судову справу щодо належної компенсації збитків.

На сьогоднішній день гостро стоїть питання про реаль­не забезпечення проголошених засад. Навіть після дев'яти років незалежності про якісь практичні великі правові до­сягнення України говорити рано. Сьогодні важливо те, як ці права працюють на конкретну людину... Локальні питання мають вирішуватися на місцях, а місцева влада мусить за­йматися не населенням, а кожною людиною окремо.

Не розробляється сьогодні державна концепція про на­прями реформування державних структур відповідальних за захист прав людини. Така байдужість з боку владних структур врешті може призвести до того, що Україна поки­не стіни парламентської Асамблеї Ради Європи. Діюча сис­тема державних інститутів не спроможна належним чином захистити права людини, оскільки вона колись була скон­струйована, безумовно, не для такого завдання. Інтереси людини повинні привілеювати по відношенню до держав­них інтересів.

Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли на рівні із повним забезпеченням людських прав на свободу совісті та інших моральних прав, частково — свободу слова, не ви­конується соціальний захист.

Актуальним було створення в Україні інституту Омбудс­мена — уповноваженого з прав людини. Важливим штрихом його створення стало те, що на цю посаду була обрана жінка. Омбудсмен в Україні має широкі повноваження. Пріоритети своєї діяльності уповноважений з прав людини вбачає, у пер­шу чергу, у захисті прав дитини, рівноправ’ї статей, захисті прав ув’язнених, захисті прав депортованих народів.

Проте, незважаючи на проблеми реалізації прав люди­ни — права людини, демократія та верховенство права є основними цінностями для України. Україна прагне, аби всі права людини — громадянські, політичні, економічні, соці­альні чи культурні — шанувалися повсюдно, відповідно до положень, викладених у Загальній декларації прав людини та повторно підтверджених на Всесвітній конференції з прав людини, що відбулася в 1993 році. Крім того, Україна спри­яє дотриманню прав жінок, дітей, представників меншин та біженців чи шукачів притулку.

Питання для самоперевірки:

1. Як розвивалась теорія прав людини у національному та міжнародному законодавстві?

2. Що значить термін «права людини»?

3. Назвіть характерні риси прав людини?

4. Якими правовими актами регулюються права людини?

5. Які власні пропозиції щодо розвитку прав людини Ви можете запропонувати?

Завдання:

1. Прослідкуйте розвиток прав людини у наступних правових актах (Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (1679), Білль про права (1689), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), Французька Декларація прав людини і громадянина (1789), Велика хартія вольностей (1215)) та зробіть порів­няльну характеристику з нормами Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950).

2. Зробіть порівняльну характеристику діяльності Організації Об’єднаних Націй та Ліги Націй (мета створен­ня, повноваження, сфери впливу, видані нормативні акти, керівні органи, стан на момент створення та сьогодні тощо).

Література:

1. Freeman, Michael (2002). Human rights: an interdisciplinary approach. Wiley-Blackwell. с. 15—17. ISBN 9780745623559.

2. Seymour Drescher, Abolition: A History of Slavery and Antislavery (2009)

3. Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав лю­дини / М. Антонович — К., 2000. — 261 с.

4. Благодир Ангеліна. Обмеження прав особистості у сфері кри­мінального судочинства / А. Благодир // Підприємництво, гос­подарство і право. — 2011. — № 3. — С. 96-99.

5. Віднянський С. В. Участь України у соціальній та гуманітарній діяльності ООН // Актуальні проблеми міжнародних відно­син. — 2005. — № 58 — С. 133—141.

6. Всеобщая декларация прав человека 1948 г. / Международное право в документах: учеб. пособие. — М., 2000. — С. 101-106.

7. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментарі до ст. 9 Конституції України) // Українське право. — 1998. — № 1.

8. Зленко А. В. Роль ООН у захисті соціальних цінностей люди­ни // ООН у системі міжнародних відносин. Історичний досвід та перспективи. — К. : Либідь, 1995. — С. 71-85.

9. Конституційне право України: підруч. / за ред. В. Ф. Пого- рілка. — 2-е вид., доопр. /НАН України; Ін-т держави і пра­ва. — К. : Наук. думка, 2000. — 732 с.

10. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. — 1996. — 13 липня.

11. Корчевна Л. Проблема свободи у західній і східній інтерпрета­ціях / Л. Корчевна // Право України. — 2004. — № 11. — С. 115-118.

12. Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посібн. — Вид. 4-те, виправл. та доповн. — К. : Атіка, 2006. — 568 с.

13. Крат В. Переважні права: теоретичний та практичний аспект / В. Крат // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9. — С. 72-74.

14. Крусс В. К теории пользования конституционными правами и свободами человека / В. Крусс // Государство и право. —

2004. — № 6. — С. 14.

15. Кузнєцов Володимир. Розуміння права: методи та моделі філо­софії права / В. Кузнєцов // Філософська думка. — 2004. — № 1. — С. 120-136.

16. Мельничук О. Поняття права на освіту в аспекті інтегративної юриспруденції / О. Мельничук // Юридична Україна. — 2011. — № 4. — С. 10-14.

17. Обушний М. І. Партологія: навч. посібн. / Примут М. В., Шве­да Ю. Р // за ред. М. І. Обушного. — К. : Арістей. — 2006. — 432 с.

18. ООН признала доступ в интернет базовым правом человека / лента. ру, 18:31, 7 июня 2011 Український моніторинг // Міжнародна інтеграція України. — 2002. — № 2.

19. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: підручн. / Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. // за заг. ред. Погорілка В. Ф. — К. : Наукова думка; Прецедент, 2006. — 344 с.

20. Постанова КМУ від 12 червня 1998 року № 852 «Про запрова­дження механізму адаптації законодавства України до законо­давства Європейського союзу».

21. Права та свободи людини і громадянина в сучасному світі : бі- бліогр. покажч. / Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка ; [уклад. А. Г Габер, наук. ред., відп. за вип. Л. В. Бабій]. — Івано- Франківськ, 2011. — 55 с.

22. Права человека и вооруженные конфликты: Учебник для высших военных учебных заведений / отв. ред. проф. В. А. Кар- ташкин. — М. : Изд-во НОРМА, 2001. — 384 с.

23. Права человека: учеб. пособ. / А. Д. Гусев, Я. С. Яскевич, Ю. Ю. Гафарова и др. ; под общ. ред. А. Д. Гусева и Я. С. Яске­вич. — Мн. : «ТетраСистемс», 2002. — 304 с.

24. Права человека: учебник для вузов / отв. ред. чл.-корр. РАН, д. ю. н. Е. А. Лукашева. — М. : Изд-во НОРМА, 2002. — 573 с.

25. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Верховна Рада України; Закон від 17. 07. 1997 № 475/97-ВР

26. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Верховна Рада України; Закон від 23. 12. 1997 № 776/97-ВР

27. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: навч. посібн. / Рабінович П. М., Хавронюк М. І. — К. : Атіка, 2004. — 464 с.

28. Рисдал Р Проблемы защиты прав человека в объединенной Европе / Р Рисдал // Государство и право. — 1993. — № 4.

29. Свобода релігії та віросповідання в Україні в контексті дотри­мання міжнародних стандартів з прав людини та основних сво­бод / за ред. В. Яворського; УХС з прав людини. — Х. : Фоліо,

2005. — 92 с.

30. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручн. / пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 664 с.

31. Стахов Н. Н. Права человека и гражданина: история и совре­менность/ Н. Н. Стахов // Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку. — К., 1997 — 135 с.

32. Стефанчук Р До питання законодавчого закріплення системи особистих немайнових прав фізичних осіб / Р. Стефанчук // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 11-15.

33. Стефанчук Р. Зміст особистих немайнових прав фізичних осіб / Р. Стефанчук // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 10-13.

34. Стефанчук Р. Право на особисту недоторканність фізичних осіб (цивільно-правовий аспект) / Р Стефанчук / Юридична Украї­на. — 2005. — № 5. — С. 64-68.

35. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: навч. посібн. — Львів: Тріада плюс, — 2004. — 528 с.