III. ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ЛЮДИНИ (ГРОМАДЯНИНА) У СУЧАСНОМУ ПРАВІ

• Генезис політичних прав

• Система політичних прав

• Класифікація та зміст політичних прав

• Виборчі права та виборчі системи

Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі сус­пільних відносин, які виникають у процесі здійснення дер­жавної влади.

Політичні права, як і особисті, часто називають негатив­ними в тому розумінні, що держава, на відміну від забезпе­чення соціально-економічних прав, не зобов’язана вживати позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від втручання в політичні права і свободи. Отже, негативні права — це свобода людини від держави, право людини на невтручання з боку держави. Однак, на відміну від особис­тих прав, політичні спрямовані не на забезпечення автономії особи, а на реалізацію її як активного учасника політичного процесу. Цінність цієї категорії прав полягає в тому, що вони створюють умови для зміцнення зв’язків між громадяни­ном, суспільством, державою. Політична свобода є однією із складових особистої свободи: людина як розумна істота, но­сій політичної свідомості та політичної волі може виступати як самостійний та вільний учасник політичного процесу. Політичними називають свободи, які дають можливість гро­мадянину брати участь в управлінні державними і суспіль­ними справами, в політичному житті суспільства. До них належать свобода зборів, мітингів, право на участь в управ­лінні державою, право об’єднуватися в політичні партії тощо. Цим самим долається відчуження громадянина від держави.

Політичні права — це, як правило, права тільки грома­дян певної країни. Вони пов'язані із участю в політичному житті держави, в управлінні державними справами, і тому мати їх не можуть всі особи, що знаходяться в межах країни.

Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем.

Друга група суб'єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із правомочностей — невід'ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобо­да слова і друку, свобода союзів, свобода зборів.

Дуже часто до другої групи належить також свобода слова. Проте на думку автора, свобода слова близько ото­тожнюється з свободою думки, що є особистим правом, еле­менти якого можна прослідити в різних проявах громадсько­го та політичного життя держави та суспільства.

Фактичне здійснення основних політичних прав і сво­бод можливе лише за допомогою норм національного права, які повинні передбачати ефективні механізми та процедури їх реалізації.

Особливість політичних прав і свобод полягає, насампе­ред, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Цей принцип підкреслює право народу та нації брати участь у вирішенні державних питань та формування органів влади. Оскільки в Україні признається єдине громадянство, то за­кріплення політичних прав та свобод за громадянами Украї­ни є безспірним.

Водночас варто зазначити, що політичні права та свобо­ди мають самостійне значення, та саме так вони закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права (1966 р.). Важливою особливістю політичних прав і свобод є те, що вони в певних ситуаціях можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, в діяльності відповід­них об'єднань, політичних партій, профспілкових організа­цій, державних структур.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод відносяться:

- свобода думки і слова;

- свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій;

- право на звернення до органів державної влади і міс­цевого самоврядування, право петиції;

- право на об’єднання;

- право на участь в управлінні державними справами;

- виборчі права.

Також до політичних прав і свобод прийнято іноді від­носити у міжнародній практиці право на страйк та право стачек. На нашу думку, ці права є виключно економічно- соціальними, оскільки повинні гарантуватися державою та є похідними від права на працю та права на соціальний захист

Конституція України до політичних прав і свобод відно­сить: право на свободу думки та слова (ст. 34), право на віль­не вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об'єднань у політичні партії та громадські організа­ції (ст. 36), право на участь в управлінні державними справа­ми (ст. 38), право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38), право вільно обирати та бути обрани­ми до органів державної влади та органів місцевого само­врядування (ст. 38), право мирно, без зброї збиратися та про­водити збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39), право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40), пра­во на страйк (ст. 44).

Найважливішим політичним правом є виборча право- суб'єктність громадянина, яка складається з активного та пасивного виборчого права, що відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні представниць­ких установ, а також проводити до них своїх представників. Більш докладно виборче право буде розглянуто в розділі, присвяченому інституту виборів.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобо­да поширення інформації. Для сучасного суспільства голо­вними є правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання інформації.

Разом із тим загальним правилом є те, що свобода ви­словлювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США в 1931 р. у рішенні за справою Heap проти штату Міннесота ухвалив: «Свобода слова і сво­бода преси... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними». Законодавство США передба­чає покарання за такі види зловживань свободою вислов­лювання думок: за наклеп і образу, за непристойність, за під­бурювання до вчинення злочину або правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики. У шведському Акті про свободу друку 1974 р. (зі змінами 1976 р.) наведено досить докладний перелік злочинів проти свободи друку, караних відповідно до закону в судовому порядку: висловлювання в друкованому засобі, що містять у собі підбурювання до вчи­нення державної зради, зради батьківщині, підбурювання до війни, кримінального злочину, невиконання громадянських обов’язків та ін.

Свободу думки і слова як одне з фундаментальних прав людини закріплено у багатьох міжнародних документах, зо­крема у Загальній декларації прав людини, Міжнародному договорі про громадянські та політичні права, Європейській конвенції про захист прав і фундаментальних свобод люди­ни. Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлюван­ня певних думок, їх оприлюднення, чого часто бояться анти­народні режими, переслідуючи так званих інакомислячих.

Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції) — це можливість вільного вираження особою своїх поглядів і переконань у будь-якій формі, можливість особи на власний розсуд збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію в усній, письмовій формі або в будь-який інший спосіб (винятки щодо реалізації цього права мають закрі­плюватися в законі); це — заборона цензури (ч. 3 ст. 15 Конституції). Реалізація даного права конкретизована в Законах України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 p., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 p., «Про телебачення і радіомовлен­ня» від 21 грудня 1993 p., «Про систему суспільного телеба­чення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 p., «Про рекламу» від 3 липня 1996 p., «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 р. та в деяких інших нормативно-правових актах.

Право на свободу думки і слова тісно пов’язане з пра­вом на інформацію та з гласністю. Інформація — це доку-

ментовані або публічно оголошені відомості про події і яви­ща, які відбуваються в суспільстві, державі та довкіллі. Право на інформацію — це можливість осіб і державних ор­ганів вільно отримувати, використовувати, поширювати і зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, сво­бод і законних інтересів, для здійснення завдань і функцій. Результатом всебічної та повної реалізації права на інформа­цію є гласність. Гласність — це стан поінформованості сус­пільства та окремих громадян про явища, події, процеси, що відбуваються в суспільстві та державі. Він є невід’ємною ознакою існування в країні режиму демократії.

Саме вищенаведений елемент права на свободу думки та слова виокремлюється з особистих прав людини. Проте досліджуючи загальний генезис права на свободу думки та слова, показує взаємозв’язок саме з особистими правами.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39 Конституції) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати акту­альні питання державного і суспільного розвитку, протесту­вати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Ст. 39 Конституції України надає громадянам «право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіща­ються органи виконавчої влади чи органи місцевого само­врядування». Норми приблизно такого ж змісту існують і в актах міжнародного законодавства.

Збори, мітинги, походи і демонстрації громадян є форма­ми безпосередньої демократії. Вони можуть проводитися з метою: прилюдного обговорення та вираження свого став­лення до дій чи бездіяльності органів державної влади і міс­цевого самоврядування; подій у соціально-політичному, еко­номічному житті держави, суспільстві та світі в цілому; привернення уваги до вирішення нагальних соціально-полі­тичних, економічних та інших проблем держави, суспіль­ства, місцевої територіальної громади; прилюдного протесту проти рішень, заходів, здійснюваних державою, місцевими органами самоврядування, проти окремих подій життя дер­жави чи світу в цілому або, навпаки — їх підтримки.

Під зборами і мітингом слід розуміти організоване, мир­не, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою. Похід — це організований, довготривалий, з пере­рвами для проведення мітингів, пікетувань, проїзду чи відпочинку мирний масовий рух громадян за певним марш­рутом, а демонстрація — організоване, мирне масове про­ходження громадян тротуаром чи проїжджою частиною ву­лиці (дороги), бульваром, проспектом, площею.

Крім названих заходів, можуть також проводитися піке­тування — прилюдне виявлення громадянами своїх соці­ально-політичних, економічних та інших інтересів, яке від­бувається біля адміністративних будинків законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних органів, органів міс­цевого самоврядування тощо, або інші мирні акції протест­ного (голодування, наметове містечко тощо) або непротест­ного характеру (велопробіг, виставка, конференція, фестиваль тощо) з метою привернення уваги органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до вирішення пев­них проблем, які становлять приватно-індивідуальний, ко­лективний, суспільний чи державний інтерес.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні», вирішення питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, інших масових захо­дів, а також здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на виконав­чі органи сільських, селищних, міських рад.

Сам порядок здійснення права на свободу мітингів та інших масових заходів спеціальним законом України поки що не регулюється. Проте Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 квітня 2001 р., зазначив, що, «згідно з ч. З ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в ст. 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України.

Це право є однією з конституційних гарантій права гро­мадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, дум­ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розви­ток своєї особистості тощо. Проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації громадяни можуть заумови обов’язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зі­брань. Завчасне сповіщення відповідних органів про прове­дення тих чи інших масових зібрань — це строк від дня та­кого сповіщення до дати проведення масового зібрання.

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати, передбаченого статтею 39 Конституції України, права громадян на прове­дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безпере­шкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охоро­ни прав і свобод інших людей. У разі необхідності, органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, можуть по­годжувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо.

Обмеження щодо реалізації даного права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод лю­дини і громадянина, охорони національної безпеки і громад­ського порядку. З метою запобігання заворушень, для захис­ту прав і свобод інших людей ст.ми 279, 293, 294, 341, 444 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність, зокрема, за: блокування транспортних ко­мунікацій та захоплення транспортних підприємств, групо­ве порушення громадського порядку, організацію або актив­ну участь у масових заворушеннях, захоплення державних або громадських будівель чи споруд, напад на службові при­міщення осіб, які мають міжнародний захист.

Як випливає із ст. 64 Конституції України, певні тимча­сові обмеження цього права можуть встановлюватися також в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різ­них формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами звернень є державні органи різного рівня, орга­ни місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну на­лежність, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Переслідування громадян і членів їхніх сімей за подання і звернення забороняється.

Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися по суті справи, у строки, встановлені чинним законодав­ством, а відповіді були обґрунтованими. Недодержання по­садовими особами вимог закону дає громадянинові право звертатися до суду за захистом.

Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Цим Законом встановлено, що звернення розгляда­ються та вирішуються протягом одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше як за 15 днів від дня їх отри­мання. Загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань гро­мадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваження­ми, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально — економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Пропозицією є звернення громадянина, де висловлю­ється порада, рекомендація щодо діяльності органів держав­ної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рангів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегу­лювання суспільних відносин та умов життя, соціально- культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чин­ним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства.

Скаргою є звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями, рі­шеннями державних органів, органів місцевого самовряду­вання та ін.

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по бать­кові, місце проживання громадянина, викладено суть пору­шеного питання. Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також таке, з якого не можливо встановити авторство, визначається анонімним і розгляду не підлягає.

Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи ві­домостей, що становлять державну таємницю. Не допуска­ється з'ясування даних про особу громадянина, які не стосу­ються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи. Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення ін­формації, що міститься у зверненні, особам, які мають від­ношення до вирішення справи.

Відповідь за результатами розгляду звернень в обов'яз­ковому порядку дає той орган, який отримав звернення та до компетенції якого входить вирішення порушених питань. Такий орган повинен:

- об'єктивно та вчасно розглянути звернення;

- перевірити викладені факти;

- прийняти рішення відповідно до чинного законодав­ства;

- забезпечити виконання рішень;

- повідомити громадян про наслідки розгляду.

Крім права на звернення, в міжнародній практиці зу­стрічається право петиції, яка має індивідуальну або колек­тивну вимогу, а також може бути виражена як звернення, пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається у органи державної влади у письмовій формі.

У деяких країнах петиція може подаватися не лише гро­мадянином, але і будь-якою особою (як особисто, так і спіль­но з іншими людьми). На право подавати петицію також мо­жуть бути встановлені обмеження для деяких категорій громадян (наприклад, для військовослужбовців в Іспанії). У наші дні прийняті різні способи роботи з петиціями гро­мадян: у Бундестазі ФРН розглядом та ухваленням рішення по петиції займається спеціальна комісія; у Франції петиції розподіляє по компетентних комітетах голова Національних зборів (нижньої палати парламенту), яка вже приймає рі­шення (відправляє в іншу комісію, відповідному міністрові для ухвалення рішення, не робить жодних дій або представ­ляє на розгляд Національних зборів).

Кожен громадянин або мешканець Європейського Сою­зу, а також будь-яка компанія, організація чи асоціація з го­ловним офісом в одній з держав-членів, має право індивіду­ально або разом з іншими, звертатися до Європейського Парламенту зі скаргою щодо будь-якого питання в межах повноважень Спільноти (ст. 21 та ст. 194 Договору про за­снування Європейської Спільноти), яке стосується скаржни­ка безпосередньо.

Усі запити надходять у парламентський комітет з пети­цій, який вирішує, чи є вони прийнятними для подальшого розгляду. За потреби комітет може звернутися із запитанням до омбудсмена. Для формування свого висновку за петиці­єю, яку прийняли до розгляду, комітет може просити Європейську Комісію надати йому необхідні документи або інформацію.

Право на звернення можна розглядати і як особисте пра­во людини, оскільки звернення до державних органів є різ­новидом позасудового захисту прав та свобод людини. Законом ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Відповідно до §1 ст. 6 конвенції кожна лю­дина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків або будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного тер­міну незалежним і безстороннім судом, створеним відповід­но до закону. А відповідно до ст. 13 конвенції кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій конвенції, порушують­ся, має ефективний засіб захисту у відповідному національ­ному органі незалежно від того, що порушення було вчине­не особами, які діяли в офіційній якості.

Вказані норми конвенції повністю кореспондуються із нормою ст. 8 Загальної декларації прав людини, проголоше­ної Генеральною Асамблеєю ООН, яка передбачає, що кожен має право на ефективне відновлення у правах компетентни­ми національними судами у випадках порушення його осно­вних прав, наданих йому конституцією або законом.

Саме через передбачену ст. 55 Конституції можливість оскарження та перегляду рішення суду першої інстанції в судах апеляційної та касаційної інстанцій забезпечується право особи, яка притягається до адміністративної відпові­дальності за порушення, зокрема, митних правил, на спра­ведливий та ефективний засіб захисту своїх прав, на ефек­тивне відновлення у правах компетентними національним судами.

Положення ч. 3 ст. 55 Конституції України передбачає крім судового захисту, право кожного звертатися за захис­том своїх прав і свобод до позасудових суб'єктів, які не ду­блюючи насамперед функції суду, уповноважені захищати права і свободи людини і громадянина.

Кожному гарантується право на захист своїх прав і сво­бод у судових і інших державних органах та має право захи­щати свої права і свободи будь-якими не забороненими зако­ном засобами. Гарантування особі права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності фізичних чи юридичних осіб, органів державної влади чи органів місцевого самовря­дування та їх посадових осіб — є також необхідним для ре­алізації права на захист, як і після використання всіх націо­нальних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи організацій, членом або учасником яких є Україна

Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації дає змогу громадянинові брати активну участь у громадському і політичному житті суспільства. Громадяни набувають можливості впливати на прийняття тих чи інших економічних рішень, на визначення політичного курсу краї­ни. Ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефек­тивно, об'єднавшись у партії, профспілки, громадські орга­нізації, інші об'єднання.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів і спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Політична пар­тія — це об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної полі­тики, формуванні органів державної влади і місцевого само­врядування та представництво в їх складі.

Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, еконо­мічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортив­них та інших спільних інтересів. Організаційна структура, мета та цілі громадських організацій визначаються в їх ста­тутах. Міжнародні громадські організації можуть мати свої керівні органи за кордоном. Членами громадських організа­цій можуть бути і іноземці.

Професійні спілки — це громадські організації, що об’єднують громадян, зв’язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудо­вих і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рів­ні права.

Громадське об’єднання за організаційно-правовою фор­мою може бути громадською організацією або громадською спілкою. Громадська організація — це громадське об’єд­нання, засновниками та членами (учасниками) якого є фі­зичні особи. Громадська спілка—це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приват­ного права та фізичні особи.

Громадські об’єднання утворюються і діють на прин­ципах:

- добровільності;

- самоврядності;

- вільного вибору території діяльності;

- рівності перед законом;

- відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);

- прозорості, відкритості та публічності.

Існує класифікація громадських об’єднань за видами: за рівнем політизованості або за місцем у політичній системі (політичні партії, суспільно-політичні організації, громад­ські організації); за рівнем комерціалізації (некомерційні і неприбуткові організації, благодійні фонди); за характером організованості (партії, рухи, організації); за місцем у ієрар­хічній структурі (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації; первинні організації або їх об’єднання, асоціа­ції); за напрямами діяльності, сферами інтересів (професій­ні, демографічні, творчі, спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні тощо); за рівнем стабільності (такі, що по­стійно діють або тимчасові). Дещо інша типологія громад­ських об’єднань: за завданнями — політичні, професійні, на­укові, творчі та інші організації; за типом членства — лише індивідуальне членство (партія, профспілка), лише колектив­не членство (асоціації міст і підприємств), змішане членство (наукове товариство) без членства (суспільні рухи) та ін. ; за суспільною роллю виділяють масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і такі, що дбають переважно про потреби та інтереси своїх членів; за галузями діяльності. Проте зазначені класифікації не є вичерпними.

Згідно з Конституцією (ст. 36, 37) та Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. громадя­ни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту сво­їх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком об­межень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я насе­лення або захисту прав і свобод інших людей.

Також право на об’єднання громадян закріплено і між­народними актами:

- ст. 20 Загальної декларації прав людини: кожна лю­дина має право на свободу мирних зборів і асоціацій; ніхто не може бути примушений вступати до будь- якої асоціації;

- ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та полі­тичні права: кожна людина має право на свободу асо­ціації з іншими, включаючи право створювати проф­спілки і вступати в них для захисту своїх інтересів, користування цим правом не підлягає ніяким обме­женням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтере­сах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб;

- ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод: кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими, включаючи пра­во створювати профспілки і вступати до них для за­хисту своїх інтересів; здійснення цих прав не підля­гає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запо­бігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необ­хідними в демократичному суспільстві.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і ви­раженню політичної волі громадян, беруть активну участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише гро­мадяни України, які досягли 18-річного віку. Політичні пар­тії в Україні утворюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Вони реєструються в Міністерстві юстиції, мають свої статут і програму, можуть мати власну символіку. Створення регіональних партій заборонено. У порядку, пе­редбаченому законодавством, політичні партії мають право:

- участі у виробленні державної політики;

- участі у формуванні органів державної влади, пред­ставництва в їх складі;

- доступу під час виборчої кампанії до державних за­собів масової інформації.

Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно- пропагандистських матеріалів, виробів з власною символі­кою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії. Членство в по­літичній партії є фіксованим. Обов’язковою умовою фікса­ції членства в політичній партії є наявність заяви громадя­нина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії.

Членами політичних партій не можуть бути: судді, праців­ники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч гро­мадян України, які відповідно до Конституції України ма­ють право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів, не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах ра­йонів Автономної Республіки Крим.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юсти­ції України разом з заявою подаються:

- статут і програма політичної партії;

- протокол установчого з’їзду (конференції, зборів) по­літичної партії із зазначенням дати і місця його про­ведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

- підписи громадян України, зібрані на підтримку рі­шення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

- відомості про склад керівних органів політичної партії;

- платіжний документ, що посвідчує внесення реє­страційного збору;

- назва та адреса банківської установи, в якій політич­на партія відкриватиме рахунки.

Політичним партіям забороняється прямо чи опосеред­ковано одержувати кошти та майно від іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян або анонімних пожертвувачів. Політичні партії є неприбут­ковими організаціями. Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь- яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належ­ність чи неналежність до політичних партій або громад­ських організацій.

Утворення і діяльність політичних партій та громад­ських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і те­риторіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незакон­не захоплення державної влади, пропаганду війни, насиль­ства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не до­пускаються створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих структурах, органах місцевого самоврядування, у військових формуваннях, а також на державних підприєм­ствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об’єднань громадян здій­снюється лише в судовому порядку.

Основними функціями політичних партій у сучасних суспільствах є:

- виявлення, формулювання та обґрунтування інтере­сів суспільних груп;

- активізація та об’єднання великих суспільних груп;

- формування ідеології та політичних доктрин;

- участь у формуванні політичних систем, їхніх спіль­них принципів, компонентів;

- участь у боротьбі за владу в державі та формування програм її діяльності;

- участь у здійсненні державної влади;

- формування громадської думки;

- політичне виховання всього суспільства або його частини;

- рекрутування та соціалізація нових членів партії;

- підготовка та висунення кадрів для апарату держави.

В сукупності політичні партії створюють політичну систему держави (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою та беруть участь у здійснен­ні влади. У країнах сучасного світу скликались різні партій­ні системи. Їх формування визначається певними чинника­ми. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства. Так, амери­канський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну сис­тему з однією пануючою партією, модифіковану однопар­тійну систему, систему «два плюс одна партія», крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систе­му. Якщо до багатопартійної з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система «два плюс одна партія» існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопар- тійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різ­новидів партійних систем у сучасному світі:

- однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монго­лія, Заїр);

- з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

- з домінуючою партією (Японія, Індія);

- двопартійні (США, Великобританія, Канада);

- поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

- крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

- атомізовані (Малайзія).

Однопартійна система властива авторитарним, особли­во — тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та дер­жавного апарату, заборона утворення інших партій. Дво­партійна система характеризується домінуванням двох по­тужних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох — п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю ви­борних мандатів.

Виборче право — це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати та бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання вибор­цями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін «виборче право» має два значення:

- в об'єктивному розумінні — це система конститу­ційно-правових норм, що регулюють суспільні від­носини, пов'язані з виборами органів держави та міс­цевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;

- у суб'єктивному розумінні — це гарантована грома­дянинові державою можливість брати участь у вибо­рах державних органів і органів місцевого самовря­дування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне ви­борче право у зв'язку з політичними правами люди­ни та громадянина.

Основними принципами виборчого права у більшості країн є:

- вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсен­теїзм. У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах;

- вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави:

- вибори є рівними (рівне виборче право). Один вибо­рець має право 1 голосу;

- вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можли­вість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпо­середнє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повнова­жень усіма виборцями;

- вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюле­тень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.

Відповідно до ст. 21 Загальної декларації прав людини, воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які необхідно проводити за умови загального і рівного виборчо­го права шляхом таємного голосування або через інші рівно­значні форми, що забезпечують свободу голосування.

У ст. 5 Конституції України зазначено, що Україна є рес­публікою. Відтак, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосеред­ньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і су­дової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які є виразом загальної волі. Тому всі громадяни ма­ють право брати участь у створенні законів особисто або че­рез своїх представників.

Як випливає із ст. 38 Конституції України, змістом пра­ва громадян на участь в управлінні державними справами є, зокрема:

- право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

- право вільно обирати і бути обраними до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

- право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з цих прав є самостійним і має свої особливості. Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть реалізувати переважно під час виборів та референдумів.

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та міс­цеві референдуми», референдум є способом прийняття гро­мадянами України шляхом голосування законів України, ін­ших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Ст. 70 Конституції України обмежує у праві брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли вісімнадцятирічного віку або визнані судом недієздатними.

Ст. 71 Конституції України встановлено, що вибори до ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного вибор­чого права шляхом таємного голосування. Виборцям гаранту­ється вільне волевиявлення. Порядок проведення виборів в Україні регулюється розділом III Конституції України, а також Законами України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України».

Загальність виборів, відповідно до ст. 70 Конституції України, означає, що обмеження щодо виборчого права сто­суються лише тих громадян, які не досягли вісімнадцяти ро­ків або визнані судом недієздатними. Усі інші громадяни України мають активне виборче право (право обирати). Наявність активного виборчого права означає не тільки пра­во голосу (юридичну можливість обирати), а й право вису­вати кандидатів на виборні посади, бути їх довіреною осо­бою, агітувати за них тощо.

Пасивне виборче право (право бути обраним) означає також право висувати свою кандидатуру на виборну посаду і право бути висуненим, право бути зареєстрованим як кан­дидат на таку посаду та організовувати зустрічі з виборцями та іншим чином проводити виборчу кампанію. Як правило, це право може бути обмежене віковим цензом, цензом осі­лості і мовним цензом.

Інколи пасивне виборче право обмежується та іншими умовами. Так, народними депутатами України не можуть бути обрані громадяни України, які мають судимість за вчи­нення умисного злочину, що не погашена і не знята в уста­новленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Не можуть балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи особи, які вчинили корупційні діяння, пе­редбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією».

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про сумісництво посад народного депутата України і місько­го голови від 6 липня 1999 р. дійшов висновку, що положен­ня ч. 1 ст. 38 Конституції України, за яким громадяни мають право «вільно обирати і бути обраними до органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування», в контексті положень ч. 2 ст. 78 Конституції України треба розуміти так, що громадянину України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування — сіль­ської, селищної, міської, районної, обласної ради, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою, але реалізувати набутий представницький мандат громадянин може тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, селищного, міського голови.

Відповідно до статей 140-145 Конституції України, од­нією з форм участі громадян в управлінні державними справами є місцеве самоврядування — форма «локальної» демократії, яка передбачає право територіальної грома­ди — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Кон­ституції і законів України. Місцеве самоврядування є од­ним з ефективних засобів обмеження центральної влади в інтересах окремого регіону, міста чи місцевості, кожен із представників яких, звичайно, усвідомлює себе не тільки як людину і жителя планети Земля, не тільки як громадяни­на України, а передусім як жителя певного міста, селища, села. Тому місцеві інтереси для нього можуть бути значно важливішими.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосе­редньо, так і через органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть політичні права людини та їх види?

2. Чому політичні права можуть належати громадянам певної держави?

3. Назвіть загальні та відмінні риси політичних партій та громадських організацій?

4. Охарактеризуйте феномен багатопартійності, її пози­тивні та негативні прояви?

5. Що таке професійні спілки та їх роль?

Завдання:

1. Зробіть загальну порівняльну характеристику полі­тичних прав України, Росії, Італії та США. Порівняйте тек­сти Основних Законів вищеназваних держав та запропонуй­те найбільш вірну модель політичних прав на Ваш погляд.

2. Прослідкуйте діяльність парламентських політич­них партій Великобританії та США (мета створення, про­грами партій та відмінності між ними, пріоритети партій, вплив на формування уряду) та положення про громадські організації України та Франції.

Література:

1. Антонович М. Імплементація Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права в Україні: крізь призму Комітету ООН з прав людини / М. Антонович // Право України. — 2004. — № 8. — С. 33-36.

2. Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом / М. Аракелян, Н. Узун // Право України. — 2006. — № 3. — С. 86-90.

3. Діяльність політичних партій і блоків у сфері прав людини після виборів : аналіз законодав. діяльн. та реалізації передвибор. прогр. партій і блоків протягом берез. — початку листоп. 2006 р. / Укр. Гельсинська спілка з прав людини. — К., 2007. — 63 с.

4. Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, спрямований на скасування смертної кари [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http:// khpg. org/index. php?id=1080456596

5. Дутка Г. Права жінок у сучасних умовах розвитку державнос­ті / Г Дутка, О. Кузнецова // Держава і право. — 2011. — Вип. 51. — С. 43-48.

6. Законотворчість: практичні аспекти впровадження принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в діяльності Верховної Ради України / прогр. сприяння Парламенту II : прогр. розв. законотвор. політики [заг. ред. і упоряд. О. Суслова]. — К., 2010. — 179 с.

7. Климончук В. Політичні свободи в країнах ЄС (морально- політичні аспекти) / В. Климончук // Моральні основи права: матеріали міжнар. наук-практ. конф. (Івано-Франківськ. 16 груд. 2010 р. ) / ПЮІ ЛьвДУВС. — Івано-Франківськ, 2010. — С. 605-610.

8. Козюбра М. Права людини і верховенство права / М. Козюбра // Право України. — 2010. — № 2. — С. 24-35.

9. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України. — К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — 356 с.

10. Конституція України: наук.-практ. коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків: Вид-во «Право»; К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 808 с.

11. Конституція України: офіц. текст: коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина. навч. по- сібн. / авт. — уклад. М. І. Хавронюк. — 2-ге вид., переробл. і допов. — К. : Вид-во А. С. К., 2003. — 384 с.

12. Ладиченко В. Правова політика у сфері формування нової пара­дигми відносин держави і особи / В. Ладиченко // Держава і право. — 2006. — Вип. 34. — С. 17-24.

13. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://khpg. org/index. php?id=1080456502

14. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права : фа- культ. протокол до Міжнар. пакту про громад. та політ. права / відп. за вип. С. Головатий. — К. : Укр. Правн. Фундація, 1995. — 40 с.

15. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://khpg. org/index. php?id=1080456441

16. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва / С. Головатий. — К. : Укр. Правн. Фундація, 1995. — 16 с.

17. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: підручн. / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко; за заг. ред. В. Ф. Погорілка — К. : Наукова думка; Прецедент, 2006. — 344 с.

18. Права человека и вооруженные конфликты: учебн. для высших военных учебных заведений / отв. ред. проф. В. А. Карташкин. — М. : Изд-во НОРМА, 2001. — 384 с.

19. Права человека: учебн. Пособ. / А. Д. Гусев, Я. С. Яскевич, Ю. Ю. Гафарова и др. ; под общ. ред. А. Д. Гусева и Я. С. Яскевич. — Мн. : «ТетраСистемс», 2002. — 304 с.

20. Права человека: учебн. для вузов / отв. ред. чл.-корр. РАН, д. ю. н. Е. А. Лукашева. — М. : Изд-во НОРМА, 2002. — 573 с.

21. Пушкіна О. Забезпечення культурних прав людини як критерії морального виміру державної влади / О. Пушкіна, Т. Чебикіна // Моральні основи права : матеріали міжнар. наук-практ. конф. (Івано-Франківськ, 16 груд. 2010 р. ) / ПЮІ ЛьвДУВС. — Івано- Франківськ, 2010. — С. 214-217.

22. Пушкіна О. Право на опозиційну діяльність: невід’ємне полі­тичне право людини і громадянина чи умова формування демо­кратичного правового режиму? / О. Пушкіна // Юридична Україна. — 2005. — № 4. — С. 8-13.

23. Пушкіна О. Право на свободу об’єднання та його юридичні га­рантії у чинному законодавстві України / О. Пушкіна // Юридична Україна. — 2005. — № 5. — С. 4-10.

24. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права [Електронний ресурс]. — Режим до­ступа: http://khpg. org/index. php?id=1080456548