IV. ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ У СУЧАСНОМУ ПРАВІ

• Концепція соціально-економічних прав

• Джерела соціально-економічних прав

• Різновид соціально-економічних прав та свобод

• Генезис культурних прав людини

Особливу групу прав людини утворюють економічні, соціальні та культурні права.

У нових конституціях багатьох демократичних держав з'явилося визначення держави як «соціальної держави» (Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Данія, Греція, Нідер­ланди) або як «держави благоденства» (Норвегія, Швеція, Швейцарія). За своїм змістом ці конституційні положення означають, що держава повинна нести відповідальність за забезпечення в країні соціальної справедливості і соціальної захищеності. Конституція України теж визначає нашу дер­жаву як «соціальну» (ст. 1). Під соціальною державою розу­міють таку державу, яка цілеспрямовано проводить соціаль­ну політику, головними цілями якої є допомога нужденним, забезпечення мінімальної соціальної нерівності, захист від соціальних ризиків і сприяння зростанню добробуту людей.

Існують дві точки зору щодо розуміння сутності соці­альних та економічних прав людини і громадянина. Так, до­слідники М. В. Баглай і Ю. М. Тодика зазначають, що багато соціально-економічних прав мають характер принципів, правових стандартів і не забезпечуються безпосереднім за­хистом у судовому порядку.

З огляду на другу точку зору таке розуміння соціально- економічних прав суперечить ст. 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гаранту­ються і не можуть бути скасовані, а також ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є норма­ми прямої дії. Звернення до суду для захисту конституцій­них прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Найважливішим міжнародним джерелом для станов­лення та закріплення економічних, соціальних та культур­них прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соці­альні і культурні права. У порівнянні з будь-якими іншими глобальними нормативними актами в області прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права є найбільш важливою міжнародно-правовою базою захисту цих основних прав людини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права був прийнятий і від­критий для підписання, ратифікації і приєднання резолюці­єю 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 16 грудня 1966 р. після майже двадцятилітніх дебатів у ході його розробки. Через десять років він нарешті знайшов статус закону і на­брав сили 3 січня 1976 р. Пакт містить деякі найважливіші міжнародні правові норми, що встановлюють економічні, соціальні і культурні права, включаючи право на працю в справедливих і сприятливих умовах, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень і на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я, право на освіту і на користування результатами свободи в області культури і наукового прогресу.

За дотриманням державами-учасниками своїх зобов'я­зань за Пактом і рівнем здійснення відповідних прав і обов'язків спостерігає Комітет з економічних, соціальних і культурних прав. У своїй діяльності Комітет спирається на безліч інформаційних джерел, включаючи доповіді, що представляються державами-учасниками, і зведення, що надходять зі спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй — Міжнародної організації праці, Організації Об'єд­наних Націй з питань освіти, науки і культури, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Продовольчої і сільськогоспо­дарської Організації Об'єднаних Націй, — а також з Управління Верховного комісара Об'єднаних Націй у спра­вах біженців, Центра Організації Об'єднаних Націй з насе­лених пунктів (Хабитат) і інших установ. Крім того, йому представляють інформацію неурядові та общинні організа­ції, що діють на території держав, що ратифікували Пакт, міжнародні правозахисні організації та інші неурядові орга­нізації, а також інші договірні органи Організації Об'єднаних Націй; крім того, Комітет користується загальнодоступними літературними джерелами.

Міжнародне законодавство в галузі прав людини спря­моване на захист усього комплексу прав людини, що забез­печує людям повнокровне, вільне, безпечне, спокійне і здо­рове життя. Здійснення права на гідне життя може бути забезпечене лише в тому випадку, коли кожній людині бу­дуть надані належні і рівні можливості задоволення всіх первинних життєвих потреб у праці, харчуванні, житлі, охо­роні здоров'я, освіті і культурі. Базуючись саме на цьому основному принципі глобальної системи прав людини, між­народне законодавство в галузі прав людини визначає пере­лік прав індивідів і груп у громадянській, культурній, еконо­мічній, політичній і соціальній сферах.

Міжнародно-правова регламентація і захист соціально- економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., «ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо бу­дуть створені такі умови, при котрих кожний може користу­ватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політични­ми правами». Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголо­сивши «неподільність і взаємозалежність економічних, со­ціальних, культурних, громадянських і політичних прав».

Обов'язок держав у сфері захисту соціально-економіч­них прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні еко­номічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, ви­користовувати свої ресурси для надання усім рівних можли­востей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав від 12 груд- ня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економіч­ному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально- економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно- правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст. ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у про­грамних положеннях Загальної декларації прав людини (ст. ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стан­дартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галу­зі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: «Про примусову працю» (1930 р.), «Про спра­ведливу винагороду» (1951 р.), «Про дискримінацію в галу­зі праці і зайнятості» (1958 р.), «Про політику в галузі зайня­тості (1964 р.), «Про працюючих із сімейними обов’язками» (1981 р.), «Про сприяння зайнятості і захист від безробіття» (1988 р.) та ін.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є пози­тивними — їх забезпечення вимагає від держави певних дій. Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадя­нина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, тру­дові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині мож­ливість вільно розпоряджатися основними факторами ви­робничої діяльності, яка складає основу існування та розви­тку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогре­

сі суспільства.

Основний Закон нашої держави містить досить широ­кий перелік економічних, соціальних і культурних прав гро­мадян. Можна сказати, що багато в чому цей перелік занад­то широкий. Він виходить за межі сучасних можливостей нашої держави задовольнити економічні, соціальні та куль­турні потреби своїх громадян. Але оскільки конституції пи­шуться не на один день, то будемо сподіватися, що з часом, коли економічний потенціал нашої країни зросте, відповідні права громадян будуть реалізовуватися в більшому обсязі.

У сучасній науці конституційного права до економічних прав людини пропонується відносити значно ширший їх пе­релік, ніж той, що закріплений у чинному Основному Законі. Так, перелік зазначених прав має охоплювати:

1) право приватної власності;

2) право на користування об'єктами публічної власності;

3) право на свободу економічної діяльності (у тому чис­лі свобода вибору виду суспільно корисної діяльності, сво­бода вибору професії, свобода підприємництва, право на за­хист від недобросовісної конкуренції тощо);

4) право на працю (у тому числі право на вільний вибір праці, заборона примусової чи невільницької праці, право на захист від незаконного звільнення та безробіття, право на безпечні умови праці, право на своєчасне отримання заробіт­ної плати, право на рівну і справедливу оплату праці тощо);

5) право на спадкування (у тому числі свобода прийнят­тя спадку, право на таємницю заповіту тощо);

6) право працівників на участь в управлінні своїм під­приємством (у тому числі право на участь у приватизації, право на участь у розподілі прибутків свого підприємства тощо).

Проте, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права поділяє соціальні права на: право на підпри­ємницьку діяльність; право на працю; право на страйк та його реалізація; право на відпочинок.

Отже, економічні права та свободи людини і громадяни­на — це самостійний вид прав та свобод у загальній системі конституційних прав та свобод людини і громадянина, під якими слід розуміти можливості людини і громадянина воло­діти, користуватися та розпоряджатися економічними блага­ми, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах і спосіб, передбачених Конституцією та законами України. За об'єктною ознакою виділяють такі економічні права та свобо­ди людини і громадянина: право приватної власності (ст. 41 Конституції України); право на підприємницьку діяльність (ст. 15, ст. 42 Конституції України); право громадян на корис­тування об'єктами права публічної (суспільної) власності — власності Українського народу, державної та комунальної власності (ст. 13, ст. 14 Конституції України).

Первинним, базисним економічним правом, що визна­чає економічні основи суспільного і державного ладу України, є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами свої інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), що набувається в порядку, визначеному чинним законодавством України. Об'єктами права приват­ної власності визначаються матеріальні (рухомі та нерухомі) та особисті нематеріальні цінності (блага). Формою здій­снення правовідносин, пов'язаних із реалізацією права при­ватної власності, є володіння, користування і розпоряджен­ня матеріальними і особистими нематеріальними цінностями (благами) з метою задоволення соціально-економічних по­треб людини і громадянина.

Право власності — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплю­ють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і ре­гламентована соціальними нормами. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основни­ми ознаками: вони виникають з приводу речей, мають во­льовий зміст.

Похідним від права власності є право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (ч. 3 ст. 41) та влас­ністю Українського народу (ст. 13), але це право є лише різ­новидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування. Користування об’єктами права суспільної власності здій­снюється на загальній або на індивідуальній основі. Користування об’єктами права суспільної власності на за­гальній основі здійснюється всіма особами, які постійно або тимчасово знаходяться на території України з урахуванням обмежень, встановлених законом.

Наступним важливим економічним правом є право кож­ного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена зако­ном (ст. 42). За змістом це право дозволяє здійснювати на свій ризик діяльність, що передбачає отримання прибутку; за суб’єктами — це право належить всім громадянам Украї­ни, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депу­татів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, суддів та ін.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності, упереджує зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкурен­ції та недобросовісну конкуренцію. Зокрема, в Україні діє Антимонопольний комітет України, який зобов’язаний за­безпечувати конкурентність підприємницької діяльності в державі та запобігати утворенню штучних монополій.

Головне місце в каталозі економічних прав займає право на працю (ст. 43 Конституції України), що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на котру вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні і культурні права 1966 р.). Це право виражає постій­но діючу потребу людини, необхідну для створення елемен­тарних матеріальних передумов людського існування, а також забезпечення умов усебічного розвитку особистості. Право на працю і захист від безробіття зафіксоване у ст. 23 Загальної декларації прав людини. Практичне здійснення права на працю втілюється у завданні забезпечення роботою всіх бажаючих, вирішенні проблеми повної зайнятості насе­лення. Таким чином, право на працю припускає право на за­хист від безробіття, що надається державою будь-якій особі (ст. 23 Загальної декларації прав людини). У Конвенції МОП № 122 «Про політику в галузі зайнятості» зазначається, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості» (ст. 1).

Свобода праці містить у собі і право кожної особи на справедливі і сприятливі умови праці. Це право, гарантова­не в ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., складається з таких аспектів:

- винагорода за працю повинна забезпечувати всім трудящим як мінімум справедливу заробітну плату і задовільне існування для них і для їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якого розходження;

- умови роботи повинні відповідати вимогам безпеки і гігієни;

- всі особи повинні мати однакову можливість просу­вання по службі тільки на підставі виробничого ста­жу і кваліфікації;

- усі трудящі мають право на відпочинок, дозвілля, ро­зумне обмеження робочого часу та оплачувану періо­дичну відпустку, винагороду за святкові дні.

Ст. 44 Конституції України говорить, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соці­альних інтересів. Порядок здійснення права на страйк вста­новлюється законом з урахуванням необхідності забезпе­чення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобі­ганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Забороняється прове­дення страйку працівників (крім технічного та обслуговую­чого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

На Заході визнання права на страйк і допущення страй­ків у певних юридичне фіксованих рамках є необхідними умовами нормального функціонування суспільства. У той же час, право на страйк закріплено майже в усіх промислове розвинених країнах з ринковою економікою. Воно або закрі­плено в Конституції (наприклад, Франція, Іспанія, Швеція), або виводиться з конституційного права на асоціацію (на­приклад, ФРН, Канада, Швейцарія), або спеціально закрі­плено у законодавстві (США, Нова Зеландія), або спираєть­ся на загальні принципи права, зокрема на принцип «дозволено те, що не заборонено» (Фінляндія, Норвегія), або засновано на міжнародному акті (Нідерланди). Поряд із закріпленням права на страйк передбачаються також умови, що обмежують і забороняють страйки та спрямовані проти незаконних страйків.

Крім страйків, законодавством також регулюються ло­каути, що їх не знає вітчизняне законодавство. У перекладі з англійської термін «локаут» означає буквально «бути поза або без місця». Як соціальне явище локаут — це тимчасове закриття якого-небудь підприємства чи установи його влас­ником під приводом економічних труднощів, але частіше усього у відповідь на страйковий рух персоналу.

Стаття 45 Конституції України говорить, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачува­ної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочо­го дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачу­ваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Законодавством встановлені наступні види часу відпо­чинку:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

- вихідні дні (щотижневий відпочинок);

- святкові і неробочі дні;

- відпустки.

Водночас держава не бере на себе обов'язок розробити і здійснити національну політику у справах відпочинку, яка б передбачала створення і підтримання в належному стані ме­режі оздоровчих закладів та закладів відпочинку, в тому чис­лі за місцем проживання громадян, гарантії оздоровлення та відпочинку, доступу до занять туризмом, фізичною культу­рою для всіх громадян за доступну платню, забезпечення спеціального режиму роботи зазначених закладів покладен­ня обов'язку щодо забезпечення права на відпочинок грома­дян на певні державні органи, встановлення відповідальнос­ті за порушення даного права, підтримку наукових досліджень в галузі забезпечення тривалого активного жит­тя громадян тощо.

Соціальні права і свободи — це міра можливої поведін­ки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової ді­яльності, соціального захисту та охорони здоров'я. Цим і пояснюється їх призначення.

До системи соціальних прав Конституція України від­носить:

- право на соціальний захист (ст. 46);

- право на житло (ст. 47);

- право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування (ст. 49).

Важливим соціальним правом є право на соціальний за­хист (ст. 46), що передбачає можливість отримання пенсій, соціальних виплат та допомоги, що є основними джерелами існування і забезпечують прожитковий мінімум на випадок повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від людини обставин; старості та в інших випадках, передбачених чин­ним законодавством. Окремі категорії державних службов­ців, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів та інші, а також члени їх сімей мають право на соці­альний захист, що визначається окремими законами України.

Сутність права на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для ви­ховання дітей і в інших випадках, установлених законом) складається в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які в силу об'єктивних обставин позбав­лені (цілком або частково) здатності або можливості труди­тися та одержувати прибутки від праці, а також поміч сім'ї в зв'язку з народженням і вихованням дітей (ст. 46 Конституції України). Даний комплекс прав закріплений у ст. 22 і 25 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 10, 11, 12 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ст. 26 Конвенції про права дитини. Здійснення цьо­го права пов'язано з реалізацією інших прав, у тому числі на задовільний рівень життя, на охорону і поміч сім'ї, материн­ству і дитинству, права на найвищий досяжний рівень фізич­ного і психічного здоров'я. Гарантії забезпечення права на соціальний захист є предметом ряду міжнародних конвен­цій і рекомендацій, прийнятих МОП. Конвенція № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» встанов­лює обов'язок держав забезпечувати дев'ять видів виплат, зокрема на медичну допомогу профілактичного і лікуваль­ного характеру, через хворобу з метою відновлення тимча­сово втраченої працездатності, по безробіттю, по старості, по вагітності, по інвалідності або у випадку втрати году­вальника. Конвенція № 118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення» закріплює принцип рівних із громадянами прав іноземців і осіб без громадянства.

Основні засади права на соціальний захист сформульо­вані у ст. 46 Конституції України і зводяться до такого:

- усі без винятку громадяни України мають право на соціальний захист;

- основою такого захисту є соціальне забезпечення;

- підставами соціального забезпечення є передбачені законом соціальні випадки, зокрема, повна, часткова або тимчасова втрата працездатності, втрата году­вальника, безробіття з незалежних від особи обста­винах, старість, інші випадки, визначені законом;

- гарантіями забезпечення цього права є загально­обов'язкове державне страхування за рахунок стра­хових внесків громадян, підприємств, установ і орга­нізацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення і створення мережі держав­них, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними;

- пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Сказане більше стосується права на соціальне забезпечення, ніж права на соці­альний захист. Останнє право набагато ширше, регу­люється різними галузями права, не має чітко окрес­лених меж. Тому доцільніше вживати вужче поняття цього права.

Умови, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини, зафіксовані в праві на достатній рівень життя, пси­хічного і фізичного здоров'я (ст. 48, 49 Конституції України). Відповідно до ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., будь-якій людині пови­нні бути забезпечені достатнє харчування, одяг і житло, умо­ви її життя повинні постійно поліпшуватися. Стверджуючи «основне право кожної людини на свободу від голоду», Пакт ставить за обов'язок державі приймати необхідні заходи для поліпшення методів виробництва і розподілу продуктів хар­чування, більш ефективного використання природних ре­сурсів. Конвенція МОП № 117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» встановлює, що при визначенні про­житкового мінімуму приймаються до уваги такі основні по­треби сімей працюючих, як: продукти харчування і їх кало­рійність, житло, одяг, медичне обслуговування та освіта.

Реалізація цього права передбачає, що будь-яка людина має реальну можливість забезпечувати себе і членів свої сім'ї достатнім харчуванням, одягом і житлом. Інші соціаль­ні права мають сприяти реалізації цього головного соціаль­ного права. На жаль, на сьогодні законодавство не дає роз'­яснення, що можна вважати «достатнім харчуванням, одягом і житлом». Але та без цього є зрозумілим, що реалізація цьо­го права є вельми далекою перспективою для більшості на­селення нашої держави.

Істотним соціальним правом є право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції). Забезпечення охорони здоров'я здійснюється за рахунок державного фінансування відповідних соціально- економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактич­них програм.

Держава зобов’язується створювати умови для ефектив­ного і доступного для всіх громадян медичного обслугову­вання; надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; розвитку ліку­вальних закладів усіх форм власності.

Конституція України гарантує усім громадянам, інозем­цям та особам без громадянства, які живуть на території України, безоплатну медичну допомогу. Найбільшу частину медичних закладів на Україні складають державні та кому­нальні медичні заклади. Практика показує неефективність цієї системи, і це на практиці порушує права людини на до­ступ до медичної допомоги. Держава не має можливості за­безпечити фінансування якісної та дійсно безоплатної медичної допомоги. Стан багатьох, особливо протитубер­кульозних, лікарень дуже поганий. Фінансування не виста­чає навіть на ремонт приміщень.

У багатьох випадках державні заклади не можуть забез­печити обстеження та лікування, що потребують викорис­тання сучасного обладнання, як, наприклад, УЗІ, комп’ю­терна томографія. Такі послуги можна отримати лише за плату. У результаті велика частина населення, особливо пен­сіонері та мешканці сільських районів, через низькі доходи не мають доступу до належного обстеження та лікування.

До соціальних прав та свобод людини і громадянина на­лежать: право кожного на житло (ст. 47 Конституції України). У конституціях зарубіжних держав це право зазвичай не формулюється як суб’єктивне конституційне право, а тому не захищається судом.

Основними формами реалізації конституційного права на житло є:

- будівництво житла;

- придбання житла у власність;

- оренда житла;

- безкоштовне отримання житла.

Суб’єктивне право на житло — це можливість людини та громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, ко­ристуватися житлом і вимагати від зобов’язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права в повному обсязі.

Право на житло тісно пов’язане з обов’язками інших фі­зичних і юридичних осіб і державних органів щодо створен­ня відповідних умов, охорони, захисту та відтворення жит­лових прав людини та громадянина. Конституція України покладає на державу обов’язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придба­ти його у власність або взяти в оренду.

Реалізація людиною та громадянином права на житло здійснюється в таких формах:

- активна діяльність суб’єкта, що потребує поліпшен­ня житлових умов у процесі надання жилих примі­щень; користування жилим приміщенням; участі в управлінні житловим фондом; здійснення експлуата­ції та охорони різних видів житлового фонду;

- утримання від дій, що порушують житлові права ін­ших суб’єктів;

- володіння, користування і розпорядження житлом відповідно до чинних нормативно-правових актів;

- вимоги від компетентних державних органів, гро­мадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити спра­ведливі індивідуально-правові рішення і домагатися їх виконання.

В юридичній літературі наголошується, що у ХХІ сто­літті культурні права набули виняткового значення для всіх країн світу та стали невід’ємною складовою конституційно- правового статусу людини. Так, вітчизняні правознавці справедливо зауважують, що культурні права та свободи лю­дини — це можливість збереження та розвитку національ­ної самобутності особи, доступу до духовних досягнень свого народу, всього людства, їх засвоєння та використання, участь у подальшому їх розвитку, можливість участі в нау­ковому житті (право на освіту, навчання рідною мовою, сво­боду наукової, технічної та художньої творчості тощо).

Культурні права гарантують духовний розвиток люди­ни, допомагають кожному індивіду стати корисним учасни­ком політичного, духовного, соціального і культурного про­гресу. До них відносять право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право вільно брати участь у культур­ному житті суспільства, право на творчість (ст. 54 Конституції України), право на користування результатами наукового прогресу та їх практичним застосуванням тощо.

Під культурними правами у вузькому сенсі розуміють, як правило, права, передбачені «Загальною деклараці­єю прав людини» ООН (ст. 27):

- кожен має право вільно брати участь у культурному житті своєї спільноти, користуватися здобутками мистецтва та науковими досягненнями;

- кожен має право на захист своїх моральних і матері­альних інтересів, які випливають із його авторства наукових, літературних чи мистецьких творів.

Хартія Європейського Союзу формулює ряд прав та свобод людини, включаючи свободу думки, совісті та релі­гії, свободу висловлення та інформації, свободу мистецтва та науки, і створює умови для культурної, релігійної та мов­ної різноманітності. Свобода мистецтв і науки проголошу­ється в ст. 13 — мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень.

Культурні права набули обов’язкового характеру в ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права, який вступив в силу 1976 р. і декларує:

- участь у культурному житті;

- користування здобутками наукового прогресу і їхні­ми практичними застосуваннями;

- користування захистом моральних і матеріальних ін­тересів, що випливають з будь-яких наукових, літера­турних або мистецьких творів, автором яких є ця особа.

Інші міжнародні документи в царині культурних прав мають декларативний характер, констатуючи принципи і спонукаючи уряди розпочати якісь дії щодо визнання та за­доволення різноманітних культурних прав. До таких доку­ментів, зокрема, належать:

- Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва, прийнята 4 листопада 1966 р., ст. 1 якої твердить — кожна культура має гід­ність і цінність, які слід поважати і зберігати; розви­ток власної культури є правом і обов’язком кожного народу; у своєму багатстві, різноманітності, і взаєм­ному впливі всі культури складають загальну люд­ську спадщину.

- Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982), яка визначає у другому принципі: «Збереження культурної ідентичності сприяє звільненню народів. І навпаки, будь яка форма домінування приводить до заперечення чи порушення цієї ідентичності».

- Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001), також прямо стосується питань прав людини і культурної різноманітності.

Зміст і гарантії здійснення культурних прав були розви­нені і доповнені в ряді рекомендацій, ухвалених ЮНЕСКО (1968, 1980, 1982). У них, зокрема, відзначається:

- розвиток власної культури є правом і обов’язком кож­ного народу;

- однакове право на збереження і розвиток традицій культури мають усі нації, національні меншини, ет­нічні групи;

- кожній людині повинні бути забезпечені доступ до знань і можливість насолоджуватися мистецтвом і лі­тературою всіх народів, брати участь у прогресі нау­ки у всіх частинах земної кулі, користуватися його благами і сприяти збагаченню культурного життя;

- держави повинні вживати заходи по демократизації культури, забезпеченню прав на культуру і гарантії участі в її результатах без яких-небудь обмежень;

- держави повинні захищати свободу творчості, спри­яти творчим робітникам, забезпечувати їхнє право створювати профспілки і фахові організації за своїм вибором.

Основи міжнародних стандартів права на освіту (ст. 53 Конституції України) сформульовані в ст. 26 Загальної де­кларації прав людини та ст. 13 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права 1966 р. В цих доку­ментах обговорюються умови повного здійснення права на освіту: обов’язкова та безкоштовна початкова освіта для усіх; доступність середньої, професійно-технічної та вищої освіти; свобода батьків вибирати школи для своїх дітей та забезпечувати релігійне та моральне виховання дітей згідно своїх переконань. Окремі особи та заклади мають право створювати приватні навчальні заклади та керувати ними тільки за умов відповідності освіти в них мінімуму вимог, встановлених державою. Міжнародні-правові норми вста­новлюють також пріоритетні мети освіти: повний розвиток людської особистості і її гідності, повага до прав і свобод людини, необхідність освіти, створення можливостей бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти поро­зумінню, толерантності і дружбі між усіма націями, етніч­ними і релігійними групами. Конвенція про боротьбу з дис­кримінацією в галузі освіти спрямована на надання всім рівності можливостей в одержанні освіти «без усяких розхо­джень, винятків, обмеження або переваги за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження». Для цього дер­жави зобов’язуються:

- зробити початкову освіту обов’язковою і безкоштов­ною; середню — загальнодоступною, а вищу — до­ступною на основі повної рівності та в залежності від здібностей кожного;

- забезпечити у всіх державних закладах рівного сту­пеня однаковий рівень освіти і якості навчання;

- заохочувати одержання і підвищення освіти; забезпе­чити підготування до викладацької професії.

Проголошені ст. 53 Конституції України норми права, в яких фіксується право на освіту, відповідають принципам, установленим в міжнародних нормативно-правових актах. Насамперед ідеться про такі документи, як Загальна декла­рація прав людини 1948 р. і Міжнародний пакт про еконо­мічні, соціальні та культурні права 1966 р. Варто нагадати, що у ст. 26 декларації зазначається: «Кожна особа має право на освіту. Освіта має бути безкоштовною хоча б у тому, що стосується початкової та загальної освіти. Початкова освіта має бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта має бути доступною широкому загалу, а вища освіта повинна бути рівною мірою доступною для всіх на підставі здібнос­тей кожного. Освіта має бути спрямованою на повний розви­ток особистості, підвищення рівня поваги до прав людини та основних свобод». Схожа норма права в розгорнутому вигля­ді міститься і в ст. 13 згаданого пакту, де також сказано, що його держави-учасниці визнають право кожної особи на осві­ту та погоджуються з тим, що вона має бути орієнтованою на всебічний розвиток індивіда, формування відчуття особистої гідності, поваги до прав та свобод людини і громадянина.

Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним з найважливіших обов’язків держа­ви. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізовано- му та інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особис­тості, збільшення поваги до прав і свобод людини.

Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти лю­дина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реа­лізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важли­вим чинником, що позитивно впливає на створення сприят­ливих умов для повної реалізації прав і свобод людини і гро­мадянина.

Право громадян на освіту забезпечується:

- розгалуженою мережею навчально-виховних за­кладів, які можуть бути як державними, так і при­ватними;

- системою наукових установ, закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів;

- відкритим характером навчально-виховних закладів;

- створення умов для вільного вибору профілю на­вчання відповідно до їх інтересів та уподобань;

- різними формами навчання — очною, заочною, ве­чірньою; останнім часом з'явилась ще також дистан­ційна форма навчання.

Відповідно до ст. 54 Конституції України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної ді­яльності.

Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України) має загальний харак­тер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а не тільки особи творчих професій. Хоча творчі починання влас­тиві усім видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 54 Конституції України зазначається, зокрема, що свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелек­туальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною вико­ристовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встанов­леними законом.

Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встанов­ленню наукових зв'язків України зі світовим співтовари­ством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єк­тів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які опи­нилися за її межами (ст. 54).

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої ді­яльності реалізується за допомогою низки законодавчих ак­тів, якими забезпечується право на вибір та провадження ін­телектуальної, творчої діяльності, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і зв'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мис­тецтва, винаходи, моделі, промислові зразки, раціоналіза­торські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди автора (влас­ника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, ви­значених законом.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право або будь-яку правомочність на твір, для посвідчення авторства на обнародуваний чи необнародуваний протягом терміну охорони авторського права твір може його зареє­струвати в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво.

Водночас, у ст. 54 Конституції України закріплюються свобода літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості (ч. 1 ст. 54) та право на результати своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності (ч. 2 ст. 54). Варто зауважити, що за своєю суттю це право відкриває людині і громадянину мож­ливості для участі в науковому житті. Його зміст становлять блага у сфері наукової діяльності та права на ці блага, тобто права на одержання, захист, володіння, користування і роз­порядження ними. Інакше кажучи, змістом права на свободу наукової творчості є саме свобода наукової творчої діяль­ності, захист моральних і матеріальних інтересів, інтелекту­альної власності тощо. За своєю формою це право є мірою або зразком, способом, формою поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей у сфері наукової діяльності.

Окрім того, до конституційних норм права, які стосу­ються регламентації змісту та забезпечення реалізації куль­турних прав та свобод варто відносити також і низку юри­дичних норм другого розділу Конституції України, в яких держава зобов’язується сприяти розвиткові культурної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин, котрі проживають на території України (ст. 11), дбати про за­доволення національно-культурних і мовних потреб україн­ців, які перебувають за межами держави (ст. 12). Ці норми права спрямовані на створення найсприятливіших умов для поступу в суспільстві національної культури, а відповід­но — і для забезпечення реалізації культурних прав та сво­бод членів цього суспільства.

Стаття 36 Конституції України, встановлюючи право громадян на свободу об’єднуватись у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення різних, у тому числі та культурних ін­тересів, закріплює одну з гарантій конституційних культур­них прав та свобод людини і громадянина. У цьому разі спостерігається досить цікава ситуація, за якої успішна реа­лізація політичного права (на об’єднання у громадські орга­нізації) виступає як одна з гарантій реалізації інших видо­вих груп прав і свобод. Адже створення таких організацій може мати на меті сприяння реалізації та захисту певних, зо­крема, культурних прав і свобод людини.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що кон­ституційні культурні права та свободи людини і громадяни­на стосуються реалізації прав та свобод суб’єктів у культур­ній і духовній сферах. Розвиток культури особи та народу загалом значною мірою залежить саме від наданих держа­вою можливостей розвивати, задовольняти та втілювати в життя свої культурні потреби. Регламентація конституцій­них культурних прав та свобод людини і громадянина в су­часній Україні здійснюється на трьох взаємодоповнюючих нормативних рівнях: конституційному, законодавчому та міжнародному.

На думку деяких українських конституціоналістів, до культурних прав та свобод можна віднести право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України). Також до культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію. Стаття 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збира­ти, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Проте сьогодні все більше конституціоналістів зазначені права від­носять до особистих прав та свобод людини.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть та охарактеризуйте економічні права людини та їх види?

2. Назвіть та охарактеризуйте соціальні права людини та їх види?

3. Назвіть та охарактеризуйте культурні права людини та їх види?

4. Якими міжнародними та національними правовими актами регулюються економічні, соціальні та куль­турні права людини?

5. Які зміни в діюче законодавство для ефективного функціонування та реалізації економічних, соціаль­них та культурних прав людини Ви можете запропо­нувати?

Завдання:

1. Зробіть порівняльну характеристику текстів доку­ментів щодо закріплення економічних та соціальних прав людини, знайдіть та обґрунтуйте схожості та відмінності (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конституція США, Конституція Франції, Конституція Російської Федерації, Конституція України).

2. На підставі юридичної національної та міжнародної практики, наведіть приклади захисту економічних, соціаль­них та культурних прав людини. Простежте, при можливос­ті, дію п. 4 ст. 55 Конституції України.

Література:

1. Гончаренко О. Конституційно-правові гарантії економічних прав людини і громадянина в Україні / О. Гончаренко // Підприєм­ництво, господарство і право. — 2005. — № 4. — С. 88-91.

2. Верланов С. Стандарти економічних та соціальних прав люди­ни у Європейському Союзі та Раді Європи: взаємозв’язок і співвідношення / С. Верланов // Право України. — 2008. — № 5. — С. 137-141.

3. Вісьтак М. Європейська соціальна хартія (переглянута) як дже­рело трудового права України / М. Вісьтак // Право України. — 2011. — № 10. — С. 71-74.

4. Власов А. Реалізація прав людини як принципу конституціона­лізму в Європейському Союзі / А. Власов // Юридична Украї­на. — 2007. — № 4. — С. 45-50.

5. Гончаренко О. Міжнародні нормативно-правові гарантії еконо­мічних прав людини і громадянина в Україні / О. Гончаренко // Юридична Україна. — 2006. — № 3. — С 17-22.

6. Горова О. Правове становище інвалідів / О. Горова // Юридична Україна. — 2006. — № 9. — С. 4-7.

7. Лисенко С. Особливості регламентації змісту і реалізації суб’єктивних культурних прав і свобод в Конституції України / О. Лисенко // Адвокат. — 2006. — № 3. — С. 6-9.

8. Майданник О. Забезпечення конституційних прав людини в Україні як один із напрямів діяльності Верховної Ради України / О. Майданник // Юридична Україна. — 2010. — № 10. — С. 12-16.

9. Максимов С. Права людини: універсальність і культурна різно­манітність / С. Максимов // Право України. — 2010. — № 2. — С. 36-43.

10. Мацькевич М. Гуманізм конституційних культурних прав і сво­бод людини й громадянина / М. Мацькевич // Віче. — 2011. — листоп. (№ 22). — С. 22-25.

11. Мацькевич М. Культурні права та свободи людини і громадяни­на : поняття та сутність / М. Мацькевич // Віче. — 2011. — ве­рес. (№ 18). — С. 16-18.

12. Мацькевич М. Культурні права та свободи людини і громадяни­на в Україні: ціннісно-правовий аспект / М. Мацкевич // Право України. — 2011. — № 9. — С. 208-214.

13. Мацькевич М. Культурні права та свободи людини і громадяни­на: питання регламентації змісту та реалізації / М. Мацкевич // Віче. — 2011. — жовт. (№ 20). — С. 24-26.

14. Мельничук О. Суб’єктивне право на освіту: поняття, структура, зміст / О. Мельничук // Юридична Україна. — 2011. — № 4. — С. 10-14.

15. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва / С. Головатий. — К. : Укр. Правн. Фундація, 1995. — 16 с.

16. Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова : зб. між- нар. орг «Артикль 19». — К. : «Міленіум», 2003. —140 с.

17. Органи державної влади України / за ред. В. Ф. Погорілка: мо- ногр. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2002. — 592 с.

18. Пазенюк А. Щодо питання про дискримінацію жінок у трудо­вій сфері // А. Пазенюк // Право України. — 2009. — № 4. — С. 147-151.

19. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: підручн. /

B. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко; за заг. ред. Погорілка В. Ф. — К. : Наукова думка; Прецедент, 2006. — 344 с.

20. Полетило К. Інформаційні права і свободи людини та їх судо­вий захист у конституційних нормах Сполучених Штатів Америки / К. Полетило // Право України. — 2011. — № 4. —

C. 260-266.

21. Порівняльний аналіз ризиків України та сусідніх держав у за­безпеченні прав працівників // Охорона праці. — 2011. — № 2. — С. 3-11.

22. Права человека и вооруженные конфликты: учебн. для высших военных учебных заведений / отв. ред. проф. В. А. Карташкин. — М. : Изд-во НОРМА, 2001. — 384 с.

23. Права человека: учебн. пособ. / А. Д. Гусев, Я. С. Яскевич, Ю. Ю. Гафарова и др. ; под общ. ред. А. Д. Гусева и Я. С. Яскевич. — Мн. : «ТетраСистемс», 2002. — 304 с.

24. Права человека: учебн. для вузов / отв. ред. чл.-корр. РАН, д. ю. н. Е. А. Лукашева. — М. : Изд-во НОРМА, 2002. — 573 с.

25. Сульженко Ю. Конституційний механізм реалізації економіч­них прав та свобод людини і громадянина України / Ю. Сульженко // Віче. — 2011. — № 14. — С. 16-19.

26. Сульженко Ю. Захист економічних прав та свобод людини й громадянина в Україні як один з основних чинників становлен­ня і розвитку правової держави / Ю. Сульженко // Віче. — 2011. — № 18. — С. 29-32.

27. Фролов Ю. Держава — основний організаційно-правовий га­рант забезпечення реалізації, охорони та захисту економічних прав і свобод людини та громадянина в Україні / Ю. Фролов // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 4. — С. 57-60.

28. Фролов Ю. Право користування об’єктами суспільної (публіч­ної) власності в системі економічних прав людини і громадяни­на в Україні : конституц.-прав. аспект / Ю. Фролов // Підприєм­ництво, госп-во і право. — 2004. — № 7. — С. 103-107.

29. Фролов Ю. Проблеми щодо питання самостійності економіч­них прав та свобод у загальній системі прав і свобод людини та громадянина / Ю. Фролов // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — С. 16-20.