Положення п.1 ст.6 Конвенції як lex specialis щодо ст.13 Конвенції

Протягом десятиліть найбільш поширеною практикою Суду було встановлення співвідношення між п.1ст.6 та ст.13 Конвенції у такий спосіб, що у разі виявлення порушення п.1 ст.6 Суд не вбачав необхідності розглядати цю ж справу ще й на предмет порушення ст.13, оскільки „вимоги цієї стат­ті менш суворі, ніж вимоги п.1 ст.6 і поглинаються вимогами цього пункту” [321, п.88; 342, п.86; 249, п.65; 219, п.89].

Зазначений підхід Суду до інтерпретації співвідношення цих норм Конвенції обумовлювався, на наш погляд, зокрема такими чинниками.

А. Вимоги до органу, який здійснює захист права лю­дини. Пункт 1 ст.6 Конвенції, у порівнянні зі ст.13, містить більш жорсткі гарантії. Як відзначив Суд, „ст.13 говорить про ефективний засіб захисту у „національному органі”, який не обов’язково має бути „судом” у значенні п.1ст.6 Конвенції” [246, п.33]. Розуміння терміну „суд” у контексті ст.6 Конвен­ції передбачає низку спеціальних вимог до такого суб’єкта, а саме: незалежність стосовно як до виконавчої влади, так і до сторін у процесі; тривалість повноважень членів суду; гарантії судової процедури, деякі з яких прямо зазначені у п.1 ст.6 Конвенції [271, п.55] (відкритість, неупередженість, справедливість, розумний строк судового розгляду тощо). З огляду на компетенцію, певний національний орган буде вважатися судом у сенсі п.1ст.6 Конвенції, якщо він здійснює свої повноваження на основі принципу верховенства пра­ва та передбачає можливість ухвалювати після закінчення процесу розгляду справи обов’язкові для виконання рішен­ня [336, п.45]. Такий суд повинен також мати повноваження з’ясовувати усі питання факту та права стосовно спору, який він розглядає [329, п.52].

У той же час ст.13 Конвенції тлумачиться Судом таким чином, що юридичний засіб захисту „не обов’язково повинен забезпечуватись судовим органом, але якщо цей орган не судовий, то його повноваження та гарантії діяльності мають значення при визначенні того, чи є такий засіб ефективним”.

Як бачимо, стосовно правового положення та процедури діяльності органу, який повинен розглядати скаргу людини про ймовірне порушення її права, п.1 ст.6 Конвенції прямо зазначає, що це має бути саме суд та ще й встановлює цілу низку особливих гарантій, на які у ст.13 Конвенції прямої вказівки взагалі немає.

Тим не менше, що стосується компетенції (повноважень органу при розгляді такої скарги), то положення ст.13 Кон­венції не набагато „слабші” від положень п.1 ст.6 Конвенції. На практиці Суд чітко відстежує, наскільки ж ефективним є наявний засіб правового захисту і таким чином встановлює певні вимоги до повноважень „національного органу”, про який говорить ст.13 Конвенції. У цьому напрямку Суд вихо­дить із вже згаданого принципу, згідно з яким національний орган повинен мати можливість розглянути скаргу по суті (а не, скажімо, лише розглядати скаргу на предмет її прийнят­ності) і завершити такий розгляд прийняттям обов’язкового для виконання рішення про застосування адекватного засо­бу захисту (зокрема про відшкодування матеріальної чи мо­ральної шкоди).

Звідси можемо зробити перший висновок, що цінність ст.13 Конвенції полягає у тому, що її чинність поширюєть­ся й на ті випадки, коли певне правове питання розв’язуєть­ся не лише судовим, але й будь-яким іншим національним органом. Однак треба пам’ятати, що при вирішенні цивільних чи кримінальних справ особа має право на розгляд її справи якраз судовим органом, виходячи із п.1 ст.6 Конвенції.

Б. Коло відносин, на які поширюються вимоги п.1 ст.6 та ст. 13 Конвенції. Як відзначалось вище, п.1 ст.6 Кон­венції вже у тексті цього договору безпосередньо вказує на специфічні вимоги, про які ст.13 Конвенції говорить лише у загальних формулюваннях.

Тому наступним висновком буде те, що у випадках по­рушення тих прав, на які не поширюються гарантії п.1ст.6 Конвенції, діють гарантії саме ст. 13 цього акта. (Слід, однак, пам’ятати, що ст.13 Конвенції забезпечує лише ті права людини, які закріплені у Конвенції). Наприклад, у справі „Вальсаміс проти Греції” заявники, зокрема, ствер­джували, що мали місце порушення ст.2 Першого протоколу до Конвенції - в частині права батьків забезпечувати дітям освіту і навчання відповідно до батьківських релігійних і світоглядних переконань, а також ст. 9 Конвенції - в части­ні свободи віросповідання. Вони, крім того, скаржились на те, що у них не було судових чи інших юридичних засобів захисту від ймовірного порушення зазначених прав. Остан­ню вимогу заявники обґрунтовували з посиланням якраз на ст.13 Конвенції, а не на п.1 ст.6, оскільки цей пункт, очевид­но, не поширюється на вказані права та свободи [335].

1.6.2.