Висновки й Перспективи

Національну й політичну ролю Закарпаття в Центрально-Східній Европі вже від давних давен визначали гори Карпати. Засада, що не можна робити політику іґноруючи ґеоґрафію, дає чимало доказів її практичного примінення.

Кочові племена угорців, що осіли між чужими їм слов’янськими народами в просторі між Дунаєм і Тисою створили свою княжу, а відтак централізовану королівську державу, якій згодом гори Карпати з півночі творили безпечний кордон. B досить короткому часі угорці зуміли забрати в своє посідання і чужі неугорські території.

Хоча в початках Київський княжий двір був споріднений з угорським та мав на нього релігійний і культурний вплив, то ця спорідненість в історичному аспекті не розвинулась в дальших століттях в добросусідську чи навіть родинну дружбу. Причиною мабуть було те, що обидва народи в своїм дальшім розвитку руководились відмінною державною філософією. Русини-українці — демократичною, а угорці — февдальною із сильним централізмом. Така система з певними змінами тривала в Угоршині до кінця першої світової війни.

Центральне Географічне положення Закарпаття на мапі Европи відогравало поважну стратеґічну ролю для Угорщини. Це й було властивою причиною того, що Угорщина при своїм розпаді в 1918 p. старалась за всяку ціну задержати собі Закарпаття, цю «стратеґічну перлину», як мадяри наш край називали.

Керувати чужими народами належить до великого політичного вміння, яким мадяри не грішать. Вони своєю аґресивною вдачею, зуміли вдержатись при житті в слов’янськім морі, але не зуміли зис- кати собі серед слов’ян приязні, що наглядно показалось в 1918 p.

B давніших добах мав наш нарід на Закарпатті правителів своєї національности і віри, які з бігом часу під тиском мадярської екс- панзії переходили до чужого мадярського табору.

Кріпацтво було з природи чуже українському народові, проти нього він боровся на всіх своїх землях. He було інакше ані в Угорській Русі. Угорський февдальний кріпацький, а пізніше пів-кріпаць- кий стан наш нарід тяжко переносив, будучи виключеним від участи в правлінню свого власного краю.

Цілковите зруйновання нашого шкільництва, навіть того при церквах, що його удержував сам народ, зупинило всякий доплив національної інтелігенції. Національні й культурні діячі виходили тільки з родів, що, всупереч мадяризації, задержали та плекали свої національні й релігійні традиції. Як міг нарід культурно розвиватись, коли при кінці першої світової війни не мав ані одної, навіть елементарної школи в рідній мові. 3 малим числом своїх провідників нарід зводив затяжну боротьбу проти упорядкованої чужої і ворожої державної машини. Була це дуже нерівна боротьба, але нарід і його провідники не здавались.

Боротьба була тим тяжча, бо Угорщина не завше додержувалась своїх власних законів. Таку рису угорської державної політики добре схарактеризував її провідний державний муж Граф Юлій Андра- шій (Andrassy Gyula) словами: «Мадяр має в крові й тому уважає політику панськими пустощами, які його оправдують зійти з прямої дороги та знасилувати совість». Ha такій морально хибній основі будоване державне законодавство Угорщини, немогло вдоволити поневолені нею народи та створити здорові підвалини для співжиття в державі.

Таке недоброзичливе наставлення Угорщини до її народів не є випадковим, але історичного характеру явищем. Історична роля

Аттіли в V ст. загально відома. За його жорстокість в світовій історії признано йому титул «бич Божий» (Scourge of God), характеристика, яка зовсім не бентежить мадярів. Вони й сьогодні з гордістю покликуються на таку його ролю, і то навіть в комуністичній державній системі. Часопис «Uj L*as» (Нове Письмо), річник III, ч. 6 червень 1963, Будапешт писав про Аттілу так:

її

«Ти є Аттіла Бог король,

Пан Гунів,

Пан панського народу,

Від якого кожний нарід Візьме приклад,

Підкориться Або загине».

Якщо Аттіла в V ст. став «Божим бичем», то доба в якій він жив, його в якійсь мірі виправдує. Але чим можна пояснити чи виправдати, що подібні жорстокості діялись і в 1942 p. в будові Торговельної школи в Ужгороді, яку мадяри перемінили на тюрму. B ній середньовічним способом мадярські державні власти мучили наших людей. Молодій учительці прив’язали мотуз на руки й ноги, положили на спеціяльний прилад з колісцятами, до яких прив’язали ті мотузи, їх накручували, й таким способом розтягали сустави в орґанізмі, що, очевидно, причиняло великі болі, а крім того били ґумовими палками по стопах ніг. Ha завершення кат сідав жертві на живіт яка дусилась, курив папіросу і, дивлячись в її заплакані очі, підсміхався. Це діялось в половині XX ст. в модерній і культурній мадярській державі, за неоправданий на неї донос її мучили, аби призналась в протидержавній діяльності.

Занявши в березні 1939 p. Карпатську Україну, мадяри розстрілювали карпатських січовиків, пластунів, молодь, свідоме українське громадянство без суду. A коло тисячі наших людей в концентраційному таборі у Варюлапоші, біля Нірельгази, мучили голодом і били, в’язні були виставлені на ласку й неласку брутальних наглядачів.

He пишу про це з почуття якоїсь пімсти чи ненависти, а радше жалю. B тій системі били й мене в школі й інших, таких як я, за те, що ми, діти, не знаючи мадярської мови, підчас забав на вулицях говорили між собою рідною мовою. Рівнож не маю наміру ставити весь мадярський нарід на лаву підсудних. Роблю відповідальними правлячі урядові кола Мадярщини. Якщо хочемо вчитись з історії, то такого рода негуманні вчинки мусимо виявляти, щоби вони не повторялись. Очевидно, що наш нарід із такого свого досвіду, набутого під мадярською окупацією, зробив для себе відповідні висновки.

Хоча ми виховувались в чужих окупаційних умовах переважно без участи рідної провідної верстви, ми не приняли такі їхні жорстокості за свої та не руководились ними навіть, коли мали можливості пімститися. Знаю випадки, що після приходу большевиків на Карпатську Україну в 1944 p.

Після приєднання краю до Чехословаччини настали в нашім народі великі зміни. Зник з наших сіл мадярський жандарм, нарід почав підносити похилені досі голови та випростовувати хребет. Чехи принесли інший стиль та форму державної системи, демократичного духа, нарід це відчув і позитивно сприймав. Демократичний стиль життя відповідає життєвій філософії нашого народу.

Відоме культурне й політичне москофільство чехів і словаків було перенесене їхньою адміністрацією краю зразу на початку й на терен Карпатської України. Заведений на основі рішення Чеської Академії Наук в Празі український культурний напрям, стрінувся із спротивом адміністрації провідних чехословацьких політичних партій — аґрарної та національно-соціялістичної. Таким чином край був поділений на два культурні ворожі між собою табори, що створювало в шкільництві й серед населення непорозуміння.

Заведенням централізованої державної адміністрації замість поступової автономії Чехословаччина рівнож порушила перебрані міжнародні й конституційні зобов’язання. Ta всупереч такому станові, ми вже могли розвиватись національно й політично та творити свою власну силу. Було й багато чехів, що мали до української справи позитивне відношення, нам помагали, але мало хто з них мав екзекутивну владу в краю.

Задля правди треба ствердити, що Чехословаччина із всіх держав в Европі найкраще поставилась до української еміґрації після першої світової війни. Вона довгі роки утримувала Український Вільний Університет в Празі, Українську Господарську Академію в По- дєбрадах, Педаґоґічний Інститут в Празі, Українську Гімназію та ін. A студіююче еміґраційне студентство із всіх українських земель діставало в Чехословаччині на університетах приблизно до років економічної депресії стипендії й кінчало студії. B Чехословаччині студіювало більше студентів з Галичини, як, напр., у Варшаві.

Чехословаччина виконала свої автономні зобов’язання щойно конституційним законом ч. 328, 36. з. і p. з 22 листопада 1938 p. зміною дотеперішньої централістичної форми держави на федеративну трьох народів: чехів, словаків і русинів-українців.

\\

Віденьським диктатом Німеччини та Італії дня 2 листопада 1938 p. відорвано від Карпатської України головне місто Ужгород і дальші два міста — Мукачів і Берегово, чим поперетинано в краю залізниці та комунікаційні шляхи. До всіх обмежень, зв’язаних із таким станом, нарід поставився з вирозумінням й помагав своєму урядові поборювати початкові труднощі.

Сфедерована карпато-українська держава, якої Автор в pp. 1938- 39 був в Празі Представником, в зв’язку із загально визвольною проблемою України, викликала в міжнародньому політичному світі великий розголос та загальний інтерес. Українською справою занимались в той час кабінети великих держав та їхні Генеральні штаби.

Є правдою, що Німеччина Гітлера робила розголос українській справі в світі, та було це виключно у власнім загарбницькім інтересі Гітлера. B Україні бачив Гітлер не політичного союзника, а тільки життєвий простір, «Лебенсраум» для Німеччини. Хоча умови життя українців в Совєтському Союзі були добре відомі Німеччині, вона ніколи не виступала в обороні українського народу. Навіть в справі голоду в Україні в pp. 1932-33 Ґеббелс в 1936 p. в промові на з’їзді партії в НюренберГу говорив з докором на адресу большевизму, що голодом винищує россійський нарід, хоча добре знав, що голодував народ український. Поведінка державних орґанів Гітлера в Україні підчас другої світової війни є яскравим доказом його нелюдського й ворожого ставлення до України й українського народу та його визвольної справи. Була це європейська преса, головним чином англійська й французька, та дипломатичний світ, що тоді уважали Карпатську Україну зародком для створення соборної і незалежної Української держави.

Дня 14 березня 1939 p. в полудневих годинах Словаччина проголосила повну незалежність, а зразу за нею і уряд Карпатської України проголосив незалежність. Ha телефонічне доручення прем’єр міністра Карпатської України о. Авґустина Волошина, її Представник в Празі повідомив про цей акт окремою нотифікацією ам- басадорам поодиноких держав: ЗСА, Анґлії, Франції, Німеччині, Югославії, Польщі, Румунії і телефонічно бувшому Центральному уряду в Празі. Наступного дня Сойм Карпатської України затвердив це проголошення незалежности та приняв відповідні закони.

Передаючи Мадярщииі Карпатську Україну, Гітлер разом з нею дорого продав і українську справу Сталінові та ціною української справи уклав із Сталіном в 1939 p. договір про ненапад.

Безкомпромісовою боротьбою Гітлера проти комунізму в Німеччині створювалось в світі вражіння, що перший удар буде проти Совєтського Союзу, що не сталось. Сталін, відчуваючи для себе небезпеку, відкинув особистий престиж, на що він був дуже чутливий, та покористувався простою життєвою філософією: якщо ідеш із своїм ворогом коло безодні, і щоб він тебе до неї не кинув, TO візьми його дружньо попід руку. I так коштом української справи, обидва вони спільно пройшли попід руку коло безодні.

Після окупації Карпатської України Мадярщиною в березні 1939 p. американський журналіст Роберт Паркер (Robert Parker), запитав прем’єр-міністра Мадярщини ґрафа Павла Телекі (Teleki Pal) чи за- няття Карпатської України Мадярщиною сталось за згодою Гітлера, чи проти його волі, Телекі відповів:

«Кажучи відкрито, нам було сказано займати... Це була ціна, яку заплатив Гітлер за право говорити із Сталіном. Після того, як ми забрали Підкарпатську Україну, як доказ Гітлер дав слово Сталінові, що Німеччина не є більше зацікавлена пляном з россійською Україною. Фюрер наголосив, що включення території (Карпатської України — В. Ш.) до Мадярщини, відмова від української збройної сйли, розігнання українського уряду вказує, що Россія не має чого його боятися» Qlobert Parker: “Headquarters Budapest,” New York-Toronto, 1944, р. 114-115).

I так українська справа знову грала (вже не перший раз) визначну стратеґічну й економічну ролю в Центрально-Східній Европі та в політичних комбінаціях великодержав. Саме таку важливу ролю України Москва, а з нею і її прихильники в західньому світі свідомо приховували та замовчували, уважаючи українську справу внутрішньою справою Москви.

Приєднання Карпатської України до Української CCP в 1944-45 роках уможливило Сталіну контролю над Центральною Европою. Сталося це наслідком договору Чехословаччини й CCCP з 29 червня 1945 p. Договір цей був підписаний уповноваженими представниками обох держав, належно ратифікований, обмін ратифікаційними листинами відбувся в Празі дня 30 січня 1946 p. Ратифікація була затверджена президентон д-р Едвардом Бенешом та міністром закордонних справ Яном Масариком, договір був опублікований повністю в офіційнім Збірнику законів і розпорядківдержави ч. 186/1946 36. з. і p., чим набув і внутрішньо-правну силу. Підчас голосування в празькому парламенті не було ні одного голосу проти, навіть ніхто не здержався від голосування.

Екзильний уряд Чехословаччини і його президент д-р Едвард Бе- неш перевели підготовчу справу приєднання без відома колишнього уряду Карпатської України, якого п’ять членів були в той час на еміґрації й доступні для евентуальної консультації. До самого приєднання колишній уряд Карпатської України в той час не заняв становища. Це сталось щойно в 1972 p. в ЗСА на З’їзді членів уряду й Сойму Карпатської України, Представника уряду в Празі, та чисельного землятства з ЗСА та Канади — Братства Карпатської Січи, скликанім Карпатським Союзом в ЗСА. Ha якім принято, м. ін. наступну резолюцію:

«В процесі історичного розвиткуукраїнського народу, в якому національна територія України була розділена і довгими віками окупована сусідніми державами, приєднання Карпатської України до України вважаємо доконаним історичним фактом, який відповідає віковим змаганням українського народу до національної та суверенно-державної соборности.

Тому всякі претенсії на територію Карпатської України чехословацькими та мадярськими кругами відкидаємо, як правно й історично безпідставні, без уваги на те, що Карпатську Україну включено в накинену Україні московською мілітарною аґресією державну систему, проти якої український нарід веде більше як півстоліття завзяту боротьбу в обороні своїх національних і державних прав».

Таким чином Карпатська Україна по більше як 900 роках була знову об’єднана з Україною, хоча не з тою, за яку голосували Всенародні Збори в Хусті дня 21 січня 1919 p.

Маніфест Першого З’їзду Народніх Комітетів в Мукачеві всієї Закарпатської України дня 20 листопада 1944 p., яким оголошено постанову про вихід краю із Чехословацької республіки та приєднання до складу Української Радянської Соціялістичної Республіки, покли- кується і на рішення Всенародніх Зборів в Хусті із 21 січня 1919 p., які в той час рішили приєднати край до Української Народньої Республіки. З’їзд Народніх Комітетів в Мукачеві використав політично- правний арґумент з-перед чвертьстоліття, чим політично скріпив свою постанову та створив для неї історичну й правну тяглість. I так сталось, що сьогодні Карпатська Україна поносить долю й недолю в большевицькій державній системі з цілим українським народом.

Державно визвольна справа України є одною з найбільших досі політично невирішених проблем Европи. Своїм стратегічним положенням та економічною силою займає Україна ключеву політичну позицію в просторі Центрально-Східньої Европи. Тому не є випад- ком, що обидві світові війни велися у великій мірі на державній території України та задля неї. Котрий з аґресорів забезпечив за собою посідання України, виходив переможцем.

Карпатська Україна є невід’ємною частиною незалежної української держави. Це визначає її вагу, бо через неї стає Україна членом Центрально Европейських Держав та має доступ до Дунайського басейну і на Балкан. Україна, яка майже триста років веде свою державно-визвольну боротьбу, стане в цім просторі стабілізуючим мировим чинником та створить порушену після другої світової війни політичну рівновагу сил в Европі.

Після упадку в березні 1917 p. царської Россії, союзника Антанти, скористала Україна із політичної засади голошеної Антантою «права народів на самовизначення». Ha такій міжнародньо-правній основі Українська Центральна Рада проголосила дня 22 січня 1918 p. повну державну незалежність України, яка була відтак визнана біля тридцяти державами. B такім характері брала Україна участь при заключенню миру з Центральними Державами: Австро-Угорщиною, Німеччиною, Туреччиною та Болгарією — в Бересті Литовському в лютому 1918 p. та виступала на Мировій конференції в Парижі. Україна була в той час на Сході Европи, разом з іншими но- воствореними державами одинокою реальною силою, яка була спроможна побороти створену Леніном Россійско-большевицьку державу, яка гаслами світової революції загрожувала й самій Антанті.

Після упадку царської Россії Антанта не мала виробленого політичного пляну відносно Східньої Европи, що у висліді створило таку невідрадну ситуацію. Боротьбою проти россійського большевизму Україна виконувала важливу охоронну й мирову ролю в інтересі Европи й самої Антанти, яка, всупереч цьому, Україну не підтримала.

Архитектом політичного упорядкування Европи після першої світової війни був прем’єр-міністер Франції Джордж Клемансо (George Clemanceau), який поставився проти визнання державного статусу за Україною. Клемансо знайшов підтримку в Американській Місії на Мирову конференцію, а саме у президента Вудро Вілсона (Woodrow Wilson).

He погоджувався з такою політикою президента Вілсона державний секретар ЗСА Роберт Лансінґ (Robert Lansing). B справі України та інших поневолених Россією народів виготовив Лансінґ для Мирової конференції Меморіял, в якім визнавав державний статус за Україною, Грузією, Балтійськими народами та Азербейджаном. Лансінґ опрокинув американську концепцію Вілсона неподілности Poc- сії-імперії, що спричинило між ним і Президентом поважне політичне непорозуміння.

Ha упорядкування Центрально-Східньої Европи висунув Клеман- co свою концепцію, т. зв. «Cordon Sanitaire» — створення ланцюгу держав від Фінландії по Грецію, як заборола проти просякання комунізму до Европи та проти можливости майбутньої атаки^Німеч- чини на Схід в сенсі її політичної доктрини «Дранґ нах Остен» ODrang nach Osten). Як життя показало, концепція Клеманса не витримала іспиту історії власне через те, що в ній бракувала сильна і незалежна Українська держава.

Метою Мирової конференції було об’єднати розділені досі народи, що вона осягнула в Чехословаччині, Польщі, Югославії та Румунії. I як на глум долі, державна територія України була Мировою конференцією розділена між чотирма державами: CCCP, Польща, Чехословаччина й Румунія.

Замість підтримати Україну в її боротьбі проти большевизму, Мирова конференція завела проти неї гостру бльокаду, що навіть за золото не було можна довозити в Україну ліків проти тифу, який тисячами нищив населення й армію, котра боролась проти смертельного ворога цілого волелюбного людства. Німеччина й Австро- Угорщина, які були визнані спричинниками світової війни, за що мали бути в змислі рішення Мирової конференції покарані, ніколи не зазнали такої нелюдської та негуманної бльокади.

Невирішена українська проблема після першої світової війни була постійно предметом довірочних розмов між великими державами та їхніми військовими штабами, які розуміли її вагу в конспекті політичних та економічних проблем Европи. Наводимо розмову відомого англійського історика Арнолда Тойнбі (Arnold Toynbee) з Гіт- лером дня 17 лютого 1936 p. Можна припустити, що ця розмова не відбулася без відома компетентних урядових чинників Анґлії. Ap- нолд Тойнбі подав на вступі таке ствердження:

«В двобою між Німеччиною і Россією... ми сподіваємось, що Німеччина буде побідною. Звичайно, що можемо теж сподіватись, що побіда Німеччини буде такою рішаючою, що уможливить їй анектувати Україну й Урал з їх великим хліборобським та мінеральним багатством. B такім випадку Німеччина швидко виросте до значення надпотуги розмірів Америки, а згодом ми, її західні сусіди, будемо поставлені в тінь і це значною мірою збільшить можливість знайтися згодом на ласці Третього Райху» (Andreas Hill- gruber: Germany and the World Wars, Cambridge, Mass, and London, England, Harvard University Press, 1981, p. 60-61; див.: Amold Toynbee: Acquaintance, London, 1967, p. 282).

Стає дивним і незрозумілим, що всупереч такої правильної полі- тичиої діяґиози відносно України, Анґлія й Франція ие підтримали на міжнароднім форумі її державні змагання. He треба кращого доказу, як ствердження Тойнбі, щоби зрозуміти який розсяг і яке да- лекойдуче політичне значення має Україна не тільки для Анґлії й Франції, але й для цілої Европи. Якщо правда, що в політиці нічого не діється без причин, то і таке недоброзичливе, навіть вороже ставлення до України Мирової конференції мало свої причини. Наша політика і наука не спромоглися досі на те, щоби цю таку великої ваги проблему прослідити та знайти справжні причини такого відношення до нашої справи. Скритий ворог є небезпечніший як явний.

Подібно, як Україна була каменем зудару в обох світових війнах двох агресивних потуг, так і незалежна Українська держава стане наріжним каменем миру й спокою в Европі. Україна закриє імпе- ріяльній Россії двері до Европи, чим унеможливить їй далі провадити свою загарбницьку політику. Жадна Россія, царська чи боль- шевицька, не зреклася своїх колоніяльного характеру політичних намірів супроти Европи, чим створює постійну небезпеку, що так дорого коштує світові. I Ленін признав, що Россія без України, як тулуб без голови. Надходить дуже відповідний час, щоби голову поставити на правильний український тулуб.

Свій спротив до державности України Клемансо арґументував тим, що вона підписала із Центральними державами мировий договір в Бересті Литовському. Чомусь Клемансо таку «провину» легко простив Ленінові. Ніхто інший як Ленін, розкладаючи царсько-рос- сійську армію своїми гаслами «мир без анексій і контрибуцій», привів Центральні Держави до Берестя на мирові переговори.^[62] У ситуації створеній Леніном, Українська Народня Республіка обороняла в Бересті державні інтереси України. Ленін хотів забезпечити себе миром з Центральними Державами, стягнути з фронту россійські війська та створити з них свою большевицьку армію для завоювання України й Европи. Ніхто не може вимагати, щоби Україна, для оборони інтересів інших держав чи народів, доконала своє власне політичне самогубство.

B першій світовій війні воювали в царській россійській армії проти Центральних держав понад три мільйони українців і гинули в цій боротьбі подібно, як і жовніри Антанти. To і з цієї причини не було жадних моральних чи навіть льоґічних підстав Антанті ставитись так ворожо до України, яка була так жорстоко поневолена їхнім союзником Россією. у

Україна, як поневолений майже триста років нарід, не мала в своїй новоствореній державі тих оборонних можливостей, як народи у власних державах. Рівнож не мала вироблених та розвинутих дипломатичних зв’язків в світі для забезпечення й оборони своїх державних інтересів. Були це власне французькі дипломати-спеція- лісти, які, не маючи елементарного поняття про українську справу, їй шкодили.

Початком листопада 1918 p. I. Я. Коростовець, представник гетьмана України Генерала Павла Скоропадського, мав побачення з бувшим французьким консулом в Києві Емілом Ено (Emil Hennaut), головним інформатором французького уряду в справах України. Консул Ено сказав Коростовцеві таке:

«Україна або вірніше Південна Россія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішности. Вона створена німцями — Форґачом і ґрафом Шептицьким, щоби розділити Россію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями. Уряд Гетьмана Скоропадського, яко германофільський, має бути усунений і замінений об’єднаним россійським урядом» (Цитовано за Проф. Дмитро Дорошенко: Історія України 1917-1923, том II, Доба Центральної Ради, Ужгород 1930, Ню Йорк 1954, стор. 409).

Можна тільки висловити жалюгідний подив з приводу незнання історії консула Енно не тільки України, але навіть свого власного народу. Дочка Київського князя Ярослава Мудрого Анна (у французьких джерелах Аґнеса), внучка Володимира Великого, що охрестив Русь-Україну, вже в XI ст. була дружиною короля Франції Ген- рика I (1031-1060) та матір’ю Филипа I (1060-1108) і походила якраз із тої Руси-України, яку в XX ст. мали «створити» Форґач і Граф Шептицький.

Перший із названих Форґач був Австро-Угорським дипломатом підчас першої світової війни, а другий — Граф А. Шептицький митрополитом Української Греко-католицької Церкви в Львові. Владика Граф Шептицький був врочисто інтронізований у Львові 17 січня 1900 p., як галицький митрополит, львівський архиєпископ і єпископ Кам’янця Подільського. Ha цім пості він пробув 45 літ до листопада 1945 p.

Мати королеви Анни — Аґнеси — Інґеґерда була дочкою короля

Норвеґії Олафа, старший брат Анни оженився з дочкою останнього короля АнГлії з роду Саксів Гарольда, молодша сестра Ании, вийшла заміж за угорського короля Андрія II (1205-1235).^[63]

B добі панування Ярослава Мудрого його монархія була більшою і суцільнішою та просторішою, а можливо й могутнішою від королівства Франції. Ми тут подали деякі ширші дані з родоводу українських князів, які в суті речі були монархами та спорідненими з королівськими родами в Европі, щоби наглядно вказати на історичну безвідповідальність французького консула Енно. Якщо у Версалі в 1918-1920 роках рішали про долю України на основі інформацій таких «експертів» як консул Енно, то сучасний хаотичний стан в світі вповні виправдує його «знання» і їхні рішення. ^

Протягом сімдесятлітнього панування россійського большевизму в Україні знаходився цей режим багато разів перед розвалом в тяжкій кризі і завше знаходився «хтось», що його рятував. Велику прислугу большевицькій системі робили саме ті міжнародні чинники, що свідомо заперечували або приховували всякого рода злочинні вияви цієї системи зокрема в Україні та їх виправдували.

He можна уважати нормальним явищем штучні голодомори, масове фізичне винищування української інтеліґенції й селянства засланням у Північні пустки, де люди гинули, розстрілювання культурних діячів, знищенння українських церков — православної і гре- ко-католицької, єпископів, священників, вірних, палення стародавніх бібліотек і нищення церковних будинків України з XI ст. й багато ін. траґедій. Bce це не знаходило потрібного відгомону в європейських та світових політичних, культурних, гуманних і часто навіть церковних колах. B Америці одинокий пресовий концерн Bi- ліяма Рандолфа Герста CWiUi^am Randolf Hearst) в Каліфорнії послідовно атакував большевицьку систему, Сталін старався дипломатичною дорогою цей голос заглушити або припинити, але це йому не вдалось. Вина є і в нас самих, що ми ці злочини не розкривали вчас і систематично та з належною силою не представляли їх світові в нашій інтерпретації, а могли!

He виглядає ліпше справа із принесеними нашим народом жертвами в людях і маєтку підчас Другої світової війни. Навіть матерія- ли судового процесу Міжнароднього Трибуналу в Нюренберґу ми не зуміли досі належно використати для української справи. Часткові фраґментарні описи в пресі такої важливої історичної вартости подій, справи не вирішують. Чехи мали одні Лідіце і про них знає цілий світ, а наш нарід пережив сотню подібних жертв, і ще кривавіших траґедій про яких світ не знає, навіть ми самі не маємо досі точних статистичних даних про них. Брак власних доказів^ спонукує ворогів української державности до різного рода безпідставних обвинувачень. Вони навіть намагаються поставити Україну на лаву підсудних міжнародньої політичної опінії.

Вороги української державности працюють на три зміни і вони не грішать моральними оглядами та почуттям людської справедливости, і це їм значно улегшує їхню чорну працю. Легше видумувати нові неправди, як обороняти стару правду, бо правду можна сказати тільки одним способом, а неправду — многими.

Уважаємо, що не помиляємось, коли ствердимо, що невизнання державного статусу для України Мировою конференцією в Парижі є в своїх наслідках найбільшою політичною помилкою першої половини XX ст. Ця помилка дала ґрунт для другої світової війни з усіма її наслідками, як окупацію половини Европи Совєтами, В’єтнам, Корею, Кубу, Авґаністан, Нікараґуу та ін. A по відношенню до України побідна Антанта сама в зародку надщербила власну політичну засаду «права народів на самовизначення» й тим кинула тінь на її моральну вартість.

3 уваги на те, що Карпатська Україна є інтеґральною частиною України і разом з українським народом несе долю й недолю її державної системи, уважали ми доцільним, хоча в коротких рисах, вказати на політичний розвиток Карпатської України від 1920 p. та на державно-визвольну проблему України, бо з її долею зв’язана дальша доля нашого вужчого краю.

Світ прагне миру, який буде забезпечений в Центрально-Східній Европі тільки при існуванні соборної української держави. Вона ослабить россійсько-совєтського аґресора та скріпить оборонну спроможність існуючих між обома аґресорами ланцюг держав, чим буде виправлена помилка Мирової конференції.

Історія не йде манівцями, її не можна зупинити, бо вона має свої строгі закони, за порушення яких немилосердно мститься. Зате вона дає кожному народові нагоду в певний переломовий час його історії взяти керму свого життя у власні руки. Історія не обійшла ані український народ.

Історики твердять, що держави будуються століттями, а програються за один день. 3 цього виходить, що український нарід в своїй визвольній боротьбі не був в минулому на той один день належно приготований. Надходить доба, в якій історія знову поставить нас перед іспитом політичної зрілости. Буде дуже багато залежати від нас самих чи і як ми на той «воскресний» день приготовані. До того «воскресного» дня можемо дійти тільки об’єднаними силами, створенням одного центрального політичного авторитету, отже, одного речника нашої справи у вільному світі. Ми можемо роз’єднано йти, але можемо тільки об’єднано побідити. Брак одного речника нашої справи сьогодні неґативно відбивається у вільному світі, через що він не виявляє досі для України відповідного до її ваги признання.

Державно-визвольні процеси інших народів доказують, що народи доходять до остаточної перемоги тільки через свою власну силу. Є це найтяжча дорога, в якій кожний політичний діяч мусить бути в рівновазі із своїм сумлінням та відчувати на собі відповідальність за націю. Маючи чотири роки досвіду консолідаційних переговорів з рамени Державного Центру Української Народньої Республіки в екзилі з українськими політичними партіями, смію твердити, що нема між ними засадничого державницького характеру перешкод, що оправдували би наше сучасне політичне роз’єднання. B еміґраційній дійсності жадна політична партія чи рух не має підстав приписувати собі абсолютну правду, та в ім’я тої власної правди поборювати своїх політичних опонентів на шкоду загальної справи.

Сучасний стан нашої справи вимагає не тільки національної та економічної обнови, але й морально-реліґійної, що робить нашу визвольну боротьбу особливо складною. Для її успіху всі сили нації мусять бути зосереджені в однім центральнім авторитеті, який повинен бути спільним речником народу в міжнароднім політичнім світі. Це є можливе тимбільше, що всі політичні партії в’яже одна соборно-державна ідея та жадна з них не є спроможна сама перебрати провід визвольної боротьби та нести за нього повну відповідальність.

Ми або зрозуміємо вимоги доби, в якій живемо, або будемо діяти роз’єднано, чим можемо дати початок до дальших катастроф нашого народу з непередбаченими наслідками. Історія дає нам знову можливість, не легковажмо її законами і не порушуймо їх.

Навчені історичним досвідом минулого, в сучасній критичній добі мусимо всі одностайно і однозгідно заявити й доказати світові, що Україна ставить свої вимоги до державного незалежного життя на тій самій основі Божого — природнього й міжнароднього права, якими користуються всі вільні народи світу, включно до великих потуг, та що Україна не хоче бути й не буде виїмком з цього правила.

«Сівач», періодик стемфордської Греко-католицької єпархії, Стемфорд, Конн., 25 листопада 1990, стор. 7.

OO

^n