ПРИВІЛЕЇ МІСТА ЛЬВОВА XIV-XVIII СТ. (ІСТОРИКО-ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ОГЛЯД)

Таку ситуацію можна пояснити недостатньою кількістю, неповнотою у науковому обізі основних, первинних джерел з історії міста, а саме привілеїв. Привілеї будь-якого міста - основні фундаментальні документи в його історії. Локація, надання магдебурзького права, вибори міської ради, судові прерогативи лави та війта, земельні надання, торгівельні та митні регламентації і т.д. - ці та інші питання, що є визначальними для політичного, економічного, соціального розвитку міста, відображені у привілеях. Вони зберігаються в архівних, бібліотечних збірках, окремі ж публікації неповні, вміщені у розпорошеному вигляді у кількох виданнях, але до цього часу немає цілісного виявлення, осмислення та аналізу цих джерел. З метою розширення джерельної бази з історії міста й виникла потреба видати привілеї міста Львова XlV-XVin ст. Ідея видання привілеїв і, ширше, всього дипломатарію Львова є не новою.

Досі не існувало жодного аналогічного видання, присвяченого українським містам, хоча є збірки документів з історії Тернополя, Дрогобича, Золочева, Самбора^[5]. Що ж до польських міст, то окрім Кракова^[6], можна назвати тільки видання привілеїв Варшави та Познані^[7]. Тому перш, ніж взятися до збору та пошуку привілеїв, необхідно було визначитися: що власне є привілеєм, які є його визначальні ознаки та характеристики. За теоретичним коментарем правового характеру привілей є документом, що створює нові правові відносини для окремих фізичних або юридичних осіб^[8]. У латинській термінології це привілей (privilegium), надання або донація (donatio), звільнення (libertas), імунітет (immunitas), відступлення (cessio) тощо. Фактично до категорії привілеїв включено у цьому виданні будь-який документ володаря міста (польського короля, австрійського цісаря тощо), адресований усьому місту або його владним структурам, який вносить нову правову регламентацію на певний або необмежений час^[9]. До категорії привілеїв не зараховувалися декрети чи мандати, розпорядження, універсали королів, що стосувалися виконання певних правових дій, джерелом яких були або привілеї, або загальнодержавні конституції та статути. Винятково у наше видання включено кілька королівських мандатів, які створювали нову правову ситуацію^{[10] [11]. Також не ввійшли у даний том привілеї та надання окремим національним та релігійним громадам Львова11, ремісничим цехам та корпораціям.}

До категорії привілеїв не відносимо охоронні листи, які видавалися королем для призупинення судового переслідування міста у конкретних справах. Усі такі листи походять з XVII-XVIII ст. і стосуються судових суперечок міста зі львівськими старостами чи іншими урядовцями про несплату податків або судових справ із окремими шляхтичами, які висловлювали майнові претензії до міста. Дія охоронного листа тривала, звичайно, 6 місяців, а судова суперечка продовжувалася надалі. Безумовно, у такому разі потрібно було би включати документи всього судового процесу, щоб зорієнтуватися у суті судового протистояння.

Залишилися поза збіркою привілеї, адресовані не всьому місту та його міщанам, а окремій його частині - юридиці, передмістю, міському селу тощо. Часом королівські привілеї надавалися не місту загалом, а райцям зокрема. Такі документи ми відносили до категорії привілеїв міста, адже в Середні та Нові віки категорії “держави”, “міста” часто ототожнювалися з тими людьми, що очолювали ці інституції. Тому надання райцям міста того чи іншого привілею означало надання його й для всього міста та загалу міщан^[12].

Привілеї видавав місту, як правило, володар країни - король, князь, цісар. Інші урядовці та достойники також могли надавати будь-які звільнення, пільги і т.д., наприклад, під час безкоролів’я, але їх потім обов’язково мав підтвердити повноправний володар. Тому збірку, в основному, привілеїв складають дипломи польських королів, що утвердилися в Галицький Русі у кінці XIV ст. після довгої боротьби з іншими претендентами на спадщину Галицько-Волинського князівства: Литвою, Золотою Ордою, Угорщиною. До збірки входять привілеї короткочасного володіння Галицькою Руссю на ленному праві Владислава Опольського у 1372-1378 рр., а також два привілеї початку австрійського панування у Г аличині цісаря Йосипа ІІ з династії Г абсбургів.

Поряд з наданнями володарів міста ми включили до привілеїв місту у “Додатку” 13 надань львівським міщанам з боку володарів сусідніх держав, а також окреме надання герба для Львова Папи Сикста V 1586 р.

Збірка документів хронологічно охоплює весь період дії магдебурзького права на західноукраїнських землях до 1786 р., а також включає останні надання місту австрійського часу, які вже не базувалися на магдебурзькому праві. Мета останнього привілею 1789 р. полягала у систематизації та уніфікації старих правових положень. У ХІХ ст. правові норми, якими керувалося місто, регламентувалися вже переважно загальнодержавними правовими документами.

Публікацію львівських привілеїв розпочав Д.Зубрицький у першій половині ХІХ ст., надрукувавши найдавніший привілей Казимира ІІІ на магдебурзьке право 1356 р. (див. док. №1). Привілеї міста Львова до початку XVI ст. у більшості опубліковані у розпорошеному вигляді у серійному виданні “AGZ”. Разом із підтвердженнями це 78 документів, майже всі з них друкувалися з оригіналів або підтверджень. З опублікованих привілеїв XVI-XVII ст. можна назвати тільки окремі два привілеї 1526 і 1586 рр. на герби^[13], мальборкський декрет 1577 р.^[14], два привілеї надання шляхетства Львову 1658 і 1661 рр.^[15] Таким чином, із 221 виявленого привілею, наданого містові Львову, 82 вже публікувалися.

Оригінальних документів виявлено 148. Крім 10 паперових документів, короткотермінових звільнень від сплати податків, усі привілеї написані на пергаменті. Всі пергаменти до Другої світової війни зберігалися у Архіві давніх актів міста Львова, але у воєнні та післявоєнні лихоліття^[16] невелика частина документів опинилася у Польщі в архівних та бібліотечних збірках: 5 пергаментних документів з печаткою львівського архіву у Головному архіві давніх актів у Варшаві, один пергамент - у Вроцлаві (док. №6).

Копіарії. Поряд з пошуком оригінальних документів активно проводився пошук копіаріїв, де фіксувалися невідомі у формі оригіналів привілеї міста Львова.Особливо цінним у джерелознавчому значенні^[17] був найдавніший копіарій^[18]. Він містить 193 документи, у т. ч. й кілька засвідчених копій.

До однієї з найдавніших збірок документів відносимо збірку привілеїв у т. зв. “Кодексі Йоганна Альнпеха” з першої третини XVII ст.^[19] Копії документів зроблені одним з перших львівських істориків Й. Альнпехом при підготовці історичного опису Львова під назвою “Topografia civitatis Leopolitanae”, який він подав до латиномовного німецького видання про міста світу, видані друком у Кельні 1618 р.^[20] Й. Альнпех скопіював 11 привілеїв XIV-XVI ст., почавши від привілею 1356 р.; в основному це були привілеї-надання на міські землі та грамоти щодо юрисдикції міста. Окрім наукової мети, ця підбірка грамот, вміщена серед інших матеріалів Й. Альнпеха, могла слугувати йому у судових суперечках, коли він очолював міську громаду в опозиції до ради міста, а також і пізніше, коли він уже став львівським райцем^[21].

Кілька копій привілеїв вміщено у ще одному копіарії, який датується другою третиною XVII ст.^[22] Судячи з нотаток на маргіналіях та характеру зібраного джерельного матеріалу, можна зробити висновок, що ці два котарії використовувалися у судовій практиці міськими урядовцями.

Зовсім з іншою метою складалися дві збережені у львівському архіві книги копій, які отримали назву “Золотих книг”. Перший копіарій - “Золота книга” привілеїв міста Львова^[23]. Це єдина у своєму роді книга львівського магістрату, написана на пергаменті. Обсяг копіарію - 124 аркуші, з яких пергаментних 122, заповнених з обох боків чітким друкованим почерком. Книга мистецьки оформлена орнаментом, тисненим золотом на обкладинці, малюнками гербів на титульній сторінці, золотою фарбою виділений кожний ініціал документа^[24].

На титульній сторінці назва книги: “Privilegia civitatis s[acrae] r[egiae] m[aiestatis] Leopoliensis”. Книга не дописана, переривається на документі 1649 р., очевидно, у цьому місці аркуші книги були видерті. Закінчують книгу два привілеї міста Львова австрійського періоду (див. док. №207, 208).

Вдалося встановити укладача “Золотої книги” - міського синдика Павла Гепнера^[25]. Список регестів, який залишився після нього у т. зв. “Кодексі Иоганна

Альнпеха” має заголовок: “Privilegia civitatis Leopoliensis succinte collecta per me Paulum Dominicum Hepner eiusdem syndicum in anno Domini 1685 (Привілеї міста Львова, скорочено зібрані мною, Павлом Домініком Гепнером, синдиком того міста, року Божого 1685)”^[26]. Збережений перелік 77 документів цілком збігається у послідовності розміщення з документами у “Золотій книзі”.

Найімовірніше “Золоту книгу” привілеїв міста Павло Гепнер, як синдик міста, готував для загального підтвердження всіх привілеїв Львова. Але з якихось причин до підтвердження не дійшло. Пізніше був вклеєний аркуш з титульною сторінкою та гербами канцлера і примаса, які займали ці посади під час правління Яна Казимира.

Документи вносилися у “Золоту книгу” без хронологічного порядку, також важко встановити і тематичну систематизацію збірки копій. Хоча книга й називається у перекладі “Привілеї міста священного королівського маєстату Львова”, але її укладач включив сюди і королівські декрети, мандати, розпорядження. Тому із загальної кількості 133 документів до категорії привілеїв ми віднесли 80, з яких 5 стали підставою для публікації привілеїв.

Другою “Золотою книгою” дослідники називають книгу львівського складу^[27]. Відомі точний час написання цієї книги - 1660 р. та автор цієї книги - Микола Вишатицький^[28]. Після вступного трактату про історію впровадження права складу в Європі та Речі Посполитій у книзі вміщено 7 документів (привілеїв, декретів, підтверджень) про право складу у Львові. Крім цього, тут є витяги з державних конституцій та статутів щодо права складу та деякі документи, що регулювали торгові взаємини з львівськими євреями. Завершує книгу індекс привілеїв Львова та декретів. Якщо попередню книгу привілеїв Львова планувалося подати для підтвердження королю, то “Золота книга” львівського складу була складена для виконання львівського складу, адже у другій половині XVII ст. право складу для міста Львова фактично не виконувалося та ігнорувалося.

З часу написання “Золотих книг” до кінця XVIII ст. не виникало потреби укласти новий збірник копій привілеїв міста. Звичайно укладалися за приватною ініціативою невеликі підбірки та регести документів з історії міста^[29]. Тільки після зміни державного статусу західноукраїнських земель і переходу Г аличини до складу Австрійської імперії з’явився 16 лютого 1781 р. циркуляр-розпорядження намісника Йосифа з Бригідо, виданий від імені австрійського цісаря Йосифа ІІ, за яким усі міста та містечка, шляхта, духівництво і т.д. протягом року мали подати до урядів всі привілеї, звільнення, надання, вільності тощо^[30].

Виконуючи це розпорядження, міські служби підготували два томи копій привілеїв та інших документів, переписаних з оригіналів та книг копій міського архіву^[31]. З цієї великої кількості документів були вибрані, на думку упорядників, лише привілеї, хоча у підсумку вони становили не більше третини всіх внесених документів. Керував упорядкуванням документів міський синдик. Примітки після внесення деяких з них вказують на редакційну роботу: вилучалися копії привілеїв, звільнень тимчасового характеру (на квартал, рік тощо) або копії привілеїв, дія яких була неможлива в умовах кінця XVIII ст. Окрім міських документів, урядовці міста опрацьовували також гродські та земські актові книги^[32].

Підсумком цієї роботи стала книга копій привілеїв міста під оригінальною назвою “Copiae privilegiorum, praerogatirorum, concessionum, libertatum ac decretum civitati Leopoliensi servientium pro benegnissima approbationi ad sacratissimam ac augustissimam caesareo regiam maiestatem in originali porrectorum. Die 15 februari, anno Domini 1782 / Копії привілеїв, прерогатив, надань, звільнень та декретів, що служать місту Львову, витягнуті з оригіналів для милостивого підтвердження священного та величного цісарсько-королівського маєстату. 15 лютого, року Божого 1782”. 15 лютого 1782 р. ця книга копій разом зі супровідним листом була подана для підтвердження австрійському цісареві. У супровідному листі львівського магістрату пояснювався розподіл документів на 7 рубрик^[33]. Перша містила привілеї локації міста з донацією 170 франконських ланів, звільнених від сплати земських податків. У другий рубриці подавалися привілеї на генеральний склад міста Львова, а також звільнення від мит. Третя рубрика включала прерогативи та вільності, за якими місто отримувало прибутки з ваги, лазні, чоповий, мостовий податки; зрівняння львівських міщан у правах з краківськими та віленськими; право патронату над церковними посадами; плебісцити про успадкування спадщини у разі смерті одного з членів подружжя; привілеї на вибір райців, запровадження колегії “40 мужів”, комісії “10-и” та інші. Привілеї четвертої рубрики стосувалися юрисдикції, які мав львівській магістрат. У п\'яту рубрику входили акт конфедерації міста Львова з шляхтою Львівської землі 1464 р.^[34] та королівські підтвердження; до шостої - привілеї на право патронату, документи та вільності щодо шпиталю св.Духа; у сьому - привілеї на села Зубрю та Сихів, прибутки з яких йшли на користь магістрату. Австрійський цісар Йосиф ІІ тільки 1789 р. видав привілей на підтвердження міських привілеїв, але тих, які не суперечили австрійському законодавству^[35]. Фактично Львів, отримавши цісарське підтвердження привілеїв та прав, увійшов у правове поле Австрійської монархії. У нашому виданні враховано 76 копій привілеїв з великої кількості документів цієї книги, але тільки два стали підставами для публікації.

У австрійський період, наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. були створені ще дві книги копій привілеїв, а саме - фундаційних привілеїв^[36]. Більшість документів у цих копіаріях - привілеї окремих осіб або церковних інституцій, заледве 4 документи можна віднести до категорії привілеїв усього міста.

Окрім пергаментних оригіналів та копіаріїв привілеїв міста, об’єктом пошуку стали фасцикули паперових документів львівського архіву^[37], в яких, крім засвідчених копій привілеїв, було віднайдено й 10 паперових оригіналів королівських привілеїв XVI-XVII ст. В основному це короткочасні пільги у сплаті податків.

Незначна частина документів - 16 - були внесені як обляти до львівських гродських книг, з них підставами для публікації стали 6 привілеїв. 107 привілеїв міста Львова були записані у книгах вписів “Коронної метрики”, що тепер зберігається у Варшаві, 35 з них стали підставою для публікації^[38]. З книги вписів “Коронної метрики“ до збірки привілеїв також включено регести двох королівських надань, оригінали та копії яких не збереглися (див. док. №74, 97).

Магдебурзький привілей 1356 р. З усіх львівських привілеїв чи не найбільшу увагу привертає перший відомий за хронологією документ Казимира III, виданий у Сандомирі 17 червня 1356 р., що містить надання магдебурзького права (див. док. №1). Перший видавець цієї грамоти Д. Зубрицький висловив сумніви стосовно автентичності казимирівського надання, адже документ не зберігся у формі оригіналу, а підтвердження-трансумпт було видане на 104 роки пізніше у 1460 р.^[39] Австрійський дослідник Ф.Бішофф дійшов подібного висновку, розглядаючи привілей Казимира ІІІ через призму розвитку права вірменської громади Львова^[40]. Але грунтовна критична аргументація Івана Вагилевича, подана у коментарі до видання привілею 1356 р. у третьому томі “AGZ”, відкинула ці закиди щодо автентичності документа. Насамперед, І.Вагилевич знайшов давнішу копію привілею початку XV ст., а також, ще у 1757 р., безсумнівну згадку про існування оригіналу привілею 1356 р. Крім того, чільний діяч “ Руської трійці” розшукав кілька покликань на цей привілей у інших грамотах другої половини XIV ст. (див. також примітку до док. J№1).

Більшість дослідників історії Львова прийняли думку І.Вагилевича про автентичність грамоти 1356 р. Але, на наш погляд, всіх акцентів у цій полеміці остаточно ще не розставлено. Д.Зубрицькому йшлося в аргументації не стільки про автентичність привілею, скільки про те, щоб довести існування магдебурзького права раніше цього привілею Казимира ІІІ. Саме з цією метою він наводить факт існування війта та райців у Львові ще у 1353 р., покликаючись на грамоту підтвердження 1359 р. Але у цьому випадку І.Вагилевич у руслі заперечення будь- яких аргументів Д.Зубрицького відкинув і цю його тезу, вважаючи, що у документі 1359 р. йдеться не про війта на магдебурзькому праві, а про війта “з’єднаного з громадою”^[41]. Фактично, на цьому пункті дискусія не була задовільно вирішена. Можливо, тому в українській та польській історіографіях утвердилися різні погляди щодо початку існування магдебурзького права у Львові та значення привілею 1356 р. Якщо перша визнає існування магдебурзького права у Львові та інших українських містах Галицько-Волинської держави^[42], то в другій, за невеликим винятком (Й.Скочек, Ф.Кирик^[43]) критично сприймаються твердження про існування магдебурзького права раніше казимирівських часів, наголошується на винятковій ролі привілею 1356 р.^[44] Але результати досліджень з ділянок історії урбаністики, археології та джерелознавства схиляють до тези про існування магдебурзького права у Львові раніше 1356 р.

За всіма підставами привілей 1356 р. - повторне надання магдебурзького права. Така практика повторного надання була прийнята і стосовно Сянока^[45] та Перемишля^[46], відома вона й у пізніші часи. Згадка про війта та, особливо, райців у документі 1353 р. беззаперечно виявляє не тільки елементи магдебургії, але якраз управління на магдебурзькому праві. Столичний характер міста, створення великої колонії німців та інших католицьких переселенців, безумовно, вимагали надання для них німецького права. Зрозуміло, що надання останнього включало в себе також і локацію, тобто просторове розміщення, поселення колоністів в окремому місці біля первісного княжого Львова.

Привілеї, надання на міські землі. Поряд із повторним наданням магдебурзького права привілей 1356 р. був також і локаційним привілеєм, за яким місто отримувало 70 франконських ланів земельних та інших угідь. Землі мали бути відміряні, що було принциповою відміною від землеволодіння на руському праві, в якому одиниця земельної площі “дворище” не мала окресленої сталої величини. Причому, з 60 ланів міщани мали платити чинш - по 24 руських гроші, а 10 ланів без будь-якої оплати король виділив під пасовище. 1368 р. той же король Казимир ІІІ надав місту ще одну грамоту на землі, додаючи до 70 ланів ще 100 (док. №3)^[47]. З них 89 ланів підлягали оплаті чиншу - по 12 празьких грошів, але після закінчення вільних від сплати 20 років. Однак львівські міщани, очевидно, і не сплачували цього чиншу або сплачували його короткий період часу, домігшись 1547 р. скасування цих пунктів про сплату чиншів, як таких, що не виконувалися “скільки людська пам’ять сягає” (док. №125). 1372 р. Владислав Опольський підтвердив привілей Казимира ІІІ 1368 р., навівши його дослівно^[48]. Після остаточного приєднання земель Галицької Русі до Польщі 1387 р. львівські міщани виклопотали у польської королеви Ядвіги підтвердження всіх попередніх надань (док. №9), а невдовзі у Владислава ІІ Ягайла - підтвердження на обидва документи - 1368 і 1372 рр. (док. №11, 14).

На час панування Владислава ІІ припадає ще один земельний привілей на користь міста. 1415 р. він видав у Добростанах грамоту містові Львову на використання т. зв. обшарів, тобто земель, прилеглих до міста та не належних до навколишніх сіл, а також на лісовий масив під назвою “Кривий ліс” (док. №19).

Остаточно міська територія склалася 1444 р., коли Владислав ІІІ Варненчик надав місту обшари при ріці Брюховиці (док. №36). Проте це надання було тимчасове, до часу повернення короля у Польщу. Але Владислав ІІІ загинув невдовзі під Варною у бою з турками, і місто почало колонізувати ці території. На початку та у середині XVI ст. міщани виклопотали три підтвердження цього привілею, отримавши санкцію на довічне володіння наданими землями.

У XVI ст. місто заходами райців прагнуло поширити свої земельні наділи. У 1506-1508 рр. вони викупляють зі шляхетських рук прилеглі до міських земель села Зубрю та Сихів. Хоча ця купівля була зроблена райцями приватно, у власних інтересах, вони домагаються у 1525 р. привілею переведення цих сіл із земського права на міське магдебурзьке (док. №84). Однак з його реалізацією виникли проблеми, адже шляхта Львівської землі Руського воєводства, посилаючись на постанову вального сейму 1504 р.^[49], прагнула повернути земську маєтність, бо міщани не могли купувати та володіти маєтками. Король Сигізмунд І та його син Сигізмунд Август видали ще два підтверджуючі привілеї 1543 і 1565 рр. (док. №117, 156), щоб утвердити львівських райців у володінні Зубрі та Сихова, залишаючи міську юрисдикцію. Але за королівським декретом 1578 р. львівський магістрат частково втратив юрисдикцію над цими селами, мешканці яких змушені були виконувати військові повинності, як інші села на земському праві^[50].

Зубря та Сихів були останніми земельними надбаннями міста, хоча місто отримало у XVI ст. ще кілька привілеїв на земельні маєтки: села Кожичі, Ямельню та Яромирку у Львівській землі - у тимчасове володіння на 20 років (док. №147); село Скнилів - з дозволом викупу зі шляхетських рук (док. №128, 135). Проте у час зростання у Польському королівстві виняткових прерогатив шляхетського стану за рахунок, насамперед, інтересів міщан і селян, навіть великим та багатим містам, яким у XVI ст. був Львів, стало неможливо виконувати королівські привілеї, які суперечили інтересам шляхти. Місто так і не отримало право на вічне володіння трьома селами у Львівській землі та не викупило прилегле до Львова село Скнилів.

Привілеї на право складу. Львів володів правом складу, очевидно, ще за руських, князівських часів. На це вказують два документи, датовані 1379 р. Один з них - лист володимирського та луцького князя Дмитрія (Любарта) до львівської міської громади, в якому згадується про “склади у Володимирі, Луцьку та Львові, які існують там з давніх часів”^[51]. Про право складу всіх товарів у Львові згадується у привілеї угорського та польського короля Людовіка 1379 р. (див. док. №7). Але при виконанні права складу місто зустрілося з інтересами столичного Кракова, купці якого прагнули торгувати зі східними країнами безпосередньо, тобто не виконуючи львівського права складу. 1380 р. Людовік видав документ, не спрямований якомусь конкретному адресатові, який може вважатися привілеєм як для Кракова, так і для Львова (док. №8). У грамоті йдеться, що купці Угорщини та Польщі, насамперед краківські, отримали право їхати через Львів до східних держав (у грамоті - конкретно - “до Татарії”), однак перед цим вони мали зупинитися у Львові протягом 14 днів і виконати право складу. Львівські купці, зрозуміло, прагнули опанувати цілковито східну торгівлю Польщі. Тому цей привілей Людовіка не був остаточним. 1403 р. Владислав ІІ підтвердив усі положення цієї грамоти, додавши дозвіл краківським купцям право минати Львів на дорозі до Молдавії (док. №17). 1444 р. Львів отримав за привілеєм Владисла- ва ІІІ генеральне право складу без зазначення певного часу складування на товари, які привозилися до міста зі Сходу (док. №31). Купець, що прибув зі східних країв, скільки б він не залишався у місті, не мав права їхати з товарами далі Львова, а змушений був відпродати їх місцевим купцям. Саме з цим привілеєм можна багато у чому пов’язувати збагачення львівських купців, які фактично монополізували торгівлю східними товарами у Речі Посполитій.

Право складу для Львова не раз підтверджувалося як у привілеях (див. док. №40), так і у численних декретах, судових вироках при вирішенні суперечок з купцями інших міст або старостами^[52]. Окрім цього, в державних конституціях XVI-XVII ст. часто записувалося про виконання права складу. Але реалії торговельних взаємин, зростання ролі шляхти у торговому обміні, яка, користуючись пільгами, не виконувала львівського права складу, фактично привели до його занепаду у XVII ст.

Привілеї на ярмарки та торги. Першим відомим привілеєм на ярмарки та одночасно підтвердженням львівського права складу був привілей Казимира IV 1472 р., за яким у Львові встановлювалося два ярмарки (док. №40). Один - на рухоме свято Трійці - на початку літа, другий - на свято на св. Агнети (21 січня). У грамоті детально регламентувалася торговельна діяльність під час проведення ярмарків, які мали тривати по два тижні кожного року.

У 1530 р. Сигізмунд І на прохання львівських міщан відмінив ярмарок на свято Трійці, встановлюючи ярмарок на свято св. Маргарити - 13 липня (док. №98). Надалі польські королі протягом XVI-XVII ст. відновлювали один ярмарок та відмінювали інший, як некорисний для міста (див. док. №109, 171, 173, 174).

До цієї групи привілеїв належить й надання Сигізмунда І 1509 р. на проведення м’ясних торгів, які мали назву сохачок (док. №73). Очевидно, у Львові були торги хлібом, рибою тощо, але проводилися вони не за привілеями королів, а за звичаєвою традицією. На початку австрійської доби панування Львів отримав право на щорічний чотиритижневий ярмарок за привілеєм цісаря Йосифа ІІ від 1785 р. (док. №207).

Привілеї, звільнення від мит та митні регламентації. Для значного торговельного центру, яким був Львів у XIV-XVIII ст., велику роль відігравали звільнення від сплати мит у межах Польського королівства та їх регламентація у країнах, з якими львівські купці підтримували особливо міцні торговельні контакти. На відміну від краківських купців, львівські досить пізно одержали звільнення від сплати мит у межах Польщі - 1425 р. (док. №24). Крім того, це надання не було вічним, у будь-який час король за своєю волею міг відкликати цей привілей. За панування Казимира IV та Яна Ольбрахта Львів так і не отримав подібного привілею, а регулювання митних звільнень проводилася за допомогою декретів, мандатів. Аж 1505 р. король Олександр надав звільнення львів’янам від сплати всіх мит у Польському королівстві - мостових, гребельних, перевізних, зрівнюючи Львів у цьому з Краковом (док. №66).

Але часто виконання митних привілеїв треба було домагатися церез суд, складаючи у ньому присягу. 1574 р. представники міста: два райці, два лавники та три посланці громади відповідно до королівського декрету присягнули у львівському земському суді, що львівські міщани не сплачували мит (док. №162) згідно з привілеєм Ядвіги 1387 р. та його підтвердженням Владиславом ІІ (див. док. №9, 23). Дослідивши цей привілей Ядвіги 1387 р., з\'ясовуємо, що про звільнення від сплати мит у грамоті взагалі не йдеться, а лише про скасування нововстановлених мит та податків після смерті Казимира ІІІ. Але навряд чи такий документ реально допомагав міщанам минати без сплати митних зборів численні як королівські, так і шляхетські митниці.

До категорії митних привілеїв відносимо й надання польськими королями збору мит львівським райцям (док. №28), короткотермінові надання оренди мит (док. №59, 60).

У “Додатках” до цієї збірки документів подані привілеї чужоземних володарів, які встановлювали певні пільги та регламентували мита для львівських купців, а саме грамоти та охоронні листи волоських, молдавських князів та угорських правителів (док. №1(209)-12(220)). Очевидно, надалі можливий пошук й інших пільг та привілеїв, наданих львівським міщанам, які, можливо, зберігаються в архівних збірках держав, з якими купці зі Львова вели активну торгівлю.

Привілеї на звільнення від сплати податків. Найбільшу групу складають привілеї на звільнення міста від сплати податків (цизи, чопового, шосу, шелязного та ін.) Королівська канцелярія часом видавала їх не на пергаменті, а на папері, тому багато документів не дійшло до нашого часу в оригіналах, оскільки до паперових документів було менше уваги при збереженні. У копіаріях також мало відклалося податкових звільнень, бо більшість з них мали короткий термін дії - квартал, рік; найтриваліші звільнення не сягали більше 20 років. Місто отримувало тільки одне звільнення від сплати податку “від підвод”, яке не було лімітовано у часі (док. №26, 157, 159). Укладачі книги копій привілеїв включили невелику частину з цієї групи привілеїв. Але велику кількість копій податкових звільнень міста вдалося розшукати у книгах вписів “Коронної метрики” у Варшаві.

Привілеї на звільнення від сплати податків за правовою формою у багатьох рисах наближувалися до королівського мандата, опускалося багато клаузул, звичних для урочистого документа, яким був привілей. У кінцевій частині документа було обов‘язкове звернення до урядників, збирачів податків, які конкретно мали виконати звільнення від податків. Саме у цій кінцевий частині привілей набував характеру мандата, розпорядження короля. Часом володар впроваджував мандатом звільнення від сплати того чи іншого податку. Тоді єдиною відмінністю, яка розділяла ці два види документів, була відсутність у мандаті клаузули, в якій засвідчувалася б воля видавця документа.

Характерною особливістю більшості звільнень від податків XV-XVII ст. була аргументація про потреби та спрямування коштів від цих звільнень на укріплення та фортифікацію міста. У XVI ст. Львів зазнав багато стихійних лих - пожеж, моровиць; у XVII ст. шляхетські конфедерації, воєнні катаклізми знекровили міський організм. У цей же час податкові пільги королів стали значно рідшими і видавалися вже за конституціями та статутами шляхетських сеймів. У XVIII ст., як не дивно, майже немає податкових звільнень для міста.

Привілеї на судову юрисдикцію міста. Чи не основною особливістю магдебурзького права був судовий імунітет міста, непідсудність його жителів, що мешкали на міській території, судам та юрисдикції королівських урядників. Судову владу у місті здійснював війт разом з колегією присяжних лавників. Війтівська посада спочатку була спадковою, але 1378 р. місто домоглося привілею Владислава Опольського, за яким війтівство разом з однією третиною прибутків судочинства від кримінальних справах приєднувалося до міста, а райці отримали право обирати війта (док. №6). Владислав ІІ повторив цей привілей (док. №12), а Сигізмунд ІІІ у 1619 р. подарував місту дві третини судових прибутків з кримінальних справ (док. №175).

Становий характер суспільства Речі Посполитої примушував львівських міщан шляхом здобування привілеїв боронити юрисдикцію міських земель, маєтків, будинків від зазіхань представників шляхти й духівництва, які у цьому суспільстві були в привілейованішому становищі (док. №20, 34, 87). За цими привілеями міські маєтки й будинки мали б бути викуплені з рук шляхтичів або духовних осіб чи інституцій. Але, фактично, зі середини XVI ст. на міських землях унаслідок королівських надань шляхті й католицьким костелам і кляшторам починається активний процес створення шляхетських та церковних юридик, який місту не вдалося зупинити у наступних XVII-XVIII ст.

До групи документів на судову юрисдикцію міста відносимо й грамоти про непідсудність львівських райців та міщан будь-яким судам Речі Посполитої - гродським, земським, трибунальським, комісарським (док. №87, 136, 142 та ін.), а також привілеї про підсудність справ приїжджих купців львівському магдебурзькому міському судові (док. №31).

Привілеї (декрети) у справі функціонування міських органів управління. Із запровадженням магдебурзького права у Львові створилася міська рада як орган управління містом. Як свідчить документ Владислава Опольського з 1378 р., райців обирали всі міщани, котрі мали міське право, а вибори затверджувалися володарем міста (док. №6). Але в кінці XV - на початку XVI ст. міська рада набула аристократичного, олігархічного характеру. Раєцькі крісла стали займати представники незначної кількості патриціанських родин. Такий стан остаточно утвердився за львівських старост Станіслава з Ходеча та його наступника Отти з Ходеча. У кінці 30-х - на початку 40-х рр. наступний львівський староста Микола Одновський прагнув змінити ситуацію та перебрати опіку над виборами райців, покликаючись на практику інших міст, але судову суперечку виграли райці й такий порядок виборів, коли раєцька рада фактично стала дожиттєвою, був юридично закріплений декретами Сигізмунда І від 1538 та 1541 р. (док. №105, 112).

Паралельно з посиленням впливу міської ради король врахував й позицію міської громади та в 1526 р. видав грамоту про утворення комісії “10-и” для заслуховування рахунків витрат міської ради, до якої входило четверо лавників та шестеро представників громади (док. №88). Більші права отримала комісія “40 мужів”, утворена за декретом Стефана Баторія в 1577 р., що не лише мала повноваження для контролю діяльності ради, а й впливала на прийняття рішень (док. №166). Особливість правового регулювання органів управління містом була у відсутності надань привілеїв при створенні та функціонуванні міських органів управління. Тому часто виникали суперечливі моменти у діяльності цих органів, які вирішувалися шляхом королівського судового втручання.

Привілеї на міські прибутки. Окрім земельних надань місто отримувало від королів привілеї на інші види прибутків, що стали постійним джерелом поповнення міського бюджету. Серед цього роду привілеїв найдавнішим було надання місту 1415 р. права побудувати вагу (док. №18) та у 1422 р. - лазню навпроти монастиря францисканців (док. №21). У 1441 р. Владислав ІІ дозволив закладати райцям крами, ятки та підтвердив право обрання перекладачів (док. №29). Наприкінці XV ст., у 1496 р., Ян Ольбрахт встановлює воскову комору у Львові, передаючи її в управління Германові Пудвалю (док. №53). Хоча в останньому документі не йшлося про місто, однак воскова комора, очевидно, перейшла у руки міста, бо грамота була внесена у “Золоту книгу” привілеїв міста. Крім цього привілею, Ян Ольбрахт надав у власність райцям королівську вагу, яка мала знову повернутися до королівського домена після відновлення влади християн над захопленими турками причорноморськими портами Кафою, Кілією та Білгородом (док. №55).

У XVI ст. місто отримало багато надань на викуп із приватних рук та побудову млинів біля Львова (док. №100, 116, 119, 124), які мали б давати значні прибутки місту. Але не всі ці привілеї вдалося реалізувати. У випадку з викупом Зимноводського млина на заваді стала, очевидно, велика викупна сума^[53]. До цієї категорії привілеїв відносимо надання місту монополії на виготовлення та продаж горілки у 1537 р. (док. №104), закладення хлібних яток у 1571 р. (док. №161) та інші грамоти.

Привілеї-прерогативи міста та міщан. Окрему групу привілеїв складають королівські грамоти, що надавали виняткові прерогативи для міста Львова та його жителів. До них відносимо грамоти 1388 і 1389 рр. про з’єднання Львова з Польським королівством (док. №13, 16), про право пред\'являти оригінали документів лише королеві (док. №35, 122); грамоти про герб (док. №89, 13(221)); численні привілеї щодо апеляцій (док. №103, 141, 155) та ін.

Нобілітаційні привілеї міста фактично належать до попередньої категорії привілеїв-прерогатив. Але виділяємо їх окремо, з огляду на значущість цих документів та їх вплив на подальше надання привілеїв місту. Відомо про дві грамоти надання шляхетських прав^[54] місту. Перша нобілітаційна грамота була видана на основі коронної конституції\' 1658 р. (док. №194), але невдовзі внаслідок протидії шляхти Львівської землі та видання конституції 1659 р. була скасована, а оригінал було повернуто до королівської канцелярії^[55]. Місто спромоглося виробити у короля Яна Казимира другий привілей (док. №196), який королівська канцелярія видала без датування, залишивши пропущені місця для вписання дат. Окрім того, у двох місцях текст було зішкрябано та виправлено, очевидно, королівськими канцеляристами за вказівкою високих достойників королівства. Внаслідок виправлень не все місто, а тільки його патриціанська верхівка (ті, “які відзначаються цнотами та ведуть пристойний спосіб життя”) могли здобути шляхетські права, а саме місто втрачало голос на сеймі при виборі короля. Але наступні підтвердження цього диплому 1671, 1676 рр. та сеймова конституція 1676 р. знімають сумніви у автентичності надання нобілітації для всього міста.

Дата виставлення другого нобілітаційного привілею встановлюється за підтвердженням 1671 р., де проставлено 1661 р. Але й ця дата не може бути істинною, бо їй суперечать інші дати з цієї ж грамоти, проблемний список свідків. Таким чином, не відкидаючи автентичність надання привілею, можна тільки ствердити факт про страшне безладдя, яке існувало у королівській канцелярії наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XVII ст.

З наданням нобілітаційного привілею, фактично, закінчується епоха надання привілеїв місту. За винятком кількох звільнень від сплати податків та загальних підтверджень, більше королівських надань привілеїв не зафіксовано. Особливо це стає помітно у XVIII ст. Можливо, основною причиною такого становища була нобілітація Львова. Міщани вважалися шляхтичами, місто володіло шляхетськими прерогативами. Які ще привілеї потрібні місту? Крім того, багато питань, які раніше регулювалися наданням привілеїв, стали вирішуватися виключно конституціями та статутами вальних сеймів. А король майже зовсім втратив право надання привілеїв, імунітетів, звільнень без згоди на це сейму.

Привілеї на право патронату. У названу групу привілеїв ми включили грамоти, надані райцям, як представникам міста, щодо опіки над школою при шпиталі св.Духа (док. №32), та кілька надань на право патронату та презенти до кількох церковних посад у костелах Львова: св. Катерини на Низькому замку та кафедральному костелі (док. №120, 123, 132, 170 та ін.). У разі надань райцям права патронату до мансіонарії для німецького проповідника можна простежити, як довго раєцька колегія ще намагалася зберігати німецьку мову для проповідування у львівських костелах^[56].

Міська рада володіла й іншими правами та прерогативами у церковній сфері, але вони регулювалися наданнями церковних достойників або угодами з церковними інституціями^[57].

Привілеї-підтвердження. Велику групу документів різного тематичного змісту становлять підтвердження привілеїв. Можна виділити кілька типів підтвердних грамот: загальне підтвердження всіх прав і привілеїв; трансумпт або підтвердження та дослівне наведення однієї або кількох грамот; підтвердження без наведення оригінального документа; підтвердження із внесенням змін та додатків.

Майже кожний король при вступі на престіл робив загальне підтвердження привілеїв міста. Несподівана ситуація виникла у час королювання Яна Ольбрахта, що видав два загальних підтвердження привілеїв міста: 1492 і 1497 рр. (док. №49, 57). Судячи з того, що у львівському архіві не збереглося ні оригіналу, ні копій грамоти 1492 р., це підтвердження могло втратитися ще наприкінці XV ст., тому львівські міщани у 1497 р. виклопотали у королівській канцелярії ще одне підтвердження привілеїв. Окрім, трансумптів документів попередніх королів і власних грамот, королі підтверджували й надавали авторитет “королівської поваги” ухвалам міської ради та всього міста (док. №2, 94 та ін.).

Пропонована систематизація привілеїв за тематичним принципом є орієнтовною. У багатьох випадках одну грамоту можна віднести до двох і більше груп привілеїв. Але, на нашу думку, така систематизація документів необхідна як перший крок у орієнтації серед великого тематичного розмаїття привілеїв.

Завершуючи огляд привілеїв, можна зробити кілька висновків. Привілеї міста є установчими, регулятивними документами у багатьох ділянках життя Львова XIV-XVIII ст., насамперед торгівлі, економіки, адміністрації, судочинства та ін. Поряд з цим міські привілеї не регулювали абсолютно всі сторони міського організму. Часто прагненню міщан роздобути той чи інший привілей передували конкретні практичні потреби, пов’язані з можливими судовими суперечками. Багато питань врегульовувалося шляхом королівських декретів, розпоряджень, судових вироків; у XVI ст. ще більшу частину правового поля відібрали від королівських привілеїв сеймові конституції та статути.

Деякі питання, які мали важливе значення для міста: земельні надання, надання міських прибутків тощо, регулювалися тільки наданнями привілеїв, а надання звільнень від сплат мит, податків у багатьох рисах набували характеру королівських мандатів.

Привілеї Львова є вдячним об’єктом досліджень для фахівців багатьох ділянок історичної науки: палеографії, джерелознавства, сфрагістики, метрології та ін.

При публікації документів застосовані такі археографічні засади. Текст грамот максимально наближений до мови оригіналів. Зберігаються варіанти написання, характерні для різних епох (ratio, racio; litere, littere, litterae; ecaccio, ecactio etc.) Згідно з правилами класичної латинської мови, уніфіковується написання літер у та ii, u та v; впорядковується написання великої літери та знаків пунктуації; розкриваються всі скорочення та лігатури. У квадратні дужки взятий відсутній в оригіналі текст.

В основу публікації, як правило, клався оригінальний документ. Якщо не було оригіналу, першою подавалася інформація про підставу публікації: трансумпт, обляту або копію.У разі кількох копій, текст публікувався за найдавнішою, інформація про яку першою подавалася в легенді. При втраченому оригіналі, опублікованому в "AGZ" чи інших виданнях, та відсутності сучасних з оригіналом копій, за основу брався опублікований текст, виданий за оригіналом.

Переклад зроблено за сучасними правилами української мови. При перекладі залишено особливості ділового стилю латинської та польської мов. У звичайних дужках подано вставні слова і вирази, внесені перекладачем для кращого зрозуміння тексту.

Структура публікації документа та перекладу виглядає таким чином:

I. Документ.

1. Дата і місце виставлення.

2. Анотація змісту грамоти.

3. Наукова легенда, що інформує про:

а) оригінал (місце зберігання, матеріал виготовлення, розміри, мистецьке оформлення, написи на звороті з орієнтовним їх датуванням, сфрагістична довідка);

б) трансумпт-підтвердження;

в) обляту;

г) копії;

д) публікації документа, факсиміле;

е) опубліковані регести;

є) опублікований переклад.

4. Оригінальний текст документа.

5. Текстові примітки.

II. Переклад.

1. Текст перекладу.

2. Примітки, коментарі.

Завершує видання документів нумізматично-метрологічно-хронологічний словник, предметно-тематичний покажчик та покажчик імен та місцевостей.

На завершення хочу висловити щиру подяку науковим співробітникам Центрального державного історичного архіву України, м. Львів Наталії Царьовій за допомогу у редагуванні перекладів латинських документів, Г алині Сварник - за відчитування та переклад двох німецьких документів австрійського періоду та багатьом друзям, колегам-історикам, яких тут неможливо перерахувати, що своїми порадами та консультаціями спричинилися до виходу книжки друком.

Мирон Капраль