КЛІЄНТ ЯК СВІДОК

Спенс наголошує на особливостях становища клієнта у кримінальній та цивільній справі. У цивільному процесі клієнт є його невід’ємною частиною: він і є наша справа.

Відповідно до ст.

Допит обвинуваченого починається з пропозиції головуючого надати показання щодо кримінального провадження, після чого обвинуваченого першим допитує прокурор, а потім захисник. Після цього обвинуваченому можуть бути поставлені запитання потерпілим, іншими обвинуваченими, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, а також головуючим і суддями. Крім того, головуючий має право протягом всього допиту обвинуваченого ставити йому запитання для уточнення і доповнення його відповідей.

Якщо обвинувачений висловлюється нечітко або з його слів не можна дійти висновку, чи визнає він обставини, чи заперечує проти них, суд має право зажадати від нього конкретної відповіді — «так» чи «ні».

Стаття 351 КПК є компромісом між інквізиційним і змагальним про­цесом. Тому захисник разом з обвинуваченим повинні продумати, коли саме їм давати показання. Варіантів може бути декілька:

1. З посиланням на ст. 18 КПК та ст. 63 Конституції України можна відмовитись від дачі показань і зайняти позицію мовчання.

2. Дати показання на початку судового процесу.

3. Дати показання в кінці судового слідства.

4. Відмовитись від дачі показань на судовому слідстві і висловити свою позицію в останньому слові.

Відомий одеський адвокат Денис Пономаренко наголошує:

«Принциповою різницею між КПК України 1960 року та КПК Укра­їни 2012 року є відсутність такого поняття, як «судове слідство». Стаття 351 КПК України визначає, що у допиті обвинуваченого першим його допитує прокурор, а потім захисник. Разом з тим, далі

ч. 1 цієї статті вказує, що «після цього обвинувачуваному можуть бути поставлені запитання потерпілим, іншими обвинуваченими, ци­вільним позивачем, цивільним відповідачем, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, а також головуючим і суддями.

Таким чином, ми бачимо, що законодавець виділяє та розмежовує такі поняття, як «допит» та «запитання», що слідує з абзацу 2 ч. 1 ст. 351 КПК України: «після цього йому можуть бути поставлені за­питання...», зазначене вбачається і з положень ч. 11 ст. 352, ст. 353, ч. 2 ст. 356 КПК України.

Таким чином, ми бачимо, що відповідно до ч. 11 ст. 352, 353, ч. 2 ст. 356 КПК України, у допиті беруть участь лише сторони кримі­нального провадження: сторона обвинувачення та сторона захисту, а всі інші учасники судового процесу, головуючий і судді мають право ставити лише питання, тобто останні не беруть участь у допиті.

Разом з тим, звертаю увагу, щр в допиті беруть участь не сторони кримінального провадження, а лише прокурор та захисник (ч. 1 ст. 351, ч. 6 ст. 352, ст. 353, ч. 2 ст. 356 КПК України), всі інші учасники судо­вого процесу, головуючий і судді мають право ставити лише запитання.

Тобто моментом закінчення допиту є закінчення допиту стороною кримінального провадження, наприклад, ч. 11 ст. 352 КПК України.

Зазначене має колосальне процесуальне значення та відповідні, в тому числі і процесуальні, наслідки.

Як вбачається з положення ч. 1 ст. 352 КПК України, перед допи­том свідок попереджається про кримінальну відповідальність за від­мову від давання показань та завідомо неправдиві показання. За ч. 1 ст. 353 КПК України перед допитом потерпілий попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 95 КПК України, показання — це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

За таких обставин, вбачається, що показаннями не можуть вважа­тися відомості, які надані в усній або письмовій формі після допиту, тобто відповіді на запитання інших учасників судового процесу, голо­вуючого і суддів.

Разом з тим, відповіді на запитання інших учасників судового процесу, головуючого і суддів не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК України), оскільки такі відповіді не є показаннями.

Зазначене повністю відповідає принципам та основним ідеям КПК України 2012 року, оскільки, не секрет, що «новий» кримінальний процес за своєю ідеєю схожий на кримінальний процес в США, де є лише дві сторони: прокурор і адвокат, а між ними незалежний арбітр — суд.»

Такий підхід адвоката Дениса Пономаренка є цікавим і заслуговує на увагу. Термін «судове слідство» з КПК 2012 року зник. Замість нього використовують нейтральне, хоча і неоковирне поняття — судове про­вадження. Чи приживеться позиція адвоката Пономаренка — вирішить судова практика.

У цивільних справах клієнт є важливим джерелом інформації. Часто чути, як адвокати кажуть про пошук експертів і свідків, які могли б зміцнити цивільну справу, і я думаю, — каже Спенс, — про мудрого лікаря, який розуміє, що про стан пацієнта може розповісти тільки він сам. Саме клієнти є джерелами наших знань, а не тільки людьми, які випадково зайшли у офіс адвоката. У цивільному процесі клієнт може бути допитаний як свідок.

У кримінальному процесі ситуація дещо інша. Обвинувачений, неза­лежно від того, дає він показання чи ні, залишається у статусі підсудного, який не несе відповідальності за неправдиві показання.

Захиснику не так вже й важливо знати, винен його клієнт чи ні. Має значення, в першу чергу, те, чи є в обвинувачення достатньо доказів, щоб підтвердити вину вашого клієнта, чи ці докази належні і допустимі і чи у своїй сукупності вони достатні для висновку про вину підзахисно­го. Така позиція ґрунтується на певному психологічному аспекті. Якщо адвокат достеменно знає, що його підзахисний дійсно винен, то йому доводиться через позицію клієнта захищати і домагатись виправдуваль­ного вироку для винуватої людини.

Ці положення дають підстави для висновку про неспроможність концепції про те, що в судовому засіданні встановлюється об’єктивна істина. Тим більше, що така ніби-то «істина» ґрунтується на внутрішньо­му переконанні смертної людини (судді) з її вадами, з її рівнем знання права (часто недостатнім) та особливостями психіки.

Показовий приклад із найзнаменитішого судового процесу люд­ства — суда над Ісусом Христом. Той, хто цікавиться цією проблемою (а кожен юрист повинен її знати), може ознайомитись з нею, прочи­тавши книгу А. П. Лопухіна (1852-1904) «Суд над Иисусом Христом, рассматриваемый с юридической точки зрения». Передаючи справу Понтію Пілату, хитрий першосвященник Каіафа посилив релігійне звинувачення синедріону ще й звинуваченням про образу «величності», тобто імператора (що тоді означало зраду), а також свідомо фальшиво ствердив, що Христос закликав не платити податків кесарю. Між тим сам Ісус заявляв (і це було відомо): «Віддайте кесарю кесареве, а Богу Ботове». Христос також сказав: «Царство моє не від світу цього... Царство моє не звідси.». Ці вислови чітко вказують на те, що напа­ди на римську владу не входили у плани Ісуса. І коли роздратований Понтій Пілат запитав його: «Що є істина?» Христос сказав: «Я на те народився і прийшов у цей світ, щоби свідчити про Істину». Отже, Іс­тина — то категорія філософська, категорія наукова або ж результат промислу Божого. І, звичайно, що вона є недоступна земній людині, як би ця людина не намагалася наблизитись до об’єктивної істини. Понтій Пілат бачив перед собою смертну людину і не усвідомлював, що перед ним син Бога. Тим не менше, він визнав його невинуватим. А вирок по­становив всупереч своєму внутрішньому переконанню, умив руки і заявив «Не повинен я в крові Праведника цього».

Так і деякі наші судді, вочевидь, бачили, що людина невинувата і таким було і їх внутрішнє переконання, але на догоду владі, суспільній думці і бажанню товпи постановляли обвинувальний вирок. Так і деякі наші судді, вочевидь, бачили, що людина невинувата і таким було і їх внутрішнє переконання, але на догоду владі, суспільній думці і бажанню товпи постановляли обвинувальний вирок.

Можливо, що норму про внутрішнє переконання слід би замінити на переконання поза розумним сумнівом. Доказ поза межами розумного сумніву означає доказ, що є настільки переконливим, що ви, не вагаю­чись, покладетесь на нього і будете діяти, спираючись на нього, під час прийняття найбільш важливих рішень у вашому власному житті. Якщо ви переконані, що уряд довів винуватість обвинуваченого поза межами розумного сумніву, висловіть це, ухваливши обвинувальний вирок. Якщо суд не переконаний, він повинен ухвалити виправдувальний вирок. І сьогоднішня влада, і сьогоднішня товпа, а часом і суспільна думка ви­магають від суддів того ж, що було і раніше, а саме: поступитись своїм внутрішнім переконанням і засудити тих, кого товпа, преса або влада вже визнала наперед винуватим.

Перед судом стоїть завдання значно простіше, ніж пошук істини. Суд повинен встановити, чи пред’явлені обвинуваченням докази з до­статньою повнотою (тобто поза розумним сумнівом) засвідчують вину обвинуваченого. І в залежності від цього постановити обвинувальний або виправдувальний вирок. І це завдання під силу смертній людині. і навіть людині, не обізнаній з правом — тобто суду присяжних.

Такі дії прокуратора були не тільки злочином, але і «спокусливою не­пристойністю», як образно виразився один із дослідників цього процесу...

Щоб підготуватися до допиту клієнта, необхідно побувати на місці, де трапився нещасний випадок, — вважає адвокат Джеррі Спенс. Як, не знаючи сцени, ми можемо зрозуміти історію? Отже, нещасний випадок стався на неохороняємому залізничному переїзді. Що ми там бачимо? Дов­гий вигин сталевих рейок, і насувається поїзд.

Пам’ятаю, — пише Спенс, — як, будучи молодим адвокатом, я пред­ставляв жінку, що втратила дочку в аварії, яка сталася через несправність автомобіля. Мати, що обожнювала свою дитину, була вражена її смертю і жадала справедливості. Але коли вона стала давати показання і ми почали обговорювати, що для неї означала втрата дочки, вона повела себе сухо і стримано. Присяжні винесли рішення на її користь, але з відшкодуванням лише 10 відсотків від тієї суми, яка була вказана в позові.

Після закінчення засідання я розмовляв з одним із присяжних, який зізнався, що виробник проявив злочинну недбалість і що компанія повинна була заплатити, але колегії присяжних здалося, що маму не хвилювала смерть дочки. Вона говорила занадто відчужено і прозаїчно. Ані сльозинки, ані навіть натяку на неї, ані тремтіння в голосі. Моя клієнтка так боялася проявляти емоції, показати своє «я», що застигла в емоційному ступорі.

Ми повинні переконати клієнта в тому, що у нього є дозвіл — не тільки нас, але й суддів і присяжних — залишатися самими собою.

Спенса вражає, що адвокати не відвідують місце події. Багато хто з них входять до зали суду, не посидівши в автомобілі, що потерпів аварію. Ми, продовжує Спенс, звикли покладатися на книги і часто думаємо, що мо­жемо все дізнатися про справу, прочитавши звіти фахівців і проглянувши фотографії. Але цього недостатньо, на думку Спенса. Що стосується нас, українських адвокатів, то ми іноді навіть в достатній мірі не знайомимось з матеріалами справи, не те щоб виходити на місце. Тому практичні по­ради Джеррі Спенса заслуговують на увагу.