Звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини

Змістовна характеристика цієї ознаки проявляється в тому, що особа внаслідок застосування правових обмежень зазнає зменшення свободи допустимих дій. Применшуються її можливості, які закріплені в законо­давстві чи випливають з нього, або особа взагалі їх позбавляється.

Українські теоретики права І. М. Панкевич та П. М. Рабінович присвя­тили частину своєї ґрунтовної праці «Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти)» характеристиці категорій «зміст» та «обсяг» суб’єктивного права. Ними вказується, що права людини характеризуються певними якісними і кількісними показниками. Якісні показники розкриваються змістом прав людини, а кількісні — обсягом^[129].

Оскільки правові обмеження полягають у негативній (від’ємній) зміні кількісних та якісних показників прав, тобто їх обсягу та змісту, без аналізу останніх навряд чи можливо належним чином зрозуміти природу правового обмеження. Наголосимо, що саме в зменшенні змісту та обсягу права полягає сутність обмеження права (чи правового обмеження).

1.1.1.1. Зміст права

У найбільш загальному розумінні зміст права полягає в тих право­мочностях особи, які складають суб’єктивне право, яким вона володіє. Під правомочностями ми розуміємо юридичні можливості, що станов­лять зміст суб’єктивного права. Використовуючи слова С. С. Алексєєва, правомочностями називають «складові», «дрібні» частини суб’єктивного права^[130].

Традиційно в складі суб’єктивних прав виділяють три правомочності, які називають право діяти, право на чужі дії, та право на захист. При чо­му перша включає в себе право на власні фактичні дії, спрямовані на ви­користання корисних властивостей об’єкта права, право на юридичні дії (наприклад, власник речі може використовувати її за своїм призначен­ням), та право на прийняття юридичних рішень (власник речі може її по­дарувати, продати); друга — право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, який кореспондує певному праву; третя — полягає в можливості привести в дію апарат примусу проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове виконання обов’язку^[131].

Обмеженням основних прав може вважатись скасування або змен­шення однієї із правомочностей, які складають нормативний зміст ос­новних прав і свобод людини. У такому разі обмеження основних прав ще можна назвати применшенням (рос. — умалением), під яким маєть­ся на увазі зменшення матеріального змісту основних прав, обсягу со­ціальних, політичних та інших благ, які мають належати їх власникові, мінімізація гарантій основних прав, у тому числі в результаті держав­ної переваги однієї групи прав (або окремих прав) на шкоду іншій групі (або іншим правам)^[132].

Найбільш доступним прикладом правомочності діяти є право влас­ності, яке, у свою чергу, включає три складових можливості діяти: володі­ти, користуватись та розпоряджатись своїм майном (стаття 317 Цивіль­ного кодексу України «Зміст права власності»). Здатність володіти — це можливість бути носієм права (titulaire), а здатність користуватись полягає в можливості здійснення цих прав^[133]. Вилучення будь-якої з них, так само як їх зміна в бік фактичного зменшення можливостей особи, яка володіє суб’єктивним правом, свідчитиме про звуження змісту права, а отже, про його обмеження.

Можна навести такий приклад щодо осіб, які позбавлені волі. Засуд­жений має на праві приватної власності житло — будинок, що знаходиться за межами пенітенціарної установи, яким він може розпоряджатись шля­хом продажу, дарування, міни^[134], однак він не може користуватись ним, оскільки це неможливо в силу його ув’язнення, знаходження в ізоляції. Таким чином, матиме місце вилучення однієї із правомочностей (а точні­ше частини правомочності) — користування власною річчю. Тому це озна­чатиме наявність обмеження права власності на житловий будинок.

Крім того, засуджений не має можливості здійснити складову право­мочності — діяти, а саме розпорядження будинком (як її названо рані­ше — право на прийняття юридичних рішень) безпосередньо, без пред­ставника, а отже, змінено порядок реалізації права.

Ще одним наочним прикладом є заборона засудженим та ув’язненим у слідчих ізоляторах передавати одержані ними телевізори, які є їхньою власністю, в особисте користування іншим особам (п.

Висновки, до яких можна дійти з огляду на вищезазначене, є важли­вими для поглиблення розуміння правової природи обмежень:

По-перше, правове обмеження має місце, якщо відбувається погір­шення юридичного становища, що виявилось у зменшенні можливих варіантів поведінки, за допомогою яких засуджений міг здійснити своє право власності. Адже будучи на свободі він міг би також вчинити цю дію в будь-який зручний спосіб та час.

По-друге, це правообмеження має свою специфіку, адже воно є так званим фактичним обмеженням, яке означає, що воно безпосередньо не закріплене в нормах права, але пов’язане із фактом ізоляції. У цьому зв’язку спадає на думку інший правовий термін, що характеризуватиме саме цей тип обмеження права — обмеження реалізації права. Врахову­ючи те, що можливість реалізації права (розпорядження будинком чи те­левізором) є складовою правомочністю суб’єктивного права, тобто скла­довою його змісту, то обмеження реалізації права є його обмеженням по суті^[135]. Хоча ці явища відрізняються за назвою, вони не відрізняються за своєю сутнісною характеристикою та є зменшенням змісту й обсягу пра­ва, яким може користуватись особа. Як вказує Ю. О. Фігель, слід відріз­няти два види обмежень прав: безпосереднє обмеження та обмеження реалізації права; обмеження реалізації може бути добровільним або ж вимушеним^[136]. Перебування засуджених в ув’язненні є прикладом виму­шеного обмеження в реалізації прав у відповідності до запропонованої класифікації.

Однак таку ситуацію варто відрізняти від теорії «природних» або ж «неминучих в ув’язненні обмежень», яка базується на помилковому при­пущенні, що виокремлення таких обмежень є гарантією захисту від над­лишкових обмежень^[137]. Отже, у нашому розумінні обмеження реалізації права також є обмеженням права.

Деякі фахівці також відрізняють юридичні і фактичні обмеження (des limites factuelles). Останні стосуються випадків, у яких можливість ре­алізації прав пов’язана із економічною чи соціальною ситуацією особи. Як приклад приводиться ситуація з реалізацією права на свободу вира­ження поглядів, зміст якого обмежується для осіб, які не вміють писати чи читати. Те ж саме стосується випадків неможливості реалізації права на працю в разі недостатності робочих місць. Хоча ці приклади скоріше стосуються ефективності прав, адже треба відрізняти між можливістю здійснити право та існуванням такої можливості^[138].

По-третє, зміна порядку реалізації права, також може розглядатися як додаткова форма правового обмеження^[139], але лише в тому разі, коли така зміна погіршуватиме становище засудженого в порівнянні з вільним громадянином або в порівнянні з його попереднім становищем^[140].

Іншим прикладом вилучення правомочності може бути позбавлен­ня засуджених осіб пасивного виборчого права. У відповідності до ч. 3 ст. 76 Конституції України не може бути обраний народним депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (за ч. 1 ст. 88 КК України, особи, які позбавлені волі, є такими, що мають судимість). Водночас, засуджені не позбавляються активного виборчого права, тобто права обирати. А оскільки активне виборче право наряду із пасивним є складовими змісту права на участь в управлінні державни­ми справами, то позбавлення громадянина України у зв’язку із фактом засудження можливості бути обраним є прикладом обмеження цього його права.

Досить ілюстративним є розуміння змісту суб’єктивного права Н. Г. Александровим, який писав, що зміст суб’єктивного права мож­на розкрити тільки вказівкою на те, від кого і яку саме поведінку може вимагати управомочений суб’єкт^[141]. Далі вчений розглядає зміст права, так би мовити, зі «зворотного боку», через визначення змісту правових обов’язків, які кореспондують відповідному праву: «іншими словами, зміст суб’єктивного права не може бути розкрито інакше, як вказівкою на суб’єкт і на зміст обов’язку, який кореспондує цьому праву»^[142].

Проблемність описуваного підходу виникає в разі, коли для права, яке закріплено законодавством, не передбачено механізму реалізації. На­приклад, в Україні це стосується випадку із правом засуджених користу­ватись правом на телефонні розмови (у тому числі в мережах рухомого (мобільного) зв’язку) без обмеження їх кількості під контролем адмініст­рації (ч. 5 ст. 110 КВК). У всіх засуджених до позбавлення волі з’явилося право на «телефонні розмови, в тому числі в мережах рухомого (мобіль­ного) зв’язку, користуватися глобальною мережею Інтернет» (ч. 1 ст. 107 КВК). Це право викликало серйозні непорозуміння в процесі його реалі­зації, адже на відміну від засуджених до обмеження волі (ч. 2 ст. 59 КВК) засудженим до позбавлення волі не дозволяється мати при собі самі пор­тативні персональні комп’ютери, мобільні телефони та аксесуари до них. Тобто право є, а можливості мати засоби його реалізації немає^[143]. У зв’язку з цим залишається спір щодо питання, чи припускає надання права ви­знання за суб’єктом права на його реалізацію в разі, якщо механізм його реалізації не закріплений. У такому разі неоднозначним є і виникнення кореспондуючого обов’язку адміністрації пенітенціарної установи.

Якщо відповідь на вказане питання є негативною (кореспондуючий обов’язок не виникає), то обмеження права може полягати також у без­діяльності держави щодо встановлення механізму реалізації права, яке визнається за особою.

Дуже часто обмеженням виявляється ситуація, яка не врегульована правом і не знаходиться під його захистом^[144]. Найбільш демонстратив­ною є ситуація, коли у пенітенціарному праві визнається спеціальний тип правового регулювання («дозволено все, що прямо передбачено зако­ном»); в такому разі відсутність регламентування того чи іншого права по суті означають його відсутність^[145].

Прикладом цього є рішення Конституційного Суду України за подан­ням громадянина Трояна А. П.^[146], в якому засуджений звернувся за тлума­ченням Конституції щодо права засудженої особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі, бути доставленою до суду для участі в судовому процесі у справах цивільної юрисдикції. У цьому рішенні Суд вказав, що зако­ном не врегульовано порядок забезпечення особистої участі засудженого в розгляді судової справи. Як наслідок, «така участь засудженого як сторо­ни у розгляді справи в судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій повинна забезпечуватися відповідним процесуальним законом».

З вищезазначеного слідує, що про зменшення змісту чи обсягу права може свідчити зменшення чи збільшення прав або обов’язків пенітенціар­ної адміністрації. Звісно, йдеться тільки про ті права чи обов’язки пені­тенціарних працівників, яким кореспондують права чи обов’язки в’язнів.

1.1.1.2. Обсяг права

Звуження обсягу прав і свобод людини — це зменшення сфери сус­пільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною прав і свобод (тобто зменшення можливого кола суб’єктів, території, часу використання прав і свобод)^[147]. Обсяг права, виходячи з цього, є тією ха­рактеристикою, що має певні одиниці виміру. Звичайно, що ці одиниці не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини^[148].

Наведемо приклад стосовно прав засуджених. У відповідності до ч. 1 ст. 110 КВК засуджені мають право на побачення: короткострокові три­валістю до чотирьох годин і тривалі — до трьох діб. Згідно з ч. 1 ст. 139 КВК засуджені, які тримаються в колоніях середнього рівня безпеки, ма­ють право одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення. В обох випадках простежуються кількісні характе­ристики прав. У першому — це тривалість побачень, у другому — їх час­тота. Якщо відбулося б зменшення тривалості чи частоти побачень, то це означало б, що було здійснено обмеження права. У свою чергу, збільшення допустимої частоти чи тривалості побачень означатиме зменшення обся­гу правового обмеження.

Іншим прикладом зменшення обсягу права є встановлення гранич­но допустимої кількості примірників книг, яку дозволяється зберігати засудженим. У вільних осіб такого обмеження немає. Тому обсяг права зменшується шляхом переходу із незафіксованого розміру (де-юре без­межного) до фіксованого.

Таким чином, ми описали що варто розуміти під змістом та обсягом прав. Логічно, що самі обмеження також мають зміст та обсяг. їхня ха­рактеристика залежить від того, як обмеження змінює суб’єктивне право. Тому зміст та обсяг правового обмеження безпосередньо визначає зміст та обсяг права, до якого застосовується це обмеження. Проаналізував­ши зміст та обсяг суб’єктивного права до та після їх зміни, з’являється можливість охарактеризувати обмеження, що було до нього застосовано. Такий логічний прийом є підходящим для визначення того, які обмежен­ня застосовуються до засуджених і чи застосовуються вони взагалі.

1.1.1.3. Співвідношення змісту та обсягу права

У літературі висловлені думки, що звуження змісту прав людини не­одмінно тягне за собою звуження їхнього обсягу. Зміни ж у обсязі прав людини не обов’язково викликають зміни у змісті права^[149]. Однак таке твердження суперечить філософському закону взаємного переходу кіль­кісних і якісних змін. Він полягає в тому, що якість і кількість перебувають у діалектичному зв’язку: немає кількості, яка б не виражала певної якості, і разом з тим немає якості без кількості. Кількісні зміни обов’язково тяг­нуть за собою докорінні якісні зміни, які, у свою чергу, приводять до но­вих кількісних показників^[150].

О. М. Юркевич наводить обґрунтовану позицію щодо співвідношен­ня змісту та обсягу прав. Він згадує логічний закон зворотного відношен­ня між змістом і обсягом понять, згідно з яким: чим більшим стає обсяг поняття, тим меншим буде його зміст та vice versa. Цей закон, однак, не спрацьовує щодо змісту та обсягу права, адже в такому разі йдеться про конкретне мислення на противагу абстрактному мисленню. Абстрактне мислення може мати місце, наприклад, щодо таких абстрактних понять як «право» чи «свобода». Практичне ж мислення (у контексті таких кате­горій як «зміст» та «обсяг» прав) має справу з існуючими предметами, тоб­то «предметами, що беруться в онтологічному вимірі та мають відповідні конкретні поняття»^[151].

У цій роботі ми застосовуємо терміни «зменшення» чи «звуження» змісту права. Зміст розглядається як якісна характеристика права. Через це вказівка на зменшення чи звуження змісту права пов’язана із тим, що зміст має певний кількісний показник. Іншими словами, якість має кіль­кісний вираз. Тому під зменшенням чи звуженням змісту ми розуміти­мемо також зменшення кількісного показника якісної характеристики.

Правове обмеження часто виступає як певне вилучення із загального статусу людини і громадянина і визначає спеціальний правовий статус. Це вилучення завжди має від’ємне значення, тобто є негативним. Як за­значатиметься далі, якщо зміст якогось права збільшується (розширюєть­ся), тобто його зміна не має негативного характеру, то це є не діяльність із встановлення правових обмежень, а зі встановлення меж права. Встанов­лення меж права має місце і при застосуванні правових обмежень, однак такі межі завжди зменшують можливості особи, а не розширюють їх.

Важливим у зв’язку зі сказаним є те, що Конституція України, надав­ши право Верховній Раді України приймати закони, у статті 22 обмежила законодавця, визначивши, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існую­чих прав і свобод. Цю норму називають додатковою правозахисною гаран­тією проти спустошення парламентом основного змісту прав людини^[152].

Ця норма повною мірою стосується і осіб, які засуджені за вироком суду, в тому числі, до осіб, які позбавлені волі, адже законодавство не містить жодних застережень щодо її застосування. В такому разі можна дійти висновку, що вона фактично «консервує» існуючий зміст покарань, який визначений законодавством. Річ у тім, що покарання (його зміст) полягає в обмеженні прав і свобод (ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу Ук­раїни). Тобто, як це випливає зі сформульованих раніше понять, зміст покарання полягає у зменшенні обсягу та змісту прав. Тому, у світлі стат­ті 22 Конституції, зміст покарань може змінюватись тільки шляхом його пом’якшення, тобто розширення змісту та обсягу існуючих прав засудже­них осіб. Через це у формулюванні Основного закону можна розпізнати підвалини гуманізації покарання та його виконання. його, тим не менш, варто піддати критиці через такі обставини.

Свідченням важливості згаданої конституційної норми є те, що вона неодноразово була покладена в основу рішень Конституційного Суду Ук­раїни^[153]. Напевно, саме у зв’язку із важливістю самої норми, що закріпле­на у ч. 3 ст. 22, КСУ в одному із своїх рішень розтлумачив поняття «зміст» та «обсяг» прав^[154]. Показовим є те, що в основі бачення цих понять Судом лежать дуже схожі на вищезазначені погляди П. М. Рабіновича та І. М. Пан- кевича ідеї щодо розуміння змісту та обсягу суб’єктивного права. Напри­клад, у абз. 4 п. 5.2. мотивувальної частини цього рішення зазначається:

«Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційно­му розумінні діяльності визначальними поняттями змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для за­доволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини — це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена».

Через місяць ще в одному рішенні щодо конституційності обмежен­ня розміру пенсійного забезпечення і щомісячного грошового довічного утримання суддів КСУ у абз. 5 п. 4 мотивувальної частини розвинув своє попереднє тлумачення змісту та обсягу і вказав, що: «Зміст прав і свобод людини — це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні мож­ливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини — це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру. Звуження змісту прав і сво­бод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод — це змен­шення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики»^[155]. При цьому Суд вказав, що, залишивши незмінним зміст права на щомісячне довічне грошове ут­римання суддів, Закон (щодо обмеження розміру щомісячного довічного грошового утримання) звузив обсяг цього права, встановивши граничну межу для виплати суддям щомісячного довічного грошового утримання, і водночас знизив досягнутий рівень гарантій незалежності суддів. Таким чином, Суд фактично визнав можливість звуження обсягу права при од­ночасній незмінності змісту цього самого права. Таке розуміння є дещо викривленим з точки зору законів діалектики, адже, як зазначалось вище, зміст та обсяг є взаємозалежними, зміна (зменшення чи збільшення) од­ного неминуче, іманентно тягне зміну іншого і навпаки.

Ми доходимо висновку, що стаття 22 Конституції є ідеалістичною, а можливість її реалізації на практиці є примарною. Це правило Основно­го закону, незважаючи на його привабливість з точки зору прав людини, не відповідає реаліям, його втілення не є можливим. Суспільні відносини не можуть регулюватись тільки законами, які закріплюють нові права або розширюють існуючі. У різні періоди суспільного розвитку виникає не­обхідність обмежувати ті чи інші права з метою дотримання прав інших осіб, забезпечення інтересів суспільства і т. ін. Це підтверджується з ог­ляду на те, що всі міжнародні документи, які стосуються прав людини, допускають прийняття законів, що встановлюють обмеження існуючих прав, але при дотриманні певних вимог. Наочним прикладом цього є лімі- тативні клаузули Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (приміром, частина 2 статей 8, 9, 10, 11, 12 Конвенції).

Стаття 22 Конституції вступає у конфлікт із лімітативними клаузула­ми, які містяться у її інших статтях. Вони передбачають можливість за­стосування обмежень до певних прав, що означає й можливість обмежень прав у тому числі в законодавчому порядку. Заборона ж встановлення ін­ших, ніж ті, що існують, обмежень можна сприймати не тільки як гаран­тію захисту від обмежень прав, але й як позбавлення держави інструмен­тів захисту прав інших осіб. Річ у тім, що окремі обмеження прав можуть бути потрібні і для захисту прав інших осіб.

Як вказує С. Головатий, конституційні «положення, що виконують за­хисну функцію відносно можливого обмеження прав і свобод» є формаль­ними і доволі проблемними. Вони потребують максимального наближен­ня до Європейської конвенції, в тому числі шляхом закріплення вимоги мінімальності (пропорційності. — прим. авт.) обмежень^[156].

Неоднозначним є й буквальне тлумачення змісту статті 22 Конститу­ції. Наприклад, на думку Ю. Г. Барабаша: «...все-таки важко збагнути — чи поширюється ця норма виключно на норми Конституції («зроблено за­стереження для всіх статей»), чи йдеться як про зміст прав, зафіксований у Конституції, так і про його деталізацію на рівні поточного законодавства («не допускається звуження будь-яких прав»)». Також, на його думку, не зрозуміло, чи варто під фразою «існуючі права та свободи» розуміти пра­ва та свободи в тому обсязі, в якому вони існували на момент прийняття Основного закону України, чи як такі, що є змістом реальних правовідно­син, тобто заради реалізації їх громадяни вже вступили у правовідноси­ни станом на будь-який момент у майбутньому^[157].

1.1.2.