Формальна визначеність обмеження

Наступною загальною ознакою обмежень прав, яку називають біль­шість авторів, є формальна визначеність. Вона полягає в тому, що правові обмеження завжди повинні бути передбачені нормами права.

На їхній погляд, якщо обмеження не передбачено нормами права, які прийняті компетентними органами, то їх уже не можна назвати правовими. Більше того, такі обмеження з необхідністю підпадатимуть під ознаку правопорушення, адже зменшення змісту і обсягу прав і сво­бод відбуватиметься з порушенням норм, які встановлюють їх існуючий зміст та обсяг. При цьому презюмується, що порушення прав не є йо­го обмеженням, яке розглядається як менш жорсткий захід правового регулювання.

Однак ми не можемо погодитися із загальним баченням. Від того, що обмеження права не передбачено законом, воно не перестає бути обме­женням права. Натомість воно перестає бути обґрунтованим обмеженням та переходить у розряд необґрунтованих.

У в’язничному контексті тема джерел закріплення обмежень є особ­ливою проблемою. При вивченні питання про джерело встановлення пра­вових обмежень для засуджених звертає увагу на себе неоднозначність національних стандартів з цього приводу.

Причиною цього є інтерпретація частини 3 статті 63 Конституції Ук­раїни, яка передбачає, що засуджений користується всіма правами люди­ни і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і вста­новлені вироком суду^[158].

Концепція встановлення обмежень лише законом знаходить свої ви­токи ще у Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 року, у якій проголошується: «Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Таким чином здійснення природних прав кожної людини обмежено лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспіль­ства користування тими ж самими правами. Ці межі можуть бути визна­чені тільки законом» (ст.

Вимога закріплення обмежень законом має прямий стосунок до га­рантування належного розподілу влад. З приводу зазначеної проблеми В. С. Нерсесянц вказував, що обмежувальна нормотворчість виконав­чої влади, які б доводи при цьому не приводилися, порушує прерога­тиви законодавчої влади та девальвує принцип верховенства закону. Тим самим підриваються й загальні правові основи всієї системи пра­вових актів^[159].

Посилаючись на ст. 63 Конституції, І. С. Яковець вказує, що права за­суджених можуть обмежуватися тільки законами і встановлюватись ви­роком суду, а не іншими нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими^[160]. Така думка підтверджується й висновками іншого дослід­ження з цієї тематики^[161]. Фахівці доводять, що підзаконні акти можуть ли­ше роз’яснювати окремі обмеження прав людини стосовно їх здійснення, але у сферу компетенції виконавчої влади не входить встановлення нових обмежень прав людини^[162].

На питання щодо акта, яким має допускатись встановлення обме­жень, є й інші погляди. Зокрема, на думку К. Екштайна, вимога щодо не­обхідності закріплення обмежень прав у законі взагалі не може бути ре­алізована. Формальний закон не повинен описувати можливі обмеження до найменших деталей. Установи виконавчої влади, які більш детально формулюють такі обмеження, повинні, тим не менш, при виборі форму­лювання мати можливість спиратись на формальний закон, який має бу­ти достатньо конкретним. Чим більш значне обмеження, тим більш ясно воно має слідувати із формального закону^[163].

В. І. Селіверстов стверджує про неможливість чіткого й вичерпного закріплення правового становища засуджених на рівні закону. Він вва­жає, що, виходячи з об’єктивних можливостей розвитку кримінально- виконавчого законодавства, не можна закріпити весь комплекс прав, обов’язків і законних інтересів засуджених у законах. При цьому деякі права й обов’язки засуджених, що конкретизують загальний статус гро­мадян, а тим більше специфічні права й обов’язки, взагалі навряд чи при­датні для закону^[164].

Не погоджуючись із такою позицією, І. С. Яковець на підтвердження своєї позиції, що обмеження прав повинні бути передбачені виключно за­коном як видом нормативно-правового акта наводить такі аргументи:

— по-перше, у законі можуть бути (і по можливості повинні бути) закріплені всі обмеження прав людини. Загальна теорія права не поділяє їх на придатні й не придатні для закону, то навряд чи пра­вомірно це робити і в кримінально-виконавчому праві;

— по-друге, підзаконні акти кримінально-виконавчого права в ос­новному видаються самими органами виконання покарань, які можуть реалізовувати в них власні інтереси, які не завжди відпові­дають конституційним принципам у сфері виконання покарань;

— по-третє, потрібно враховувати різницю в можливості контролю за правотворчою діяльністю Верховної Ради України як суб’єкта прийняття законів і нормотворчістю в’язничного відомства, адже багато його актів є недоступними для громадськості;

— по-четверте, обов’язковість закріплення правообмежень у законі міститься в деяких міжнародних документах. Так, ст. 29 Загальної декларації прав людини встановлює, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом;

— по-п’яте, відповідно до ч. 3 ст. 63 Конституції України засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, встановлених законом і вироком суду. Тому криміналь­но-виконавче законодавство має розвиватися в напрямку визна­чення прав, обов’язків і законних інтересів не в підзаконних актах, а виключно у законах, що дозволить не лише вдосконалити зако­нодавство, а й наблизити його до міжнародних стандартів^[165].

Вимога необхідності встановлення правових обмежень лише законо­давчою владою випливає із концепції поділу влад. Дж. Локк наголошував на необхідності визначення прав особи в законі (на противагу іншим «не- підготовленим» нормативним актам), як засобу попередження зловжи­вання нормотворчою владою^[166].

При дослідженні того, чи обов’язковим є визначення правових обме­жень саме в законах України, як нормативно-правових актах, які прий­маються Верховною Радою України (стаття 91 Конституції України) варто звернутись до формально-юридичного методу. Завдання полягає в тому, щоб визначити, чи мав законодавець при вживанні слова «закон» у стат­ті 63 Основного закону власне закон, а не узагальнюючу категорію, яка включає в себе, в тому числі і підзаконні нормативно-правові акти.

Конституція України при вказівці на можливість обмежень прав і сво­бод здебільшого використовує для позначення джерела, у якому вони мо­жуть міститись, категорію «закон» (ст. 33, 34, 35, 36, 39). Разом з тим об­меження членства у політичних партіях та профспілках встановлюються виключно Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 36; курсив авт.). Тобто в одних випадках Конституція використовує категорію «закон», а в інших «закон України».

Коли йдеться про чітку вимогу «встановлення» чогось законами, за­кріплюється вимога встановлення «законами України», що робить одно­значну вказівку на розуміння законів як типу нормативного акта. Іноді, коли категорія «закон» використовується в однині, припускається її ро­зуміння як нормативної бази як такої. Наприклад, таке значення містить­ся у відповідності до статті 24 Конституції, яка вказує, що «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Протилежним прикладом розуміння «закону» є стаття 10 Конституції, яка визначає, що: «Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Очевидно, що в такому разі йдеться про «закон» як тип нормативного акта.

У зв’язку з цим варто також пригадати статтю 92 Конституції, яка пе­редбачає, що виключно законами України визначаються права і свобо­ди людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина. Виникає запитання: чи стосується фраза «визначаються права і свободи людини і громадянина» і обмежень прав? Думаємо, що так, оскільки «визначення» прав має передбачати встановлення їх меж та допустимих обмежень.

167

Складно сказати, як узгоджуються вказані положення статті 92 зі статтею 57 Конституції, яка передбачає, що «Закони та інші нормативно- правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути до­ведені до відома населення у порядку, встановленому законом». Нею перед­бачається зовсім інший припис, який припускає можливість визначення прав та обов’язків громадян «іншими нормативно-правовими актами», тобто і підзаконними актами^[168]. Виходячи з цього, можна припускати, що обмеження прав також можуть бути визначені такими актами.

Більше того, у відповідності до ч. 1 ст. 102 КВК, порядок відбування покарання (порушення якого є підставою для притягнення до дисциплі­нарної відповідальності (ч. 1 ст. 132)) може встановлюватись законом та іншими нормативно-правовими актами. Іншими словами, дозвіл за­кріплення порядку відбування покарання підзаконними актами передба­чає дозвіл закріплювати обмеження підзаконними актами.

З огляду на це відкритим залишається питання, чи дозволяється та­ке «делегування» юридичної сили джерела обмежень чинною Конститу­цією.

Відповіді щодо неоднозначних трактувань поняття «закону» у Кон­ституції не будуть достатніми до тих пір, поки з цього приводу не буде надано офіційне тлумачення Конституційним судом. У будь-якому разі, у тому вигляді, у якому зараз закріплюються джерела обмежень, вони не мають правозахисного потенціалу. Скажімо, в’язневі буде складно довес­ти в суді, що обмеження у відповідності до Конституції можуть визнача­тись тільки законом як актом Верховної Ради, а тому вони, наприклад, не повинні міститись у ПВР установ виконання покарань. До тих пір, поки існує неоднозначне розуміння Конституції, перспективи практичного використання цього інструменту є примарними.

Якщо ж припустити, що одного дня Конституція закріпить як обов’язкове джерело обмежень прав засуджених закон як акт Верховної Ради, то втілення такої норми у в’язничному контексті вбачається малой­мовірним. Річ у тому, що враховуючи широке розуміння обмежень, яке демонструється в цій роботі, а також те, що порядок реалізації права може відображати обмеження права, усі норми найдетальнішого рівня мали б бути зведені до рівня закону.

За таких умов ПВР установ виконання покарань повинні були б стати законом, адже значна їх частина так чи інакше закріплюють обмеження прав. Те ж саме стосувалося б низки інших підзаконних нормативних ак­тів. Не виключаючи такої можливості теоретично, можна здогадуватись, що навряд чи можна було б очікувати належної уваги парламенту в зако­нотворчому процесі щодо деталей такого рівня. Можливо, це дозволило б попередити зловживання владою на підзаконному рівні, що дуже часто має місце в пенітенціарній сфері. З іншого боку, прийняття такого доку­мента парламентом не гарантує його професіоналізму, адже йдеться про тонкощі виконання покарань, які напевно маловідомі парламентарям та, мабуть, мало їх цікавлять^[170]. Так само під загрозою опинилася б динаміч­ність процесу змін норм щодо обмежень прав.

Якщо ж звернутись до Конвенції про захист прав людини та осново­положних свобод, то побачимо, що у відповідності до неї для визнання обґрунтованими обмежень вони також повинні бути «передбачені зако­ном». Однак згідно з практикою Європейського суду «закон» має шир­ше значення, ніж нормативно-правовий акт, прийнятий парламентом, та включає і підзаконні нормативні акти^[171].

ЄСПЛ вказує, що вимога закріпити всі обмеження на рівні подзакон­ного акта було б складно уявити^[172]. Натомість для визнання «передбаче- ності обмеження законом» існують вимоги як до якості закону, так і до процедури його прийняття^[173].

Якщо визнати, що в Конституції під категорією «закон» розуміється саме закон як акт, прийнятий Верховною Радою, то дискусію визначати­ме співвідношення Конституції та Конвенції, яке на сьогодні є доволі не­однозначним^[174]. Утім у разі такої конкуренції питання не стоятиме надто гостро у випадку, коли буде визнано, що Конституція встановлює вищий стандарт порівняно із Конвенцією. Це може мати місце, якщо ми визнаємо, що Конституція вимагає закріплення обмежень саме законом, тоді як для задоволення вимог Конвенції достатньо і закріплення у подзаконному акті.

1.1.3.