У тлумачному словнику сучасної української мови термін «обмежен­ня» означає правило, настанову, що обмежує чиї-небудь права, дії то­що[115].

У словнику термінів з теорії держави та права юридичні (правові) обмеження визначаються як встановлені законом вилучення з правового статусу громадянина в силу певних обставин. Вони ущемляють свободу й інтереси особистості, проте завжди мають превентивний характер, ос­терігають від можливих несприятливих наслідків як суб’єктів, щодо яких діють обмеження, так і інших осіб^[116].

Відомий радянський теоретик права С. С. Алексєєв вказував, що об­меження — це питання не про засоби, а про обсяг регулювання, про межі прав, які має особа та котрі характеризують результат юридичного ре­гулювання. Досягається ж такий результат за допомогою таких способів правового регулювання, як звуження дозволів, нових заборон, додатко­вих обов’язків^[117].

Один із дослідників правових обмежень Н. М. Приходько визначає правові обмеження як правовий засіб, спрямований на утримання суб’єкта права у визначених межах для впорядкування суспільних відносин через забезпечення інтересів контрсуб’єкта^[118]. Інший, О. В. Малько, зазначає, що обмеження у праві слід віднести до елементів механізму правового регулювання^[119]. Це встановлені законом виключення з правового стату­су громадянина^[120]. Усе те, що зменшує обсяг можливостей, зводить усе різноманіття поведінки суб’єктів до певного «граничного» стану, є пра­вовим обмеженням^[121]. Обмеження прав і свобод — це «передбачений Кон­ституцією та законами України режим тимчасового загального або кон­кретно-індивідуального призупинення чи звуження обсягу визначених і гарантованих Основним законом прав і свобод в інтересах забезпечення прав інших людей, а також забезпечення національної безпеки й оборони України»^[122]. Отже розуміння обмежень як виняткового засобу правового регулювання є доволі поширеним.

М. А. Нагорна вважає, що обмеження прав людини є змінами змісту або обсягу дії норми права, коли виникає необхідність узгодження су­перечливих інтересів суспільства, держави, особи.

У своїй дисертації, присвяченій проблематиці обмежень прав, О. В. Осинська сформулювала дефініцію обмеження прав як «звуження їх змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо можливостей мати, во­лодіти, користуватись соціальними цінностями, свободою дій і поведін­ки з метою захисту суверенітету і цілісності або громадського порядку, забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини»^[127].

Цікаво, що в попередніх публікаціях вона дещо по-іншому визнача­ла цю категорію, а саме як «правовий засіб механізму правового регу­лювання, спрямований на захист національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, для охорони здоров’я і моральності населення та захисту прав і свобод інших людей, що здатний за допо­могою специфічних законодавчих заборон, обов’язків чи дозволів зву­жувати сферу нормативного змісту і обсягу прав і свобод людини, який встановлюється і забезпечується силою держави»^[128].

Утім ці визначення можна розглядати як характеризування ознак обмежень під різними кутами зору: змістовним (визначення обмеження через його зміст) та функціональним (визначення обмеження через його функції).

Підсумовуючи всі вищенаведені дефініції, можна виокремити чо­тири ознаки правових обмежень, що більшість правників, які займа­лись цією тематикою, виокремлюють як обов’язкові. Ними є:

1) звуження обсягу та змісту існуючих прав і свобод людини;

2) формальна визначеність обмеження;

3) встановлення обмеження з певними цілями;

4) застосування обмеження державою.

1.1.1.