Межі свободи людини в суспільстві потрібні для організації їхньо­го спільного життя.

Виникнення обмеження поведінки, а з часом і правового обмеження, було зумовлено необхідністю впорядкування суспільних відносин, уможливлення спільного життя індивідів (їх груп), які мають різні або навіть протилежні інтереси.

Першими прикладами обмежень у суспільстві були табу, тобто об­меження, які встановлювались з певними цілями, в тому числі для стри­мування біологічних інстинктів з метою збереження роду. Табу є нічим іншим, як обмеженням певного виду поведінки^[110]. Пізніше, об’єктиву­вавшись у законі, разом з іншими обмеженнями вони здобули ознаку уні­версального засобу впливу на поведінку осіб.

Кожну норму права можна визнати свого роду обмеженням. Всяка норма вказує на вибір із ряду варіантів поведінки, а тому обмежує по­ведінку суспільно корисними формами, визначаючи певні її різновиди і забороняючи інші^[111]. Деякі автори однозначно стверджують — правило поведінки і є обмеженням^[112].

Уже Т. Гобс, розвиваючи концепцію «війни всіх проти всіх», говорив про необхідність встановлення соціального контракту та правових норм для обмеження негативних наслідків цього стану^[113]. Представники школи природного права, а також деякі німецькі філософи-ідеалісти розглядали правові норми як такі, що встановлюють та обмежують свободу^[114].

У широкому розумінні об’єктивне право можна завжди розглядати як обмеження, а точніше взаємообмеження індивідуальних свобод. Однак сучасні підходи до правових обмежень еволюціонували від визначення всіх правових приписів як правових обмежень і почали по-іншому харак­теризувати правову природу останніх. При цьому сьогодні у праві замість згаданого підхіду до розуміння всіх норм як правових обмежень вико­ристовується сучасне розуміння останніх як певного винятку з існуючого правового статусу того чи іншого суб’єкта правовідносин.

1.1.