Превентивна медицина

Проект наказу щодо організації медичного забезпечення, як і по­передній наказ, має концептуальне недоопрацювання — відсутність розділу щодо превентивної медицини. Про необхідність приділення особливої уваги превентивній медицині КЗК наголошував у своїй 3-й Загальній доповіді.

У 3-й Загальній доповіді наголошується:

«52. Завдання медичних служб в місцях позбавлення волі не обме­жується виключно лікуванням хворих пацієнтів. На ці служби по­кладається також відповідальність за соціальну та профілактичну медицину.

i) гігієна

53. На медичні служби в місцях позбавлення волі (які взаємодіють в разі потреби з іншими властями) покладено обов'язок контро­лювати організацію харчування (кількість, якість, приготування та розподіл їжі) і дотримання умов гігієни (чистота одягу і постільної білизни; доступ до кранів з проточною водою; сантехнічне облад­нання), а також слідкувати за опаленням, освітленням та вентиля­цією камер. Вони також повинні слідкувати за умовами організації праці та прогулянок на свіжому повітрі.

Шкідливі для здоров'я умови тримання, переповнення камер, тривала ізоляція і відсутність фізичної діяльності можуть спричи­нити або необхідність надання медичної допомоги окремій особі, або якісь дії медичного персоналу проти властей, що відповідальні за такий стан речей.

ii) заразні захворювання

54. Медична служба в місцях позбавлення волі повинна регулярно по­ширювати інформацію про заразні захворювання (особливо про такі, як гепатит, СНІД, туберкульоз, дерматологічні інфекції) як се­ред ув'язнених, так і серед персоналу в'язниці. У разі необхідності слід здійснювати медичний контроль за тими особами, з якими ув'язнений має постійні контакти (особи, які разом з ним перебу­вають у камері, персонал в'язниці, постійні відвідувачі).

55. У тому, що стосується, зокрема, захворювання на СНІД, слід на­давати відповідну підтримку психолога як до, так, в разі необхід­ності, і після обслідування. Персонал в'язниці повинен проходити постійну підготовку з питань превентивних заходів та поведінки по відношенню до ВІЛ-інфікованих. Персонал також повинен отри­мати відповідні інструкції про недопущення дискримінації осіб чи розголосу конфіденційної інформації.

56. Комітет хоче підкреслити, що не існує жодних медичних показань для окремого тримання ув'язненого ВІЛ-інфікованого, який почу­ває себе здоровим.

ііі) запобігання самогубству

57. Запобігання самогубству є ще одним питанням, яке належить до компетенції медичних служб в місцях позбавлення волі. Медична служба повинна забезпечувати відповідне ознайомлення з цією проблемою у всьому закладі і передбачати відповідні процедури.

58. Медичне обстеження після прибуття до закладу та весь процес прийому в цілому повинні в зв'язку з цим відігравати важливу роль; виконані належним чином, такі заходи могли б визначити, як мінімум, декого з тих, хто знаходиться в небезпеці і частково полегшити відчуття тривоги, яке властиве всім новоприбулим ув'язненим.

Крім цього, тюремний персонал, незалежно від того, які він обов'язки виконує, повинен бути ознайомлений (що передба­чає підготовку в розпізнаванні) з ознаками загрози самогубства. У зв'язку з цим слід відзначити, що безпосередньо перед судом та після суду, а також в окремих випадках і в період перед звіль­ненням спостерігається підвищений ризик самогубства.

59. Особа, яку визнано такою, що може вдатись до самогубства, по­винна якомога довше перебувати під спеціально організованим наглядом...

Слід ужити заходів, які гарантуватимуть належне проходження інфор­мації як всередині цього закладу, так і, в разі необхідності, між закла­дами (а точніше, між відповідними медичними службами) про осіб, яких віднесено до групи потенційних самогубців».

З нашої точки зору, доцільно також означити такі напрямки як попе­редження наркоманії та алкоголізму.

Важливим зауваженням КЗК є рекомендація, щоб на території пе­нітенціарного закладу постійно була присутня особа, яка може надати невідкладну допомогу. Ця особа, по можливості, повинна мати офіцій­но підтверджену кваліфікацію медсестри (п. 35 3-ї Загальної доповіді). Це правило повинно бути також закріплено у наказі щодо медичного забезпечення з метою забезпечення більших можливостей для надання невідкладної допомоги у разі форс-мажорних обставин, які у таких спе­цифічних установах, як пенітенціарні, не є рідкістю, зокрема, і вночі.

ДПтС України також повинна змінити законодавство, щоб забезпе­чити певні кроки боротьби з наркоманією в підпорядкованих устано­вах замість того, щоб проявляти одну лише пасивність з цього приводу. У п. 140 Доповіді КЗК про візит в Україну 2009 року вказується: «Комітет рекомендує українській владі розробити комплексну і послідовну тю­ремну стратегію, що стосується наркотиків, в тому числі надання допо­моги ув'язненим, пов'язаних з проблемами з наркотиками». У відповідь на цю рекомендацію уряд відповів: «Вивчається питання щодо можли­вого впровадження комплексних програм замісної підтримуючої те­рапії серед наркозалежних засуджених. Обговорення цього питання здійснюється за участю зацікавлених міністерств, відомств та громад­ських правозахисних організацій». Можливо, якраз одним із наслідків цього кроку стало прийняття спільного наказу Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Державної служби України з контролю за наркотиками № 821/937/1549/5/156 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров'я, органів внутрішніх справ, слідчих ізоляторів і ви­правних центрів щодо забезпечення безперервності лікування пре­паратами замісної підтримувальної терапії» від 22.10.2012. Як видно із самої назви, метадонова терапія була дозволена лише у СІЗО та виправ­них центрах, хоча й у них виконання цього наказу залишає бажати кра­щого, підтвердженням чому є виконання громадськими організаціями у багатьох областях України проектів спрямованих на втілення цього наказу, а також тим, що на ці проекти були виділені окремі лоти фінан­совими донорами.

Без сумнівів, політика у боротьбі та лікуванні наркозалежності за допомогою замісної підтримувальної терапії не має зводитись до таких установ як СІЗО та виправні центри. Так само не має вона обмежуватися лише попередженням проникнення наркотичних речовин у пенітенціар­ні установи, що, між іншим, виходячи з аналізу змістовного наповнення офіційного сайту ДПтС України, є чи не найголовнішою її метою.

3.6.