Доктрина та судова практика

Питання обсягу обмежень прав засуджених безпосередньо пов’язано із визначенням змістовних характеристик покарання та потужності кримінальної репресії держави. Саме з такого погляду це питання було порушене у Великій Британії разом із першими гуманістичними тенден­ціями, які стосувались сфери покарань та кримінального права.

Як вказує професор Дж. Стоун (Julius Stone), перша група реформ від­булася у відповідності до ідей по низхідній від Монтеск’є та Беккарії до Бентама. Вона стосувалася кримінального права та адміністрації і мала результатом зменшення «зайвого болю» від кримінальної репресії у ро­зумінні Дж. Бентама^[1222]. Бентам відстоював ідею, що покарання повинні мати таку властивість як «помірність», що вимагає обмежити непотрібне страждання, тобто «не робити його більшим, ніж потрібно»^[1223].

Інший англійський мислитель Дж. Говард вважається батьком тю­ремної реформи не тільки у Великій Британії, а й у всьому світі. Одним із його головних занепокоєнь, які здобули належну увагу в той час, була надмірна жорстокість в’язничних умов та практик, які мали місце в Ан­глії та Уельсі. Вони безпосередньо стосувалися обмежень окремих прав. Наприклад, він засуджував практики носіння в’язнями важких кайда- нок, переповнення, неналежне будівництво пенітенціарних установ, що призводило до неналежних умов, плату за певні послуги та відсутність належної зарплати^[1224].

Незважаючи на ранні початки у сфері гуманізації пенітенціарних ус­танов, протягом тривалого періоду британські суди не розглядали в’язня повноцінним суб’єктом правових відносин та не ризикували втручатися у в’язничні справи. Лише з часом під впливом розвитку в американсь­кій юриспруденції та американського руху за права в’язнів суди почали активно відігравати роль у захисті прав від необгрунтованих обмежень у пенітенціарній сфері^[1225].

На сьогодні в теоретичних напрацюваннях цієї країни й надалі про­стежується тенденція до підтримки мінімізації обмежень прав засудже­них, максимального наближення правового статусу засуджених до пра­вового статусу вільних громадян. Такі тенденції відбуваються всупереч пунітивній суспільній думці^[1226].

У той же час іноді окремі британські фахівці заходять навіть далі і визнають, що засуджені в деяких випадках потребують навіть більш об’ємних прав, ніж вільні громадяни. Так, С. Фостер пише: «Засуджений може вимагати ширшого, ніж у інших права, аргументуючи це тим, що йо­го або її ув’язнення в руках держави вимагає, щоб закон та система надала йому більші права ніж ті, на які можна розраховувати на волі, у зв’язку із залежністю засудженого, а також уразливістю його стосовно в’язничної адміністрації»^[1227]. Схожі міркування висловлюються і щодо специфічних прав в’язнів^[1228]. Дійсно, часто засуджені, що знаходяться в установі вико­нання покарань, володіють тими правами, яких не мають громадяни, що не відбувають покарання, або ширшим їх обсягом. Наприклад, безкош­товне харчування, одяг, комунально-побутові послуги. Важко уявити собі відсутність у засуджених цих прав, оскільки вони потребують додаткових забезпечених державою можливостей, що безпосередньо пов’язано зі ста­новищем, у якому вони знаходяться.

Тим не менш, британські вчені доходять висновку, що в їхній країні панує регресивний підхід до прав засуджених і що рівень обмеження, яке обґрунтовується покаранням у вигляді ув’язнення, у Об’єднаному Ко­ролівстві є значно обтяжливішим, ніж в інших країнах Європи^[1229].

На думку британських теоретиків, права в’язнів (а відповідно і їх обмеження) можуть бути обґрунтованими з кількох позицій. По-перше, невід’ємна гідність, що притаманна кожному індивіду, вимагає, щоб з ни­ми поводились із гідністю та з повагою, незалежно від їхнього минуло­го, і тому засуджені мають користуватись фундаментальними правами, незважаючи на їхнє ув’язнення.

Вказані положення ґрунтуються на стандартах, які були вироблені британськими судами. Саме суддівське бачення обмежень прав в’язнів заклало основи в’язничної політики щодо прав людини. Тим не менш, історично суди неохоче брались за питання, пов’язані із оперативними міркуваннями тюремної адміністрації і завжди намагалися узгодити інституційні інтереси із правами засуджених^[1231]. Вони визнавали право в’язничної служби формулювати політику, яка брала б до уваги нормаль­не управління тюрмами і захист суспільства, хоча й підкреслювали, що така політика не повинна застосовуватись автоматично (бланкетно), без належного розгляду в індивідуальних справах^[1232]. Тобто, як і в США, суди обмежували свою роль з огляду на проблему власної компетентності що­до в’язничного життя.

У Великобританії засуджені можуть скаржитись до Адміністративного суду на 4 підставах: незаконність обмеження, нераціональність (нерозум­ність) обмеження, неналежність процедури обмеження і невідповідність обмеження Європейській конвенції (четверта підстава була введена разом із введенням в дію Акту про права людини у 1998 році^[1233]). Вважається, що потрібно встановлювати, чи було обмеження права засудженого необ­хідним та пропорційним, а тест пропорційності є більш серйозним, ніж просто встановлення того, чи було рішення про обмеження «обґрунтова­ним»^[1234]. У цій країні застосування необґрунтованих обмежень є чіткою підставою для звернення до суду.

1234

Ibid. — Р. 521.

В одному із найбільш відомих для теорії обмежень прав засуджених у цій країні рішенні у справі Реймонд проти Хані^[1235] суд установив, що за­суджені зберігають усі громадянські права, що не були явно або з необ­хідністю відібрані законом^[1236]. Саме це формулювання щодо прав в’язнів вважається класичним^[1237].

Теоретики, задаючись питанням, наскільки далеко має заходити об­меження волі та свободи пересування, звертаються саме до цього рішен- ня^[1238]. Однак, незважаючи на чітко сформульований принцип можливості застосування обмеження, лише якщо воно з необхідністю випливає із за­кону, в юридичній літературі та судових рішеннях висловлюються розши­рені тлумачення щодо нього. Це твердження надає дуже великий розсуд в’язничній владі, оскільки в ньому міститься фраза «з необхідністю», яка дає волю надто дискреційному тлумаченню на практиці^[1239]. Хоча ця «по­тенційно еластична концепція» і передбачає, що засуджені позбавляються тільки тих прав, які специфічно пов’язані із природою та законним фун­кціонуванням ув’язнення^[1240], вона потребує особливого тлумачення^[1241].

В іншому важливому рішенні, яке також стало стандартом у сфері прав в’язнів^[1242], суд вказав, що право може бути обмежене «з необхідні­стю», тільки якщо для цього є нагальна мета або якщо воно є мінімаль­но необхідним для досягнення потреби. До того ж, вирішуючи питання, чи випливало обмеження «із необхідністю», потрібно встановлювати, чи була наявна потреба, яка була нагальною і не вимагала обґрунтування. Якщо така потреба встановлена, втручання в право має бути «мінімаль­но необхідним для того, щоб забезпечити, аби ця потреба була задоволе­на»^[1243]. Однак навіть такий стандарт призводить до надто великого обсягу дискреції^[1244]. Розуміння терміна «із необхідністю», хоч і передбачає засто­сування стандарту пропорційності у відповідності до практики англійсь­ких судів, залишається нечітким.

Велика кількість судових рішень, у яких встановлювалось неправо­мірне обмеження прав засуджених як на національному, так і на міжна­родному рівні (ЄСПЛ), змусило Сполучене Королівство виробити чіткі стандарти обмежень прав засуджених. Щоб установити обмеження, не достатньо лише самого законодавчого дозволу, адже всі правообмеження мають бути піддані обґрунтуванню з боку суб’єкта, який їх застосовує^[1245].

Як відмічають британські юристи є чітке розуміння того, що будь- яке обмеження прав засуджених вимагає застосування тесту пропорцій­ності: чи мало обмеження за легітимовану мету (безпека, порядок, і т. д.), чи є це обмеження мінімально необхідним для досягнення мети. Засто­сування такого стандарту означає серйозні зрушення в проблемах прав засуджених порівняно із тими часами, коли вони навіть не розглядалися як такі, що підлягають обґрунтуванню^[1246]. Більше того, суди нещодавно почали демонструвати бажання ставити під сумнів автоматичні обме- ження^[1247] в’язнів, однак якщо в’язничній владі вдається доводити необ­хідність таких обмежень для безпеки і контролю, то суди продовжують підтримувати надмірно репресивні практики^[1248].

Лорд Бінгем (Bingham) у кількох судових рішеннях вказував на важ­ливість обґрунтування правообмежень засуджених. Він визнавав, що за­суджені неминуче втрачають певний обсяг своїх прав через ув’язнення. При цьому також визнавалось і те, що особа продовжує здійснювати ок­ремі права. Деякі з них мають особливу важливість, що обумовлюється частковою втратою інших прав. Це право на доступ до суду, до правової допомоги, на конфіденційні побачення із особою, яка надає правову допо­могу. Через це для обмеження зазначених прав мають допускатися тільки однозначні формулювання — й тільки настільки, наскільки це обґрунто­вано необхідно для досягнення цілей втручання у право^[1249].

1249

Наша критика ідеї про фактичні обмеження, тобто обмеження, що випливають із самого факту ув’язнення, підтримується і досвідом Ве­ликобританії.

Наприклад, Х. Код пише, що ув’язнення змінює або обмежує певні права засуджених, але безсумнівно й те, що ув’язнення не призводить автоматично до втрати ними всіх прав за в’язничними воротами. Вона зазначає, що принцип, який був сформульований у згаданій справі Рей­монда проти Хані ще у 1982 році, згідно з яким засуджені зберігають усі громадянські права, які не були безпосередньо або опосередковано об­межені, був підтверджений у подальшому та залишається таким самим важливим і актуальним, як і в 1982 році^[1251].

Авторкою також висловлюється важлива ідея, яка ґрунтується на по­зиції, висловленій у справі Меллора (Mellor)^[1252]. Твердження про те, що обмеження мають бути необхідним наслідком ув’язнення, може бути по­ставлено під сумнів у разі непропорційності цього обмеження^[1253]. Такий висновок є закономірним наслідком постійних дискусій щодо того, що ж є похідними від ув’язнення (ізоляції) обмеженнями, а також наслідком то­го, що встановлення таких обмежень повністю залежить від суб’єктивного сприйняття й відсутністю можливості вироблення належних критеріїв, які допомогли б вирішити це завдання.

Значення стандарту пропорційності в цій країні переважає над ідеєю фактичних обмежень. Зазвичай у рішеннях щодо обмеження прав в’язнів застосовується саме цей стандарт.

Одним із базових рішень британських судів стосовно обмежень прав засуджених є рішення за позовом Далі. Він скаржився на те, що при об­шуку камери йому не дозволяли бути присутнім і це давало можливість особам, які проводили обшук, читати його кореспонденцію, що признача­лась захисникові. У цьому прецеденті окрім того, що були встановлені ос­новні положення для подальших рішень у цій сфері, було також визначено співвідношення підходів до обґрунтування обмежень національних судів та стандартів ЄСПЛ.

Головною ідеєю, яка пронизує все рішення й по сьогодні залишається ключовою при встановленні допустимості правообмежень засуджених, є ідея пропорційності обмеження, яка є, щоправда, дещо відмінною від її бачення в практиці ЄСПЛ.

У цій справі головним при обґрунтуванні обмеження було питання, чи необхідно було таке обмеження для підтримки безпеки, порядку чи дисципліни у в’язниці або для попередження злочину. Влада при цьо­му вказувала, що відсутність засудженого при обшуку його камери була необхідна з огляду на дві причини: він міг перешкодити нормально­му проведенню обшуку, а також дізнатись про методи проведення об­шуків, що в подальшому могло бути ним використано. Тим не менш, лорди одностайно проголосували за неправомірність такого обме­ження, ґрунтуючись на тому, що втручання в право засуджених було більшим, ніж необхідно для досягнення обґрунтованих цілей, що пе­реслідувались. При цьому чим суттєвіше було втручання в право, тим суттєвішим має бути обґрунтування його необхідності для того, щоб суд визнав його належним^[1254]. Це рішення вважається одним із тих, що вплинули на розуміння доктрини пропорційності англійською судовою практикою, та впровадили аналіз пропорційності замість колишньої доктрини необґрунтованості чи ірраціональності як підстави для судо­вого перегляду^[1255].

З часом усе більшого поширення набував підхід до пропорційності, що був сформований у практиці ЄСПЛ. Після прийняття у 1998 році Акта про права людини (Human Rights Act) англійські суди почали активніше застосовувати підходи, які були вироблені в цій практиці, для вирішен­ня справ, що стосувалися обмежень прав засуджених. Хоча вважається, що й по теперішній час рішення англійських судів, у яких обґрунтовують­ся обмеження прав засуджених, незважаючи на наявність досить ґрун­товних стандартів у цій сфері, часто розходяться із практикою ЄСПЛ^[1256]. В будь-якому разі Акт про права людини повинен був забезпечити, щоб права засуджених не обмежувались лише на підставі ув’язнення. Судова практика, яка сформувалась до набрання ним чинності, вказувала, що за­суджені можуть внаслідок застосування до них покарання втрачати ок­ремі права, що йшло врозріз із прецедентним правом ЄСПЛ.

Яскравим прикладом було рішення у справі Сімса, яке стосувалось обмежень прав засуджених на побачення із журналістами. Ним був ус­тановлений особливий стандарт, що породив дискусії серед англійських правників. Зокрема, суд указав, що покарання у вигляді позбавлення волі розраховано на те, щоб обмежувати права та свободи засудженого. Тому свобода засуджених, персональна автономія так само, як і свобода пере­сування і спілкування, є обмеженою^[1257]. Таким чином суд продемонстру­вав, що засуджений уповноважений на здійснення будь-яких прав, які він міг би здійснювати на свободі, до тих пір, поки ці права є сумісними із забезпеченням доброго порядку і дисципліни у в’язниці. Під питанням було те, чи був такий захід пропорційним специфічній меті в’язничної адміністрації^[1258]. У цьому разі теорія фактичних обмежень взяла гору над оцінкою дотримання вимог пропорційності.

Існує також інший підхід до тлумачення рішення у справі Сімса. У рі­шенні Палата Лордів установила, що «обмеження свободи вираження по­глядів є частиною обмеження свободи, для досягнення якого і призначе­но ув’язнення». Разом з тим на думку фахівців, обмеження можливостей контактувати із журналістами є «непропорційним соціальній потребі, яку обґрунтовує ув’язнення». Тому питання не в тому, чи є обмеження про­порційним меті «підтримання доброго порядку і дисципліни в тюрмах», а скоріше в тому, чи було воно пропорційним до ширшої соціальної мети позбавлення волі злочинців^[1259]. У зв’язку з цим пригадується наше тверд­ження^[1260], що обмеження, які входять до змісту покарання, мають сліду­вати і цілям покарання.

У свою чергу, Лорд Філіпс (Phillips) аргументував, що в рішенні Сім- са було встановлено, що ступінь обмеження права на свободу вираження поглядів був обґрунтованим елементом ув’язнення не лише для того, щоб забезпечити порядок у в’язниці, але й для досягнення мети позбавлення волі. Він висловив також іншу важливу ідею щодо обґрунтування обме­жень засуджених: «Підходи у відповідності до юриспруденції Страсбур­га і у відповідності до англійського національного права є однаковими. Наслідки покарання у вигляді ув’язнення для здійснення прав людини обґрунтовані, якщо вони не є непропорційними меті підтримання за­вдання в’язничної системи, що розроблена як карати, так і запобігати. Ко­ли наслідки є непропорційними, мають бути прийняті спеціальні заходи для пом’якшення нормального ефекту обмеження свободи»^[1261]. Цим са­мим, визнавши застосування теорії фактичних обмежень, було встанов­лено її межі — пропорційність.

Тим не менш Л. Лазарус вбачила в такому підході відмінність від тесту пропорційності обмежень засуджених, який базувався на «мінімальному втручанні». Річ у тому, що принцип пропорційності вимагає обґрунтуван­ня з урахуванням специфічної адміністративної мети, а запропонований тест стосується скоріше оцінки балансу між обмеженням і більш широкою соціальною метою кари засудженого. На її думку, такий підхід мав потен­ціал серйозно підірвати правовий статус засуджених у відповідності до Європейської конвенції^[1262].

Стандарти щодо обмежень прав в’язнів, які виробила судова прак­тика, а також доктрина, є схожими до тих, що були закріплені в націо­нальному законодавстві цієї країни. Так, британські В’язничні правила 1999 у п. 6.1., у розділі «Підтримка порядку та дисципліни» закріплю­ють, що «Порядок і дисципліна мають твердо підтримуватись, але із не більшим обмеженням, ніж цього вимагає безпечне ув’язнення і добре організоване суспільне життя»^[1263]. Ці Правила також містять норми, що стосуються обмежень комунікації. Наприклад, у правилі 34.1 вказуєть­ся, що «міністр внутрішніх справ (Secretary of State) з огляду на охоро­ну дисципліни й добрий порядок або запобігання злочинів чи інтере­си будь-якої особи, може застосовувати обмеження на листування або побачення між засудженими та іншими особами в загальному порядку чи в конкретній справі». Учені вказують, що це вимагає того, щоб на­чальники в’язниць брали до уваги вимоги ЄСПЛ і забезпечували, щоб кожне обмеження конвенційних прав засуджених було необхідним і про­порційним^[1264].

У начальника в’язниці є дискреція обмежувати свободу пересування в межах тюремної установи: «Начальник в’язниці може розпорядитись, щоб засудженого обмежили в пересуванні, коли це необхідно для попе­редження завдання ним ушкоджень собі або іншим, пошкодження майна або створення масового безладу» (п. 49.1 Правил).

У британській юридичній літературі згадується й така вимога до пра­вообмежень, як їх гнучкість. Наприклад, можна згадати відоме обмежен­ня на кількість речей, що їх може мати при собі засуджений, який відбуває покарання у в’язниці або так зване «просторове обмеження». Воно поляга­ло в тому, що засудженому не дозволялося мати при собі більше речей, ніж поміщається у дві стандартні коробки. В’язничний омбудсман, зважаю­чи на негнучкість цього обмеження неодноразово критикував В’язничну службу за його застосування^[1265].

Гнучкість обмежень потребує їх індивідуалізації. Сама ж індивідуалі­зація вимагає індивідуальної оцінки ризиків, на необхідності якої іноді наголошується в судових рішеннях. Наприклад, приковування наруч­никами в лікарні без індивідуальної оцінки ризиків критикувалось бри­танськими судами^[1266]. Британські фахівці підкреслюють, що необхідність оцінки ризиків відображає стандарти Європейського суду, який не під­тримує бланкетні (автоматичні) підходи до встановлення обмежень, що застосовуються до цілих груп в’язнів^{[1267] [1268].}

Разом з тим у Сполученому Королівстві ідея індивідуалізації обме­жень є складовою політики заохочень та привілеїв (IEP, Incentives and Earned Privileges Policy), яка є доволі неоднозначною як з погляду прав лю­дини, так і з погляду її практичності.

3.3.2.