Політика заохочень та привілеїв

Ця політика має глибоке історичне коріння в англійській історії, хоча в сучасному розумінні вона з’явилася тільки наприкінці ХХ століття.

Перша детальна система заохочень та привілеїв була розвинута керів­ником Каральної колонії острова Норфолк (Norfolk Island) Александром Меконочі (Alexander Maconochie).

У сучасному вигляді політика заохочень та привілеїв (Incentives and Earned Privileges) була впроваджена у 1995 році. її цілями були мотивація засуджених до праці, відповідальної поведінки, створення більш дисцип­лінованого і краще контрольованого середовища в’язнів і персоналу^[1269].

Сутність цієї політики відрізняється від Системи оцінок головним чином тим, що фокусується не на зміні режимів, а на здобутті та втраті в’язнями окремих специфічних прав. Цими правами є, наприклад, во­лодіння певною сумою коштів, додаткові та покращені побачення, носіння власного одягу, додатковий час за межами камери, використання телеві­зора в камері, користування ігровими приставками та ін. Ці права можуть як надаватись, так і відбиратись у залежності від поведінки та праці за­судженого.

¹²⁶⁸ LieblingA., Bosworth M. Incentives in Prison Regimes: A Review of the Literature // Prison Service Journal. — 1994. — No. 98. — P. 58.

Таким чином, з огляду на поведінку в’язні можуть здобувати або втрачати певні права, переводитись із одного рівня на інший^[1272]. При чому в окремих випадках їм забезпечується базовий, незменшуваний рівень права, наприклад, вони мають право на фіксовану кількість побачень, які не можуть бути повністю заборонені.

У контексті застосування обмежень прав головною відмінністю і не­доліком британської системи порівняно зі звичайним практикованим у Європі підходом є наявність у останньому низки прав (особливо прав на контакти із зовнішнім світом), яка є гарантованою та не потребує «заслу­говування». Відомо, що коли право не може бути надано, існує тенденція до його заміни привілеями, що призводить до нечіткості статусу в’язнів^[1273]. У британській системі привілеїв обмеження прав існують з самого почат­ку, і в залежності від поведінки особи вони можуть скасовуватися, тоді як у звичній європейській системі ці права вже існують із самого початку, а обмеження застосовуються в залежності від поведінки.

Практичне функціонування системи привілеїв спеціально дослід­жувалася британськими фахівцями. їхні дослідження дають багато ар­гументів проти цієї системи, однак вони не закликають до її скасування та переходу до звичайного підходу. Річ у тім, що для тих, хто працює із системою привілеїв, необхідність «заслуговування» прав є такою, що ро­зуміється сама по собі. Розуміння, що в’язні не заслуговують прав і що вони мають бути здобуті за допомогою доброї поведінки та втрачені через погану поведінку, залишається надто звичним серед британських політи­ків та суспільства^[1274]. Як вказує М. Ерцог-Еванс, вони ледве можуть уявити інший підхід^[1275].

Тим не менш, зауваження до системи привілеїв є численними, а її прак­тичні результати є, м’яко кажучи, скромними або й зовсім відсутніми.

У 1994 р. Е. Ліблін та М. Босворс із Кембриджського інституту кримі­нології в рамках Спеціального проекту В’язничної служби зробили аналіз досліджень щодо підходів до режиму, заснованих на заохоченнях. За ре­зультатами роботи була сформульована доповідь, висновок якої був без­апеляційний — система заохочень (а отже, і привілеїв — прим. авт.) про­валилась^[1276]. Як випливає з їхньої роботи однією із головних причин цього стало спрощене розуміння людської поведінки в межах системи заохочень, а також відсутність чітких цілей цієї системи. Спрощене ро­зуміння людської поведінки полягало в переоцінюванні можливостей те­орії раціонального вибору^[1277], на якій безпосередньо ґрунтується система заохочень. Дослідження, з погляду авторів, продемонстрували, що в’язні можуть реагувати більш складно і менш очікувано, ніж вважається тео­рією раціонального вибору, а тому заохочення можуть мати парадоксаль­ні та неочікувані наслідки. У таких умовах спрощений підхід може навіть «відрекошетити»^[1278], призводячи до протилежних результатів.

У 1999 р. команда Кембриджського інституту кримінології закінчила своє завдання^[1279] оцінити практичне функціонування нової Системи за­охочень та привілеїв, яка почала функціонувати із 1995 р. За результатами роботи був складений звіт^[1280] та ключові результати^[1281]. їх основними ви­сновками були:

— застосовування системи заохочень та привілеїв суттєво різнилась у різних установах. Між формальними вимогами до її застосуван­ня та практикою були значні протиріччя;

— застосовування системи заохочень та привілеїв не показало по­кращення в жодній із десяти досліджуваних сфер (оцінка засуд­женими цієї системи, їхня самооцінка щодо негативної поведінки та сприйняття: впорядкованості режиму, умов тримання, стосунків із персоналом, справедливості персоналу, справедливості режиму, послідовності та зрозумілості поводження, прогресу у в’язниці, участі в заходах). Більше того, понизилась загальна оцінка засуд­женими справедливості персоналу, відносин із ним, справедли­вості режиму, послідовності поводження, прогресу у в’язниці. Вар­то додати, що дослідники оцінили не тільки сприйняття прогресу в’язнями, а й об’єктивні чинники. Було встановлено, що інформа­ція щодо нападів та заподіяння ушкоджень в’язнями не показала суттєвих покращень;

— в’язничний персонал дуже позитивно сприймав впровадження системи заохочень та привілеїв. Він вважав, що це був корисний інструмент, який дозволяв йому справлятись з проблемами окре­мих в’язнів і робити це оперативно. Дослідження продемонструва­ло, що система привілеїв суттєво сприяла зростанню впевненості та контролю персоналу, а також у в’язнів було менше можливостей залякувати персонал. Головною причиною такого сприйняття пер­соналом було надання йому набагато більшої дискреційної влади, ніж раніше. Так само вважали і в’язні, які спостерігали чітке до­давання влади персоналу^[1282]. Разом з тим використання цієї влади було досить проблемним з точки зору справедливості її застосу­вання та легітимності рішень.

Загалом, як вказувала пізніше Е. Ліблінг, аналіз системи заохочень та привілеїв продемонстрував її численні негативні наслідки для по­ведінки в’язнів, а також для сприйняття ними персоналу. Персонал же ви­користовував правила цієї системи тоді, коли він не справлявся зі своїми завданнями в процесі звичайного спілкування^[1283], а надмірне застосуван­ня цих правил зазвичай свідчило про дистанційовані й погані стосунки між персоналом та їх підопічними й навпаки^[1284].

Такі висновки свідчать про те, що британське специфічне розумін­ня індивідуалізації обмежень має суттєві недоліки. Головним недоліком є надмірна дискреція в’язничної адміністрації, яка призводить до сприй­няття в’язнями процесу відбування покарання як несправедливого. Вико­ристання можливості відбирати привілеї призводить до дистанціювання засуджених і персоналу^[1285]. В остаточному підсумку це не сприяє встанов­ленню впорядкованості в забезпеченні порядку, не кажучи вже про забез­печення прав людини.

Це підтверджується і нещодавнім квалітативним дослідженням щодо сприйняття в’язнями системи заохочень та привілеїв^[1286]. У ньому автор де­монструє делегітимізацію цієї системи як наслідок недоліків процедурної справедливості в її двох аспектах: об’єктивність у поводженні та повага.

За окремими винятками, в’язні стверджували про надмірну диск- рецію пенітенціарної влади, зловживання повноваженням щодо заохо­чень і привілеїв як інструментом контролю^[1287].

Таке сприйняття свідчить про проблемність цієї системи, яка явно не сприяє покращенню відносин між персоналом та в’язнями. Крім того, її вплив на в’язничне життя є набагато більшим, ніж це видно із офіційних в’язничних правил^[1288].

Отже, британський підхід до прав як привілеїв демонструє інший бік індивідуалізації обмежень. Він полягає в тому, що засуджений має певний мінімум прав і в разі його позитивної поведінки він отримує додаткові права («позитивний підхід»).

На додаток він може отримувати й додаткові права, але вони додава­тимуться до стандартного, мінімального набору прав^[1289]. У зв’язку з цим пригадується твердження, що оцінка ризиків у процесі виконання пока­рання може призводити до того, що в’язні, які й так знаходяться в негатив­ному (disadvantaged) стані, отримують ще суворіші покарання^[1290]. Таким чином індивідуалізація виконання покарання і обмежень може відбува­тись у два протилежні способи.

Разом з тим можна здогадуватись, що зазначений класичний для Єв­ропи «негативний» підхід до обмеження прав так само, як і британський «позитивний» підхід до прав як привілеїв, може страждати схожими про­блемами. Адже там, де є дискреція персоналу щодо обмеження прав, за­вжди буде обурення їхньою несправедливістю. Однак, який із двох під­ходів надає дискрецію, що краще сприймається в’язнями, який із них є «легітимнішим» в їхніх очах? Порівняння обох підходів з погляду забез­печення процедурної справедливості є питанням майбутніх досліджень.