§4. Окремі види договорів

4.1. Вербальні контракти

Вербальним контрактом є договір, який набирає обов\'язкової сили з моменту проголошення певної словесної формули (verbis contrahitur).

Таких договорів в римському праві було три: stipulatio, dolis dictio і operarum iurata promissio.

Найважливішим з них була stipulatio, яка у всій системі римсь­ких зобов\'язань посідала перше місце і була записана вже в Законах XII таблиць.

Stipulatio — стипуляція — за своєю формою складалася з усного питання і усної відповіді боржника.

Спочатку визначені слова були приписані правом. Наприклад, питання: dabis — даєш? Відповідь: dabo — дам.

Кредитор питає: "Обіцяєш ти дати мені сто?" А боржник відпо­відає: "Обіцяю".

Завдяки такій словесній формі контракт вважався здійсненим, і кредитор одержував право на позов; слова зобов\'язували боржника. Стипуляція мала величезне значення в римському праві; вона була дуже зручна для кредиторів завдяки своєму односторонньому характеру;

боржник повинен був виконати те. що обіцяв; стипуляція для лих­варів мала великі переваги перед іншими формами угод, тому що основа зобов\'язання була не виражена і договір був абстрактним. У формі стипуляції могла бути здійснена будь-яка згода сторін.

Dolis dictio — усна обіцянка дати придане, яка здійснюється у формі стипуляції.

Operarum iurata promissio — обіцянка раба, який одержав волю, здійснити на користь свого пана дарування чи будь-яке інше зо­бов\'язання або надати йому послугу.

4.2. Літеральні контракти

Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; litterisflt obligatio — зобов\'язан­ня, що виникало внаслідок запису, письма).

В Римі вважалось обов\'язком громадянина, який вступив в ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в яку записувалися гро­шові надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума, видана кому-небудь, і ця остання особа шляхом відповідного запису в своїй прибутково-видатковій книзі визнавала одержання цієї суми, то в силу цього запису і виникав договір: боржник зобов\'язувався книж­ковим записом.

Із втратою значення прибутково-видаткових книг одержали по­ширення письмові зобов\'язання іншого роду — запозичення з прак­тики грецьких або еллїнізованих провінцій: сінграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa). Сінграфа — це документ, написаний від імені третьої особи, який свідчив про її борг; складався в присут­ності свідків і підписувався останніми (такий-то винен такому-то 1000 сестерцій).

Проте процедура складання сінграфи була обтяжливою і формалі­зованою: вимагалася присутність свідків, сторони змушені були вик­ладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інте­ресам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії сінграфи посту­пово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що та­кий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним (Я, такий-то, винен такому-то 1000 сестерцій).

4.3. Реальні контракти

Реальні контракти — це угоди, які виникали з моменту фактичної передачі речі. До них належать: позика (mutuum); позичка (commo­datum); поклажа (depositum); договір застави (pignus).

Позика (mutuum) — реальний договір, що виникає внаслідок пе­редачі однією особою (позикодавецем) речей, що визначені родо­вими ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов\'язан­ням повернути їй речі в тій же кількості і такого ж роду та якості в установлений строк або до вимоги.

Договір позики є одностороннім, тому зобов\'язання виникає тільки для позичальника.

Умови і ознаки позики:

1) передача у власність замінних речей; найчастіше предметом позики є гроші; якщо той, хто передає, тобто позикодавець, сам не є власником або з будь-яких причин не здатний до відчуження, то не може бути і позики;

2) обіцянка позичальника повернути одержане в тій же кількості і такої ж якості;

3) предметом позики можуть бути тільки речі замінні;

4) моментом встановлення договору вважається момент дійсної передачі предмета позики;

5) строк повернення одержаного може бути визначений точно або за вимогою;

6) ризик випадкової загибелі речей перед тим, як вони будуть вжиті, падає на позичальника, тому що після їх передачі він стає власником (casum sentit dominus);

7) позичальник як такий не зобов\'язаний сплачувати відсотки.

8) у випадку неплатежу кредитор міг пред\'явити до боржника по зов, який при грошовій позиці називався condictio certi, при позиці інших речей — condictio triticaria. Взагалі будь-який позов, який випливає з договору позики, в науці прийнято називати позовом з позики (condictio ех mutuo). Цей позов належить до цивільних і суворих позовів.

Договір позики оформлявся шляхом стипуляції або видачею позикової розписки (хірографа). Така розписка була доказом одер­жання грошей.

Іноді мали місце випадки, коли розписка вручалася кредитору раніше одержання грошей, і він, одержавши розписку боржника, відмовлявся передати гроші останньому.

Наявність таких фактів пояснюється тим, що боржник (соці­ально і економічно слабший) підкорявся вимозі кредитора (соці­ально і економічно сильнішому), який в більшості випадків був лихварем. З метою боротьби з подібними явищами постало питання про надання боржнику якихось правових засобів для запобігання стягненню неіснуючого боргу.

Такими засобами були:

1) exceptio doli, тобто заперечення проти заявленого до бор жника позову про те, що одержання розписки здійснено шляхом обману;

2) те, що боржник, не дочекавшись подачі позову, міг в свою чергу заявити про повернення йому розписки, яка була видана при обіцянці, що позика буде одержана (querela non numerata pecunia).

Однак застосування цих засобів для боржника було ду же утрудне­ним. тому\' що необхідно було довести факт неодержання грошей. Надалі боржник був поставлений в більш сприятливе становище, оскільки обов\'язок довести передачу грошей боржнику був покладе­ний на кредитора. За правом Юстиніана пред\'явлення боржником

позову про повернення розписки (querela non mimeratae pecuniae) було обмежене двома роками.

Позичка (commodatum) — це реальний договір, за яким одна осо­ба (комодант) передає іншій особі (комодатарію) певну річ у тим­часове безоплатне користування.

Позичка — договір двосторонній, але нерівний, оскільки обов\'язки завжди несе позичальник (комодатарій) і лише іноді позикодавець (комодант).

Предметом договору може бути тільки індивідуально визначена річ. обов\'язково тілесна — рухома і нерухома, власна і чужа.

До комодатарія переходить тільки просте утримання речі — детен- ція (detentio) без права одержання вигод; одержані вигоди підлягають поверненню комоданту.

Комодатарій несе відповідальність за легку вину і цілість (сиіра levis et custodia).

Користування річчю обов\'язково має бути безоплатним, відпо­відно до її призначення, як і належить доброму господареві.

За випадкову загибель речі комадатарій відповідальності не несе; після закінчення строку він зобов\'язаний повернути річ в такому стані, в якому її одержав.

Іноді можуть виникнути обов\'язки і для комоданта, наприклад, оплатити надзвичайні й необхідні витрати. Комодант несе відпові­дальність тільки за грубу вину. Наприклад, він дає зіпсовану бочку, з якої все витікає, дає в позику коня, хворого на інфекційну хворобу. В обох випадках має місце груба вина.

Інтереси комоданта захищаються шляхом прямого позову з позич­ки (actio commodati directa). Можливий позов і з боку комодатарія проти комоданта, який називається непрямим позовом (actio commodati con­traria).

Позов цей може бути поданий у зазначених вище випадках, тобто за витрати й збитки.

Від позички необхідно відрізняти той випадок, коли річ пере­дається в користування до вимоги безоплатно і, крім того, без будь- якого зобов\'язального характеру. Така згода називається прекаріум (ргесагіит), а той, хто одержав таке користування, називається прека- ристом. Прекарист користується самостійним посесорським захис­том проти третіх осіб і зобов\'язаний повернути річ без претензій до того, хто дав річ (precario dans).

Поклажа (depositum), тобто передача на збереження — це реаль­ний договір, за яким одна особа (поклажодавець, депонент) віддає іншій (поклажоємцю, депозитарію) на безоплатне зберігання яку- небудь рухому річ з правом повернення за першою вимогою.

Предметом договору може бути лише рухома індивідуально визна­чена річ — своя або чужа. Збереження речі має обов\'язково бути безоплатним, інакше згода не буде поклажею.

Річ передається на просте держання поклажоємцю (detentio), який зобов\'язаний зберігати річ без права користування і за першою вимогою поклажодавця повернути її в тому стані, в якому одержав, з усіма прибутками й вигодами.

Поклажоємець зобов\'язаний зберігати чужу річ так, як він збе­рігає власні речі, і несе відповідальність тільки за грубу вину; в разі прострочення (тога) він несе відповідальність.

Відмова поклажоємця видати річ поклажодавцеві з мотивів права затримання (ius retentionis) або зарахування (compensatio) не має місця.

Договір поклажі є двостороннім, нерівним, тому обов\'язки депо­нента до депозитарія зводяться до оплати всіх обгрунтованих витрат і відповідальності за легку вину та шкоду, заподіяну дефектами самої речі.

Депонент проти депозитарія має прямий позов (actio depositi directa). Предметом позову може бути або вимога про повернення речі, або вимога виплати за річ. Задоволення такого позову для депозитарія мало наслідком безчестя (infamia) і відповідальність, тобто сплату подвійної вартості речі (in duplum). В свою чергу депо­зитарій міг подати позов до депонента (actio contraria) за витрати, яких він зазнав, а також за заподіяну\' з вини депонента шкоду.

Спеціальними видами зберігання були:

1) поклажа під час нещасного випадку (depositum misera-bile). Річ передають на зберігання під час нещасного випадку (пожежа, повінь). При неповерненні речі поклажоємець сплачує її подвійну вартість і піддається громадському безчестю (infamia);

2) секвестр (sequestratio) — передача речі особами, між якими виник спір, на збереження третій особі, з умовою віддати річ тому, хто виграє спір;

3) передача на збереження родових речей (найчастіше гроші) з умовою повернення їх у тій же якості й кількості. Договір цей подібний до договору позики, але відрізняється приводом і наміром сторін.

Договір застави (contractus pigne rati cius) — реальний договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставоутримувачу) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що заставоутримувач поверне ту ж саму річ в момент сплати боргу або припинення заста­ви. Якщо від продаж)\' речі вторговано суму, яка перевищує борг, то надлишок заставоутримувач зобов\'язаний повернути боржникові.

Договір застави є двостороннім, але нерівним.

Предметом договору може бути будь-яка річ — своя або чужа. Заставоутримувач зобов\'язаний зберігати річ, але не відповідає за її випадкову загибель.

Заставоутримувачу забороняється користуватись річчю, за винят­ком особливої угоди, яка називається антихрезисом (pactum antic- hreticum).

При припиненні застави заставоутримувач (віритель) зобов\'язаний повернути заставодавцю річ негайно після сплати останнім боргу 76

або повернути йому надлишок над боргом від вторгованої від речі суми (hyperocha).

Обов\'язки заставодавця перед заставоутримувачем в певних ви­падках були такими:

1) оплатити всі обгрунтовані витрати;

2) при заставі чужої речі встановити інше заставне право;

3) відповідати за вчинену шкоду у випадку евікції речі;

4) відповідати за дефекти речі і по очистці.

У договорі застави заінтересовані обидві сторони: одна має кредит, інша — упевненість, гарантію виконання, тому обидві сторони відпо­відають за будь- яку вину (culpa levis). Правовідносини, які виникають між заставоутримувачем і заставодавцем, охороняються шляхом позо­вів: actio pigneraticia in personam directa (позов заставодавця до заставо­утримувача) і contraria (позов заставоутримувача до заставодавця).

4.4. Консенсуальні контракти

Купівля-продаж (emptio-venditio) — консенсуальний договір, за яким одна особа — продавець (venditor) — зобов\'язується надати певну річ іншій особі — покупцеві (emptor), а останній зобов\'язується спла­тити продавцю за продану річ обумовлену суму грошей.

Купівля-продаж — договір двосторонній: обидві сторони відпові­дають не тільки за явно обіцяне, а й за все те, чого вимагає добросо­вісність. Договір стає дійсним з того моменту, коли сторони погоди­лися стосовно предмета й ціни; завдаток або здійснення договору в письмовій формі є лише доказом того, що договір укладено.

Об\'єктом купівлі-продажу можуть бути будь-які речі, що не виключені з комерційного обігу: res corporales et incorporates, індиві­дуально визначені або ті, які визначаються родовими ознаками, сукупність речей і навіть все майно, власне й чуже, крім речей украдених, речей, що існуватимуть в майбутньому.

Угода про майбутні речі може укладатися у двох формах:

1) купівля-продаж на ризик (аіеа). Наприклад, продається май бутній урожай, якщо врожаю не буде, правочин залишається дій сним. Фактично продається і купується надія на врожай, все зале жить від простого випадку,"

2) купівля майбутніх речей по ціні за одиницю виміру. Нап риклад, особа купує врожай фруктового саду з умовою платити за одиницю виміру. Правочин буде умовним. Якщо врожай буде, вона зобов\'язана сплатити обумовлену ціну, якщо врожаю не буде, то угода вважатиметься недійсною.

Ціна речі обов\'язково має бути виражена в грошовій сумі, при­чому ціна повинна бути визначена і справжня, але не вимагається, щоб вона була дійсною (тобто може бути або дешевше, або дорожче існуючої). Якщо продаж здійснено менш як за півціни, то продавець відповідно до рескрипту імператора Діоклетіана міг вимагати оплати дійсної вартості речі, а в разі відмови покупця — вімови-тись від договору. Такий випадок називається loesio enormis.

Продавець зобов\'язаний був передати річ покупцеві і відповідав за дефекти речі і її кінцеву якість.

Тілесна річ передається шляхом простої традиції (traditio). Пере­дача речі встановлює лише володіння, а не власність, але це не означає, що власність не встановилася; мета передачі — встановити власність. Якщо при укладанні правочину буде зроблено застережен­ня, що власність не встановлюється, то не існуватиме й договору купівлі-продажу.

При купівлі-продажу з моменту угоди до моменту передачі ризик випадкової загибелі речей з індивідуальними ознаками несе поку­пець. а з родовими — продавець. З моменту угоди до моменту пере­дачі продавець зобов\'язаний зберігати продану річ, як це повинен робити добрий господар по відношенню до своєї речі.

Продавець несе відповідальність перед покупцем за дефекти про­даної речі, які значно зменшують її ціну і придатність до вжитку в обіїу. При цьому не має значення, змовчав продавець про дефекти чи гарантував їх відсутність. Продавець звільняється від відповідаль­ності лише в тому випадку, якщо доведе, що про дефекти покупцю було відомо, або що він був попереджений, або не міг їх не помітити.

Покупцю, що виявив дефекти в купленій речі, надавалося право:

1) вимагати зменшення купівельної ціни шляхом позову, який називався aciio quanti minores — позов про зменшення вартості;

2) повернути річ і вимагати повернення сплачених грошей також шляхом позову — actio redhibitoria.

Перший позов можна було подати протягом року, другий — про­тягом шести місяців. За позовом про повернення сплачених грошей і речі продавець повертає сплачені гроші із звичайними процентами і витратами покупця, а покупець зобов\'язаний повернути річ пов­ністю. з усіма наслідками, і відповідає за шкоду, якщо вона сталась з його вини. За випадок відповідає продавець.

Продавець відповідає перед покупцем і за правові дефекти речі, це є відповідальністю за евікцію (evictio). Наприклад, третя особа пред\'являє до покупця позов про вилучення речі, заперечуючи пов­новаження продавця на укладення правочину. В такому випадку покупець зобов\'язаний повідомити продавця про наступний спір, а продавець зобов\'язаний виступити в процесі на захист покупця.

Якщо річ буде вилучена з володіння покупця, продавець зобов\'яза­ний відшкодувати всі збитки до моменту винесення вироку, але не більше подвійної вартості речі.

Продавець не відповідає за евікцію якщо;

1) про це є угода з покупцем;

2) покупець знав про дефекти і не обумовив відповідальність про давця:

3) гравець продає річ, щоб вторговані гроші перевести на гру. а покупцю ця обставина була відома.

Покупець зобов\'язаний сплатити обумовлену ціну одночасно з передачею речі, якщо не було іншої домовленості. З настанням строю\' платежу або передачі речі він платить проценти і відшкодо­вує продавцю необхідні й корисні витрати за час з моменту угоди про передачу.

Особливими видами продажу є:

1) продаж на пробу. Правочин в цьому\' випадку умовний;

2) продаж за зразком, тобто продається певна кількість речей відповідно до зразка. В цьому випадку правочин не є умовним;

3) продаж вимог. Будь-яка вимога, яка підлягає уступці (cessio), може бути продана. Продавець відповідає за правильність вимоги, але не за її реалізацію.

Продавець має право на позов проти покупця (actio venditi), в якому\' він вимагає сплатити обумовлену\' ціну\'. Покупець має право на позов проти продавця (actio empti). Шляхом цього позову він вима­гає від продавця річ.

Найм (locatio-conductio) — консенсуальний договір, за яким одна особа (наймодавець) за певну плату з боку\' іншої (наймача) зобов\'язу­ється надати останній користування річчю або працею особи. Найм — договір двосторонній, рівний.

Джерела римського права вказують на велику схожість договору найму\' з договором купівлі-продажу. Ось чому\' до нього аналогічно застосовуються правила купівлі-продажу.

Предметом найму може бути річ або праця вільної людини. Праця раба віддавалася в Римі у найм як річ. Розрізняли три види найму:

1) найм речей (locatio-conductio rei);

2) особливий найм — найм робочої сили вільної людини (locatio- conductio operarum);

3) підряд-замовлення (locatio-conductio opens).

Найм вважався укладеним, якщо сторони домовились про предмет і плату за найм.

Наймом речей є договір про оплатне надання речі в користу­вання. Найм плодоносний називався орендою (оренда споловини, здольщина, colonus partiarius існувала в тих випадках, коли орендар сплачу вав як орендну плату частину врожаю) .

Об\'єктом найму могли бути всі речі, які не були вилу чені з обігу\' (res in commercio), причому тільки неспоживні: рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (наприклад, узуфрукт), власні й чужі. В остан­ньому\' випадку має місце піднайм (sub-locatio), для якого не вимага­лася згода господаря. Плата у разі найму обов\'язково мала виражатися в грошовій сумі, бути визначеною і справжньою, але не вимагалось, щоб вона була дійсною (тобто дорожче або дешевше).

Якого-небудь визначеного строку дії найму в римському праві встановлено не було.

Найм — договір двосторонній, рівний, обидві сторони відпові­дають одна перед іншою за будь-яку вину. Ризик випадкової загибелі об\'єкта найму\' покладався на наймодавця (locatoris est periculum).

Договір найму права та обов\'язки покладає на обидві сторони.

Наймодавець зобов\'язаний:

1) першим передати річ в користування наймачу\' на весь строк найму\' (detentio); річ повинна бути передана в такому\' вигляді, щоб користування нею було можливим відповідно до договору;

2) відповідати перед наймачем за дефекти речі, якщо він їх приховав або запевнив про їх відсутність. В цьому\' випадку наймач

має право вимагати зменшення плати за найм або повного розір­вання договору й відшкодування збитків;

3) здійснювати ремонт речі і сплатити всі збори і повинності, якими річ оподатковується;

4) повернути наймачу всі необхідні і корисні витрати в розмірі одержаної вигоди.

Наймач зобов\'язаний:

1) платити плату за найм у визначені строки (якщо відсутня угода — після закінчення найму);

2) після закінчення строку найму повернути річ господарю в цілості, наскільки це можливо при обумовленому користуванні.

Для забезпечення виконання договору при оренді міських і сіль­ських ділянок, а також будинків на користь наймодавця відповідно до закону встановлювалося закладне право на все внесене та вве­зене майно наймача (invecta et illata).

При оренді сільських ділянок наймач мав право на зменшення або зняття орендної плати, якщо внаслідок надзвичайних обста­вин (паводок, град тощо) він не одержував очікуваного врожаю.

Договір найму припинявся:

1) після закінчення строку найму;

2) після заяви однієї зі сторін, якщо строк найму не був визна ченим;

3) якщо наймач при строковому наймі протягом двох років не вносив орендної плати;

4) якщо був необхідний ремонт речі, що не дозволяв нею корис туватися;

5) якщо внаслідок непередбачених обставин господареві була потрібна віддана в найм річ;

6) якщо наймач в обумовлений строк не повернув речі після повторного нагадування;

7) якщо дефекти речі не дають можливості далі нею користува тися;

8) якщо наймодавець продавав річ іншій особі і остання не ба жала продовжувати договір. В цьому випадку наймач мав право вимагати відшкодування збитків і втрачених прибутків.

З договору найму виникають позови: actio locati — для наймодавця, за яким він може вимагати сплати грошей, повернення речі і від­шкодування збитків, і actio conduct — для наймача про надання речі й утримання її в належному вигляді.

Особистий найм або найм послуг — це консенсуальний договір, за яким одна особа (locator) віддає в розпорядження іншої (conduc­tor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Той, хто наймався, зобов\'язаний був протягом строку договору надавати свою робочу силу (за винятком випадкових обставин, які цьому могли перешкодити) і відповідав за будь-яку вину.

Наймач зобов\'язаний був платити найманому працівникові обумов­лену плату, навіть якщо і не користувався робочою силою, за винятком випадку, коли працівник заробив рівну суму по найму в іншому місці.

Наймач звільнявся від сплати плати за найм і в тому випадку, коли найманий працівник не виконав роботи навіть через не залежні від нього обставини (випадок — casus), і відповідав за всяку вину. Смерть наймача не припиняла договору.

Інтереси наймача захищались позовом actio conducti, найманого — actio locati.

Підряд-замовлення — консенсуальний договір, за яким одна осо­ба — підрядник (conductor opens) бере на себе зобов\'язання ви­конати для іншої (locator operis) певну роботу\' за певну грошову винагороду.

Якщо при locatio-conductio operarum елемент праці полягає в зобов\'язанні виконати роботу для створення якої-небудь речі, робіт­ник дає свою працю в розпорядження наймача, працює за вказівками останнього, то при locutio conductio operis підрядник самостійно розробляє план для досягнення мети, яку йому вказує контрагент: побудувати будинок, транспортувати товари сушею чи морем тощо. Отже, об\'єктом договору є не робота, не особиста праця як така, а результат, якого потрібно досягти. Припускалося, що матеріал пови­нен давати підряднику замовник. Якщо ж підрядник використовував свій матеріал, то за правом Юстиніана мала місце купівля, якщо частину матеріалу давав замовник, то угода була наймом.

Підрядник зобов\'язувався виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений строк; він ніс відповідальність за недоліки в роботі і після Ті здачі.

Підрядник міг передати виконання роботи іншим особам, але відповідальність з нього не знімалась; за випадок він відповідаль­ності не ніс, але не мав права вимагати повної винагороди, а лише відповідно до виконаної роботи.

Отже, ризик випадкової загибелі чи псування роботи до її здачі ніс підрядник, а після здачі — замовник.

Замовник повинен був виплатити підрядникові обумовлену вина­городу після здачі всієї роботи, якщо за договором не було іншої домовленості.

Позов підрядника до замовника називався actio locati, а замов­ника до підрядника — actio conducti.

Сторони відповідали одна перед одною за будь-яку вину.

Нещасний випадок при перевезенні вантажу водним шляхом регу ­лювався за lex Rhodia de iactu, запозиченим з родоського морського права, згідно з яким при небезпеці загибелі судна частину вантажу\' можна було викинути за борт, а збитки розподілялись між тими особами, в інтересах яких було бажаним зберегти судно.

Товариство (societas) — це консенсуальний договір, за яким двоє або кілька осіб (socii) погоджувались спільно брати участь у досяг­ненні спільної дозволеної мети спільними засобами.

Договір вважався здійсненим, якщо сторони погодились щодо мети й засобів; угода могла бути навіть мовчазною. Мета товарис­тва мала бути дозволеною і могла бути будь-якою; вона могла мати економічне значення і не мати його. Необхідно, щоб мета това­риства була дійсно спільною для всіх членів товариства. Тому не

вважалося товариством таке угруповання, за якого вигод)\' мали лише кілька членів, а решта мала збитки. Прибутки й збитки, якщо не було іншої домовленості, між членами товариства розподілялись абсолютно порівну.

Кожний учасник повинен був зробити певний внесок; внеском визнавалось все те, що було вкладене кожним членом товариства до спільної справи: гроші, майно чи послу ги. Внески окремих учас­ників могли бути різного роду й вартості. Припу скається, що внески всіх учасників однакові, якщо договором не визначено інше.

Існу вання товариства могло бути встановленим на певний строк або безстроково.

Товариство не було юридичною особою, тому\' воно не могло пред\'являти вимог і позовів від свого імені; існу вали лише борги і вимоги окремих співучасників. Кожний учасник при здійсненні право- чинів з третіми особами в справах товариства висту пав як представник кожного члена товариства на підставі даних йому\' повноважень.

Обов\'язки учасників один перед одним зводились:

1) до внесення внесків або до надання своєї робочої сили в роз порядження інших учасників (послуги);

2) до участі в усіх операціях товариства;

3) до того, що всі члени товариства користувалися однаковими правами і несли однакові обов\'язки;

4) до того, що кожний з учасників міг вимагати повернення йому корисних і необхідних витрат;

5) до того, що добросовісність (bona fides) становила особливий принцип договору товариства; учасників кожний обирав вільно, тому той, хто вступив у товариство з особою недбайливою, не мав права обвинувачувати будь-кого, коли від цієї недбайливості була шкода для спільної справи. Виходячи з цього, всі учасники несли відповідальність один перед одним за конкретну вину і повинні були виявляти піклу вання про спільну справу, подібно до того, як вони виявляють його у своїх власних справах (culpa in concrete, diligentia quam in suis rebus).

Отже, учасник (socius), недбайливий у своїх власних справах, не ніс відповідальності за власну недбайливість, але за таку ж саму недбайливість перед сторонніми він ніс відповідальність, як за будь- яку вину;

6) до того, що для здійснення своїх прав кожному учасникові проти іншого належало право позову (actio pro socio).

За обсягом майнових внесків розрізняли такі види товариств:

1) повне товариство (societas omnium bonorum). Повна спільність всього майна теперішнього й майбутнього. Наприклад, майно одер жане за заповітом або подароване від сторонніх осіб;

2) societas lucri cessans. Об\'єктом такого товариства є все те, що придбане діяльністю його учасників з моменту\' угоди, але не шляхом дарування, відпису, спадкування;

3) societas unius negationis, тобто товариство, що утворювалось для певного виду\' економічної діяльності, наприклад, для спільної тор гівлі. Все інше майно залишалося в особистій власності кожного співучасника;

4) societas unius rei, тобто товариство для вирішення будь-якої певної справи, наприклад, поїхати куди-небудь закупити певний товар (хліб, рибу), привезти назад, розпродати, розподілити прибуток і збитки.

Товариство припинялось:

1) за загальним рішенням учасників або односторонньою від мовою;

2) у випадку втрати членом товариства всього свого майна; кой курсу і конфіскації майна;

3) у випадку досягнення мети;

4) у випадку смерті одного з учасників.

Після припинення товариства відбувався поділ товариського майна. Спір між учасниками товариства про поділ майна розв\'язувався позо­вом actio communi dividundo, тобто позовом про поділ спільного майна, як і при поділі спільної власності.

Доручення (mandatum) — це консенсуальний договір, за яким одна особа — довіритель (mandans, mandator) — доручає іншій осо­бі — довіреному (procurator, mandatorius) — виконання справи або кількох справ без винагороди.

Договір вважався укладеним з моменту домовленості, навіть мов­чазної. Предметом доручення могли бути різні справи: управління майном, ведення торгівлі, складання різного роду правочинів, пред­ставництво на суді тощо.

Договір доручення укладається в інтересах довірителя, а не пові­реного.

Договір доручення — двосторонній договір, але нерівний, тому довіритель є головним управоваженим у всіх випадках і має право проти повіреного як головного боржника на прямий позов (actio mandati directa) про виконання доручення або відшкодування зав­даних невиконанням збитків. Повірений проти довірителя умовно і не завади мав право позов (actio mandati contruria) про ві дшкодування витрат, зроблених при виконанні доручення, чи інших збитків.

Обидві сторони несли одна перед одною відповідальність за будь- яку вину. За шкоду, якої зазнав повірений внаслідок випадку (наприк­лад. пограбування, корабельна аварія), довіритель не відповідав.

Повірений зобов\'язаний був виконати дане йому доручення, керу­ючись інструкціями та інтересами довірителя; виконання доручення можна було передовірити іншій особі, але повірений мав відпові­дати перед довірителем за вибір особи, подати довірителеві звіт про виконане доручення і передати все одержане.

Довіритель зобов\'язаний був виплатити повіреному всі зроблені ним витрати, звільнити його від прийнятих на себе зобов\'язань із виконання доручення, а після закінчення справи заплатити гонорар.

Жінки, духовні особи, солдати, infames (опорочені) були обме­жені в праві вести чужі справи, хоч і були правоздатні.

Договір доручення припинявся:

1) у випадку смерті однієї з сторін, за винятком mandatum post mortem (посмертного доручення), тобто того випадку, коли

доручення спрямоване на дію, яка повинна була здійснитися тільки після смерті;

2) з виконанням доручення;

3) із закінченням терміну повноваження, якщо було встанов лено термін;

4) із скасуванням доручення і відмовою повіреного.

4.5. Безіменні контракти

Виникнення безіменних контрактів (contractus innominati) пов\'язане майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних групп.

1. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені передав право власності на іншу річ — do, ut des.

2. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти вико нав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо — do, utfacias.

3. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ —facio, ut des.

4. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій снив на мою користь також певну дію —facio, ut facias.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів.

Серед різноманітних випадків безіменних контрактів найчастіше застосовувалися: міна (permutatio) і оцінний договір (contractus aesti­matorius).

Міна (permutatio) — це реальний договір, за яким одна особа передає іншій яку-небудь річ з тим, щоб також одержати від неї яку-небудь річ (do, ut des).

Міна відрізняється від купівлі-продажу тим, що предметом може бути тільки власна річ, при передачі речі переходить і право влас­ності. Зобов\'язання виникає з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів. Дається річ за річ а не гроші за річ. Договір реальний, безіменний. В іншому до міни застосовуються правила купівлі-продажу.

Під оцінним договором римляни розуміли реальний безіменний дого­вір (contractus aestimatorius), за яким одна особа (віритель) передавала іншій особі (боржнику) певну річ для продажу за визначену ціну з тим, щоб останній повернув або річ або заздалегідь обумовлену її вартість. Такий посередник був сам заінтересований в продажу речі, у зв\'язку з тим. що лишок одержаної від продажу суми надходив на його користь. Замість одержання лишку йому видавалась певна винагорода.

Людина, яка одержала для продажу річ, не ставала її власником, ним ставав той, хто її купив. Той, хто одержав річ для продажу, міг залишити її собі, заплативши встановлену ціну або її встановлену вартість вірителю.

Посередник ніс перед вірителем відповідальність не тільки за будь-яку вину, а й за випадок.

Вірителю для захисту його інтересів надавалося право на позов — actio de aestimanto.

4.6. Пакти

Пакт (pactum) — неформальна угода, яка не підпадала під жоден з типів контрактів, була позбавлена позовної сили. Розрізняли три категорії пактів.

1. Pacta adiecta — додаткові угоди. Під цими угодами розуміли угоди, які приєднувались до якого-небудь головного договору. Роз різняли pacta adiecta, що укладались разом з головним договором (in continenti), і додаткові угоди, укладені пізніше, через певний від тинок часу (ех intervallo).

Римляни не визнавали ніяких додаткових угод після укладання договору, за винятком тих, метою яких було полегшення становища боржника. Наприклад, угода про прощення або відстрочку боргу.

2. Pacta praetoria. Під преторськими пактами розуміли ті пакти, які претор у своєму едикті наділяв самостійним позовом.

До таких пактів належали:

1) обіцянка сплатити свій або чужий вже існуючий борг (consti­tutum debiti proprii або а Непі):

2) receptum (прийняття), причому розрізняли три випадки:

а) обіцянка банкіра сплатити чий-небудь борг (receptum ar­gentarii);

б) прийняття власниками кораблів, готелів і постоялих дворів речей пасажирів і постояльців на зберігання з підвищеною відповідаль ністю (receptum nautorum, cauporum, stabulariorum). Від відповідальності звільнялися вони тільки за наявності так званої непереборної сили

(vis maior);

в) той, хто приймав на себе обов\'язки третейського судді, повинен був їх виконувати; причому в разі невиконання його приму игували до того заходами адміністративної влади (receptum arbitrii).

3. Pacta legitima. Під цими пактами розуміли угоди, які дістали позовний захист у законодавстві пізньої імперії. До таких пактів належали:

1) обіцянка дати придане (pactum dotis). Така неформальна угода давала право чоловікові вимагати обіцяного приданого;

2) дарувальна обіцянка (pactum donationis), яка могла бути здійснена найрізноманітнішими способами.

Дарування є договором про безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Дарування — акт добровільної, невиму шеної щедрості дарувальника. Дарування передбачає згоду\' обдаровуваного.

Ознаки дарування:

1) намір обдарувати (animus donandi); причому намір обдару вати мав бути результатом вільного виявлення волі й актом щед рості;

2) надання майнової користі має відбуватись без винагороди;

3) зменшення майна дарувальника і збільшення майна обдаро вуваного;

4) прийняття дару.

Дарування може бути здійснено:

1) безпосередньо передачею яких-небудь речей або встанов ленням речових прав, тобто dando;

2) відпущенням боргу або відмовою від якого-небудь речового права, тобто Uberando;

3) обіцянкою у майбутньому передати яку-небудь річ або вста новити речове право, тобто promittendo.

Дарування між подружжям вважалося недійсним, проте якщо обдаровуваний пережив дарувальника, дарування залишалося в силі.

Якщо дарування здійснювалося з дотриманням усіх формальнос­тей, дар не підлягав поверненню, за винятком випадків невдячності, образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння йому тяжкого майнового збитку тощо.