1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ у ВІТЧИЗНЯНІЙ НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Одними з найважливіших завдань сучасної Української держа­ви та суспільства в цілому є забезпечення суворого дотримання за­конності, викорінення будь-яких порушень правопорядку, протидія злочинності й усунення причин та умов, що її породжують і сприя­ють її розвитку.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних проваджень (справ) у суді - це сфера кримінальної процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування - це збирання, перевірка, оцінювання доказів, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини та прийняття на її основі правиль­ного, законного та справедливого рішення.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального про­цесу, присвячену вивченню процесу доказування під час прова­дження досудового розслідування й судового розгляду криміналь­ної справи (провадження).

Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і ві­дносну самостійність у межах відповідної науки. Дійсно, як доказу­вання не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольованою від науки кримінального процесу. Як частина й ціле вони є органічно пов'яза­ними між собою^[1].

Кримінальна процесуальна діяльність як один із видів соціаль­ної діяльності має пізнавальний характер. Під час кримінального провадження слідчий, прокурор та суддя з метою прийняття закон­ного й обґрунтованого рішення прагнуть відновити достовірну кар­тину минулої події, з'ясувати всі її обставини та встановити факти. Досягнення вказаної мети здійснюється за допомогою кримінально­го процесуального доказування.

Майже півтора століття тому В. Д. Спасович, підкреслюючи значення теорії доказів, зазначав, що вона становить центральний вузол усієї системи судочинства, душу всього кримінального проце­су, начало, що рухає, створює статтю процесу найбільш суттєву, що обумовлює і будову суду, і всі головні форми судочинства^[2].

Як відомо, зміст кримінального процесуального доказування розкривається через його елементи, до яких відносять збирання (за­кріплення) доказів, їх перевірку, оцінку, та, як підсумок, прийняття процесуальних рішень.

Для того щоб прийняти законне й обґрунтоване рішення, вся діяльність суду повинна бути спрямована на перевірку та оцінку доказів, зібраних у кримінальному провадженні та наданих суду сторонами кримінального провадження.

Закон вимагає, щоб судове рішення було законним, обґрунто­ваним та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетент­ним судом згідно з нормами матеріального права та з дотриманням вимог до кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрун­тованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясова­них обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судо­вого розгляду й оціненими судом відповідно до закону. Умотивова­ним є рішення, в якому наведено належні та достатні мотиви на під­ставі його ухвалення (ст. 370 КПК України).

Європейський суд із прав людини також висуває дедалі більші вимоги до рішень, що ухвалюються національними судами.

У кримінальному процесуальному законодавстві Російської ім­перії окремої глави, яка була б присвячена нормативному врегулю­ванню поняття доказів, установлювала вимоги до них і містила ви­значення допустимості доказів, не було. Проте окремі норми, які, по суті, закріплювали допустимість тих чи інших доказів у Статуті кримінального судочинства 1864 р. (далі - СКС) містилися. Зокрема, цей законодавчий акт містив норми, пов'язані з вимогою «вирішу­вати справи по точному розуму існуючих законів» (ст. 12), передба­чав порядок проведення слідчих дій, збирання та зберігання речо­вих доказів (ст.

Також до проблем доказування зверталися у своїх працях відомі процесуалісти тих часів С. І. Вікторський, Л. Є. Владимиров, А. Ф. Ко­ні, М. М. Розін, В. К. Случевський та І. Я. Фойницький.

Слід, проте, зазначити, що вчені не виокремлювали властивос­тей доказів, чітко не розрізняли їх допустимість і належність, вико­ристовували різну термінологію (ненадійний доказ, невизначений доказ, підозрілий доказ, неналежний доказ, сила доказів, негідне джерело достовірності тощо), але велика заслуга процесуалістів ми­нулого полягає в тому, що вони заклали основу теорії доказів у кри­мінальному судочинстві, намагалися створити наукове уявлення про докази у кримінальному судочинстві, розробити правила допу­стимості доказів, озброїти суддів теорією оцінки доказів, яка б спри­яла винесенню законного й обґрунтованого рішення.

Так, зокрема, у підручнику з кримінального процесу В. К. Слу- чевського, який був, за влучним виразом сучасників, настільною книгою кожного правознавця, вчений зазначав, що судові докази посідають центральне місце в процесі, а їх оцінка є суттю всіх тих процесуальних дій, із сукупності яких складається сутність кримі­нального процесу. Під кримінальними доказами, на думку вченого, слід розуміти ті фактичні дані, на підставі яких суддя може впевни­тись стосовно злочинного посягання про подію злочину та винува­тість особи, що його вчинила.

Розробники СКС не помістили в ньому главу про силу судових доказів, розраховуючи, що судова практика напрацює сама собі правила оцінки доказів. Правила про докази, якими б вони не були правильними, не можуть вважатися бездоганними стосовно кожно­го випадку дійсності, тому що жодні правила не можуть замінити живого суддівського розсуду, що є справедливим, істинним у кож­ному конкретному випадку.

Разом із тим В. К. Случевський критично висловлювався на ад­ресу головуючих судів та Кримінального Касаційного Департамен­ту Сенату, які майже нічого не зробили для того, щоб сформувати правила оцінки доказів (відповідно до цих правил судді могли ви­користати докази для постановлення чи непостановлення вироку) й не виправдали покладені на них сподівання.

Учений дотримувався точки зору про те, що судді під час оці­нювання доказів повинні спиратися не тільки на внутрішнє переко­нання, а й на об'єктивну міру для оцінки кримінальних доказів, що має визначити їх ціну^[4].

Відомий процесуаліст, адвокат, професор Харківського універ­ситету Л. Є. Владимиров, особливо переймався проблемами доказів у кримінальному провадженні. У роботі «Вчення про кримінальні докази» він підкреслював, що відсутність правил щодо сили доказів не означає, що в кримінальному процесі зовсім немає правил, які виключають той чи інший доказ як негідне джерело достовірності. Закон формулює правила про виключення деяких видів доказів, хоча це питання є досить складним для правильного вирішення. Судове слідство, тобто розробка перед суддями, що вирішують справу, доказів, зібраних у справі, ґрунтується на трьох началах, які становлять головні принципи теорії доказів, що сприйняла внутрі­шнє переконання мірою достовірності: 1) принцип безпосередності; 2) принцип змагальності; 3) принцип безперервності.

Під час тлумачення положень СКС 1864 р. Л. Є. Володимиров зазначав, що за винятком фактів відомих, тих, що не підлягають до­казуванню в суді, судді не повинні вирішувати справи на підставі позасудового особистого знання справи. Докази повинні надходити до суддів тільки відомими каналами, законом встановленими, та за відомих умов, які становлять прийоми кримінального процесу.

У своїй праці науковець, виходячи з норм СКС 1864 р., по суті формулює вимоги допустимості доказів, аналізує положення СКС 1864 р. щодо належної процедури, порушення якої тягне за собою неможливість використання того чи іншого доказу під час поста- новлення вироку суду; він зазначає, що якщо докази чи обставини на суді залишили в судді сумніви, вони повинні визнаватися недо- веденими^[5].

Саме такий аналіз видів законних доказів зроблено й у підруч­нику С. І. Вікторського. Учений, розглядаючи важливість доказів, зазначав: «Те, що визнається суддею, повинно відповідати дійсності, повинно бути істиною... Для того щоб внутрішнє переконання суд­ді, залишаючись вільним, не переходило до системи свавілля у ви­рішенні справ, існують відомі загальні правила, що є обов'язковими для кожного судді»^[6].

Заслугою І. Я. Фойницького є те, що він уперше в роботі «Курс кримінального судочинства» виокремлює параграф «Допустимість доказів». Учений підкреслює, що всі докази, відомі закону, допуска­ються на суді, але з них із етичних, соціальних та економічних мір­кувань робляться різні винятки. Усе це свідчить про особливу зна­чущість допустимості доказів у кримінальному суді. Для того щоб уникнути або принаймні зменшити небезпеку введення правосуддя в оману, вкрай важливо подбати про те, щоб у підґрунтя судової діяльності закладалися найбільш переконливі засоби для суду. Не­надійні докази можуть повести хибним шляхом і призвести до не­правильних висновків. Турботою про убезпечення правосуддя від помилок пояснюється вироблення окремих родів і видів доказів, які можуть бути запропоновані суду, а допуск інших засобів впливу на суд, безумовно, забороняється. Тією ж турботою визначаються захо­ди подальшого очищення доказів у межах, що допускаються зако­нодавством, і виділення з них матеріалу ненадійного, такого, що може ввести суд в оману.

У своїй роботі дослідник також приділяє увагу правилам, до­тримання яких сприятиме формуванню допустимих доказів, зокре­ма приведення свідків до присяги, залучення перекладача, якщо свідки дають показання незрозумілою суду мовою, залучення екс­перта тощо^[7].

У роботі «Курс кримінального судочинства» М. М. Розін розро­бив правила доказування, що є цікавими в науковому сенсі навіть для сучасних учених. Він підкреслював, що обставини, які підляга­ють доказуванню, повинні бути підтверджені лише доказами, що є допустимими з процесуальної точки зору.

Практична значущість праць відомих учених кінця ХІХ - почат­ку ХХ ст. полягала в тому, що ними вперше була здійснена спроба тлумачення норм нового законодавства, яке містилося в СКС 1864 р., усвідомлення його новел, створення теоретичного підгрунтя для подальших реформ та удосконалення норм нового кримінального процесуального законодавства, але головне - ними було створено теоретичне підгрунтя, розроблено концептуальні положення й пра­вила доказування, закладено основи теорії доказів, введено в науко­вий обіг нову термінологію, проведено порівняльне дослідження із законодавством різних систем права з метою вдосконалення чинно­го законодавства, доведено значущість суддівського переконання разом з об'єктивними вимогами закону, що мало важливе значення для ухвалення судового рішення.

На жаль, розробкам науковців після Жовтневої революції 1917 р. не було приділено такої уваги, на яку вони дійсно заслуговували, а більшість напрацьованих положень взагалі виявилися не затребува­ними. КПК УРСР 1922 р. встановив, що «суд не обмежений жодни­ми формальними доказами, однак лише від нього залежить, за об­ставинами справи, допустити ті чи інші докази» (ст. 61). Щоправда, у вказаному вище Кодексі його розробники намагалися закріпити важливі положення, спрямовані на забезпечення законності збиран­ня доказів. Зокрема, там містилася заборона допитувати як свідків захисника обвинуваченого, осіб, які через свої фізичні та психічні ва­ди не здатні правильно сприймати явища, що мають важливі значен­ня у справі та давати щодо них показання (ст. 65); установлювалися випадки обов'язкового призначення експертизи (ст. 661) тощо. Про­те до КПК УРСР 1922 р. не були включені норми щодо імунітету свідка, відповідно до якого він мав право не свідчити проти себе чи близьких родичів; норми, спрямовані на забезпечення змагальності судового розгляду, та інші позитивні для тих часів положення, що містилися в СКС^[9] 1864 р.

Учені радянського періоду переважно коментували статті чин­ного законодавства та надавали практичні рекомендації, виходячи з узагальнення слідчої та судової практики. Хоча, слід зазначити, що вони більш сміливо використовували таку термінологію, як допус­тимість доказів, формальні докази, внутрішнє переконання, оцінка доказів, доказове право, порядок та умови збирання, розгляду й оцінювання доказів тощо. Але, незважаючи на вдосконалення кри­мінального процесуального законодавства в 1927 р., суттєвого роз­витку й удосконалення теоретичних положень не відбулося. Мож­ливо, це було обумовлено складністю соціально-політичних умов, коли всі наукові розробки повинні були відповідати політичним класовим підходам, а порушення прав особи у кримінальному су­дочинстві мали масовий характер, і в таких умовах суд мав право збирати докази, потім їх же й оцінювати та виносити вироки, що й обумовлювало відсутність потреби у подальшому розвитку теорії доказів і допустимості доказів.

Такий висновок можна зробити, наприклад, на підставі аналізу пануючих тоді теоретичних розробок А. Я. Вишинського. Зокрема, у своїх працях колишній Генеральний прокурор СРСР уникав пи­тань допустимості доказів, указуючи на особливе призначення соці­алістичного правосуддя. Він підкреслював, що кримінальний про­цес не можна зводити до самих лише правил збирання доказів, тоб­то до процесуальної техніки й користування нею. Логіка криміна­льного процесу не вичерпується самим лише формально-юридич­ним боком справи. У цій логіці неминуче знаходить своє вираження логіка класової боротьби, що підпорядковує собі дію законів і ре­зультат кожного судового процесу. Сприйняття фактів, що є пред­метом судового розгляду, розуміння й застосування юридичних за­конів на ті часи зазнають впливу законів суспільного розвитку, впливу пануючих у країні суспільних відносин і обумовлених ними поглядів, ідей та всієї ідеології.

Крім того, А. Я. Вишинський виокремлював тільки таку власти­вість доказів, як їх належність, указуючи, що радянське процесуаль­не право не передбачає жодних формальних умовних меж, допус­каючи до пред'явлення під час суду та слідства будь-яких фактів. Допустити ті або інші докази - справа суду, який зобов'язаний під час вирішення цього питання керуватися тільки одним - прагнен­ням установлення істини^[10].

Отже, головна ідея зазначеного підходу полягала в тому, що ме­тою доказування є встановлення істини, незважаючи на те, яким шляхом вона отримується.

На жаль, теоретичні погляди А. Я. Вишинського істотно вплину­ли на наукову думку процесуалістів того періоду. Як доречно заува­жував М. О. Чельцов, який називав А. Я. Вишинського «теоретичною палицею, рупором Сталіна», помилки його відобразилися на роботах юристів-теоретиків, на судовій та прокурорській практиці та вели­ким тягарем тиснуть на багатьох радянських юристів^[11]. Ученим зна­добилося багато часу, точніше не одне десятиріччя, щоб звільниться від ідеологічних настанов і на новому рівні знову звернутися до проб­лем допустимості доказів. Водночас окремі погляди А. Я. Вишинсь- кого, зокрема щодо визнання своєї вини винуватою особою, зали­шаються в практиці органів прокуратури, які вимагають установ­лення цього від працівників досудового розслідування поліції.

Слід, проте, зазначити, що попри все у 40-х та 50-х рр. минулого століття процесуальна наука поповнилася низкою відомих моно­графічних робіт, серед іншого присвячених проблемам доказового права або таких, в яких порушувалися питання законності отри­мання та використання для доказування тих чи інших видів доказів (показань свідків, показань обвинувачених, речових доказів, виснов­ків експертів тощо). Це, зокрема, роботи М. І. Бажанова, М. М. Видрі, В. І. Камінської, П. А. Лупинської, Я.О. Мотовиловкера, М. М. По- лянського, Р. Д. Рахунова, М. С. Строговича, Я.Т. Ульянової, М. О. Чель- цова-Бебутова та ін.

Окремо також необхідно вказати на важливе наукове та методи­чне значення виданих у цей період підручників із кримінального процесу М. С. Строговича та М. О. Чельцова-Бебутова, які будувалися на «всебічному аналізі розвитку та вдосконалення кримінально- процесуального законодавства», отримали високу оцінку рецензен­тів, науковців і практиків та «відповідали тим ідейним, науковим, методичним вимогам, яким повинні відповідати такі дослідження»^[12].

Нового поштовху активному розвитку теорії доказів надала зміна кримінально-процесуальної політики в державі, уявлень про гарантії та забезпечення прав особи, яка потрапляє до орбіти кри­мінального судочинства, широке обговорення, розробка й ухвален­ня Основ кримінального судочинства СРСР і радянських республік 25 грудня 1958 р., кримінальних процесуальних кодексів радянсь­ких республік, у тому числі КПК України 1960 р. В Основах уперше було закріплено визначення поняття доказів (ч. 1 ст. 16), вказано їх джерела (ч. 2 ст. 16), до яких належали показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій та інші документи; закріплювався перелік обставин, що підлягають доказуванню (предмет доказування), а також найбільш важливі по­ложення оцінки доказів (ст. 17). Такі законодавчі орієнтири сприяли тому, що вже на початку 60-х рр. минулого століття з'являється ба­гато досліджень, присвячених питанням доказового права та окре­мим його інститутам. Вагомий внесок у розвиток теорії доказів у 60-80-х рр. ХХ ст. зробили такі вчені, як В. Д. Арсеньєв, Р. С. Бєлкін, В. Я. Дорохов, С. В. Курильов, О. М. Ларін, П. А. Лупинська, Г. М. Міньковський, М. М. Міхеєнко, П. Ф. Пашкевич, М. С. Строго- вич, О. І. Трусов, Ф. Н. Фаткуллін, С. А. Шейфер, О. О. Ейсман та ін.

Помітною подією в науці кримінального процесу й теорії доказів стало видання колективної монографії «Теорія доказів у радянському кримінальному процесі», у підготовці якої брали участь відомі кри­міналісти й процесуалісти Р. С. Бєлкін, О. І. Вінберг, М. М. Грод- зинський, В. Я. Дорохов, М. В. Жогін, Л. М. Карнєєва, І. І. Карпець,

І. Л. Петрухін, І. Л. Ратинов, Г. М. Міньковський, І. Б. Михайловська, М. А. Якубович та ін^[13].

Не можна у зв'язку з цим не вказати на деякі роботи, що вплинули на подальший розвиток наукової думки тих часів, без яких не можна уявити науку кримінального процесу та які сприяли «шліфуванню» теоретичних уявлень про докази та доказування у кримінальному процесі, про суддівське переконання, що формується під час пере­вірки й оцінювання доказів та ухвалення судових рішень тощо. Це, зокрема, праці таких учених, як В. П. Бож'єв, Ю. М. Грошевий, Т. М. Добровольська та П. Ф. Пашкевич.

Наукові дослідження у сфері теорії доказів активно проводяться і сьогодні.

2.