Документи як джерело доказів, їх види

Під документом як одним із процесуальних джерел доказів ро­зуміють спеціально створений з метою збереження інформації ма­теріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмо­вих знаків, звуку, зображення тощо відомості, що мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення й мо­жуть бути використані як доказ факту чи обставин, які підлягають доказуванню під час кримінального провадження (ч.

Згідно з ч. 2 ст. 99 КПК України до цього виду доказів можуть належати такі групи документів:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час криміналь­ного провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку та випадках, передбачених КПК України, протоколи про перебіг і результати проведення процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок;

5) матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправ­ні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозді­лами з дотриманням вимог закону України «Про оперативно- розшукову діяльність».

При вирішенні питання про залучення матеріалів фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інших носіїв інформації до кримінального провадження як доказів необхідно керуватися Рішенням КСУ у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення по­ложення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20.10.2011 № 12-рп/ 2011, згідно з яким одержання фактичних даних будь-якими фізичними або юридичними особами внаслідок вчинення ними ініціативних, цілеспрямованих, а не ситуативних (випадкових) дій із застосуван­ням власних (приватних) технічних засобів фіксації злочинного ді­яння (фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, відео-камери спостереження, розташовані як у приміщеннях, так і ззовні) розцінюється як неза­конне обмеження або порушення основоположних прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією України, і є підставою для визнання поданих доказів недопустимими^[45].

Письмові документи можуть виходити від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, підприємств, установ та організацій і мати офіційний характер (наприклад, довідки, характеристики, пояснення, розписки тощо). До офіційних документів висуваються особливі вимоги, а саме: а) їх зміст визначається компетенцією посадової чи службової особи від­повідного органу, яка діє в межах наданих їй повноважень; б) форма документа має містити необхідні обов'язкові реквізити (прізвище, ім'я та по-батькові посадової чи службової особи, яка його склала, дату та місце складання, встановлений для цього документа перелік відомостей, спеціальні бланки, номер реєстрації, підписи, печатки, штампи, супроводжувальні листи тощо). Відповідно до ч. 11 ст. 232 КПК України до цього виду документів слід віднести рапорт слідчо­го або прокурора, складений за результатами опитування, проведе­ного у режимі відео- або телефонної конференції.

Письмові акти можуть мати й особистий (приватний) характер (листи, записки, рукописи та ін.), тобто авторами відомостей, які в ньому містяться, можуть бути фізичні особи (такі документи мо­жуть містити вказівку на автора, його анкетні дані чи бути анонім­ними тощо). При цьому документ набуває доказового значення в тому випадку, якщо він був одержаний з дотриманням встановленої законом процесуальної форми, у матеріалах кримінального прова­дження обов'язково повинні міститися дані про те, яким чином ін­формація потрапила до сфери кримінального судочинства; має бу­ти відомо джерело її походження з метою забезпечення можливості його перевірки (критерій допустимості). До того ж, якщо долучений до матеріалів провадження або наданий для ознайомлення суду особою, яка бере участь у кримінальному провадженні, документ викликає сумнів у його достовірності, учасники судового прова­дження мають право просити суд виключити його з доказів і вирі­шувати справу на підставі інших доказів або призначити відповідну експертизу цього документа (ч.

Залучення документів як доказів до кримінального проваджен­ня може здійснюватись у різні способи в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, а саме:

1) подання за власною ініціативою учасниками провадження, а також будь-якими іншими фізичними та юридичними особами;

2) витребування й отримання від органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організа­цій, службових і фізичних осіб документів, їх копій, висновків реві­зій, актів перевірок на вимогу сторони кримінального провадження та потерпілого (ст. 93 КПК України).

Документи складаються як у зв'язку з кримінальним прова­дженням, так і поза його межами незалежно від нього (свідоцтво про народження, лікарняний лист тощо). Документи приєднуються до матеріалів кримінального провадження, факт їх отримання оформ­люється протоколом відповідної процесуальної дії.

Частиною 5 ст. 548, ч. 1 ст. 555, ч. 4-6 ст. 558 та ч. 3 ст. 560, ст. 564 КПК України визначається процедура направлення органом, упов­новаженим здійснювати зносини з компетентними органами інозе­мної держави, або передання центральним органом України щодо міжнародної правової допомоги компетентному органу іноземної держави матеріалів, одержаних у результаті виконання запиту (до­ручення, клопотання) про міжнародну правову допомогу. При цьо­му документи, які направляються у зв'язку із запитом про міжнаро­дне співробітництво, якщо їх складено й засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої або запитуваної сторони та скріплено гербовою печаткою компетентно­го органу, який проводив процесуальні дії, приймаються на тери­торії України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнародним договором України (ч. 1 ст. 550, ч. 2 ст. 560 КПК України). Відомості, які містяться в матеріалах, отрима­них у результаті виконання органами іноземної держави дій, визна­чених у запиті, та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації й визнаються судом допустимими доказами, якщо під час їх отримання не було пору­шено засади справедливого судочинства, права людини й осново­положних свободи (ч.

Загальні вимоги щодо змісту та форми таких процесуальних документів, як протоколи про перебіг і результати проведення про­цесуальних дій і додатки до них тощо установлено у ст. 104-108 КПК України. Зокрема, протоколи щодо проведення негласних слі­дчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки й інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі та документи або їх копії мо­жуть використовуватися в процесі доказування в кримінальному провадженні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування (ч. 1 ст. 256 КПК України). При цьому додатки до протоколів процесуальних дій: а) є складовою та невід'ємною частиною таких протоколів; б) пояснюють і конкретизують фактичні дані, викладені та засвідчені в протоколах; в) можуть бути засобом фіксації додатко­вої доказової інформації, не відображеної в змісті протоколу; г) в окремих випадках можуть мати самостійне доказове значення.

До цього виду доказів слід віднести і журнал судового засідан­ня. Відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України одним з істотних по­рушень вимог кримінального процесуального закону є відсутність у матеріалах провадження журналу судового засідання або технічно­го носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

Ревізія - це система контрольних дій, за допомогою яких за пев­ний період часу відповідно до програми ревізії встановлюються за­конність, цілеспрямованість та економічна ефективність проведених господарських операцій і правильність дій посадових осіб під час їх здійснення^[46]. Ревізія - форма документального контролю за фінансо­во-господарською діяльністю підприємства, дотриманням законодав­ства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності; спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень чи крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловжи­вань.

На відміну від інших форм контролю, ревізія має чіткий право­вий статус, який закріплює межі її поширення, строки проведення, права й обов'язки посадових осіб, а також порядок оформлення та розгляду результатів. Ревізія є найбільш поширеною формою еко­номічного контролю, а тому судово-слідчі органи з усіх форм еко­номічного контролю застосовують як процесуальний засіб виявлен­ня складу злочину тільки ревізії^[47].

Чинне відомче законодавство щодо проведення ревізій конкре­тизує форми контролю й визначає їх - це державний фінансовий аудит, перевірка державних закупівель та інспектування (ревізія)^[48].

Приводом для проведення ревізії може бути план проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства, установи чи організації, розпорядження відповідного керівника або ініттіати- ва відповідного правоохоронного органу.

Процедуру здійснення інспектування у формі ревізій визначе­но Порядком проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України^[49] від 20.04.2006 № 550 зі змінами та доповненнями станом на грудень 2016 р., а чин­ний КПК України взагалі не має відповідних норм, які б визначали процедуру призначення ревізій у кримінальному провадженні, але ж містить посилання на один із видів джерела доказів - документи, - висновки ревізій та акти перевірок (п. 4 ч. 2 ст. 99 КПК України), що є певною проблемою у їх проведенні.

Сторона кримінального провадження, потерпілий або предста­вник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, зо­бов'язані надавати суду оригінали документа, а не його копію (ч. 3 ст. 99 КПК України). Зазначені учасники мають право надати витя­ги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю до­сліджувати в суді, а на вимогу суду мають надати документи у пов­ному обсязі (ч.

Документ, наданий добровільно або на підставі судового рі­шення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій надано цей документ. Остання зобов'язана зберігати його у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Збе­рігання доказів, отриманих або вилучених стороною обвинувачен­ня, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів Укра­їни (ч. 2 ст. 100 КПК України). При цьому документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які про­курор не визнає необхідними для подальшого проведення досудо­вого розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 255 та ст. 256 КПК України (ч. 1 ст. 255 КПК України). Документи, надані суду, зберігаються в суді (ч. 5 ст. 100 КПК України).

Документ повинен зберігатися разом із матеріалами криміна­льного провадження протягом усього часу його здійснення. За кло­потанням володільця документа слідчий, прокурор або суд можуть видати копії цього документа, а за необхідності - його оригінал, до­лучивши замість нього до матеріалів кримінального провадження належним чином завірені копії (ч. 3 ст. 100 КПК України). У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження нада­ного їй документа вона зобов'язана відшкодувати володільцю ви­трати, пов'язані з втратою чи знищенням документа та виготовлен­ням його дубліката (ч. 4 ст. 100 КПК України). Питання про долю документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухва­лення судового рішення, яким закінчується кримінальне прова­дження, зокрема у резолютивній частині вироку зазначається серед іншого рішення щодо документів (п. 1, 2 ч. 4 ст. 374 КПК України). При цьому документи повинні зберігатися до набрання рішенням суду законної чинності (п. 7 ч. 9 ст. 100 КПК України).

Окрім цього, якщо власник документів, отриманих у результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, може бути заціка­влений у їх поверненні, прокурор зобов'язаний повідомити його про наявність таких документів у розпорядженні прокурора та з'ясувати, чи бажає він їх повернути. Допустимість зазначених дій та час їх учинення визначаються прокурором з урахуванням необхід­ності забезпечення прав та законних інтересів осіб, а також запобі­гання завданню шкоди для кримінального провадження (ч. 3 ст. 255 КПК України). Згідно з ч. 1, 2 ст. 549 КПК України документи, пере­дані запитуваною стороною на виконання запиту компетентного органу України за процедурою міжнародного співробітництва, збе­рігаються в порядку, встановленому КПК України для зберігання речових доказів та документів, і після закінчення кримінального провадження повертаються запитуваній стороні, якщо не було до­сягнуто домовленості про інше.

Під час передання компетентному органу запитуючої сторони документів на виконання запиту компетентний орган України мо­же відмовитися від вимоги їх повернення після закінчення криміна­льного провадження запитуючій стороні у разі, якщо на території України відсутня потреба у їх використанні для досудового розслі­дування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні.

Під час здійснення кримінального провадження вживаються необхідні заходи для забезпечення належного зберігання докумен­тів, зокрема тих, які є речовими доказами.

Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, за­значені в ч. 1 ст. 98 КПК України (ч. 2 ст. 98 КПК України). Критері­єм розмежування документів (узагалі) і документів - речових доказів є спосіб збереження та передання відомостей про факти й обстави­ни кримінального правопорушення. Так, у звичайних документах відомості про обставини й факти викладено у вигляді описування цих обставин і фактів відповідними особами за допомогою різних способів фіксації доказової інформації, а в документах - речових доказах є безпосереднє відображення на документі як предметі ма­теріального світу певних об'єктів, явищ і процесів та їх ознак. Таким чином, доказове значення звичайного документа має його зміст, а не форма, і тому його можна замінити іншим аналогічним документом або дублікатом. Завдяки таким властивостям речового доказу, як індивідуальна визначеність і незамінність, він набуває доказового значення: а) особливостями своїх зовнішніх ознак, формою (напри­клад, матеріал, з якого він виготовлений: папір, тканина, фотоплів­ка, кінострічка; виготовлення за допомогою телеграфних і друкар­ських знаків, креслень, цифр, малюнків, зображень, а також друкар­ські, фонографічні документи, диски тощо); б) місцем знаходження; в) обставинами його виявлення та вилучення під час проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій.

Окремої уваги заслуговує питання щодо особливостей викорис­тання в процесі доказування документів, зібраних із дотриманням вимог закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Згід­но із ст. 10 вказаного закону матеріали оперативно-розшукової дія­льності використовуються: 1) як приводи та підстави для початку

досудового розслідування; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні; 3) для попе­редження, виявлення, припинення та розслідування злочинів, роз­відувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли.

4.