ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ

Вивчаючи адміністративне процесуальне право як цілісну галузь процесуального права, що вирізняється непростою по­будовою, не можна обійти увагою таку первинну її складову, як адміністративно-процесуальна норма.

Аналізуючи зміст адміністративно-процесуальної норми, слід зазначити, що вона має чимало спільного з адміністра­тивно-правовою нормою.

До джерел дослідження адміністративно-процесуальної норми вдавалися багато знаних адміністративістів, які в різні часи досліджували поняття, особливості, їх принципи та види. До такої плеяди доречно віднести В. Б. Авер'янова, О. М. Бандур­ку, Є. В. Додіна, І. П. Голосніченка, Т О. Коломоєць, В. К. Колпако­ва, А. Т Комзюка, О. В. Кузьменко, О. І. Остапенка й інших. Тимча- сом, попри вагомість їхніх наукових здобутків, актуальними за­лишаються деякі невирішені загальнотеоретичні та практичні питання щодо досліджень дефініцій поняття «адміністративно- процесуальна норма», змісту їх структурної побудови, їхньої ролі в сучасному розвитку адміністративного процесу.

Закономірність генезису процесуальних норм цілком очевидна. По-перше, неможливо з'ясувати правову приро­ду процесуальних норм, які регламентують порядок реаліза­ції суб'єктивного права платника податку (наприклад, право оскаржувати рішення, дії (бездіяльність) контролюючих ор­ганів), без встановлення змісту самого права на оскарження як основоположної матеріальної норми. А тому «відлік» роз­витку процесуальної норми доцільно розпочинати від поя­ви самої матеріальної норми. По-друге, розвиток процесуаль­них норм пов'язаний з потребою в якісних змінах правових основ функціонування держави. По-третє, з удосконаленням демократичних інституцій, які спрямовані на підвищення стандартів у сфері забезпечення прав та свобод людини і гро­мадянина, виникає необхідність у більш широкому пошуку варіантів реалізації процесуальних норм^[38].

Спираючись на основи загальної теорії права, увесь ар­сенал юридичних норм, так само як і адміністративно-про­цесуальних норм, поділяють на два види: матеріальні й про­цесуальні, і за своїм змістом вони є передумовою існуван­ня адміністративно-процесуального права. Якщо матеріаль­ні норми визначають коло суб'єктів правовідносин, окрес­люють їхній правовий статус, закріплюють принципи, фор­ми діяльності учасників адміністративного процесу, то про­цесуальні встановлюють порядок, способи, методи реалізації матеріальних норм.

Адміністративно-процесуальній нормі притаманні всі визначальні риси юридичних норм, як-от:

- являє собою загальнообов'язкове правило поведінки;

- втілює веління державно-владного характеру;

- юридична сила надається їй державою;

- способом її творення є безпосереднє встановлення або санкціонування;

- предметом їх регулювання є суспільні відносини щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також держави у сфері державного управ­ління (в публічній сфері);

- виконує регуляторну функцію відповідних суспільних відносин;

- має формально визначений характер (закріплюється в офіційних джерелах);

- формою вираження адміністративно-правових норм є адміністративне процесуальне законодавство;

- адресована всім учасникам суспільних відносин, що нею регулюються;

- обов'язкова до виконання;

- реалізація забезпечується примусом держави.

Норми адміністративно-процесуального права, на відміну від кримінального і цивільного процесу права, приймаються головно на рівні діяльності органів виконавчої влади, почи­наючи від Кабінету Міністрів України та закінчуючи цент­ральними органами виконавчої влади. Як правило, вони приймаються у формі підзаконних нормативно-правових ак­тів, наприклад, інструкцій, правил, статутів, положень, мето­дичних вказівок із оформлення матеріалів з адміністратив­ного процесу, указів Президента України щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення, які теж містять адміністративно-процесуальні норми, що під­креслює особливості адміністративного процесу.

Визначаючи адміністративно-процесуальну норму, О. В. Кузь­менко цілком логічно вказує, що це установлене державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило по­ведінки, яким регулюються організуючі правові відноси­ни, що складаються в процесі реалізації адміністративно- процесуальної форми застосування матеріальних норм пра- ва^[39], вказуючи при цьому на полігалузевий характер впливу норми права, який охоплюється іншими галузями матеріаль­ного права, таких як господарське, фінансове, цивільне тощо.

Цікавою думкою щодо дослідження сучасної періодиза­ції процесуальних юридичних норм у сфері публічного пра­ва поділилася О. Є. Солдатова, яка пропонує диференціюва­ти при розгляді процесуальних норм, що регулюють поря­док реалізації норм матеріального права, їх у дві самостій­ні гілки: юридичний процес вирішення спорів та юридичний процес застосування санкцій. Свідченням удосконалення цих процесуальних норм є збільшення кількості підзаконних пра­вових актів, перехід їх у ряд законів, а згодом і трансформація в кодифіковані акти.

В. Г. Перепелюк наголошує, що, досліджуючи розвиток процесуальних норм, необхідно керуватися їхнім змістом. Насамперед потрібно відповісти на низку запитань, і якщо відповідь на них не збігається в той чи інший відрізок часу, це означає, що такі норми зазнали змін. Так, учений вва­жає, що адміністративно-процесуальні норми відповідають на запитання «Який порядок вирішення спорів у відносинах із владними суб'єктами?». Проте варто зауважити, що до таких норм науковець не відносить норми, які визначають «спосіб» поведінки, оскільки вони повинні залишатися в матеріально­му праві (так звані норми неправозастосовних (матеріальних) процедур)^[40].

І. В. Атаманчук, характеризуючи процесуальні норми, вка­зує, що «вони регламентують порядок діяльності суб'єктів права, виконання обов'язків, дотримання заборон, несення відповідальності», додаючи, що «процесуальні норми жодним чином не стосуються змісту матеріальних норм і не супере­чать їм процесуальні норми мають встановлювати поря­док, який передбачає якомога більше шляхів реалізації норм матеріального права, та повинні надавати право самостійно обирати шлях, що забезпечить багатоваріантність і диспози- тивність процесуального регулювання»^[41].

М. П. Курило, аналізуючи сутність процесуальної норми, наполягає на тому, що це сформульовані правила поведінки, які зумовлені потребою у забезпеченні прав учасників у сфері того чи іншого судочинства, призначені для регулювання сус­пільних відносин та охоплюють правила поведінки суб'єктів, спеціально уповноважених державою на здійснення юрисдик- ційної діяльності, а також інших учасників процесу^[42].

За твердженням Л. М. Ніколенко, норма процесуального права є нормою права, що регулює суспільні (процесуальні) відносини, які виникають між судом, з одного боку, та учасни­ками судового розгляду - з іншого, і спрямовані на вирішення процедурних та організаційних питань щодо реалізації норм матеріального права з метою захисту прав і законних інтере­сів суб'єктів матеріальних правовідносин^[43].

Інтерпретуючи процесуальні норми, Л. М. Касьяненко констатує, що їх сутність полягає в тому, що вони завжди ре­гламентують порядок, форми, методи реалізації норм мате­ріального права^[44]. У зв'язку з цим небезпідставно О. О. Сидо­ренко зауважує, що юридична наука не має єдиного підходу до розкриття природи процессуально-правових норм й вони інтерпретуються по-різному, зокрема як правила поведінки (норми), які:

- спрямовані на встановлення процедури здійснення судочинства;

- регулюють вирішення юридичного конфлікту як за судовою, так і за адміністративною процедурами;

- встановлюють процедуру, якою регламентовано будь- який процес правозастосовної реалізації норм права;

- визначають порядок не лише правозастосовної, а й будь-якої правової форми діяльності органів державної вла­ди, місцевого самоврядування та спеціально уповноважених ними суб'єктів;

- встановлюють порядок реалізації прав та обов'язків учасників суспільних відносин як при їх правозастосовній реа­лізації, так і поза процесом правозастосування;

- регламентують не тільки процес реалізації правових норм, а й процес правозакріплення^[45].

Далі автор, характеризуючи особливості процесуальних норм, вказує таке:

1) головним способом правового регулювання, що лежить в основі встановлюваних процесуальними нормами правил поведінки, виступає зобов'язання - обов'язок діяти певним чином;

2) основною формою реалізації процесуальних норм є їх виконання;

3 зазвичай вони набувають регулятивного значення тіль­ки у взаємозв'язку з іншими процесуальними нормами;

4) такі норми беруть участь у праворегулюванні на кожно­му з його етапів;

5) їхні приписи, порівняно з матеріальними, більш форма­лізовані;

6) як правило, при реалізації норм процесуального права примус застосовується не як засіб реагування за скоєне право­порушення, а як механізм забезпечення дотримання встанов­леного порядку^[46].

Таким чином, слід зазначити, що процесуальність вира­жає динамічність, зміну стану матерії (визначення порядку, часу такої зміни) та в цілому демонструє умови втілення мате­ріальних основ буття. Вважаємо, що саме такі загальні уяв­лення про процес стали основою тлумачення змісту поняття «процесуальні норми».

Будь-яка галузь життєдіяльності людини створюється з певних складових, певних елементів; не винятком у цьому процесі є і сфера права, яка поділяється на галузі, галузі - на інститути, а інститути - на норми. Норми права виступають її найменшими структурними одиницями, мають свою струк­турну побудову і призначення. Галузі адміністративного пра­ва мають назву адміністративно-процесуальних норм і при­значені для регулювання багатьох суспільних відносин, які формуються в силу забезпечення державними органами влади чи їх уповноваженими посадовими особами встановле­ного чинним законодавством порядку вирішення низки ад­міністративних справ з перспективою забезпечити ефектив­ний захист прав та свобод людини і громадянина, інтересів суспільства та держави.

Дещо ширшими за своїм змістом та визначенням є особли­вості адміністративно-процесуальних норм; і в цьому питанні слід погодитися з позицією О. В. Кузьменко, котра виділяє такі їх особливі риси:

1. Сервісна функція адміністративного процесуальних норм полягає в тому, що існування норм адміністративного про­цесуального права обумовлено лише необхідністю чіткої ре­гламентації порядку реалізації кореспондуючих матеріальних норм. Норми матеріального права покликані здійснювати без­посередній вплив на суспільні відносини (економічні, соціальні, виробничі, політичні, культурні) публічно-управлінської сфери, своєю чергою, адміністративно-процесуальні норми такої са­мостійної зовнішньої цілі не мають, тобто вони виконують вик­лючно сервісну або обслуговуючу роль стосовно матеріальних норм і є інструментом їх реалізації в життя.

2. Похідний характер норм адміністративного процесу­ального права прямо випливає з їх попередньої якості.

3. Полігалузевий (з грец. численний, широкий) характер організуючого впливу адміністративно-процесуальних норм.

На відміну від норм кримінального процесуального та ци­вільного процесуального права, які обслуговують лише од­нойменні матеріальні галузі (кримінальне і цивільне право), адміністративно-процесуальні норми встановлюють поря­док реалізації норм цілої низки матеріальних галузей - адмі­ністративного права, митного права, земельного права, трудо­вого права та інших.

4. Наявність особливого предмета регулювання. Нор­ми адміністративного процесуального права регламенту­ють чітко визначену сферу соціальних відносин - публічно- управлінських, організуючих суспільних відносин щодо реалі­зації встановленого адміністративно-процесуальним законо­давством порядку вирішення адміністративних справ.

5. Розгалуженість системи джерел адміністративного про­цесуального права. Норми інших процесуальних галузей вста­новлюються або встановлюються виключно вищими органа­ми держави, натомість адміністративно-процесуальні норми приймаються практично усією вертикаллю органів публічної влади. Це обумовлює особливість системи джерел адміністра­тивного процесуального права.

Адміністративно-процесуальні норми містяться не лише в Конституції України, міжнародних договорах, кодексах та за­конах України, а й у підзаконних нормативних актах Прези­дента України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування усіх рівнів, Верховного Суду України та Вищого адміністративно­го суду України.

6. Спрямованість на реалізацію «позитивних» матеріаль­них правовідносин. Зазначена особливість адміністративно- процесуальних норм проявляється у порівнянні їх із нормами інших процесуальних галузей (кримінального процесуального та цивільного процесуального) права. Норми зазначених га­лузей завжди спрямовані на врегулювання суперечки про право і тісно пов'язані із застосуванням заходів державного примусу. На відміну від них, переважна більшість норм адмініс­тративного процесуального права покликана забезпечувати реалізацію «неконфліктних» (позитивних) правовідносин, що складаються в ході виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади.

7. Широта кола суб'єктів застосування адміністративно- процесуальних норм. Коло суб'єктів застосування норм кри­мінального процесуального та цивільного процесуального права є порівняно вузьким (суди, органи попереднього слід­ства, дізнання, прокуратури та деякі інші органи (їхні посадо­ві особи) та чітко визначено законодавцем. Адміністративно- процесуальні норми, навпаки, застосовуються практично всім масивом виконавчо-розпорядчих органів - від керівників під­розділів державних підприємств до Президента України.

Таким чином, узагальнюючи наведене, на основі вказаних властивостей та особливостей адміністративно-процесуальну норму можна дефініювати як встановлене та санкціоноване державою формально визначене загальнообов'язкове прави­ло поведінки, гарантоване системою заходів державного впли­ву, яке виступає регулятором адміністративно-процесуальних відносин щодо визнання, реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також інтересів дер­жави в публічній сфері, розгляду і вирішення адміністратив­них справ.

Вивчаючи структурну побудову адміністративно-проце­суальної норми, варто акцентувати увагу на тому, що як і нор­ми багатьох інших галузей права, правові норми в адмініс­тративному процесі є досить складними за своєю будовою і їм притаманна власна структура.

Структура адміністративно-процесуальної норми - це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих та взаємозалежних елементів.

З теорії права нам відома «класична» модель побудо­ви будь-якої правової норми, що передбачає наявність трьох взаємопов’язаних елементів - гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза - це частина адміністративно-процесуальної нор­ми, в якій визначаються фактичні умови, за яких настає чин­ність усієї норми права, норма застосовується та повинна ви­конуватись. Остання вступає у дію в єдино можливому ви­падку, прямо вказаному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб’єкта правозастосовної діяль­ності - воно однозначно вирішено законодавцем. Гіпотеза від­повідає на запитання: коли? де? в якому разі? за якої умови?^[47].

Відповідно до ступеня визначеності виражених у ній об­ставин, гіпотеза може бути абсолютно визначеною та віднос­но визначеною.

Абсолютно визначена гіпотеза чітко формулює сферу за­стосування адміністративно-процесуальної норми, що ви­ключає можливість суб’єкта правозастосовної діяльності при­ймати те або інше рішення з урахуванням умов та особливос­тей - воно однозначно вирішено законодавцем. Тобто норма вступає в дію у випадку, прямо зазначеному в гіпотезі, іншого законодавець не надає.

Відносно визначена гіпотеза містить елементи адмініс­тративного процесуального розсуду, певні вказівки, що нада­ють правозастосувачу право самостійно вирішувати питання про можливість її застосування, тобто наявні підстави вступу норми в дію. Зазвичай такі гіпотези формуються за допомогою семантичних конструкцій: «за необхідності», «у разі потреби», «у випадку, коли є підстави вважати», «з урахуванням обста­вин», «з власної ініціативи» тощо^[48].

Зважаючи на кількість діючих умов гіпотез як структур­них частин адміністративно-процесуальних норм, їх доцільно поділити на прості та складні.

У простій гіпотезі вказується тільки одна умова реалізації норми адміністративно-процесуального права.

Складні гіпотези містять одразу кілька обставин, які передбачають «задіяння» адміністративно-процесуальної норми. Серед них виокремлюються альтернативні та комп­лексні гіпотези.

В альтернативній гіпотезі кожної окремої обставини з кількох наявних є достатньо для вступу норми у дію.

Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночас­не настання яких призводить до виникнення відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окремо, є недостатньою для активації адмініс­тративно-процесуальної норми.

Скажімо, згідно зі ст. 8 Закону України «Про звернення громадян», не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті.

Як бачимо, гіпотеза заданої норми включає аж п'ять обов'язкових обставин:

1) повторність звернень;

2) факт вирішення першого звернення по суті;

3) в обох зверненнях фігурують одні й ті ж питання;

4) адресат обох звернень є незмінним;

5) обидва звернення належать одному авторові.

Тимчасом варто зазначити, що в науці адміністративного процесу найчастіше можна бачити прості гіпотези.

Диспозиція - елемент адміністративно-процесуальної норми, що саме і встановлює правило поведінки, за яким учас­ники адміністративно-процесуальних правовідносин мають діяти у разі настання умов, що зазначені у гіпотезі.

Типовою ознакою диспозиції є, з одного боку, її імпе­ративність, тобто неможливість змінити правило поведін­ки, що встановлено законодавцем, з іншого боку, частина адміністративно-процесуальних норм має дозвільну диспо­зицію, тобто коли законодавець дозволяє окремим учасникам відносин самостійно визначити свою поведінку.

Залежно від ступеня конкретизації закріплюваного пра­вила поведінки, диспозиції норм адміністративно-проце­суального права класифікуються на прямі, альтернативні та бланкетні.

Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино можливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є най­більш простою у розумінні та застосуванні, оскільки абсолют­но точно і ясно визначає необхідну поведінку суб'єктів право­відносин, не припускаючи жодних її альтернатив. Так, у ч. 2 ст. 9 КАСУ однозначно вказується: суд розглядає адміністра­тивні справи не інакше як за позовною заявою, поданою від­повідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Згідно з ч. 13 ст. 10 цього ж Кодексу, Суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне фіксування його перебігу за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу.

Альтернативна (відносно визначена) диспозиція закріп­лює кілька варіантів можливої поведінки. В разі виникнення обставин, передбачених гіпотезою, учасник адміністративно- процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або навіть усіх цих варіантів одразу. Водно­час його поведінка не повинна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуальною нормою.

Приміром, у передбачених статтею 260 КУпАП випадках до особи можуть бути застосовані примусові заходи, спрямо­вані на забезпечення провадження у справах про адміністра­тивні правопорушення.

Застосовуючи цю норму, уповноважений суб'єкт особисто вирішує, який саме захід або заходи адміністративного приму­су мають бути вжиті до порушника і чи потрібно до них вдава­тися взагалі.

Бланкетна («відсилочна», або «відкрита») диспозиція міс­тить найзагальнішу характеристику правила поведінки, ніяк його не конкретизуючи. Роз'яснення щодо необхідного по­рядку дій слід шукати в інших нормах або нормативних актах, до яких вона відсилає.

Зазвичай нормотворець обмежується вказівкою на:

а) переадресацію суб'єкта правозастосування до інших положень цього ж таки нормативного акта;

б) назву відповідного нормативного акта;

в) тип нормативних актів, де слід шукати кореспондуючу юридичну норму;

г) суб'єкта видання нормативного акта (форма та поря­док повідомлення адміністратора або відповідного дозвільно­го органу про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законодавства встановлюються Кабінетом Міністрів України);

ґ) сферу дії відповідного нормативного акта (рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформляють­ся відповідно до вимог законодавства про мови (ст. 6 Закону України «Про звернення громадян»));

д) законодавство України взагалі (в установленому зако­нодавством порядку).

У всіх перелічених випадках завдання з відшукання необ­хідної норми покладається безпосередньо на суб'єкта право- застосовної діяльності.

Санкція - частина адміністративно-процесуальної нор­ми, в якій зазначаються заходи адміністративно-правового примусу в разі порушення диспозиції норми, а саме вказуєть­ся на несприятливі наслідки, що виникають у разі порушення її диспозиції.

Слід зазначити, що доволі незначний масив адміністра­тивно-процесуальних норм характеризується наявністю «власної» санкції.

Окрему санкцію норма адміністративно-процесуального права має лише тоді, коли нормотворець вважає за необхід­не підкреслити особливу важливість закріпленого в ній пра­вила поведінки для всебічного, неупередженого, об'єктивного, оперативного розгляду адміністративної справи.

Так, санкції норм, закріплених у гл. 9 КАСУ, передбачають можливість застосування до порушників правил адміністра­тивного судочинства певних примусових заходів:

- попередження, видалення зі залу судового засідання (за порушення порядку під час судового засідання та невико­нання розпоряджень головуючого);

- тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (за неподання без поважних причин витребуваних судом пись­мових або речових доказів);

- привід (у разі неявки за викликом суду осіб, явка яких є обов'язковою), штраф.

Інший перелік заходів процесуального примусу (адмі­ністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, ви­лучення речей і документів) містить санкція ст. 260 КУпАП. Умовами, за яких вона вступає в дію, є:

- неможливість в інший спосіб припинити адміністра­тивне правопорушення;

- потреба у встановленні особи порушника;

- неможливість скласти протокол про адміністративне правопорушення на місці, у випадках коли складення прото­колу є обов’язковим, та інші.

Отже, якщо постає нагальна потреба у забезпеченні пев­них процесуальних дій за допомогою заходів процесуально­го примусу, то останні формулюються у санкціях окремих адміністративно-процесуальних норм. При цьому санкція ви­конує функцію забезпечення нормального перебігу адмініс­тративного процесу і не має на меті притягнення порушника процесуальних правил до відповідальності.

За ступенем визначеності заходів процесуального приму­су санкції адміністративно-процесуальних норм поділяються на абсолютно визначені, відносно визначені та альтернативні.

Абсолютно визначена санкція чітко та однозначно фіксує захід негативного впливу на недобросовісного учасника ад­міністративно-процесуальних правовідносин.

Відносно визначена санкція, закріплюючи конкретний за­хід процесуального примусу, одночасно встановлює межі його застосування.

Альтернативна санкція містить перелік заходів реагування на порушення правил адміністративного процесу. Конкретний захід (заходи) обирає суб’єкт правозастосовної діяльності. При­кладом може слугувати вже згадувана нами стаття 260 КУпАП, котра передбачає можливість застосування до особи адмі­ністративного затримання, особистого огляду, огляду речей, вилучення речей і документів.

Кваліфікація адміністративно-правових норм для нау­ки адміністративного процесуального права має важливе значення.

Як зазначає О. О. Сидоренко, класифікація будь-яких юри­дичних норм сприяє теоретичному обґрунтуванню їхнього міс­ця та функцій у механізмі правового регулювання, допомагає визначити вірогідний ступінь ефективності правових припи­сів при їх реалізації і, як наслідок, розробити способи поліп­шення правотворчої та правозастосовної діяльності^[49].

В. Б. Авер'янов трактує класифікацію адміністративно- правових норм як розподіл їх на види (групи) залежно від об­раного критерію (ознаки)^[50].

Кількість критеріїв класифікації, відповідно і самих кла­сифікацій, є нескінченною, саме тому доречно дослідити лише ті з них, що застосовуються у багатьох інших галузях права. Правильне розподілення норм адміністративного процесу має досить важливу як теоретичну, так і практичну вагу для науки адміністративного процесуального права.

Воно надає можливість чіткіше відображати характер адміністративно-правового регулювання та обирати щонай- корисніші для певних об'єктів регулювання правові засоби.

З метою якомога повнішого осмислення закономірностей функціонування, принципів побудови та інших сутнісних ха­рактеристик адміністративно-процесуальних норм у теорії права формуються їх різноманітні класифікації. Число крите­ріїв таких класифікацій (а отже, і самих класифікацій) є прак­тично необмеженим, тому звернімося до найбільш значущих із них.

І. За обсягом предмета правового регулювання адмі­ністративно-процесуальні норми поділяються на:

- загальногалузеві (їхня дія поширюється на всю сферу адміністративно - процесуальних відносин);

- інституціональні (регламентують суспільні відносини в межах окремих інститутів адміністративного процесуаль­ного права):

- провадження за розглядом звернень громадян;

- адміністративно-позовного провадження;

- виконавчого провадження;

- провадження розгляду справ про адміністративні делікти;

- нормотворчого провадження;

- контрольного провадження;

- дозвільного провадження;

- реєстраційного провадження;

- провадження із застосування заходів заохочення та ін^[51].

2. За юридичним змістом С. Г. Стеценко та В. Б. Авер'янов (деякі автори називають цей критерій «за формою припису», «за формою вираження») виділяють такі види норм:

- зобов'язуючі (приписні) - містять у собі вимогу викона­ти певні дії, тобто містять юридичну вказівку діяти відповід­ним чином при настанні передбачених нормою умов;

- забороняючі (категоричні, імперативні) - містять у собі заборону в разі настання визначених нормою умов на вчинен­ня тих чи інших дій;

- уповноважуючі (дозволяючі, дозвільні, диспозитивні) - передбачають право суб'єкта адміністративно-процесуальних відносин самостійно вирішувати питання про здійснення від­повідних дій, тобто забезпечують можливість адресату дія­ти у рамках вимог заданої норми на власний розсуд, але з до­триманням правового режиму, що нормою встановлюється. Такі дозволи дають можливість вибору того чи іншого варіан­та дії у межах певного правового режиму, що створюється пев- ною нормою;

- стимулюючі (заохочувальні) - містять засоби матері­ального та морального впливу для забезпечення належної по­ведінки учасників адміністративно-процесуальних відносин, тобто домагаються відповідної поведінки суб'єкта за допомо­гою певних засобів заохочення;

- рекомендаційні - містять рекомендації, що не мають юридично обов'язкового характеру, а лише дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання покладе­них завдань. Особливість правової природи цих норм криєть­ся в тому, що рекомендації, передбачені цими нормами, не міс­тять прямих приписів^[52].

3. За юридичною силою можна виділити п'ять блоків адміністративно-процесуальних норм:

а) перший блок утворюють норми законодавчого рівня, котрі містяться в:

- міжнародних нормативно-правових актах, ратифіко­ваних Верховною Радою України;

- Конституції України;

- рішеннях Конституційного суду України;

- законах та кодексах України.

Цьому блоку підпорядковуються всі інші блоки адмініс­тративно-процесуальних норм. Зауважимо, що подальше роз­ташування цих блоків «по вертикалі» є умовним, оскільки кожен із них репрезентує відносно незалежний та не підпо­рядкований іншим нормативний комплекс;

б) до другого блоку відносять норми, відображені у нор­мативних актах Президента України як найвищої посадової особи, котра не належить до жодної з гілок державної влади;

в) норми третього блоку містяться в нормативних актах представницьких органів:

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- органів місцевого самоврядування різних рівнів, їх ви­конавчих органів та посадових осіб (в частині повноважень, делегованих їм органами державної влади);

г) норми четвертого блоку виражені у нормативних актах органів судової влади:

- Пленуму Верховного Суду України;

- Касаційного Адміністративного суду України;

ґ) до п'ятого блоку належать норми, закріплені у норма­тивних актах органів виконавчої влади:

- Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим;

- Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

- центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом);

- голів обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також керівників їхніх структурних підрозділів;

- керівників територіальних органів міністерств та ін­ших центральних органів виконавчої влади;

- керівників державних підприємств, установ та органі­зацій.

4. Залежно від підходу до поняття адміністративного про­цесу (вузька чи управлінська концепції розуміння адміністра­тивного процесу) виокремлюють:

- адміністративно-процедурні норми - забезпечують по­рядок реалізації норм у сфері публічного управління, внутріш- ньоорганізаційної та контрольної діяльності;

- адміністративно-юрисдикційні норми - забезпечують порядок реалізації норм щодо розгляду справ про адміністра­тивні правопорушення та в адміністративному судочинстві.

5. За сферою соціальних відносин, у якій вони діють, виді­ляються адміністративно-процесуальні норми, що регулюють адміністративно-процесуальні відносини у сфері:

- економіки та її основних галузях (промисловість, будів­ництво, сільське господарство, транспортна галузь тощо);

- соціально-культурній (освіта, наука, охорона здоров'я);

- органів внутрішніх справ тощо.

6. За дією в часі розрізняють такі види адміністративно- процесуальних норм:

- постійні (з невизначеною тривалістю дії). «Постійний» характер дії має переважна більшість норм адміністративного процесуального права;

- тимчасові (із заздалегідь визначеною тривалістю дії).

7. За дією в просторі адміністративно-процесуальні нор­ми бувають:

- загальнодержавні (наприклад, норми КАСУ КУпАП);

- регіональні;

- місцеві;

- локальні.

Класифікуються норми адміністративного процесуально­го права й за багатьма іншими критеріями:

- за способом викладення змісту норми (визначені та бланкетні);

- за способом творення (встановлені або санкціоновані державою);

- за суб'єктами видання;

- за колом адресатів тощо.

Вивчення питання реалізації права та його форм дає мож­ливість не тільки усвідомити дієвість норм права в соціальному середовищі, а й визначити на тому чи іншому етапі проблеми їх класифікації у системі регулювання суспільних відносин.

Зокрема, М. С. Кельман та О. Г. Мурашин виокремлюють такі критерії класифікації форм реалізації права: за кіль­кісним складом (індивідуальну і колективну); за характе­ром дій суб'єктів (дотримання, виконання, використання і застосування)^[53].

Ю. П. Пацурківський вказує, що здебільшого правові нор­ми реалізуються в межах правовідносин, у яких учасники цих відносин виступають носіями суб'єктивних прав та юридич­них обов'язків один щодо одного. Реалізація норм права зу­мовлює виникнення, зміну або припинення правовідносин^[54].

О. В. Легка зосереджує увагу на тому, що реалізація пра­ва - це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права, спрямована на виконання, дотримання, застосування право­вих норм та досягнення бажаного особистого чи соціального результату^[55].

О. Ф. Скакун під реалізацією норм права розуміє втілен­ня розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, у їхній практичній діяльності, стверджуючи, що її можна розглядати і як процес, і як кінцевий результат^[56].

Що стосується реалізації адміністративно-процесуальних норм, то під цим поняттям слід розуміти практичне втілення в адміністративно-процесуальній діяльності суб'єктів правовід­носин встановлених правил поведінки щодо виконання юри­дичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотри­мання заборон в адміністративному процесі.

Практичне втілення приписів адміністративно-проце­суальних норм становить суть адміністративного процесу, є його змістовим наповненням та об’єктивним вираженням. Адміністративний процес і реалізація адміністративно-проце­суальних норм - взаємопов’язані явища, які доповнюють одне одного.

Реалізація адміністративно-процесуальних норм здій­снюється за встановленою класичною чотирьохелемент- ною класифікацією: застосування, виконання, використання та дотримання.

З-поміж форм реалізації норм адміністративного проце­суального права важливе місце посідає застосування - вирі­шення суб’єктом адміністративної юрисдикції конкретних пи­тань, що виникають у ході адміністративного процесу, шляхом прийняття обов’язкових до виконання нормативно-правових актів юридично-владних рішень (актів).

Ця форма правореалізації характеризується наявністю низки специфічних рис:

- суб’єктами її втілення виступають уповноважені органи (посадові особи) публічної влади;

- наслідком її реалізації є встановлений індивідуально- конкретний акт;

- має державно-вольовий (імперативний) характер, який забезпечується примусом держави і є обов’язковим для виконання.

Всі учасники адміністративного процесу наділені юридич­ними правами та обов’язками, які реалізують їх, крім форми за­стосування, шляхом виконання, дотримання та використання.

Вказані форми правореалізації на відміну від застосуван­ня, носять диспозитивний характер реалізації, здійснюють­ся переважно суб’єктами, не наділеними владними повнова­женнями, і спрямовуються на досягнення в адміністративно­му процесі локального процесуального результату.

Виконання - це активна поведінка суб’єкта правовідносин щодо втілення у життя приписів зобов’язуючих норм адмініс­тративного процесуального права.

Реалізація заданої форми встановлює обов’язок для учас­ників адміністративного процесу:

- свідку з’являтися на виклик уповноваженого суб’єкта адміністративної юрисдикції і давати детальні й правдиві пояснення про відомі йому обставини справи;

- особі в разі отримання повістки-виклику до адміністра­тивного суду замість адресата повідомити про неї адресата;

- особі, за якою встановлено адміністративний нагляд, прибути у визначений установою виконання покарань тер­мін в обране нею місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ тощо.

Дотримання - це форма правореалізації, що полягає в утриманні від вчинення дій, заборонених нормами адмініс­тративного процесуального права.

Шляхом дотримання реалізуються заборони щодо:

- подання звернення, що містять наклеп і образи, дискре­дитацію органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб;

- порушення порядку під час засідання адміністратив­ного суду;

- користування та розпорядження товарами і транспорт­ними засобами, митне оформлення яких не закінчено;

- ухилення від виконання постанов про накладення адмі­ністративних стягнень і т. ін.

Використання - поведінка суб'єкта адміністративно-про­цесуальних правовідносин, спрямована на реалізацію наданих йому процесуальних прав.

Використання є формою реалізації уповноважуючих та дозволяючих норм адміністративно-процесуального права. Вона характеризується як активною, так і пасивною поведін­кою суб'єкта; головною особливістю використання є диспози- тивність, яка виражається свободою дій суб'єкта у вирішенні ним нормативного припису.

Форми використання реалізуються адміністративно- процесуальними нормами, які закріплюють право особи на:

- оскарження процесуальних рішень та дій суб'єктів адмі­ністративної юрисдикції;

- отримання юридичної допомоги;

- подання доказів у справі;

- участь в адміністративному процесі національною мовою;

- ознайомлення з матеріалами справи та ін.

2.