§ 2. Сфери застосування генетично модифікованих організмів і потенційні ризики, пов'язані з їх використанням

Правове регулювання поводження з генетично-зміненими організмами. В умовах прискореного розвитку науки і техніки у сві­ті з’явилися нові нетрадиційні генно-інженерні технології. У резуль­таті застосування цих технологій виникають живі організми, генетич­но відмінні від вже існуючих у природі аналогів.

Незважаючи на стрімкий розвиток генної інженерії, вона є ще відносно молодою галуззю. Разом з тим результати її досягнень є не лише предметом суто наукових інтересів, а й темою гострих дискусій фахівців різних спеціальностей, широких кіл громадськості, міжна­родних організацій, законодавців різних країн. У науковій літературі це пояснюється тим, що досягнення генної інженерії передусім несуть людству порятунок від небезпечних хвороб, загрози голоду та хро­нічного недоїдання, бо дають змогу швидко й у величезних обсягах отримати антивірусні препарати, вакцини, а також оптимізувати й ін­тенсифікувати сільськогосподарське виробництво. Методами генної інженерії отримано низку корисних для людини препаратів, зокрема інсулін, потрібний для лікування діабету, а також противірусний пре­парат інтерферон. Окрім того, створено вакцини, що нині досліджу­ються як засіб проти вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та багато інших ефективних медичних препаратів [55].

До перспективних напрямів застосування генної інженерії в ме­дицині відносять і генну терапію, яка успішно застосовується для боротьби зі спадковими захворюваннями імунної системи.

Але неконтрольоване переміщення продуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх у найрізноманітніших сферах люд­ського життя сприймається досить неоднозначно як вченими, так і широкою громадськістю. Зумовлено це різними причинами, пере­дусім відсутністю науково доведеного факту безпечності застосуван­ня генетично модифікованих організмів для людини та довкілля. Тобто використання досягнень генної інженерії, з одного боку, дає людині значні можливості як у науково-дослідній, так і у прикладній сферах, з другого — пов’язане з певним ризиком, а саме: впроваджен­ня згаданих методів створює реальну загрозу знищення екосистем, руйнування людського генофонду планети, появи нової небезпечної бактеріологічної зброї, за допомогою якої можуть поширюватися не­безпечні для життя людини або тварин віруси, перетворення грипу чи пневмонії на невиліковні хвороби [55].

Свого часу занепокоєння непередбачуваними та небезпечними для людини й усього живого на планеті наслідками застосування методів генної інженерії висловив провідний американський учений, професор молекулярної біології Джон Фейган [55]. Зокрема, вчений звертає увагу на відсутність реальних прогнозів щодо наслідків вжив­ления генів у чужий організм у відкритій системі. Такі операції, на думку Фейгана, можуть стати причиною мутацій, унаслідок яких пригнічується діяльність природних генів організму. Можуть мати місце і неочікувані побічні ефекти перенесення генів: харчові про­дукти, що містять ГМО, можуть містити токсини та алергени. Фейган наводив численні приклади, коли вживання трансгенної продукції спричиняло захворювання й навіть загибель людей.

Після проведених дослідів Фейган дійшов висновку про необхід­ність заборони застосування методів генної інженерії та використан­ня генетично модифікованих організмів і в сільському господарстві, і в будь-якій іншій галузі, де є ризик вивільнення ГМО в природні екосистеми.

Разом з тим сьогодні генетична інженерія досягла такого високого технічного рівня розвитку, коли вона стає реальною продуктивною силою. Біотехнологія й генетична інженерія набувають все більшого значення на світовому ринку. Досить широке застосування досягнень генетичної інженерії має місце у текстильній промисловості.

Щодо використання трансгенів у харчовій промисловості, то між провідними науковцями тривають істотні суперечки навколо широ­кого вжитку харчової продукції із ГМ-компонентами. Деякі вчені вважають беззастережне введення ГМ-продуктів порушенням прав людини, проведенням над нею експериментів. З етичного погляду це пов’язано з прогнозуванням можливих, але ще недостатньо дослідже­них наслідків поширення ГМО і неконтрольованого вживання ГМ- продуктів. Так зване генетичне забруднення біосферного генофонду відбувається на тлі втрати біологічного та генетичного різноманіття багатьма наземними та водними екосистемами, що зазначається у до­кументах низки конвенцій, до яких приєднується все більше країн.

Разом з тим, незважаючи на відсутність однозначного підходу до зазначеної проблеми, у ряді країн нові ГМО уже використовуються для потреб сільського господарства, харчової промисловості, меди­цини тощо.

Наприкінці XX ст. площі посівів трансгенних рослин були знач­ними, а на початку XXI ст. вже сотні гектарів засіяно модифіковани­ми сортами. Це переважно соя, ріпак, соняшник, кукурудза. З 1 млн га сої, яка вирощується в Україні, трансгенної — 70 %. Це багато, але це не рекорд: у США на трансгенну сою доводиться 80 % посівів, в Аргентині — майже 100 %. У Росії дозволено для використання декілька видів генно-модифікованих продуктів: 3 сорти сої, 5 — ку­курудзи, 2 — цукрового буряку і картоплі, по одному — рису і буря­ку [6].

Таким чином, з одного боку, досягнення в галузі біотехнології відкривають широкі перспективи і знаходять своє застосування сьо­годні в медицині, виробництві фармацевтичних препаратів, сільсько­му господарстві, харчовій промисловості, зберіганні продуктів, запо­біганні захворюваності тварин, переробці сміття, біологічному від­новленні або очищенні довкілля тощо. З другого боку, відсутність науково доведеного факту безпечності застосування генетично модифікованих організмів для людини та довкілля, тобто використан­ня досягнень генної інженерії, створює певний ризик. Поштовхом для створення генно-модифікованих організмів була мета — зупинити голод, що переслідує до мільярда населення планети. Нині виникла інша проблема: науковці не можуть спрогнозувати, якими будуть на­слідки такого втручання з точки зору біологічної єдності світу та життєдіяльності організмів, у тому числі й людей. Екологи перекона­ні: оцінити вплив генетичного забруднення за короткий час дуже важко, а ризики, пов’язані з ним, починають виявлятись поступово.

Сьогодні технологія створення ГМО настільки недосконала, що може бути основним джерелом біологічних і екологічних ризиків для людини і навколишнього середовища.

Наприклад, у результаті схрещування трансгенних рослин із ди­кими можуть з’явитися стійкі до гербіцидів і пестицидів бур’яни, боротися з якими буде дуже важко.

ГМ-культури можуть бути отруйними не лише для «своїх» шкід­ників, а й для інших комах. Потрапляючи в ґрунт, токсини ГМ-рослин можуть порушити його природну родючість, вважають екологи, а вжи­вання в їжу ГМ-продуктів із геномаркером, яким зазвичай є геном стійкості до антибіотика, може знизити ефективність антибіотиків у боротьбі з хворобами.

Використання таких генів може також призвести до того, що хвороботворні бактерії самі набудуть стійкості до антибіотиків.

Маніпуляції з генами здатні збільшувати вміст природних токси­нів рослин у їжі або створювати нові токсини. В їстівних ГМ-сортах можуть накопичуватися гербіциди та їхні метаболіти. Існує ймовір­ність перенесення трансгенних конструкцій у геном бактерій, що живуть у кишечнику людини [6]. У зв’язку із цим виникає потреба у формуванні багаторівневої системи надійного захисту людини, окремих екосистем та біосфери в цілому від можливого негативного впливу продуктів генної інженерії, тобто гарантій забезпечення біо- безпеки. Однією із складових цього процесу є розробка та втілення у життя відповідних положень законодавства, спрямованих на врегу­лювання генетично-інженерної діяльності та дотримання вимог біо- безпеки, а також вироблення реального та ефективного механізму його застосування. Формування такого законодавства повинне здій­снюватись з урахуванням відповідних теоретичних напрацювань та узагальнень, зокрема щодо самого поняття «біобезпека», засобів її забезпечення тощо.

Отже, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, ви­користання у виробництві новітніх технологій, поява на споживчому ринку відповідної продукції обумовлюють виникнення та розвиток нових видів суспільних відносин, які потребують певного правового регулювання.

Метою правового регулювання суспільних відносин у сфері генетично-інженерної діяльності є забезпечення збереження біоло­гічного різноманіття, захист довкілля та людини від можливих небез­печних наслідків неконтрольованого використання генетично моди­фікованих організмів шляхом належного впорядкування зазначеної діяльності. При цьому необхідно виділяти та враховувати особливос­ті розвитку і функціонування даної галузі.

Прийнято вважати, що механізм забезпечення екологічної без­пеки включає відповідні групи правових засобів: регулятивно- стимулюючі, організаційно-превентивні, розпорядчо-виконавчі, охоронно-відновлювальні та забезпечувальні [2]. Оскільки біологічна безпека є складовою екологічної безпеки, то така класифікація право­вих засобів може бути застосована і для забезпечення біологічної безпеки у сфері генетично-інженерної діяльності.

При цьому правове регулювання відносин у сфері поводження з генетично модифікованими організмами можливе лише при комп­лексному використанні зазначених правових засобів.

Регулятивно-стимулюючі правові засоби. Перша група правових засобів об’єднує нормативно-правові приписи, якими закріплюються завдання та коло повноважень відповідних державних органів, які визначені законом як спеціально уповноважені у сфері регулювання здійснення генетично-інженерної діяльності.

До організаційно-превентивної групи правових засобів належать нормативно-правові приписи, спрямовані на впорядкування діяль­ності у сфері поводження з ГМО, з метою забезпечення безпеки такої діяльності, а отже, захисту здоров’я людини й охорони навколишньо­го природного середовища.

Заходи організаційного характеру включають порядок здійснення державної реєстрації генетично модифікованих компонентів, які пла­нується використовувати на території України; ліцензування діяльнос­ті; пов’язаної із випробуванням, використанням, виробництвом, пере­робкою, реалізацією та видаленням генетично модифікованих організ­мів і продуктів, отриманих на їх основі; сертифікації продукції, яка вироблена з ГМО чи містить у своєму складі ГМ-складники, тощо.

Превентивні заходи передбачають сукупність юридично значимих дій, спрямованих на впорядкування процесу здійснення генетично- інженерної діяльності, виявлення та попередження небезпечних для навколишнього природного середовища та здоров’я людини факторів при її вчиненні, а також застосування усіх можливих засобів з метою попередження виникнення небезпеки для довкілля, а також життя та здоров’я людини. Такі заходи передбачають встановлення порядку оцінки та управління ризиком.

Оцінка ризику передбачає аналіз походження (виникнення) та масштабів ризику в конкретній ситуації, визначення критеріїв мож­ливого негативного впливу ГМО на довкілля та здоров’я людини, що здійснюється на основі наявних наукових знань у даній сфері.

Управління ризиком передбачає процес розробки і прийняття рі­шень, спрямованих на здійснення відповідних заходів з метою забез­печення мінімально можливого ризику при використанні генетично модифікованих організмів.

Слід зазначити, що нині вже напрацьовані певні підходи до розу­міння того, в чому може полягати ризик від використання трансгенних організмів. Так, вчені виділяють можливі фактори ризику за об ’єктами впливу: 1) загальнобіологічні; 2) вплив на здоров’я людини; 3) за­бруднення навколишнього природного середовища [10].

Зазначені фактори ризику розглядались на четвертій Конференції Сторін Конвенції про біологічне різноманіття (Братислава, Словач­чина, 4-15 травня 1998 р.) у ході переговорів щодо прийняття Про­токолу з біобезпеки. Було визнано необхідність більш чітко сформу­лювати критерії оцінки ризику у разі вивільнення ГМО у довкілля та впливу ГМО на збереження генетичного різноманіття.

Ця група заходів повинна передбачати затвердження переліку об’єктів, що здійснюють свою діяльність у межах біотехнологічної галузі та негативно впливають чи можуть впливати на навколишнє природне середовище, а отже, можуть бути (або є) екологічно небез­печними. Створення такого переліку можливе шляхом проведення обов’язкової державної реєстрації відповідних об’єктів. Так, до них можуть бути віднесені наукові та дослідні центри, де проводяться вивчення та дослідження генетично змінених організмів у закритих системах, а також продукції з їх вмістом; об’єкти, у межах яких про­водяться польові випробування; виробництва, на яких здійснюються використання та переробка продукції, що містить ГМ-компоненти, тощо.

У межах цієї групи має місце обов’язкова державна екологічна експертиза ГМО, призначених для вивільнення у довкілля, у тому числі для проведення відкритих випробувань, вирощування у комер­ційних цілях тощо. Відсутність позитивного висновку державної екологічної експертизи є безумовною підставою відмови видачі до­зволу на використання генетично модифікованих організмів у від­критій системі.

Ефективними правовими засобами забезпечення біобезпеки ви­ступає екологічний контроль та проведення моніторингу ГМО.

У цій сфері доцільно комплексно застосовувати різні види еколо­гічного контролю: державний; виробничий; громадський.

Проведення екологічного моніторингу ГМО є одним із ефективних правових засобів забезпечення біобезпеки. Зокрема, спостереження за генетично модифікованими організмами і після отримання дозволу на їх використання у відкритих системах дозволить своєчасно вияви­ти можливі несприятливі для людини та довкілля наслідки такої ді­яльності.

Важлива роль у цій групі належить також такому правовому за­собу, як інформування громадськості щодо питань, пов’язаних із використанням генетично модифікованих організмів. Населення по­винно мати реальний доступ до отримання інформації про ГМО та продукцію, вироблену на їх основі, про можливий їх вплив на здоров’я людини, навколишнє природне середовище. Зокрема, доступними повинні бути відомості про: дозволи, видані на вивільнення ГМО у довкілля, розміщення відповідної продукції на ринку; сфери та спо­соби використання трансгенних організмів; дані моніторингу гене­тично модифікованих організмів, дозволених для використання у від­критих системах та розміщення на ринку чи заборонених тощо.

Група розпорядчо-виконавчих засобів полягає у чіткому визна­ченні компетенції спеціально уповноважених органів влади та управ­ління у сфері забезпечення належного правового регулювання здій­снення генетично-інженерної діяльності.

Ще однією групою правових засобів є охоронно-відновлювальні, під якими прийнято розуміти комплекс організаційно-юридичних засобів, спрямованих на локалізацію проявів екологічної небезпеки, визначен­ня правового режиму територій відповідно до рівня екологічного ри­зику та встановлення статусу осіб, які потерпіли від наслідків еколо­гічної небезпеки [2]. Ці правові засоби, як правило, спрямовуються на визначення рівня біологічної небезпеки, виявлення факторів ризику, пов’язаних із застосуванням генетично модифікованих організмів, оцінку наслідків прояву та дії небезпечних факторів.

До забезпечувальної групи правових засобів можна віднести пра­вові приписи щодо попередження різного роду порушень законодав­ства у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності та притяг­нення винних бо відповідальності. Такими засобами є обмеження, зупинення та припинення екологічно небезпечної діяльності у разі порушення встановлених вимог у сфері забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності, а також притягнення винних осіб до відповідальності.

Таким чином, забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично- інженерної діяльності потребує: належної законодавчої регламентації, чіткого визначення уповноважених органів управління у даній сфері та їх компетенції і застосування відповідно згрупованої системи пра­вових засобів.

Україна сьогодні перебуває на етапі формування системи нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання відносин у сфері поводження з генетично модифікованими організмами. Пер­ший етап формування української системи біологічної безпеки, який стосувався виключно генетично модифікованих рослин, започаткова­ний у 1998 р. Саме в цьому році було прийнято перший документ, яким хоча б частково здійснювалося регулювання окремих видів ді­яльності щодо генетично модифікованих рослин. Таким документом, який нині вже втратив чинність, стала Постанова Уряду України «Про Тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні».

14 грудня 2001 р. Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова «Про утворення Міжвідомчої ради з питань новітніх біо-

технологій» (втратила чинність), норми якої стосувалися суто біо- технологічної галузі, та якою затверджувалось Положення про Між­відомчу раду з питань новітніх біотехнологій. Основними завданнями цієї Міжвідомчої ради було вироблення пропозицій щодо формуван­ня державної політики та механізмів її реалізації у галузі сучасних біотехнологій, а також сприяння залученню міжнародної технічної та фінансової допомоги для біотехнологічного комплексу. Однак ця постанова мала декларативний характер і не сприяла покращенню правового регулювання відносин у сфері поводження з генетично модифікованими організмами.

Тривалий час Україна не мала правового акта, норми якого забез­печували би системний підхід до врегулювання відносин у генетично- інженерній сфері. Положення про біотехнології були розпорошені по різних законах (наприклад, закони України «Про безпечність та якість харчових продуктів» [20], «Про захист прав споживачів» [37] та ін.). Так, ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», а також ст. 38 Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів» закріплюють право споживачів на інформацію про товари, зокрема, до такої інформації належить обов’язкова позначка про наявність або відсутність у складі продуктів харчування генетично модифікованих компонентів. Але ці положення щодо маркування не визначають по­рогові рівні, і тому їх важко впроваджувати та застосовувати для врегулювання відповідних відносин.

Певну роль у регулюванні забезпечення біологічної безпеки відіграє Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» [39], норми якого спрямовані на захист життя й здоров’я людей, а також довкілля від можливого негативного впливу об’єктів підвищеної небезпеки. Право­ві приписи та положення цього Закону встановлюють можливість за певних умов застосовувати їх для регулювання відносин у генетично- інженерній сфері. Поняття об’єкта підвищеної небезпеки пов’язується з використанням небезпечних речовин, серед яких виділяються також біологічні агенти та речовини біологічного походження, у тому числі біотехнологічні препарати. Об’єкти, на яких можуть використовуватись або виготовлятись, перероблятись, зберігатись чи транспортуватись такі небезпечні речовини, біологічні препарати, а також інші об’єкти, що за певних обставин можуть створити реальну загрозу, вважаються потенційно небезпечними об’єктами. Для таких об’єктів обов’язковою є наявність так званої декларації безпеки, тобто документа, який ви­значає перелік заходів, що повинні вживатись суб’єктом господарської діяльності з метою попередження виникнення небезпеки.

Окремі положення, які можуть бути застосовані для врегулюван­ня відносин з метою забезпечення біологічної безпеки, містяться в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [26]. Зокрема, у ст. 1 серед факторів сере­довища життєдіяльності виділяються і біологічні, до яких віднесено вірусні, прінні, бактеріальні, паразитарні, генетично модифіковані організми, продукти біотехнології. Виділення генетично модифіко­ваних організмів як одного з факторів середовища життєдіяльності фактично вказує на те, що на ці організми поширюється дія зазна­ченого Закону з метою забезпечення санітарно-епідемічного благо­получчя в цілому. Крім того, оскільки генетично модифіковані організ­ми широко застосовуються в харчовій промисловості, то положення ст. 17 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яка регламентує вимоги до продовольчої сировини та харчових продуктів, безпосередньо спрямовані на вре­гулювання відповідних відносин. Так, ч. 3 ст. 17 вказує, що розробка та виробництво нових харчових продуктів, впровадження нових тех­нологічних процесів їх виробництва та обробки можливі лише при наявності дозволу державного санітарного лікаря. Позитивний ви­сновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи є підставою для видачі такого дозволу.

У розвиток Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» наказом Міністерства охоро­ни здоров’я України № 204 від 9 липня 1997 р. були затверджені Методичні вказівки «Медико-біологічна оцінка нетрадиційної про­довольчої сировини і нових харчових продуктів» [28]. У частині «А» Методичних вказівок до нетрадиційної продовольчої сировини та нових харчових продуктів серед інших віднесено також продукти харчування, одержані з використанням нових технологічних процесів, зокрема біотехнології. Відповідно до Методичних вказівок визнача­ється харчова цінність та безпека нетрадиційної продовольчої сиро­вини та нових продуктів харчування вітчизняного та імпортного по­ходження з метою запобігання негативному впливу такої продукції на здоров’я населення.

Правові приписи Закону України «Про тваринний світ» [48] ви­значають умови можливості виробництва різного роду продуктів за допомогою генної інженерії. Зокрема, ст. 51 Закону вказує, що ство­рення нових штамів мікроорганізмів, біологічно активних речовин, виведення генетично змінених організмів, виробництво інших про­дуктів біотехнології здійснюються лише на підставі позитивних ви­сновків державної екологічної експертизи. Без позитивних висновків екологічної експертизи використання зазначених організмів та речо­вин забороняється. Крім того, у ст. 53 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [41] зазначається, що їх ви­робництво і використання здійснюються лише після проведення комплексних досліджень їх впливу на здоров’я і навколишнє при­родне середовище за дозволом Міністерства охорони здоров’я Укра­їни і Міністерства екології і природних ресурсів України.

Наступним нормативно-правовим актом, який відіграє певну роль у врегулюванні відносин щодо поводження з генетично модифікованими організмами, є Положення про Державний департамент ветеринарної медицини України [19], відповідно до якого департамент наділений повноваженнями щодо організації перевірки ветеринарного стану про­дукції тваринного походження, кормів, кормових добавок, а також конт­ролю та нагляду стосовно продукції біотехнологічного походження.

Отже, врегулювання відносин у сфері забезпечення біологічної безпеки тривалий час мало недосконалий фрагментарний характер. До того ж при формуванні законодавчої бази у зазначеній сфері необ­хідним стало врахування певних факторів. По-перше, ефективність вирішення проблем екологічного характеру залежить не лише від певної країни, а й від злагодженої діяльності у цьому напрямі світо­вого співтовариства в цілому. Основою таких дій є міжнародно- правові договори, конвенції тощо. По-друге, діяльність у сфері забез­печення екологічної (а отже, і біологічної) безпеки в Україні має здійснюватись при врахуванні інтеграційних процесів, що відбува­ються в Європі.

Разом з тим навіть ратифікація Україною в 2002 р. Картахенсько- го протоколу про біологічну безпеку [13] не привела до належного розвитку системи регулювання біотехнологій.

30 травня 2007 р. був прийнятий Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» [24]. Цим Зако­ном вперше були визначені основні принципи державної політики у галузі генетично-інженерної діяльності та поводження з ГМО. Зо­крема, це:

- пріоритетність збереження здоров’я людини і охорони навко­лишнього природного середовища у порівнянні з отриманням еконо­мічних переваг від застосування ГМО;

- забезпечення заходів щодо дотримання біологічної і генетичної безпеки при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО в господарських цілях;

- контроль за ввезенням на митну територію України ГМО та продукції, отриманої з їх використанням, їх реєстрацією та обігом;

- загальнодоступність інформації про потенційні ризики від за­стосування ГМО, які передбачається використовувати у відкритій системі, та заходи щодо дотримання біологічної і генетичної безпеки;

- державна підтримка генетично-інженерних досліджень та на­укових і практичних розробок у галузі біологічної і генетичної без­пеки при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО в господарських цілях.

Законом України «Про державну систему біобезпеки при створен­ні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично моди­фікованих організмів» визначаються сфери діяльності, що підлягають регулюванню під час поводження з ГМО. Зокрема, це такі види ді­яльності: 1) генетична інженерія в закритому середовищі; 2) генетич­на інженерія у відкритому середовищі; 3) державна реєстрація ГМО і продуктів, що виробляються з використанням ГМО; 4) розповсю­дження ГМО і продуктів ГМО; 5) експорт, імпорт і транзит ГМО.

Для забезпечення правового регулювання суспільних відносин Закон застосовує цілий ряд правових засобів:

1) Законом запроваджується обов’язкова державна реєстрація ГМО і продуктів ГМО, у тому числі засобів захисту рослин, що ви­робляються із застосуванням ГМО, та генетично модифікованих різновидів культур та тваринних кормів (ст. 14);

2) Закон забороняє випуск ГМО в довкілля, а також виробництво, розповсюдження і імпорт ГМО і продуктів ГМО до державної ре­єстрації. При цьому передбачені два винятки: а) імпорт незареєстро- ваних ГМО і продуктів ГМО в цілях вивчення, дослідження і випро- бування (ст. 16) та б) випуск ГМО у довкілля з метою випробування (ст. 13);

3) обов’язкове отримання дозволу на: а) імпорт незареєстрованих продуктів ГМО в цілях вивчення, дослідження і випробування; б) імпорт продуктів ГМО в цілях вивчення і дослідження; в) транзит через Україну незареєстрованих ГМО; г) випуск ГМО у відкрите до­вкілля (ст. 19);

4) обов’язкове ліцензування діяльності з генетичної інженерії, що відбувається в закритому середовищі (ст. 12) і у відкритому середови­щі (ст. 7);

5) перевірки ГМО на предмет небезпеки для довкілля, які здійснює центральний виконавчий орган з питань довкілля і природних ресур­сів (ст. 9);

6) санітарні та епідеміологічні інспекції ГМО і продуктів ГМО має виконувати центральний виконавчий орган з питань охорони здоров’я (ст. 10);

7) моніторинг харчових продуктів ГМО та кормів з метою забез­печення використання виключно зареєстрованих джерел ГМО, який має здійснювати центральний виконавчий орган охорони здоров’я і центральний виконавчий орган сільськогосподарської політики (статті 10, 11);

8) можливість визначення зон, вільних від ГМО, а також запро­вадження обов’язкового вільного простору між полями зі звичайними і ГМО культурами при культивації (ст. 14);

9) обов’язкове інформування громадськості про використання ГМО (ст. 20);

10) можливість відмови в реєстрації ГМО або продукту ГМО компетентним органом, якщо існує достатньо достовірна наукова інформація про те, що їх використання може нести небезпеку для організму людини і довкілля (ст. 14).

Таким чином, закон запроваджує ряд важливих механізмів щодо поводження з ГМО в Україні. Деякі з них, такі як моніторинг про­дуктів ГМО, вперше запроваджуються в Україні, а інші, такі як ре­єстрація, донині застосовувалися тільки для біотехнологічних рослин. Моніторинг продуктів ГМО має особливе значення, бо він дозволяє контролювати продукти ГМО після їх розповсюдження. Крім того, закон визначає рамки для здійснення подальших заходів; передбачає ухвалення критеріїв безпеки при поводженні з ГМО, процедуру лі­цензування діяльності з генетичної інженерії в закритому і відкрито­му середовищі і процедуру видачі дозволів на транзит ГМО терито­рією України.

На виконання закону та з метою забезпечення правового регулю­вання суспільних відносин у сфері поводження з ГМО поступово вдосконалюється законодавча база. Так, з метою вдосконалення ре­гулювання суспільних відносин у сфері забезпечення екологічної безпеки Рада національної безпеки і оборони України 27 лютого 2009 р. приймає Рішення про біологічну безпеку України [46]. Цим рішенням передбачено здійснення системних заходів щодо ефективної органі­зації систем біобезпеки держави, протидії проявам біотероризму, захисту населення від неконтрольованого та протиправного розпо­всюдження генетично модифікованих організмів, збереження здо­рового та безпечного природного середовища.

У розвиток прийнятого Закону також було розроблено та затвер­джено: Порядок видачі дозволу на ввезення на митну територію України незареєстрованих генетично модифікованих організмів для науково-дослідних цілей або державних апробацій (випробувань) [30]; Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів джерел харчових продуктів, косметичних та лікарських засобів, які містять такі організми або отримані з їх використанням [32]; Порядок видачі дозволу на проведення державної апробації (випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій системі [31]; Тим­часові критерії безпеки поводження з генетично модифікованими організмами та провадження генетично-інженерної діяльності у за­мкненій системі [34]; Порядок проведення державної апробації (ви­пробування) генетично модифікованих організмів сортів сільськогос­подарських рослин у відкритій системі; а також Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів сільськогоспо­дарських рослин у відкритій системі [8]; Порядок етикетування хар­чових продуктів, які містять генетично модифіковані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг [33]. Так, відповід­но до останнього Порядку, етикетування харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми обсягом понад 0,9 % або вироблені із сільськогосподарської продукції, вміст генетично моди­фікованих організмів у якій становить понад 0,9 %, повинне прово­дитися їх виробником (постачальником) із зазначенням відповідної інформації. У переліку складників харчового продукту після найме­нування кожного з тих, що містять генетично модифіковані організми чи вироблені з їх використанням, у дужках виконується напис «(ге­нетично модифікований)», «(містить генетично модифікований орга­нізм») або «(вироблений з генетично модифікованого організму)» із зазначенням найменування організму або до кожного такого склад­ника робиться відповідна виноска. Харчові продукти, на яких не виконано відповідний напис згідно з Порядком, підлягають вилучен­ню з обігу.

Забезпечення виконання Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та викорис­танні генетично модифікованих організмів» покладено на центральні органи виконавчої влади у межах повноважень і в порядку, передба­ченому законодавством України, зокрема, на Кабінет Міністрів Укра­їни; центральний орган виконавчої влади з питань освіти і науки; центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів; центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я; центральний орган виконавчої влади з питань аграрної по­літики і продовольства. Разом з тим це більше недолік, ніж досягнен­ня. Мова йде про те, що Закон не передбачає створення єдиного контролюючого органу, який би взяв на себе відповідальність за без­печну розробку, випробування, транспортування і використання ГМО, а також забезпечив би прозорість і зміг запобігти виникненню про­галин у системі біологічної безпеки, які можуть з’явитись унаслідок розпорошення відповідальності. На сьогодні це лише перші кроки у напрямі формування механізмів реалізації норм Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організ­мів». Хоча деякі завдання, висунуті прийнятим Законом, на цей час виконані, інші — перебувають у процесі розробки. Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну систему біобезпеки при ство­ренні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» наказом Міністерства екології та при­родних ресурсів України від 07.02.2011 р. № 36 було затверджено Критерії оцінки ризику потенційного впливу генетично модифікова­них організмів на навколишнє природне середовище [27]. Метою затверджених критеріїв є визначення оцінки впливу на навколишнє природне середовище генетично модифікованих організмів та їх ме­таболітів з урахуванням впливу методів і засобів протягом всього виробничого циклу їх використання, можливості виникнення та ві­рогідних масштабів наслідків негативного впливу на довкілля при поводженні з ГМО у відкритій системі на підставі незалежних екс­периментальних досліджень і достовірних даних вивчення такого впливу для кожного конкретного ГМО, його передбачуваного вико­ристання та імовірного потенційного приймаючого середовища.

Водночас сьогодні необхідно затвердити також порядок здійснен­ня моніторингу продуктів ГМО, оскільки лише моніторинг продуктів ГМО дозволить контролювати продукти ГМО після їх розповсюджен­ня. Крім того, необхідно сформувати систему контролю за дотриман­ням правил безпеки при діяльності у сфері генетичної інженерії, яка має стати головним інструментом забезпечення біологічної безпеки при поводженні з ГМО.