§ 10. Міжнародні організації та їх органи, які впливають на міжнародно-правову охорону вод

Постановою КМ України затверджено Порядок участі централь­них органів виконавчої влади в діяльності міжнародних органі­зацій, членом яких є Україна^[159]. Відповідно до нього центральні органи виконавчої влади, включені до переліку центральних ор­ганів виконавчої влади, відповідальних за виконання зобов’язань, що випливають із членства України в міжнародних організаціях, беруть участь у діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна відповідно до укладених міжнародних договорів України, та відповідають за виконання зобов’язань, що виплива­ють із членства України в цих організаціях.

Згідно з Переліком (станом на 02.03.2010 р.), затвердженим за­значеною вище Постановою КМ України, центральні органи ви­конавчої влади співпрацюють з такими міжнародними організа­ціями та їх органами, які впливають на міжнародно-правову охорону навколишнього природного середовища та вод, зокрема:

1. Організацією Об’єднаних Націй (ООН)^[160] та її головними органами: Генеральна Асамблея та її органи, Рада Безпеки, Еконо­мічна і соціальна рада, Рада з опіки;

- органами, фондами, програмами ООН та їх головними орга­нами: Всесвітня продовольча програма; Глобальний екологічний фонд (ГЕФ); Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНеП); Програма розвитку ООН (ПРООН);

- функціональними комісіями і комітетами Економічної і со­ціальної ради (ЕКОСОР) та пов’язаними з нею органами: Комісія сталого розвитку;

- допоміжними органами Європейської економічної комісії (ЄЕК ООН): Комітет з екологічної політики.

2. Спеціалізованими установами ООН та іншими автономни­ми міжурядовими організаціями системи ООН: Всесвітня метео­рологічна організація (ВМО).

3. Міжнародними організаціями, що не входять до системи ООН: Асоціація національних картографо-геодезичних та кадас­трових служб європейських країн; Комісія зі збереження мор­ських живих ресурсів Антарктики (ККАМЛР); Міжнародна кар­тографічна організація.

3.1. Організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ) та її основні органи: Рада глав держав, Рада міністрів закордон­них справ, Рада національних координаторів, Рада постійних представників і Секретаріат. Галузеві робочі групи ГУАМ: Форум ОБСЄ з питань економіки та довкілля, координатор ОБСЄ з пи­тань економіки та довкілля; Організація Чорноморського еконо­мічного співробітництва (ОЧЕС).

3.2. Рада Європи (РЄ): Секретаріат Договору про Антарктику; Технічний комітет зі стандартизації географічної інформації; Український науково-технологічний центр; Центральноєвропей­ська ініціатива.

4. Конвенційними органами: Дунайська комісія (ДК); Змішана комісія із застосування Угоди про рибальство у водах Дунаю^{[161] [162]; Зустріч Сторін Конвенції про доступ до інформації, участь гро­мадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція); Зустріч Сторін Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Конвенція Еспоо); Комісія із захисту Чорного моря від забруднення Конвенції про захист Чорного мо­ря від забруднення; Конференція Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя (Рамсарська конвенція); Конференція Сторін Базельської конвенції з контролю за транскордонними пе­ревезеннями небезпечних відходів та їх видаленням; Міжнародна комісія із захисту річки Дунай; Міжнародний орган з морського дна; Нарада Сторін з виконання Конвенції про охорону та вико­ристання транскордонних водотоків та міжнародних озер; Нарада Сторін Угоди про збереження китоподібних Чорного моря, Середземного моря та прилеглої акваторії Атлантичного океану16.}

5. Міжнародними організаціями, у роботі яких Україна бере участь як спостерігач або асоційований член: Комісія з охорони мор­ського довкілля Балтики (Гелком); Міждержавна рада з геодезії, картографії та дистанційного зондування Землі країн-учасниць СНД.

Таким чином, можна відслідкувати і ті міжнародні норматив­но-правові акти, стороною яких є Україна.

Крім міжнародних договорів, рішень міжнародних організа­цій, декларацій та хартій в міжнародному праві охорони навко­лишнього природного середовища застосовуються також судові рішення (прецеденти). Рішення судів (міжнародних чи націона­льних) визнаються допоміжними джерелами міжнародного пра­ва. Зокрема, Міжнародний Суд ООН є органом, який розвиває джерела міжнародного права. Його рішення обов’язкові тільки для сторін спору і не обов’язкові для інших. І хоча Міжнародний Суд ООН не повинен вирішувати справу, спираючись на попере­днє рішення, все ж попередні рішення враховуються при вирі­шенні аналогічної справи^[163].

Як приклад можна згадати рішення від 3 лютого 2009 р., коли Міжнародний Суд ООН у Гаазі (Нідерланди) ухвалив рішення у справі «Румунія проти України»^[164], предметом якої була делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон Румунії та України. Відповідно до рішення Суду ООН під юрисдикцію Бухареста перейшло 79,34 % спірних територій у Чорному морі. За оцінками румунських експертів, там знаходиться близько 12 млн т нафти і 70 млрд кубометрів газу. Зокрема, за рішенням Суду у роз­порядження Румунії перейшло 90 % перспективного нафтогазонос­ного родовища на геологічній структурі «Олімпійська» (розміщена на відстані 40 км на південь від острова Зміїний)^[165].

Отже, на економіку нашої держави вже зараз впливають нас­лідки достатньо спірного рішення Міжнародного Суду ООН у цій справі. Однією з ймовірних причин, які призвели до загост­рення відносин між двома країнами щодо визначення статусу ос­трова Зміїний, була зміна його значення в акваторії Чорного мо­ря, пов’язана з винайденням у 1980-х роках на шельфі поблизу острова покладів нафти та природного газу. Після того як у 2001 р. компанією ДАТ «Чорноморнафтогаз» було підтверджено наявність запасів вуглеводнів за 40 км на південь від острова, з прогнозним об’ємом 10 млн т нафти та 10 млрд кубометрів газу, питання розмежування морських просторів у Чорному морі на­було особливого підтексту.

Острів Зміїний, загальною площею 20,5 га, розташований у межах територіальних вод України в 35 км на схід від дельти р. Дунай, у січні 2002 р. було включено до складу Кілійського району Одеської області, а 8 лютого 2007 р. населеному пункту на острові було присвоєно назву «селище Біле». З метою ство­рення належних умов для проживання людей і здійснення госпо­дарської та інших видів діяльності на острові Зміїний КМ Украї­ни було прийнято та забезпечено реалізацію відповідної Постанови КМ «Про затвердження Комплексної програми пода­льшого розвитку інфраструктури та провадження господарської діяльності на о. Зміїний і континентальному шельфі»^[166].

Природні характеристики Зміїного та заходи, вжиті з метою розвитку інфраструктури острова (наявність маячної та гідроме­теорологічної служб, поштового та банківського відділень, по­ртових споруд, інших господарських об’єктів), підтверджували, що він є островом в міжнародно-правовому розумінні цього по­няття і відповідно має право на власний континентальний шельф і виключну економічну зону.

Враховуючи міжнародну практику делімітації, позиція Украї­ни базувалася на необхідності врахування так званих релевант­ных обставин і застосування принципу справедливості. У зв’язку з цим наявність у спірній зоні делімітації острова Зміїний (який не перебуває в ізоляції від українського чорноморського узбе­режжя і становить невід’ємну складову берегової лінії) та пере­важаюча довжина узбережжя України в північно-західній аквато­рії Чорного моря (співвідношення протяжності берегової лінії України і Румунії становить, за різними підрахунками, від 5:1 до 3,5:1) були тими важливими обставинами, на які спиралась українська сторона при розгляді відповідної справи.

Відповідно до існуючої практики Рішення, оприлюднене Міжна­родним Судом ООН, носило компромісний характер. Однак, вихо­дячи з площі спірної зони делімітації, більше відповідало запитній позиції Румунії. Гаазький суд визначив, що під юрисдикцію румун­ської сторони має відійти територія континентального шельфу та виключної економічної зони площею 9700 км², що дорівнює 79,34 % від загальної площі 12 200 км², яка і становила спірну зону в справі Румунії проти України.

При цьому не було враховано переважну більшість аргументів як румунської, так і української сторін, а делімітацію було здійс­нено за принципом рівновіддаленості базових точок від узбе­режжя обох країн. Варто зазначити, що лінія розмежування, яку визначив Міжнародний Суд ООН, фактично відтворює лінію, яку СРСР ще в 1987 р. пропонував Румунії як делімітаційну.

Для представників України в Міжнародному Суді ООН залиши­лась незрозумілою причина неврахування ним жодної релевантної обставини. Зокрема, Гаазький суд підтвердив статус острова Зміїний, включивши зону у 12 морських миль (що становить 22, 224 км) на­вколо острова до української частини делімітаційної зони. Проте встановив, що він не може вважатися частиною узбережної лінії України при визначенні серединної лінії делімітації. Однак, за слова­ми керівника української делегації в суді - Уповноваженого України в Міжнародному Суді ООН, Надзвичайного та Повноважного Посла України, професора Володимира Василенка, Міжнародний Суд, «не визнав Зміїний як прибережний острів, оскільки той розташований далеко від узбережжя і його розміри є незначними. Це стало причи­ною того, що суд не вважав доцільним, щоб базові точки відліку для конструювання лінії делімітації були розташовані на острові».

Беручи до уваги, що острів Зміїний розташований за 20 мор­ських миль від узбережжя Румунії, врахування його при прове­денні серединної лінії могло спроектувати збільшення ділянки делімітації (в бік територіальних вод Румунії), яке було б непро­порційне його розмірам і значущості.

Рішення Міжнародного Суду ООН як головного судового ор­гану організації - є остаточним і не підлягає оскарженню. Воно також є обов’язковим для сторін, які беруть участь у судовому розгляді, а гарантом рішення виступає Рада Безпеки ООН.

Рішення Гаазького суду по цій справі було одноголосним, що є надзвичайно рідкісним явищем (за це рішення проголосували і обидва судді ad hoc^[167], призначені кожною зі сторін, в тому числі американський суддя Б.

Усе наведене свідчить про безперечну актуальність доктринального вивчення практики Суду ООН, а з огляду на багаторічну роботу цього Суду з територіальних спорів і юридичної природи його рішень^{[168] 8}.

Співпраця України з ЄС щодо охорони вод як трансграничного водного об’єкта триває і на підтвердження цього можна звернутися до звіту спільної робочої групи щодо реалізації Європейської полі­тики сусідства у 2010 р. про хід реалізації проекту в Україні на до­даток до Спільного повідомлення Комісії Європейському Парламе­нту, Раді Європи, Комітету з економічних та соціальних питань та Комітету регіонів - Новий відгук на Сусідство, що змінюється COM(2011)303^[169]. У ньому зазначено, що Україна внесла зміни у законодавство (Земельний та Водний кодекси) стосовно інтегрова­ного управління прибережними смугами. Україна приєдналась до Водної ініціативи ЄС шляхом проведення (наприклад) національного політичного діалогу. Україна також взяла участь у Міжнародній комісії із захисту р. Дунай та в Комісії із захисту Чорного моря від забруднення. Здійснювалось співробітництво та обмін інформацією між Європейською Комісією та Україною щодо багатосторонніх конвенцій, стратегії з питань охорони і захисту довкілля, управління водними ресурсами, бази даних про навколишнє середовище, охо­рони природи і т. ін.

Водна ініціатива ЄС викладена в Директиві 2000/60/ЄС Європейсь­кого Парламенту і Ради Європи «Про встановлення рамок діяльності Співтовариства в галузі водної політики»^[170] в редакції від 11.03.2008 р. та має розглядатися в Україні як акт acquis communautaire.

Так, наприклад, відповідно до Розпорядження КМ України «Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2011 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС»^[171] у п.17 передбачено підготовку проекту но­рмативно-правового акта про умови та вимоги стосовно реаліза­ції принципу басейнового управління, що вимагається відповідно до зазначеної вище Директиви про встановлення рамок діяль­ності Співтовариства у сфері водної політики.

Водна Рамкова Директива ЄС передбачає:

• комплексний підхід до захисту всіх вод - річок, озер, прибе­режних та підземних вод;

• ціль для забезпечення «доброго екологічного стану»^[172] всіх вод до 2015 року (цілеспрямований менеджмент);

• створення системи управління водами в межах річкових ба­сейнів, яка визнає, що водні системи не закінчуються в межах політичних кордонів;

• посилення та заохочення транскордонного співробітництва прибережних країн та всіх зацікавлених сторін (один річковий басейн - єдиний план управління);

• активну співпрацю всіх груп населення, неурядових органі­зацій та місцевих громад в управлінні водними ресурсами;

• забезпечення зниження та контроль забруднень, спричине­них шкідливим впливом промислової діяльності, веденням інтен­сивного сільського господарства;

• вимагає створення нової цінової політики щодо вартості вод­них ресурсів та стягнення штрафів за спричинення їх забруднен­ня за принципом «забруднювач платить»;

173

• удосконалення законодавства.

Загальна стратегія впровадження Директиви, розроблена ЄС, розрахована на участь всіх зацікавлених сторін. Водна Рамкова Директива ЄС надає країнам - членам ЄС, країнам-кандидатам, іншим європейським державам, що мають на меті приєднання до ЄС, можливість нової співпраці в процесі втілення положень Ди­рективи, для того, щоб майбутні покоління були забезпечені до­статньою кількістю чистої питної води^{[173] [174].}

Зробивши посилання на Водну Рамкову Директиву ЄС, слід також зазначити ті ключові сфери політики щодо водних ресур­сів, яка запроваджена у ЄС:

- законодавство, що гармонізує стандарти для питної води та інших принципових видів використання джерел води для всіх країн ЄС;

- контроль за видаленням небезпечних речовин у поверхневі чи підземні води;

- здійснення контролю за стандартами, які можна застосувати до обробки стічних вод;

- законодавство з розсіяних джерел забруднення в результаті сільськогосподарської діяльності;

- окреслення сприйнятливих областей, особливо тих, що схильні до ризику нейтронізації.

Важливими для водного законодавства ЄС є керівні принципи. Законодавство ЄС з водних ресурсів зосереджено головним чи­ном на гармонізації законодавчих норм щодо здійснюваних видів контролю якості води для всього складу ЄС при додержанні та­ких принципів:

• постійне удосконалення біотичного статусу водних кор­донів;

• суворе санкціонування усіх видів використання підземних, поверхневих та вод морського басейну, що ведуть до потенційно­го забруднення водного середовища;

• охорона водних басейнів;

• поступове виключення токсичних викидів у водне середовище;

• контроль розсіяних джерел забруднення у результаті сільсь­когосподарської діяльності;

• розумне використання водних ресурсів;

• застосування технологій та процесів, що сприяють мініміза­ції використання води та/або заохочення повторного використання водних ресурсів;

• застосування найкращих існуючих технологій для скоро­чення стікання та запобігання забруднення.

Ключові положення законодавства ЄС щодо охорони вод викладені у таких Директивах:

- Директива Ради ЄЕС 73/404/ЄЕС від 23 листопада 1973 р. про зближення законодавства в державах-членах щодо мийних засобів^[175];

- Директива Ради ЄЕС 75/440/ЄЕС від 16 червня 1975 р. щодо якості поверхневих вод, які призначені для постачання питної води в державах-членах^[176];

- Директива Ради ЄЕС 76/160/ЄЕС від 8 грудня 1976 р. щодо якості води, призначеної для побутово-гігієнічних потреб^[177];

- Директива Ради ЄЕС 78/659/ЄЕС від 18 липня 1978 р. стосовно якості прісних вод, які потребують захисту чи поліпшення для під­тримки сприятливих умов для життя риби (з поправками)^{[178] [179] [180];}

- Директива Ради ЄЕС 79/869/єЕс від 9 жовтня 1979 р. щодо методів вимірювання і періодичності взяття проб та аналізу по­верхневих вод, призначених для постачання питної води у держа-

179 вах-членах ;

- Директива Ради 79/923/ЄЕС від 30 жовтня 1979 р. щодо яко­сті, якій повинні відповідати води у місцях вилову ракоподіб- _них180_;

- Директива Ради ЄЕС 80/68/ЄС від 17 грудня 1979 р. щодо захисту ґрунтових вод від забруднення певними небезпечними речовинами^[181];

- Директива Ради ЄЕС 80/777/ЄЕС Ради від 15.07.1980 р. про наближення законів держав - членів, що стосуються використан­ня та реалізації природних мінеральних вод^{* [182] [183];}

- Директива Ради 80/778/ЄС від 15.07.1980 р. щодо якості во­ди, призначеної для споживання населенням ;

- Директива Ради ЄЕС 82/242/ЄЕС від 31 березня 1982 р. сто­совно наближення законодавства держав-членів відносно методів тестування розчинення неіонних поверхневих активних речовин, перелік яких доповнено до Директиви Ради 73/404/ЄЕС від 22 листопада 1973 р.^[184];

- Директива Ради 86/280/ЄЕС стосовно оцінки кількісних та якісних показників по викидах деяких небезпечних забруднюва­чів, що включені у Списку 1 у Додатку до Директиви Ради ЄЕС 76/464/ЄЕС^[185];

- Директива Ради 91/271/ЄЕС від 21 травня 1991 р. щодо поводження з відходами водоспоживання у місті^[186];

- Директива Ради 91/676/ЄЕС від 12 грудня 1991 р. щодо захисту вод від забруднення нітратами внаслідок сільськогос­подарської діяльності^[187];

- Директива Ради 98/83/ЄЕС від 3 листопада 1998 р. щодо якості води, призначеної для споживання населенням^{[188] [189];}

- Директива 2000/60/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 23 жовтня 2000 про запобігання забруднення та забезпечення

189 питною водою ;

- Директива 2006/11/ЄС Європейського Парламенту та Ради «Про забруднення, спричинене деякими небезпечними речови­нами, що скидаються до водного середовища Співтовариства» від 15 лютого 2006 р.^[190]

181

182

183

184

185

186

187

188

189

190

Однак ЄС також широко застосовує підходи, які не потребу­ють змін у законодавстві країн щодо вирішення питання попере­дження забруднення водного середовища. До таких заходів слід віднести використання економічних інструментів, особливо сис­теми штрафів, це заохочується на національних рівнях. Особливо дієвим є застосування системи повної окупності ресурсів, що були витрачені на постачання та обробку води.

Порівнюючи та аналізуючи положення національного законо­давства України, що визначають державні програми в сфері вод­ної політики, водного господарства та законодавства ЄС у цій сфері, слід констатувати відповідність більшості зазначених по­ложень українського законодавства європейському.

Так, основні програми в сфері водної політики і водного гос­подарства ЄС та України, визначені на законодавчому рівні, спрямовані на забезпечення збереження та раціонального вико­ристання вод, відтворення водних ресурсів, охорони вод від за­бруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим ді­ям вод та ліквідації їх наслідків, створення умов для переходу до сталого та ефективного функціонування екосистем у водних ба­сейнах та головне поліпшення стану водних об’єктів. На вико­нання таких програм визначені цілі та строки їх реалізації.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів в Україні здійснюється за аналогією Європейському водному законодавству на основі басейнового принципу. При цьому як на рівні європейського, так і на рівні українського законодавства передбачені серед інших такі правові інструменти: створення відповідних адміністративних структур, нормування в галузі використання та охорони вод, здійснення моніторингу, експертизи водних ресурсів і контролю якості води. Ще одним положенням українського водного законодавства, що певною мірою відповідає водній політиці ЄС, є передбачення здійснення організаційно-економічних заходів щодо забезпечен­ня раціонального використання вод та відтворення водних ресур­сів, зокрема, це видача дозволів на спеціальне водокористування.

¹⁹¹ Правове регулювання відносин в сфері довкілля в Європейському Союзі та в Україні // За заг. ред. к.е.н. В. Г. Дідика. - К., 2007. - С. 228-229.

Тестові завдання

1. Центральні органи виконавчої влади не співпрацюють з такими між­народними організаціями та їх органами, які впливають на міжнародно- правову охорону навколишнього природного середовища та вод:

а) Організацією Об’єднаних Націй;

б) спеціалізованими установами ООН;

в) міжнародними організаціями, що не входять до системи ООН;

г) конвенційними органами;

д) Міжнародною громадською природоохоронною організацією «Грінпіс».

2. Відповідно до рішення від 3 лютого 2009 р. Міжнародного Суду ООН у Гаазі (Нідерланди) по справі «Румунія проти України»:

а) острів Зміїний визнано скелею;

б) підтверджено статус острова Зміїний;

в) рішення було відкладено;

г) суд переніс вирішення цього спору до Ради Європи;

д) суд переніс вирішення цього спору до ООН.

3. Водна ініціатива Європейського Союзу викладена в:

а) модульному водному законі;

б) Водній Рамковій Директиві ЄС;

в) модульному Водному кодексі;

г) Водній Директиві Європейської Співдружності;

д) Водному кодексі Європейської Співдружності.