Стаття 30. Представництво інтересів особи в адміністративному провадженні

1. Особа може брати участь в адміністративному провадженні особисто та/ або через представника. Участь особи в адміністративному провадженні або у вчиненні окремих процедурних дій через її представника виключається у разі, коли законодавством передбачена особиста участь такої особи.

2. Представник особи бере участь в адміністративному провадженні на під­ставі довіреності, договору, закону, акта органу управління юридичної особи та на інших підставах, встановлених законом. Довіреність повинна бути посвідче­на нотаріально у випадках, передбачених законодавством.

3. Інтереси юридичної особи відповідно до установчих документів такої особи чи закону представляє її керівник або інша особа, яка діє у межах нада­них їй повноважень.

4. Уповноваження на представництво за клопотанням фізичної особи (до­вірителя) може здійснюватися також шляхом внесення адміністративним орга­ном відповідного запису в матеріали справи.

5. Та сама особа не може бути представником заявника, оскаржувача і за­інтересованої особи та виступати одночасно як свідок, експерт, спеціаліст чи перекладач в адміністративному провадженні.

Предмет регулювання

1. Стаття визначає вимоги до представника як учасника адмі­ністративного провадження та підстави його залучення до участі в адміністративній справі.

При цьому необхідно враховувати положення ч. 1 ст. 30 ЗАП, згідно з якою представництво неможливе, якщо вимагається особи­ста участь особи в окремих процедурних діях.

Цілі статті (мета норми)

2. Однією з основних цілей, крім власне означення порядку вре­гулювання питань представництва в адміністративній процедурі, є норми про «спрощене» уповноваження на представництво — завдяки внесенню відповідної інформації у матеріали справи за письмовим клопотанням довірителя (частина 3 коментованої статті). Тобто це повинно полегшити участь представників фізичних осіб в адміні­стративному провадженні.

Місце коментованого положення у цілісному механізмі, умови й особливості застосування

3. Загальні вимоги до особи, яка може бути представником.

Представником може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа може бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність, тобто досягла 18 років (повноліття) чи перебуває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (стаття 34 Цивільного кодексу України). Водночас не може бути представником фізична особа, над якою встановлено опіку, піклу­вання. Представником також може бути і фізична особа, яка ще не досягла 18 років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що досягли 16 років і працюють за трудовим дого­вором чи записані матір’ю або батьком дитини, або бажають здійс­нювати підприємницьку діяльність (стаття 35 ЦКУ).

Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їх правоздатності, визначеній законом або їх установчими документами.

4. Обмеження щодо можливості бути представником.

Одна і та ж сама особа не може бути одночасно представником заявника, оскаржувача і заінтересованої особи та виступати одно­часно як свідок, експерт, спеціаліст чи перекладач в адміністратив­ному провадженні.

5. Підстави залучення представників до участі в адміністратив­ному провадженні. Відповідно до частини 2 та 4 коментованої статті, представник особи бере участь в адміністративному провадженні на підставі:

- закону;

- договору;

- акту органу управління юридичної особи;

- довіреності;

- клопотання особи під час розгляду адміністративної справи;

- інших підстав, встановлених законом.

Переважно розрізняється два види представників:

- представники, які беруть участь в адміністративному про­вадженні на основі закону (законні представники);

- представники, які беруть участь в адміністративному про­вадженні на основі договору (договірні представники). При цьому участь в адміністративному провадженні представника за договором не позбавляє особи, яку він представляє, права особистої участі в адміністративному провадженні.

Перша категорія представників уповноважена на представництво законом, а тому довіреності для них не потрібно, достатньо підтвер­дити той факт, з яким закон пов’язує наявність представницьких повноважень.

Участь другої категорії представників залежить від взаємного волевиявлення самого представника, а також особи, яку представ­ляють. Таке взаємне волевиявлення знаходить своє відображення в договорі. Зазвичай підтвердженням повноважень договірного представника є довіреність. Довіреність повинна бути посвідчена нотаріально у випадках, передбачених законодавством. І власне особливістю та новелою ЗАП є норма частини 4, за якою уповнова­ження на представництво за письмовим клопотанням фізичної особи (довірителя) може здійснюватися також шляхом внесення адміні­стративним органом відповідного запису в матеріали справи.

6. Особи, які є законними представниками.

На законі ґрунтується:

- представництво малолітніх (дітей до 14 років, стаття 31 ЦКУ) і неповнолітніх (дітей віком від 14 до 18 років, стаття 32 ЦКУ) — їх батьками (усиновлювачами). Відповідно до статті 242 ЦКУ, статті 154 Сімейного кодексу України, батьки (усиновлювачі), діючи від імені своїх дітей, на підставі законів та актів цивільного стану, які підтверджують факти народження дитини, шлюбу, усиновлення тощо, мають право вчиняти правочини від імені своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Однак вчинені ними правочини не можуть суперечити правам та інтересам дітей (стаття 203 ЦКУ). Законними представниками прийомних дітей є їх прийомні батьки, які діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники (частина IV статті 256-2 СКУ);

- представництво малолітніх осіб, які позбавлені батьківського піклування (стаття 243 ЦКУ), та фізичних осіб, визнаних на під­ставі рішення суду недієздатними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу (стаття 39-41 ЦКУ), — опікунами. Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дітей померли, неві­домі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

- представництво неповнолітніх осіб, які позбавлені батьків­ського піклування (стаття 243 СКУ), та фізичних осіб, дієздатність яких обмежена на підставі рішення суду, якщо особа страждає на психічний розад, що суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними; якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речови­нами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом повинна утримувати, у скрутне матеріальне становище (стаття 36, 37 ЦКУ) — піклувальниками;

- представництво малолітніх чи неповнолітніх осіб — патро- натним вихователем (пункт 3 частини І статті 255 СКУ); бать- ками-вихователями дитячого будинку сімейного типу (частина IV статті 256-6 СКУ); бабою і дідом (частина ІІ статті 258 СКУ); сестрою, братом, мачухою, вітчимом (частина ІІ статті 262 СКУ)

- представництво юридичної особи керівником чи іншою уповно­важеною особою, яка діє в межах наданих ій повноважень — відпо­відно до установчих документів юридичноі особи чи закону.

Опіка та піклування розглядається у теорії права як комплек­сний інститут сімейного і цивільного законодавства. Метою вста­новлення опіки і піклування є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Щодо неповнолітніх — також забез­печення їх виховання, навчання та розвитку.

Місцем встановлення опіки і піклування є місце проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або місце прожи­вання опікуна чи піклувальника.

7. Призначення опікуна (піклувальника).

Опікуна або піклувальника призначає орган опіки чи піклування (стосовно дітей) чи суд (щодо недієздатних чи обмежено дієздатних).

Виходячи з інтересів фізичних осіб, які потребують опіки або піклування, опікунами або піклувальниками призначають пере­важно осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підо­пічними, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника за наявності їх письмової заяви. До таких осіб висуваються і інші вимоги:

- це повинна бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю;

- не перебувати на обліку або лікуванні у психоневрологічних та наркологічних закладах;

- не повинні бути позбавлені батьківських прав;

- щодо них не повинно бути припинено з їх вини раніше вста­новлену опіку або піклування;

- поведінка та інтереси претендентів не повинні суперечити інтересам фізичних осіб, які потребують опіки та піклування;

- такі особи не повинні бути засудженими за вчинення тяжкого злочину.

При призначенні опікуна для малолітньої особи, яка досягла 10 років, та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи, враховується бажання підопічного.

8. Відмінності між опікою і піклуванням.

Опіка встановлюється над тими, хто зовсім не здатен сам здійс­нювати свої права і обов’язки. Тому опікун повністю замінює свого підопічного і є його законним представником. Піклувальник не замі­нює повністю підопічного, а тільки надає йому допомогу у здійсненні певних прав і обов’язків. Разом з тим, законодавство покладає на опікунів та піклувальників ті ж самі обов’язки (статті 68, 69 ЦКУ), що й на батьків щодо дітей.

9. Припинення опіки і піклування.

Припинення опіки відбувається при наявності наступних підстав:

- передача малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

- досягнення підопічним 14 років.

- поновлення судом дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

Підставами для припинення піклування є:

- досягнення фізичною особою повноліття;

- реєстрація шлюбу неповнолітньою особою;

- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності за правилами статті 35 ЦКУ;

- поновлення дієздатності фізичної особи, яка була обмежена на підставі рішення суду.

10. Передоручення.

Законний представник за загальним правилом зобов’язаний вчи­няти правочини за наданими йому повноваженнями особисто (стаття 240 ЦКУ). Однак в окремих випадках закон дозволяє представнику передати свої повноваження частково або повністю іншій особі (заміснику):

- якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють і представником;

- якщо представник був змушений до цього з метою захисту інтересів особи, яку він представляє. Зумовити передоручення можуть різні події (карантин, стихійне лихо); обставини, які стосу­ються особи представника (наприклад, хвороба, відрядження, від­пустка, призов на військову службу або дії третіх осіб).

За таких обставин відносини представництва виникають між особою, яку представляють, та замісником. Оскільки відносини представництва мають особистий характер, закон покладає на пред­ставника, який передав свої повноваження замісникові, обов’язок сповістити про це особу, яку представляють, та у найкоротший строк надати їй необхідні відомості про замісника (прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання тощо).

11. Документи, які підтверджують повноваження законних представників.

Повноваження законного представника фізичної особи посвід- чуються свідоцтвом про народження дитини, рішенням про призна­чення особи опікуном, піклувальником чи іншими документами, що безумовно підтверджують зв’язок, в силу якого особа є законним представником особи, яка бере участь у справі.

Повноваження законного представника юридичної особи, який діє на підставі повноважень, наданих йому законом, статутом, поло­женням чи іншими установчими документами, підтверджуються документами, що посвідчують службове становище і повноваження діяти від імені юридичної особи. Такими документами можуть бути: службове посвідчення, рішення власника або уповноваженого ним органу про прийняття на посаду керівника, трудовий договір (контр­акт). Крім того, повноваження керівника юридичної особи повинні підтверджуватися статутом, положенням чи іншим установчим документом юридичної особи, або витягом з протоколу засідання повноважного органу юридичної особи, на якому керівника уповно­важено приймати участь в адміністративному провадженні.

12. Договірним представником може бути дієздатна особа, пов­новаження якої на участь в адміністративному провадженні посвід­чені відповідними документами.

Повноваження представника фізичної особи, який бере участь в адміністративному провадженні на підставі договору, посвідчуються довіреністю фізичної особи, тобто письмовим документом, який під­тверджує уповноваження однією особою іншої на здійснення пред­ставництва в адміністративному провадженні.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена, щоб в адмі­ністративного органу не виникало сумнівів у тому, що вона видана саме тією особою, яку представляє представник. Посвідчити довіре­ність у присутності довірителя можуть:

- нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відпо­відні органи місцевого самоврядування;

- посадова особа (керівник, керівник підрозділу тощо) органі­зації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, або на стаціонарному лікуванні, або фізична особа — підприємець, у якої довіритель працює;

- посадова особа установи, в якій довіритель перебуває за рішенням суду;

- посадова особа житлово-експлуатаційної організації, адміні­страції гуртожитку тощо за місцем проживання довірителя.

В усіх випадках до довіреності прикладається печатка нотаріуса, організації чи іншого суб’єкта, який її посвідчує.

Повноваження представника органу, підприємства, установи, організації, який діє на підставі договору, посвідчується довіреністю юридичної особи, виданою за підписом посадової особи, уповнова­женої на це законом, статутом, положенням чи іншим установчим документом, з прикладенням печатки юридичної особи.

Повноваження адвоката як представника, який бере участь в адміністративному провадженні на підставі договору, крім довіре­ності, можуть бути посвідчені ордером, який виданий адвокатським об’єднанням (якщо адвокат є членом цього об’єднання), або самим договором між відповідною особою і адвокатом.

13.Загальні вимоги до довіреності.

Як зазначалося, довіреністю є письмовий документ, що вида­ється однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Разом з тим, частина 4 коментованої статті передбачає право адміністративного органу засвідчити факт уповноваження на представництво шляхом внесення відповідного запису у матеріали справи. Це положення однією з важливих новацій, і спрямоване на економію коштів приватних осіб, які вони мали б витрачати на нота­ріальне посвідчення довіреності.

Якщо представник особи подає заяву до адміністративного органу, то у ній зазначається прізвище, ім’я, по батькові пред­ставника, його адреса місця проживання/перебування, місцезнахо­дження, а також засоби зв’язку (контактний телефон, електрона пошта, інше) та документи, які підтверджують його повноваження (частина 3 статті 47).

Строк дії довіреності визначається у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, то застосовуються правила статті 247 ЦКУ. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

14. Припинення представництва.

Представництво за довіреністю припиняється у випадках, визна­чених статтею 248 ЦКУ, а саме у разі:

- закінчення строку довіреності;

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмови представника від вчинення дій, які були визначенні довіреністю;

- припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

- припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

- смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її помер­лою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

За аналогією з цих самих підстав втрачає повноваження пред­ставника адвокат, який діяв на основі ордера або договору.

У разі припинення представництва за довіреністю, представник зобов’язаний негайно повернути довіреність, якщо вона зберігається у нього.

Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також адміністратив­ний орган. Права і обов’язки, які виникли внаслідок вчинення дій представником до того, як він довідався або міг довідатись про ска­сування довіреності, зберігає чинність для особи, яка видала довіре­ність та її правонаступників.

Представник має право відмовитись від здійснення своїх повно­важень, про що зобов’язаний негайно повідомити довірителя. Пред­ставник не може відмовитись від здійснення своїх повноважень, якщо дії, які від нього вимагаються, є невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він пред­ставляє, чи іншим особам. У разі недодержання зазначених вимог, представник відповідає перед довірителем за завдані йому збитки.